Історія Харківського технологічного інституту в особах_Ш

Шавердов Армен Сергійович (Арменак Геворкович) (22 квітня 1891–1942)  –  інженер–механік.
Уродженець с. Айкеат Тифліської губернії, дворянин. Закінчив Тифліську 2-гу гімназію (1912), фізико– математичний факультет Харківського університету (1917), на відмінно механічний факультет Харківського технологічного інституту (1927). Викладач математики у Харківській жіночій гімназії (від 1918), 44-ї та 29-ї вірменської шкіл у Харкові (від 1922). Інженер ХЕМЗу (від 1927), водночас  –  старший асистент кафедри «Опору матеріалів» ХТІ (від 1927). Від 1929 р.  –  викладач Харківського політехнічного інституту. Викладач (від 1930), доцент кафедри «Опір матеріалів» (від 1938) Харківського механіко–машинобудівного інституту. Викладав також у Харківському електротехнічному, автодорожньому (зав. кафедрою) інститутах, на заводі–ВТУЗ ХЕМЗ, у Промисловій академії. Завідувач кафедри Харківського вечірнього робітничого машинобудівного інституту ім. "Профінтерну" (від 1932). Читав лекції з опору матеріалів, водночас  –  інженер–консультант Конструкторського відділу Харківського Будинку техніки (1935–1938). Під час Другої світової війни в окупованому Харкові розстріляний фашистами [170, 171, 172, 173].
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Шанін-Бурдін Лев Павлович (1877–?)  –  інженер–технолог.
Уродженець Вологди. Закінчив Єлабузьке реальне училище (1899), на відмінно хімічне відділення Харківського технологічного інституту (1906). Студентом, під керівництвом М. Д. Пильчикова, проводив щоденні термінові метеорологічні спостереження в обсерваторії ХТІ. Учитель фізики у 1-й школі Імператорського Російського технічного товариства (1907), водночас  –  лаборант при кабінеті фізики Харківського технологічного інституту (1907–1909). У 1909 р. переведений до Кавказького навчального округу. Член Південноросійського товариства технологів (1910), Ради Харківського відділення Російського технічного товариства (1915–1916). Викладач фізики Тифліського реального училища (від 1911). Помічник керуючого Брикетним заводом Південної залізниці у Харкові (1917) [21].
Вибр. бібліогр.: "К вопросу об определении точки плавления естественного и искусственного асфальта" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1905); "Производство каменноугольных брикетов" (Москва, 1906).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Шаройко Павло Михайлович (1902–1967)  –  інженер–механік.
Уродженець с. Васильєво Новоторзького повіту Тверської губернії. Закінчив Харківський технологічний інститут за спеціальністю "Паровозобудування" (1926). Інженер–конструктор, старший інженер, завідувач конструкторського бюро паровозного відділу (від 1932) Харківського паровозного заводу, заводу № 183 (1927–1941). Водночас  –  викладач залізничного технікуму ім. Маркова (1928–1930), Харківського технологічного інституту (від 1929), викладач Харківського інституту інженерів залізничного транспорту (від 1930). Аспірант науково–дослідної кафедри машинобудування при ХТІ. Голова Паровозного гуртка при ХТІ (від 1929). Член Комісії Народного комісаріату шляхів сполучення (НКШС або Наркомшлях) з вивчення рухомого складу Німеччини та США. Асистент Харківського політехнічного інституту, позаштатний викладач, доцент, в.о. професора Харківського механіко-машинобудівного інституту (1930–1941). Розробив проєкт відомого паровоза серії СО17 "Серго Орджонікідзе" (1932), Улан–Удинського ПВРЗ (1947). Головний конструктор Ворошиловградського паровозобудівного заводу (1950–1958), водночас викладав у філії ХПІ у Ворошиловграді. Брав участь в організації серійного випуску тепловоза ТЕ-3, дослідного тепловоза ТГ100 на Луганському заводі тепловозів. Старший викладач кафедри "Паровозобудування" (єдиної в СРСР) ХММІ (від 1938). Старший викладач, завідувач кафедри (від 1958) Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Читав курси лекцій з конструкції, динаміки локомотивів, гідравлічної передачі тепловозів. Професор (1959). Член вчених рад ХІІТ та ХПІ. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1935), орденом «Знак Пошани», медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», почесними грамотами [32, 56, 171, 347].
Вибр. бібліогр.: " Гидравлические передачи тепловозов" (Москва, 1963, 1969).
Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Шарий В'ячеслав Семенович  –  інженер–будівельник.
Закінчив інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту за спеціальністю "Міський транспорт" (1929). Під час студентства викладав українську мову для викладачів та співробітників ХТІ (1924) [171].
Шахов Олександр Ілліч (1896–1937)  –  офіцер.
Закінчив Інститут цивільних інженерів, Військове інженерне училище. Командир 3-го полку зв'язку УВО, водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (від 1927). Педагогічний стаж  –  8 років. Заступник директора ХТІ з військової частини (1928–1929). Читав курс лекцій зі служби та техніки зв'язку. Полковник, воєнрук ХЕТІ (1930–1936). Заарештований у 1937 р., в тому ж році розстріляний [1, 3, 83, 171].
Шварцбург Борис Григорович  –  інженер.
Викладач 1-ї групи курсу лекцій з металевих конструкцій у Харківському технологічному, політехнічному інституті, Будівельному технікумі при ХТІ (1929–1930). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений у Харківський будівельний інститут. Доцент, професор, завідувач кафедри металевих конструкцій ХІСІ [171].
Вибр. бібліогр.: "Подкрановые балки со сплошной стенкой" (Харків, 1934); "Весовые показатели металлических перекрытий" (Харків, 1934); "Атлас сварных строительных металлических конструкций" (Харків, 1937).
Шевченко Онисим Йосипович (14 лютого 1899–?)  –  інженер–хімік.
Уродженець с. Глушково Рильського повіту Курської губернії. Закінчив Сумське комерційне училище (1919), хімічний факультет Харківського технологічного інституту за спеціальністю «Технологія барвників» (1926). Викладач ХТІ (1929). Науковий співробітник Центральної лабораторії Державних рубежанських хімічних заводів «Червоний Прапор» [171].
Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.
Шейко Григорій Корнійович (13 січня 1904–1941)  –  інженер–будівельник.
Уродженець Знам'янки Одеської губернії. Закінчив реальне училище, Харківський технологічний інститут (1926). Старший інженер із санітарно-технічних робіт на будівництві Держпрому, інженер Військово-будівельного відділу штабу Українського військового округу (від 1928). Інженер будівельного об'єднання у Харкові, водночас  –  аспірант інженерно-будівельного факультету ХТІ (від 1929). Старший інженер, один із авторів проєкту санітарно-технічного обладнання будівлі Держпрому. Від 1930  –  декан санітарно-технічного факультету Харківського інженерно-будівельного інституту. Від 1932  –  викладач, заступник директора Харківського інституту комунального господарства (1933–1938), завідувач кафедри (1935–1938). Читав курс із водопостачання міст. Заступник директора, головний інженер Державного інституту проєктування міст України «Діпромісто», голова Українського управління Науково-технічного товариства водопостачання та сантехніки у Харкові (1936). Заступник директора з навчальної частини Харківського інституту інженерів комунального будівництва Нарком комунального господарства України (1938–1941) [169, 171, 246].
Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.
Шелехов А. Є. [Олександр Юхимович]  –  інженер–будівельник.
Закінчив Харківський політехнічний інститут (1930). Відповідальний інструктор з виробничого навчання у ХПІ (1929–1930). Після реорганізації ХПІ, у квітні 1930 р., розподілений до ХІБІ [171].
Шелехов Олександр Іванович (12 липня 1870–?)  –  інженер–технолог.
Уродженець м. Курська, син присяжного повіреного. Закінчив Харківське реальне училище (1888), Харківський технологічний інститут із занесенням імені на мармурову дошку пошани (1895). Змінний хімік Супрунівського цукрового заводу (1895–1898). Лаборант при хімічній лабораторії Харківського технологічного інституту (від 1899). Делегований від ХТІ на Всесвітню промислову виставку у Парижі (1900). Стипендіат Міністерства народної освіти задля підготовки до професорського звання (1908). Член Товариства фізико-хімічних наук при Імператорському Харківському Університеті, Раді Харківського сільськогосподарського товариства. Брав участь у роботі Першого Менделєєвського з'їзду (1907), XII З'їзду російських природознавців та лікарів у Москві (1909–1910). Кандидат у гласні Харківської міської думи (1914). Декан факультету сільськогосподарського машинобудування П'ятигорського народного університету (1920–1921). Викладач, доцент ХТІ, Харківського вечірнього електромеханічного робітничого технікуму ім. «Профінтерну (1921–1929). Читав курси лекцій з аналітичної хімії, якісного аналізу, хімічної технології. Учасник IV Менделєєвського з'їзду у Москві (1925). Завідувач навчальної частини Харківського вечірнього електромеханічного робітничого технікуму ім. «Профінтерну (1926–1927). Науковий співробітник хімічної лабораторії при ХТІ (1929). Доцент ХПІ. Викладач робітфаку, доцент ХХТІ, ХММІ (від 1930), водночас  –  завідувач хімічної лабораторії ХММІ (від 1932), Курсів майстрів та інженерів хімічної промисловості при ВРНГ, кафедри Харківського інженерно-будівельного інституту (від 1935) [1, 11, 21, 31, 32, 48–50, 59, 170, 171].
Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу по збереженню та обробці документів НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Шено Франц Матвійович (1850–1895)  –  філолог.
Уродженець Швейцарії, магістр Женевського університету. Викладач французької мови Харківського технологічного інституту (1885–1895), водночас викладав у 2-й жіночій гімназії (від 1875) [59, 131, 170].
Вибр. бібліогр.: "Учебник французского языка" (СПб., 1878).
Шепелєв Павло Васильович (1 січня 1877–25 листопада 1914)  –  фізик.
Уродженець Вільшанки Тамбовської губернії, син священика. Закінчив Варшавський університет (1901). Викладав фізику та математику в Одеському реальному училищі св. Павла та Жіночій гімназії Бракенгеймер. На запрошення М. Д. Пільчикова перейшов до Харківського технологічного інституту (1902). У ХТІ обіймав посади: лаборанта при фізичному кабінеті, викладача фізики та механіки, завідувача фізичного кабінету та метеорологічної станції (1909–1913). Під час закордонного відрядження проводив практикуми у фізичній лабораторії професора Буті у Сорбонні, слухав лекції в університетах Лейпцигу, Берліна (1909). Читав фізику в Жіночій гімназії Григорцевича (1904–1909), Харківському 1-му реальному училищі (1906–1909), Харківському ветеринарному інституті (1911–1913). У 1913 р. делегований на З'їзд природознавців і лікарів у Тифлісі. Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну та старанну службу нагороджений орденами св. Анни та Станіслава 3-го ступеня [21, 42, 51, 59].
Вибр. бібліогр.: "Начальный курс механики" (Харків, 1907); "Задачник по механике" (Харків, 1908); "Особенности действия сил на быстро вращающееся тело. Гироскопы" (Харків, 1908); "Вывод соотношений между осями и угловыми скоростями вращений тела, получаемых при выборе различных точек тела для разложения его движения на поступательное и вращательное" (Харків, 1910); "Измерительные приборы по физики" (Харків, 1910); "Лекции по электричеству и магнетизму" (Харків, 1910); "Статьи по физике и механике: силы и энергия электромагнитного поля, электрические колебания и электромагнитные волны и геометрическое доказательство теоремы возможных перемещений" (Харків, 1910); "О постановке практических занятий в физической лаборатории Харьковского Технологического Института" (Харків, 1911); "О поправке на лучеиспускание" (Харків, 1911).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Шеренціс Віктор Давидович (1891–?)  –  інженер.
Уродженець Бердичева, син лікаря. Закінчив Київську 3 гімназію. Закінчив політехнічний інститут у Нансі, з відзнакою механічний (1920) та хімічний факультети Харківського технологічного інституту. Керував практичними заняттями в ХПІ (1929–1930) [171, 278].
Вибр. бібліогр.: "Контроль работы котельных установок" (Москва, 1934).
Шерстюк Г. І.  –  офіцер.
Інструктор Харківської Школи червоних командирів (червоних старшин), водночас викладач військової кафедри Харківського політехнічного, автодорожнього інститутів (від 1930). Читав курси лекцій з тактики, статутів, топографії [171].
Шиллер Микола Миколайович (13 березня 1848–23 листопада 1910)  –  фізик.
Уродженець Москви. Закінчив Московський університет (1868). Надштатний лаборант у фізичній лабораторії університету. Удосконалював свою освіту у Німеччині, де займався під керівництвом професора Г. Гельмгольця (1871). Магістр фізики (1875). Доктор фізики (1876). Приват-доцент, екстраординарний професор з теоретичної фізики Університету св. Володимира (1876). Завідувач секції фізики Х З'їзду російських природознавців та лікарів (1897). Директор Харківського технологічного інституту (1903–1905). Професор, організатор фізичної лабораторії Київського університету Заслужений професор (1907). Брав участь у роботах Першого Менделєєвського (1907), З'їзду з технічної освіти, у роботі Електротехнічного з'їзду у Санкт-Петербурзі як почесного члена (1903), у роботі XII З'їзду російських природознавців та лікарів у Москві (1909–1910). Член Ради Міністерства освіти. Таємний радник (1909). Створив повне зведення різних "осмотичних" співвідношень, зокрема для теплот розведення та теплоємності розчинів. Розробив метод визначення діелектричної проникності в змінних полях і перевірив справедливість максвеллівського співвідношення Е = n2, перший провів ряд дослідів, які побічно підтверджували реальність гіпотези Максвелла про існування струмів усунення, досліджував вплив середовища на електромагнітні коливання. Особиста бібліотека вченого послужила фундаментом започаткування фізичної бібліотеки Київського інституту народного господарства [11. 21, 166].
Вибр. бібліогр.: "Опытное исследование электрических колебаний" (Москва, 1874); "Основания физики" (Київ, 1884); "Теория потенциальной функции и обозрение ее приложений к вопросам физики" (Київ, 1885); "Лекции по физике" (Київ, 1886); "Элементы учения об электричестве" (Київ, 1886); "К вопросу о термодинамическом потенциале" (Москва, 1894); "Основные законы термодинамики" (Київ, 1901); "Основания закона термодинамики" (Київ, 1903); "Разрывность производной от давления по температуре, как существенное условие правила фаз" (Харків, 1905).
У бібліотеці НТУ «ХПІ» зберігаються видання з автографом ученого.
Шилов Віктор Васильович  –  офіцер.
Полковник. Викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту наприкінці 20-х років. На початку 30-х заарештовано у справі про контрреволюційну змову в Українському військовому окрузі. Вирок  –  8 років позбавлення волі у виправному трудовому таборі [171, 211].
Шимков Андрій Петрович (21 листопада 1839–1919)  –  фізик.
Уродженець Кобеляцького повіту, спадковий дворянин. Закінчив Полтавську гімназію (1856). У 1855 р. ув'язнений в Олексіївський равелін за участь у таємному товаристві, організованому харківськими студентами. Закінчив Харківський університет (1860). Залишений при університеті для підготовки до професорської посади. Магістр фізики (1864). Доцент на кафедрі фізики (1865). Удосконалював освіту у Німеччині, Франції. Слухав лекції Р. Магнуса, Р. Клаузіуса, Р. Кірхгофа, А. Беккереля. Доктор фізики (1868). Ординарний професор Харківського університету (1870). Завідувач кафедри теоретичної та досвідченої фізики університету (1867–1899), водночас читав курс лекцій з механічної теорії тепла у Харківському технологічному інституті (1887–1894), викладав фізику у Харківському ветеринарному інституті (1878–1902). У Харківському сільськогосподарському товаристві зробив доповідь про необхідність вищого сільськогосподарського навчального закладу Півдні Росії (1894). Заслужений професор (1891). Голова Харківського товариства поширення у народі грамотності (1891–1892), уповноважений з сільськогосподарської частини у Харківській губернії (1899–1904). Член Ради Харківського сільськогосподарського товариства (1903 р.), Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Почесний мировий суддя Харкова, гласний Харківської міської думи. Директор Московського сільськогосподарського інституту (1904–1907). Відповідальний редактор журналу "Хуторянин". Віце-президент Полтавського товариства сільського господарства (1913). За відмінну службу нагороджено орденами св. Анни 2-го, Володимира 3-го ступенів, Станіслава 1-го та 2-го ступеня з імператорською короною [53, 57, 59, 130, 131].
Вибр. бібліогр.: "О сжимаемости газов в связи с механической теорией теплоты и с гипотезами о внутреннем строении тел" (Харків, 1864); "Курс опытной физики" (Харків, 1878–1891); "Во что обходится г. Харькову его неблагоустройство" (Харків, 1881); "Концессионные и хозяйственные предприятия в Харькове" (Харків, 1899).
Шиндлер Камілл Гаврилович (15 червня 1869–1940)  –  інженер–механік.
Уродженець Твері, іноземний підданий. Закінчив Московське вище технічне училище (1893). Механік цукрового заводу Тамбовської губернії (1893–1895). Удосконалював освіту в Німеччині, Австрії та Швейцарії. Від 1896 керував практичними заняттями в Московському сільськогосподарському інституті. Відряджений Міністерством землеробства та державного майна Росії до Німеччини, Франції, Англії та Північної Америки з метою вивчення землеробського машинобудування (1896–1897). Лаборант та перший, в Україні, організатор випробувань машин-гармат на сільськогосподарській станції при Харківському технологічному інституті, викладач креслення (1898–1899). Його діяльність спрямована на організацію станцій сільськогосподарських машин та практичних робіт з сільськогосподарського машинобудування. Під його керівництвом створено сільськогосподарські станції у Єлисаветграді, Ростові-на-Дону. Член комітету Південноросійського товариства технологів, викладач 1-ї школи Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Професор кафедри прикладної механіки Київського політехнічного інституту (1899–1911). Читав лекції, керував практичними заняттями та проєктами, організував лабораторні випробування землеробських машин. Декан сільськогосподарського, механічного відділень КПІ (від 1905). Директор правління фірми "Працівник" (1911–1916). Працював у Московському Народному банку з організації та ведення постачання кооперативів засобами та знаряддями сільськогосподарської промисловості (1917–1921). Емігрував 1919 р. Був уповноваженим Всеросійської закупівельної спілки сільськогосподарської кооперації, директором британської компанії SELOSAYUG LIMITED  –  The Tbaclur and Supplying Compane of Rass Agricul. Societe. У 1921 р. переїхав до Чехії, де читав лекції на Російських кооперативних та сільськогосподарських курсах, на кафедрі сільськогосподарського машинобудування в Українській сільськогосподарській академії в м. Подебради, Російському інституті сільськогосподарської кооперації. Голова відділення природничих та агрономічних наук навчальної колегії при Комітеті із забезпечення російських студентів у Чехословацькій республіці [19, 34, 59, 99, 115].
Вибр. бібліогр.: "Земледельческие орудия и машины" (Москва, 1897–1898); "Основы машиноведения: Введ. к курсу "Учение о земледельческих машинах и орудиях" (Київ, 1902); "Учение о земледельческих машинах и орудиях" (Київ, 1901–1902); "Машины-орудия современного сельского хозяйства" (Київ, 1904).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Ширін-Альперін Яків Єфремович (1901–1939)  –  інженер–електрик.
Уродженець Києва. Закінчив Харківський технологічний інститут (1929). За час студентства викладав на робітничому факультеті (1924), керував практичними заняттями з електротехніки. Секретар електротехнічного факультету, лаборант (1927), викладач ХТІ з електротехнічних вимірів (від 1929). Від 1930 року  –  асистент, викладач Харківського електротехнічного інституту. Начальник відділу високоточної промисловості Головного управління енергетичного та теплосилового обладнання Наркомату машинобудування СРСР (Москва). Заарештований у 1938 р. за звинуваченням участі в контрреволюційній терористичній організації. Розстріляний 1939 р. Реабілітований 1956 р. [171, 350].
Шишалов Василь Дмитрович  –  інженер–механік.
Закінчив Імператорське Московське технічне училище (1899). Помічник головного інженера Харківського губернсько–міського відділу комунального господарства (1925–1927), Харківського окружного відділу комунального господарства (1928), водночас  –  викладач Будівельного технікуму при Харківському технологічному інституті (1929), політехнічного інституту (1930) [49-50, 171].
Шишков Петро Іванович (28 червня 1895–1959)  –  інженер–механік.
Уродженець Чугуєва. Був студентом Саратовського університету. Імовірно, працював на Слов'янському содовому заводі (від 1915). Член РСДРП(б). Перший голова Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів у Слов'янську (1917). Учасник громадянської війни. Член ВУЦВК. Закінчив Харківський технологічний інститут (1929). За час студентства, викладав політичну економію у ХТІ (від 1924). Керував практичними заняттями з опору матеріалів (1928). Інженер Харківського турбогенераторного заводу. Імовірно, державний діяч. Головний редактор науково-технічного видавництва "Машинобудівна література" ("Машиностроительная литература") (1946) [171, 201].
Вибр. бібліогр.: "Атлас паровых турбин" (Москва, 1960).
Шкателов Володимир Вікторович (19 травня 1861–7 жовтня 1940)  –  інженер-хімік.
Уродженець Санкт-Петербурга. Закінчив Московське технічне училище (1884). Хімік лабораторії Московсько-Брестської залізниці (1884–1886). Викладач Петровсько-Розумовської академії (1886–1893). Член фізико-хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Перебував професором Ново- Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва у Харкові (1893–1917). Дійсний статський радник. Професор Харківського технологічного інституту (1917–1923), водночас  –  Харківського інституту сільського господарства та лісівництва. Професор Білоруського інституту сільського та лісового господарства (від 1923), заслужений професор Білоруської сільськогосподарської академії (від 1925). Директор Інституту хімії АН БРСР. Академік АН БРСР (від 1929) [10, 31].
Вибр. бібліогр.: "О химическом составе смол" (Москва, 1889); "О живице различных хвойных, ее составе и свойствах" ("Зап. Ново-Александр. ин-та", 1897); "О нефтяно-газовой смоле и о применении ее для получения аромат. углеводородов и анилиновых красок" ("Техн. сб.", 1893); "О новейших открытиях в области технических превращений растительной клетчатки" (Варшава, 1902); "Искусственное охлаждение и его современное значение в сельскохозяйственном отношении" (Київ, 1909); "О составе твердой части естественной смолы и канифоли" (Мінськ, 1939).
Шкляр-Скляр Ісаак Манусович  –  інженер–механік.
Закінчив механічний факультет Харківського технологічного інституту (1928). Помічник в автомайстерні, завідувач відділу експлуатації авто ХТІ. Від 1929 р.  –  викладач креслення. Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту [171].
Шкорбатов Леонід Андрійович (19 квітня 1884–6 травня 1972)  –  ботанік.
Уродженець Ново-Троїцького Рильського повіту Курської губернії, син вчителя, спадкового почесного громадянина. Закінчив Сумську Олександрівську гімназію із срібною медаллю (1903), природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету з дипломом першого ступеня (1908). Асистент, лаборант, приват–доцент, професор Харківського університету (1910–1962). Лікар Харківського комерційного училища (1916), водночас читав курси лекцій у Торговій школі (1915–1918); Фармацевтичному інституті Ряснянського (1916–1919); на Вищих педагогічних курсах при Харківському Навчальному окрузі (1917–1918). Читав курс ботаніки та проводив практичні заняття на інженерно- будівельному факультеті Харківського Технологічного інституту (1920–1921). Професор, завідувач кафедри ботаніки Харківського жіночого медичного інституту (1919–1922), завідувач кафедри морфології та систематики рослин Харківського фармацевтичного інституту (1921–1924). Директор Північно-Донецької станції Товариства дослідників природи (1919–1952). Викладач Харківського фармацевтичного технікуму (1922–1924). Професор, дійсний член науково-дослідної кафедри теоретичної ботаніки при ХІНО (1922–1930). За завданням Держплану та Центрводоохорони організував та очолив Комісію з досліджень для харківського водопроводу, яка стала, першим в Україні, центром санітарно-гідробіологічних досліджень (1924–1928). Директор Харківського Ботанічного інституту (1920–1926). Завідувач гідробіологічного відділу у Харківському санітарно-бактеріологічному інституті ім. І. І. Мечникова (1926–1928), відділу гідробіології у Всеукраїнському інституті комунальної гігієни (1931–1941). Перший голова Харківського відділення Всесоюзного гідробіологічного товариства (1963–1969). Керував комплексними гідробіологічними експедиціями з вивчення різноманітних річок, озер, каналів та водосховищ України та Росії. Почесний член ВГБТ АН СРСР (1968) [171, 281].
Вибр. бібліогр.: "Партеногенетическое и апогамное развитие у цветковых растений. Изучение истории развития у Taraxacum officinale Wigg" (Харків, 1912); "Новые виды и разновидности из группы синезелёных водорослей, найденные в Харьковской губернии" (Петроград, 1923); "Общий очерк природных условий бассейна р. Сев. Донца с топографическим описанием и альгологической характеристикой ближайших к Харькову речных водоемов" (Харків, 1926); "Изучение биологического населения водосборников и водопроводной сети г. Харькова по данным исследования 1935 г." (Харків, 1940).
Шматько [Борис Михайлович]  –  інженер–електрик.
Закінчив електротехнічний факультет Харківського технологічного інституту. Інженер Харківського електромеханічного заводу, водночас  –  аспірант науково-дослідної кафедри електротехніки при ХТІ. Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту [32, 171].
Вибр. бібліогр.: "Методы сушки трансформаторов" (журн. "Электротехн. вестн.", 1927, №2); "За освоение техники" (Харків, 1934).
Шматько Михайло Капітонович (8 листопада 1875–7 березня 1951)  –  гірничий інженер.
Уродженець Сосниць Чернігівської губернії. Закінчив Санкт-Петербурзький гірничий інститут (1914). Асистент кафедри аналітичної хімії цього інституту (1915–1918). Член фізико-хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Працював на різних посадах у Чернігівському раднаргоспі (1919–1922). Викладач (від 1924), професор мінералогії (1927) Харківського технологічного інституту. Читав курси лекцій з геології, хімічної кристалографії, хімічної мінералогії. Вчений секретар науково-дослідної кафедри інженерно-будівельних наук при ХТІ (1926–1928). Заступник головного інспектора з технічної освіти Головпрофосвіти (1927). Завідувач Харківської філії секції "Надра" всесоюзних з'їздів для вивчення продуктивних сил при ХІНО (1929), навчальної частини Промислової академії УРСР (1929). Дійсний член Українського товариства працівників науки та техніки (1929). Професор Харківського хіміко-технологічного інституту (1930–1933). Від 1934 р.  –  заступник директора Українського відділення Науково-дослідного інституту прикладної мінералогії. Завідувач кафедри петрографії, мінералогії та кристалографії, декан геолого-географічного факультету Київського університету (1935–1941). Член Президії УАН, голова Природничого відділу та директор Інституту геології (1941–1942). Після реорганізації структури інститутів УАН  –  професор та декан Харківського технологічного інституту (1942–1943). Професор, завідувач кафедри геології, кафедри мінералогії Київського політехнічного інституту (1946–1951), Львівського державного університету. Член Львівського геологічного товариства [1, 31, 32, 50, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Получение вольфрама из руд Баевского месторождения" (1915); "Камерные испытания противогазовых приборов" (Петроград, 1917); "Кристалографія: математична кристалографія" (Харків, 1926); "Кристалографія: геометричні елементи кристалічних тіл" (Харків, 1926); "Система гірнично- заводської освіти на Україні" (Науково-техн. вісн., 1926, №1); "Производство шлако-цемента и аллюминия в Донбассе" (Харків, 1932); "Фізико-хемія мінералів" (1937).
Шмугляков Лазар Соломонович (Шлемович Шоломович) (2 грудня 1895–19 липня 1968)  –  інженер–гідромеханік.
Уродженець м. Генічеськ Мелітопольського повіту Таврійської губернії, син міщанина. Після закінчення (екстерном) Ногайського реального училища (1913) вступив, понаднормово та комплекту, до Харківського технологічного інституту (1915), який закінчив у 1924. Учасник громадянської війни. Член Навчально-контрольної комісії ХТІ (1921), аспірант науково-дослідної кафедри гідромеханіки та авіації при ХТІ (від 1922). Заступник директора ХТІ з виробничої частини (1923–1924). Аспірант, асистент гідравліки та авіації, викладач ХТІ (1925–1929), водночас  –  керівник з машинознавства у ХІНО. Читав курси лекцій з гідравліки, гідромеханіки, водяних турбін, проєктування двигунів. Керував будівництвом аеродинамічної лабораторії при ХТІ. Удосконалював свою освіту в Німеччині, у професора Мюнхенського вищого технічного училища Тома (1926). Секретар механічного факультету ХТІ (1928), доцент ХПІ. Професор, завідувач спеціальності з гідропневматики та гідромеханіки, кафедри «Гідравлічні машини» (від 1931) у ХММІ. Науковий співробітник, заступник директора (1925–1929), директор (1929–1936) Науково-дослідного Українського інституту промислової енергетики. Член Президії Українського енергетичного комітету. Кандидат технічних наук (1938). Старший науковий співробітник гідромеханічного відділу (1941–1945) Харківської філії Інституту енергетики, водночас  –  доцент, професор кафедри гідромашинобудування ХММІ. Читав лекції з водяних турбін. Декан машинобудівного факультету ХММІ (1939, 1948), доцент ХХТІ. Член вченої ради ХММІ (1948–1949). Доктор технічних наук (1959). Професор ХПІ (1961). Засновник наукової школи гідротурбобудування та кавітаційних досліджень у гідромашинах. Нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» [3, 31, 32, 50, 55, 171, 254].
Вибр. бібліогр.: «Сучасні живильні високотискові смоки та іхні особливості» (Харків, 1932); «Современные питательные насосы высокого давления и их особенности» (Харків, 1934); «Профилирование лопасти турбины Френсиса методом Бауэрсфельда» (Харків, 1939); «Пропеллерные турбины простейших конструкции» (Москва, 1944); «Осевые турбины для сельскохозяйственных гидроэлектростанций» (Москва, 1952); «Определение рабочей характеристики осевой гидротурбины расчетным путем» (Тр. ХПИ, 1953, № 2); «Исследование кавитации в гидротурбинах омическим и ультразвуковым способами» (Харків, 1959).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу по збереженню та обробці документів НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Шпунт Рувим Михайлович (1 травня 1902–1937)  –  історик.
Уродженець Крупки Могилівської губернії. Закінчив аспірантуру Інституту марксизму та марксознавства у Харкові. Викладач Комуністичного університету ім. Артема (від 1922). Читав курс лекцій з історичного матеріалізму. Позаштатний викладач Харківського технологічного інституту (1925–1926). Читав лекції з історії соціалізму, політичної економії. Завідувач відділення архівознавства Українського центрального архіву (від 1927). Головний редактор журналу "Архивное дело" ("Архівна справа") (1928–1929). Професор Одеського університету, Військово-політичного ордена Леніна академії РСЧА ім. Толмачова. Читав лекції з історії України. Репресовано. В'язень ГУЛАГу. Розстріляний у 1937 р. [171, 291].
Вибр. бібліогр.: "До методології вивчення селянських рухів в революції 1905–1907 років" (1928); "Эпоха реакции и подъема" (Ленінград, 1934); "Польско-литовский феодализм и крестьянская война на Украине" (Ленінград, 1935).
Штейнберг Дмитро Самойлович (12 лютого 1874–1934).
Уродженець Москви, син надвірного радника. Асистент Вищих жіночих курсів у Харкові (1911). Учень Д. А. Рожанського. Керівник спецпрактикуму на кафедрі фізики ХІНО, викладач фізики у Комуністичному університеті, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (від 1922). Керував практичними заняттями з фізики. У 1921–1922 рр., спільно з К. В. Бутковим, вперше виявив збільшення електропровідності кристалів молібденіту під дією світла при освітленні інфрачервоними променями. Учасник ІІІ З'їзду російських фізиків у Нижньому Новгороді (1922), IV З'їзду російських фізиків у Ленінграді (1924). Дійсний член науково-дослідної кафедри фізики при ХІНО. Завідувач кафедри магнітних вимірів Фізико-хіміко-математичного інституту, Харківського університету (від 1930). Один із творців УФТІ, науковий керівник, першої в Україні, магнітної лабораторії (від 1931 р.) при УФТІ. Професор, доктор фізико- математичних наук [171, 359].
Вибр. бібліогр.: "О намагничении и коэрцитивной силе магнитных порошков" (ЖРФХО. Ч. физ.  –  1915.  –  Т. 43, вып. 8); "Эффект Баркгаузена и магнитострикция в деформированном никеле" (ЖРФХО. Ч. физ.  –  1930.  –  Т. 62, вып. 6); "Електронні коливання в двоелектродних лямпах" (Укр. фіз. зап.  –  1927.  –  Т. 1, зш. 2); "Ефект Вілларі в нікелевих дротах" (Учен. зап. Харківск. ун-ту.  –  1935.  –  Кн. 1.).
Штельбрінк [Віктор Едуардович] (1891–?)  –  гірничий інженер.
Закінчив Петроградський гірничий інститут (1923). Інженер тресту "Донвугілля", водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1929–1930). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського будівельного інституту. Заарештований у 1928 р. за "Шахтинською справою". Винним у злочинних діяннях себе не визнав. Судом було виправдано. Подальша доля невідома [171, 349].
Штурман Григорій Ісайович (1903–1964)  –  інженер–електрик.
Закінчив Харківський технологічний інститут (1924). Асистент (1925), керівник практичними заняттями з електротехніки (1926) у ХТІ. Науковий працівник Бюро досліджень, інженер Харківського електромеханічного заводу (від 1927). Аспірант науково-дослідної кафедри електротехніки при ХТІ (від 1928), водночас  –  штатний викладач, голова електротехнічної комісії Харківського державного електромеханічного робітничого технікуму ім. "Профінтерну". Читав курс лекцій з колекторних двигунів. Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Викладач, професор, завідувач кафедри електричних машин ХЕТІ (1931–1933, 1945–1950). Професор Уральського індустріального інституту ім. Кірова (1937). Доктор технічних наук. Професор, завідувач кафедри електрообладнання, заступник директора Куйбишевського індустріального інституту (1942–1944). Голова Студентського товариства ХЕТІ (1949). Завідувач кафедри Ризького політехнічного інституту, професор Ризького вищого інженерно-авіаційного військового училища. Учасник Наради з електроустаткування металургійних заводів у Харкові (1938), Науково-технічній конференції з безконтактних електричних машин (1961). Лауреат Державної премії СРСР. Заслужений діяч науки та техніки Латвійської РСР [32, 171, 284].
Вибр. бібліогр.: "Расчет асинхронного мотора" (Харків, 1926); "Аксиальная вентиляция асинхронных двигателей" ("Электропривод", 1935, № 4); "Режим работы моментного двигателя автоматических регуляторов ДЖИИ" (Харків, 1936); "Сельсины в металлургическом приводе" (Харків, 1938); "Индукционные машины в системах электрических валов" (Харків, 1938); "Параметры распределенных обмоток" (Сб. науч.-техн. ст. ХЭТИ, Вып.7); "Индукционные машины в системе электрических валов (сельсины)" (Дис., 1948); "Лекции по специальным электрическим машинам" (Москва, 1951–1954).
Шумілов Олександр Олексійович (30 серпня 1875–?)  –  інженер–технолог.
Уродженець Костроми. Закінчив Костромське реальне училище (1895), Харківський технологічний інститут (1901). Лаборант лабораторії поживних речовин ХТІ (від 1904). Помічник директора Кияницького цукрового заводу м. Суми (1904). Удосконалював свою освіту за кордоном, де вивчав стан лабораторій із цукрового виробництва (1907). Брав участь у влаштуванні нової лабораторії з цукрового виробництва ХТІ. Учасник 1-го Менделєєвського з'їзду у Санкт-Петербурзі (1907). Публікувався в "Записках Киевского отделения Императорского Русского технического общества" ("Записках Київського відділення Імператорського Російського технічного товариства") (1910). Учасник Київської сільськогосподарської та промислової виставки (1913). Консультант із соковидобутку на першому цукровому заводі на Кавказі (1913). За його пропозицією суттєво змінено метод роботи, внаслідок чого було прискорено виробництво та покращено якість кінцевого продукту. Доцент (1919), професор технології поживних речовин ХТІ (1920–1929). Читав курси лекцій з технологій поживних речовин, цукрового виробництва. Член факультетської комісії ХТІ (від 1921). Завідувач лабораторії (від 1919), кафедри цукроваріння (від 1923), секції цукробурякового виробництва науково-дослідної кафедри технології поживних речовин при ХТІ (1925–1929). Виступив із доповіддю на конференції з цукрової промисловості у Києві. Консультант "Цукротресту" (1924). Сконструював сатураційний котел з багаторазовим поглинанням вугільної кислоти, розробив метод сушіння буряків після попередньої відгону соків, що сприяло скороченню витрат палива на сушіння буряків на 50% (1928). Від 1930 р.  –  професор Харківського хіміко-технологічного інституту. Імовірно, у 40-х роках,  –  професор Московського державного інституту харчових виробництв. Доктор технічних наук. За відмінну та старанну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1910) [21, 22, 31, 32, 48–50, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Способ быстрого определения сахара в свекле и жоме при помощи горячей водной дигестии в медных сосудах" (Київ, 1910); "Дигестионно-центрифугальный способ получения свекловичного сока без промывания мязги в центрифуге жидкими оттеками и водой" (Київ, 1911); "О клерсовой пробелке утфеля первой кристаллизации" (Київ, 1912); "Описание Лаборатории сахарного производства и при ней опытной станции в Харьковском технологическом институте" (Київ, 1912); "Варка утфелей в сахарном —производстве с применением кристаллической массы" (Москва, 1938).
Шумов Л. А. [Леонтій Андрійович] (1883–?)  –  офіцер.
Закінчив Харківську 4-ту гімназію, Олексіївське військове училище (1906), Імператорську Миколаївську військову академію (1912). Учасник Першої світової війни. Підполковник, начальник канцелярії контррозвідувального відділення Управління обер-квартирмейстера штабу 42 армійського Корпусу (1917). Нагороджений орденами св. Станіслава 3-го, Анни 4-го та Анни 3-го ступеня з мечами та бантом. Добровільно вступив до РСЧА (1918). Член Генштабу РСЧА (1919–1920). Помічник начальника Оперупра штабу УкрКриму (1922). Від 1922  –  начальник відділу з підготовки та служби військ Штабу Українського військового округу. Займався педагогічною діяльністю (від 1918). Штатний викладач військових дисциплін на інженерно-будівельному факультеті ХТІ (від 1929). Від 1930 р.  –  викладач Харківського будівельного інституту. Помічник директора ХХТІ з ВВПП (1936) [171, 353].
Шумовський Євген Гаврилович (13 грудня 1886–?)  –  інженер–механік.
Уродженець Миколаєва. Закінчив Миколаївське ремісниче училище (1905), металургійне відділення Петербурзького технологічного інституту (1914). Молодший виконавець Управління гідротехнічних робіт Північного фронту. Організатор металографічної лабораторії та завідувач термічного цеху АТ залізних конструкцій у Петрограді (від 1916). Інженер із вивчення матеріалів сільськогосподарського машинобудування Вченого комітету Міністерства землеробства (від 1918). Помічник начальника сільськогосподарського бюро з ремонту машин Херсонської губернської земської управи (1920–1923). Завідувач хімічного відділу, аналітичного бюро Науково-технічного товариства Миколаївської губернської ради народного господарства (1923–1929). Начальник об'єднаних лабораторій Миколаївського суднобудівного заводу ім. А. Марті, водночас  –  викладач ливарної справи Миколаївського технікуму кораблебудування (1922–1929). Завідувач відділу фізико-механічних випробувань, керівник групи металознавства Українського науково-дослідного інституту (від 1929), водночас  –  викладач Харківського технологічного, механіко-машинобудівного, хіміко-технологічного інститутів (1929–1939). Читав курси лекцій з металознавства, фізичної хімії металургійних процесів, металургії кольорових металів, завідував кафедрою гарячої обробки металів Харківського інституту підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників (від 1934). Викладач курсу "Спецсталі" Дніпропетровського металургійного інституту (1934–1935), за технологією металів та металознавства Українського поліграфічного інституту у Харкові (1937). Науковий керівник із кольорового лиття Українського авіадизельного інституту (1936–1938). Учасник Всесоюзної технічної конференції з питань економії кольорових металів (1940). Автор близько 40 наукових друкованих праць, викладач Харківського будівельного інституту. Помічник директора ХХТІ з ВВПП (1936) [166].
Вибр. бібліогр.: "Краткий курс металловедения" (Харків, 1936); "Использование заменителей дефицитных цветных металлов в автотракторной промышленности" (Харків, 1939); "Антифрикционные сплавы цветных металлов и их заменители" (Ленінград, 1940).
Шумський-Ханін Юхим Григорович (1896–1981/1985)  –  інженер–механік.
Уродженець Могилівської губернії. Член партії соціал-демократичних інтернаціоналістів, РСДРП(б) (1918). Учасник громадянської війни. Військом бригади, заступник начальника політвідділу дивізії. Закінчив Харківський технологічний інститут (1925). За час студентства, призначений директором-розпорядником Показово-виробничої частини з технічного відділу (1922). Аспірант науково-дослідної кафедри теплотехніки при ХТІ (від 1926), позаштатний викладач курсів з термодинаміки, термічних двигунів. Завідувач теплотехнічної лабораторії ХТІ (1928), секретар механічного факультету (від 1929). Професор (1929). Член кваліфікаційної комісії механічного факультету ХПІ (1930). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Головний інженер, технічний директор заводу "Турбінобуд" (1930–1932). Завідувач Енергобюро та уповноважений НКВП СРСР у Берліні (1932–1933). Заступник начальника Головного управління навчальних закладів (ГУНЗ) Наркомважпрому (від 1933). Директор, завідувач кафедри теплотехніки Новочеркаського індустріального інституту (1934–1935). Кандидат технічних наук (1935). У 1935–1937 рр.  –  заступник начальника Головного управління навчальними закладами НКВП СРСР, голови Кваліфікаційної комісії Наркомважпрому з присудження вчених звань. Завідувач кафедри теплотехніки Московського інституту хімічного машинобудування (1937–1946), водночас  –  викладач Московського авіаційного інституту. Від 1946 р.  –  у Московському автомеханічному інституті. Завідувач кафедри теплотехніки, транспортних газотурбінних двигунів МАМІ (1946–1950, 1954–1968). Автор понад 60 друкованих праць. Нагороджений орденом Червоної Зірки, кількома медалями [32, 171, 354].
Вибр. бібліогр.: "Испытание дизель-моторов по 600 HP завода "Двигатель Революции" на Мелитопольской Городской Электрической Станции" (Наук. зап. Харк. технолог. ін-ту, 1930, вип. 2, т. 4,); "Газотурбинные автомобили" (Москва, 1958); "Общая теплотехника" (Москва, 1961).

 

Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.
Копіювання інформації вітається з посиланням
Автор-укладач Г. В. Павлова, завідуюча відділом рідкісних книг і рукописів