Історія Харківського технологічного інституту в особах_В

Вайнер [Абрам Львович] (1900–?)  –  інженер-електрик.
Закінчив Харківський технологічний інститут за спеціалізацією "Міські електричні станції" (1929). Асистент ХТІ, ХПІ (1929–1930). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Доцент ХЕТІ, науковий співробітник Українського інституту промислової енергетики. Кандидат технічних наук, старший науковий співробітник Інституту енергетики (1942–1943). Доцент, завідувач кафедри "Передача електричної енергії" в ХПІ (1950) [171, 228].
Вибр. бібліогр.: "Заземлительные устройства в высоковольтных установках" (Харків, 1931); "Расчет типовых заземлительных устройств для фидерных пунктов и трансформаторных киосков Харьковской горсети" (Харків, 1934); "Заземления" (Харків, 1938); "Экспериментальное исследование термической устойчивости заземлителей" (Журн. "Электричество", № 10, 1938); "Импульсные характеристики протяженных заземлителей в плохопроходящих грунтах по опытам на расчетной модели" (Журн. "Электричество", 1956).
Вайсман Вульф Григорович (1894–1942)  –  інженер-електрик.
Уродженець Новозлатопілля. Закінчив робітничий, електротехнічний факультет Харківського політехнічного інституту (1930). За часів студентства викладав на робітфаку ХТІ курси лекцій соціально-економічного циклу наук з 1924 р.: історію, політичну економію, історію РКП (б). Інженер ХЕМЗу. Редактор "Сборника научно-технических статей Харьковского электротехнического института" (Збірки науково-технічних статей Харківського електротехнічного інституту) (1934). Імовірно, під час Другої світової війни  –  лейтенант, командир взводу інженерного відділу. Загинув у 1942 р. [171, 298].
Валяшко Микола Овксентійович (20 березня [1 квітня] 1871–25 січня 1955)  –  хімік.
Уродженець Куп'янська, син провізора. Закінчив Харківську 3-тю гімназію, Харківський університет з дипломом I-го ступеня (1895). Лаборант фармацевтичної лабораторії Харківського університету. Викладач аналітичної хімії для фармацевтів університету (1896). Магістр фармації (1903). Магістр хімії (1906). Приват-доцент Харківського університету, Жіночого медичного інституту. Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Професор фармації та фармакології (1909). Член фізико-хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Статський радник. За відмінну і ревну службу нагороджений орденом св. Анни 2-го ступеня. У 1919–1929 рр.  –  у Харківському технологічному інституті. Професор, завідувач кафедри органічної хімії ХТІ. Читав курс лекцій з технології фарб (від 1927). Завідувач лабораторії (від 1920). Член факультетської комісії ХТІ (від 1921). Заступник голови виробничо-наукової секції "Доброхіму" (1924), Товариства фізико-хімічних наук при Харківському інституті народної освіти (1929). Перший ректор (1921–1922), першого у СРСР вищого фармацевтичного навчального закладу  –  Харківського хіміко-фармацевтичного інституту, в якому був завідувачем кафедри фармацевтичної хімії, водночас  –  професор, завідувач кафедри фармацевтичної хімії у Харківському фармацевтичному технікумі (1928–1929). Завідувач секції ароматних сполук науково-дослідної кафедри органічної хімії при ХІНО. Відповідальний редактор "Украинского химического журнала" ("Українського хімічного журналу"), "Фармацевтического журнала", ("Фармацевтичного журналу") (1925–1928). Учасник IV Менделєєвського з'їзду в Москві (1925). Завідувач фізико-хімічної секції Інституту науково-судової експертизи. У 1930–1955 рр.  –  у ХХТІ. Голова Харківського товариства фізико-хімічних наук (від 1930). Доктор хімічних і фармацевтичних наук (1937). Автор понад 90 друкованих праць. Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945". Заслужений діяч науки УРСР (1946) [31, 32, 43, 48–50, 61, 65, 171].
Вибр. бібліогр.: "Рутин из руты = (Ruta graveolens L.): (Ruta graveolens L.)" (Харків, 1903); "О составных частях плодов колючей крушины (Rhamnus Cathartica L.)"; "О кэмфероле из гликозида робинина" (Харків, 1908); "Спектры поглощения и конституция производных бензола / III Фенол, метокси-, алдегидо-и и нитро-фенолы в щелочных растворах" (СПб., 1913); "Спектры поглощения в ультрофиолете и тонкие структуры производных бензола 1910–1940 г." (Харків, 1941); "Нитрование толуола двуокисью азота без серной кислоты" (Харків, 1944); "К вопросу о кетоэнольной таутомерии фенолов. Спектрографическое исследование флороглюцина и некоторых его производных" (Харків, 1945); "Спектрографические исследования тонких структур органических соединений в лаборатории органической химии ХХТИ им. С. М. Кирова за 30 лет" (Харків, 1949).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Василенко І. Х. [Іван Хомич] (12 [24] листопада 1894–20 грудня 1980)  –  інженер-технолог.
Уродженець Сосницького повіту Чернігівської губернії. Закінчив Петербурзький технологічний інститут (1917). Інструктор з сільськогосподарських машин Губернського земельного відділу Полтави (1919–1920), виконавець будівельних робіт Комітету державних споруд м. Києва (1920–1922), завідувач контори Акціонерного товариства "Сільгосптехніка" (1922–1924). Закінчив Київський політехнічний інститут (1925). Асистент сільськогосподарської лабораторії, майстер-інструктор, викладач Харківського технологічного інституту (1928–1930). Аспірант науково-дослідної кафедри машинобудування при ХТІ (від 1925), водночас  –  заступник директора Науково-дослідного інституту сільськогосподарського машинознавства. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського сільськогосподарського інституту. Науковий співробітник, завідувач лабораторії комбінату ВНДІ сільськогосподарського машинобудування (1932–1940). Доктор технічних наук (1936). Професор кафедри сільськогосподарських машин Московського інституту механізації та електрифікації сільського господарства (МІМЕСГ) (1940–1941), Челябінського інституту механізації та електрифікації сільського господарства (1941–1943). Завідувач кафедри збиральних машин МІМЕСГ (1943–1956). Академік ВАСГНІЛ (від 1948). Академік-секретар Відділення механізації та електрифікації сільського господарства ВАСГНІЛ (1956–1960), консультант Московського інституту інженерів сільськогосподарського виробництва (1960–1970). Розробив наукові основи визначення швидкості обмолоту зернових культур в молотильних пристроях та обґрунтував необхідність встановлення на барабанах варіаторів швидкостей. Подальші дослідження призвели до створення двобарабанних молотильних пристроїв в зернозбиральних комбайнах. Розробив теорію соломотряса. Керував створенням та впровадженням у виробництво перших вітчизняних комбайнів. Лауреат Державної премії СРСР (1947). Герой Соціалістичної Праці (1974). Нагороджений 2 орденами Леніна (1949, 1974), орденом Трудового Червоного Прапора (1953), 2 орденами "Знак Пошани" (1945, 1965), 4 медалями СРСР, Великою золотою медаллю ВДНГ (1959). Автор майже 100 наукових праць [32, 171, 205].
Вибр. бібліогр.: "Стандартизація в с.-г. машино-будівництві Німеччини" (Науково-техн. вісн., 1926, №8/10); "Комплексная механизация и поточный метод уборки и очистки зерна" (Москва, 1951); "Зерновые комбайны СССР и зарубежных стран : Теория и анализ конструкций" (Москва, 1958) "Механизация и электрификация сельского хозяйства в СССР" (Москва, 1959).
Васильєв Микола Олексійович (1871–1918)  –  інженер-механік.
Закінчив Московське вище технічне училище (1896). Інженер Ярославської мануфактури. Викладач Харківського технологічного інституту (1899–1904). Читав курс лекцій з технології волокнистих речовин. Завідувач кабінету з технології волокнистих речовин ХТІ (1903). Від 1906 р.  –  викладач Московського вищого технічного училища. Професор (1913). Автор праць з питань текстильного матеріалознавства, засновник наукових принципів побудови планів прядіння [21, 22, 43, 59, 144].
Вибр. бібліогр.: "Механическая технология волокнистых веществ: бумагопрядильное производство" (Харків, 1902); "Механическая технология волокнистых веществ: общий курс" (Харків, 1902); "Приложение теории вероятностей к процессу сложения в прядильном производстве" (Москва, 1902); "Сельфактор для гладкой пряжи" (Москва, 1911, 1922); "Вопросы теории прядения" (Москва, 1932).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Ватич Неофіт Степанович (1879–?)  –  мінералог.
Старший асистент, викладач кафедри мінералогії Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва (1906–1916). Професор Харківського інституту народної освіти, водночас  –  викладач мінералогії та геології у Харківському технологічному інституті (1920–1923), Інституті сільського господарства та лісівництва, у Харківському зоотехнікумі. Завідувач мінералогічного музею при ХТІ (1920–1922) [171, 247].
Вахер Олександр [Іонович] (1906–1973)  –  інженер.
Викладач Будівельного технікуму при Харківському технологічному інституті (1929), водночас  –  керівник практичних занять в ХТІ (1929–1930). Член робочої комісії з будівельної механіки ХПІ (1930). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту. Інженер тресту "Мосстрой–10" (Мосбуд–10) [171, 232].
Вибр. бібліогр.: "Газовый воздухоподогреватель для подогрева и сушки строящихся зданий в зимних условиях" (Москва, 1961); "Тонкослойные дощатые полы на сплошном песчаном основании" (Москва, 1961).
Ваценко [Андрій Степанович]  –  інженер-будівельник.
Закінчив інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту (2-га прискорена група) (1922–1923). Імовірно, завідувач будівельного відділу "Укрсилікаттресту" у Харкові (1925–1928). Директор науково-дослідної станції з організації будівництва, Українського науково-дослідного інституту споруд (1929) (нині  –  Державний науково-дослідний інститут будівельних конструкцій), водночас  –  викладач ХПІ (1929–1930). Від 1930 р.  –  асистент Харківського будівельного інституту. Кандидат технічних наук. Викладач Всесоюзного заочного політехнічного інституту. Займався науковою діяльністю в галузі розробки та удосконалення печей у 30–40 рр. Відома піч конструкції Ваценка. Лауреат Другої премії на Всесоюзному конкурсі проєктів на збірні печі, що проводився Комітетом у справах Архітектури при Радміні СРСР [1, 171, 204].
Вибр. бібліогр.: "Крупноблочное строительство" (Харків, 1932); "Сборно-индустриальное жилищное строительство" (Москва, 1936); "Сборная печь" (Москва, 1947); "Конструкции малоэтажных жилых зданий для безлесных районов" (Москва, 1949); "Конструкции стен из укрупненных деталей в индустриальном многоэтажном жилищном строительстве" (Москва, 1952).
Вашура Борис Федорович (1889–1969)  –  інженер-механік.
Уродженець Путивльського повіту. Закінчив Харківське реальне училище (1907), з відзнакою механічний факультет Харківського технологічного інституту (1918). Інженер ХЕМЗ. Від 1923 р.  –  на викладацькій роботі: у Школі майстрів при Харківському електромеханічному заводі та у ХПІ (від 1929). Читав курс лекцій з електричних апаратів керування. Член редколегії журналу ХЕМЗу "Генератор". Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Завідувач кафедри "Електричні апарати" в ХЕТІ, ХПІ (1931–1969). Професор (1939). Засновник наукової школи "Теорія та практика електричних апаратів" в Україні. Нагороджений орденом "Знак Пошани" (1944) та медаллю "За доблесну працю в роки Вітчизняної війни 1941–1945 рр." [170, 171, 284].
Вибр. бібліогр.: "Плавный и ступенчатый пуск двигателей постоянного тока" (Харків, 1936); "Конспект лекций по электрическим аппаратам управления" (Харків, 1959); "Поверочный расчет электромагнитов с внешним поворотным якорем" (Харків, 1959); "Расчет и проєктирование электромагнитов постоянного и переменного тока" (Москва–Ленінград, 1959).
Введенський Павло Іванович (1887–?)  –  інженер-механік.
Закінчив Московське вище технічне училище (1914). Викладач хімії Харківського технологічного інституту (від 1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського хімічного інституту. Професор ХХТІ. Декан і завідувач кафедри Харківського інженерно-економічного інституту (1938–1958). Виконувач обов’язків директора Науково-дослідного інституту хімічної технології під час Другої світової війни. Професор Українського заочного політехнічного інституту (від 1962) [56, 169, 171].
Вибр. бібліогр.: "Вопросы использования коксового газа в качестве сырья для отдельных химических производств" (Харків, 1957).
Вейман Павло Леопольдович (30 июня 1866–1924)  –  хімік.
Провізор Харківського технологічного інституту, лаборант за наймом, потім  –  у штаті при хімічній лабораторії (1895–1923). Виступив з доповіддю на засіданні 10-го відділення Імператорського Технічного товариства в Москві (1905). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Відвідав Туринську міжнародну виставку (1911). Брав участь у роботі XII З'їзду російських природознавців та лікарів у Москві (1909–1910), З'їзду природознавців та лікарів у Тифлісі (1913). Колезький асесор. Асистент Харківського жіночого політехнічного інституту (1916), лаборант ХТІ (1917–1924) [11, 21, 22, 35, 48, 59, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Очистка сточных вод биологическим способом по системе Диттлера" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1905); "Международная выставка в Турине" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1913).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Верьовкін А. Г.  –  офіцер.
Викладач Харківської Школи червоних старшин, військової кафедри Харківського політехнічного інституту (1930). Від 1930 р.  –  в Комуністичному університеті ім. Артема, Автодорожньому інституті. Читав курси з артилерії, тактики, стрілецької справи (гармата Гочкиса) [171, 172].
Вєтошкін Михайло Кузьмич (5 листопада 1884–2 лютого 1958)  –  історик.
Уродженець с. Усольє, Іркутської губернії. Закінчив учительську семінарію. Член РСДРП (б) (від 1904). Працював вчителем у Харбіні (1905–1906). Член соціал-демократичних партійних комітетів Красноярська, Томська, Чити, Харбіна. Піддавався репресіям. У 1908–1912 займався нелегальною партійною діяльністю у Псковській губернії. Неодноразово був заарештований. Був студентом юридичного факультету Петербурзького університету (1912–1917). Викладав право. Член Вологодської та Великоустюзької рад (від 1917). Голова виконкому Вологодської губернської ради (1918–1920). У жовтні 1920 року Вєтошкіна було відізвано до Москви та призначено членом колегії Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції, водночас він був членом Малого Раднаркому, пізніше  –  заступником голови Малого Раднаркому. Від 1922 р.  –  народний комісар юстиції, Робітничо-селянської інспекції України, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1921–1924). Читав курси лекцій: «Диктатура пролетаріату і Радянська влада», «Радянська конституція і загальне вчення про право та державу» на всіх факультетах. Голова Всеукраїнського кооперативного союзу споживчих кооперативних організацій «Вукопспілки», член правління Товариства авіації та повітроплавання України і Криму (1923–1924). У 1925–1941 рр.  –  відповідальний секретар бюджетної комісії ЦВК СРСР. Від 1944 р.  –  на науковій і викладацькій роботі. Професор МДУ (1953). Доктор історичних наук. Автор праць з історії революційного руху в Росії та історії КПРС. Нагороджений орденом Леніна [171, 206].
Вибр. бібліогр.: "Забайкальские большевики и читинское вооруженное восстание 1905–1906 гг." (Москва, 1951); "Очерки по истории большевистских организаций и революционного движения в Сибири 1898–1907 гг." (Москва, 1953); "Большевики Дальнего Востока в первой русской революции" (Москва, 1956).
Вещуров Микола Іванович (3 квітня 1882–?)  –  математик.
Викладач 2-ї Харківської чоловічої гімназії (1916). Викладач математики робітничого факультету при Харківському технологічному інституті (1924–1930). Від 1925 р.  –  у ХТІ. Надвірний радник. Член виїзної приймальної комісії у Луганську, Сталіно, Артемівську, ХПЗ і ГЕЗ для набору студентів на 1929/1930 н/р. [31, 47, 171].
Відавський Вадим Вікторович (22 декабря 1896–?)  –  інженер-технолог.
Уродженець Смоленська, син колезького радника, співробітника Мінського акцизного управління. Закінчив Мінське реальне училище, з відзнакою хімічний факультет Харківського технологічного інституту за спеціальністю "Технології неорганічних речовин" (1921). Член ради старост ХТІ. Інженер Технічного відділу тресту «Головцукор», водночас  –  аспірант кафедри технології мінеральних речовин ХТІ (1922). Позаштатний асистент кафедри загальної хімічної технології (1923–1925). Керував практичними заняттями з хімії. Інженер Харкова (1929) [171].
Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу по збереженню та обробці документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Вільгальм Микола Федорович (13 січня 1867–1935)
Уродженець Харкова. Закінчив курси Берлінського гімнастичного товариства, отримав свідоцтво на право викладання гімнастики в Одеській гімнастичній школі. Від 1893 працював тренером 1-го Харків. гімнаст. т-ва. Помічник класних наставників Харківського 1-го реального училища (1904–1911), водночас  –  викладач гімнастики, важкої атлетики, боротьби у Харківському гімнастичному товаристві, товаристві Сокіл (1893–1917), річних курсів з підготовки викладачів гімнастики для середніх навчальних закладів Харківського навчального округу (від 1912), Харківської 1-ї чоловічої гімназії (1914–1916). У Харківському технологічному інституті  –  з 1911 р.: помічник інспектора, доглядач будівель (1919–1920), керівник секції фізичного розвитку ХТІ (1921–1925). Учасник зльоту гімнастів Харківського навчального округу, на якому Микола II, присутній на виступах спортсменів, присвоїв йому звання «Гімназіарх всія Русі». Наставник клубу «Дондор». Працював у атлетичному клубі «Дарбс». Цивільний чин  –  колезький асесор [170, 171, 177].
Вибр. бібліогр.: "Чотири тисячi вправ" (Харкiв, 1922).
Винокуров Л. П. [Лев Петрович (Пінхусович)] (10 жовтня 1903–13 травня 1992)  –  інженер-будівельник.
Уродженець Вінницької області. Закінчив інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту за фабрично-заводською спеціальністю (1929). Асистент, викладач ХТІ, ХПІ. Від 1930 р.  –  у Харківському інженерно-будівельному інституті. Доцент (від 1934), завідувач кафедри будівельної механіки (від 1945), водночас  –  завідувач кафедри міцності, професор (1960) Харківського авіаційного інституту (1953–1965). Доктор технічних наук (1958). Професор Бєлгородського технологічного інституту будівельних матеріалів. Учасник двох світових війн. Нагороджений медалями [56, 171].
Вибр. бібліогр.: "Профилирование сборных железобетонных элементов" (Харків, 1934); "Сборный железобетон" (Харків, 1934); "Нелинейное деформирование и устойчивость равновесия стержневых систем" (Харків, 1957); "Деформирование бруса и механическое сопротивление материалов" (Харків, 1959); "Строительная механика стержневых систем" (Харків, 1960–1961); "Деформирование бруса и механическое сопротивление материалов" (Харків, 1962); "Теория упругости и пластичности" (Харків, 1965); "Приближенные решения задач теории пластичности для балок и плит с определением их предельного їсопротивления" (Бєлгород, 1972); "Теория упругости" (Київ, 1991).
Винокуров Микола Миколайович  –  інженер.
Викладач креслення інженерно-будівельного факультету Харківського технологічного інституту (1920–1921) [171].
Винокуров Микола Петрович (1874–?)  –  інженер шляхів сполучення.
Харківський губернський інженер (1914). Інженер Харківської губернської земської управи (1916). Працював на залізниці. Член Ради Артілі російських інженерів у Харкові (1902–1903). Голова Харківської міської трамвайної комісії (1912). У Харківському технологічному інституті з 1921 р. (позаштатно). Інженер Харківського міського управління. Заступник завідувача Будівельного управління Харківського комунального господарства (1927). Головний інженер Технічного будівельного бюро ВРНГ України (1928), водночас  –  викладач ХТІ. Читав курси лекцій з комунальної політики, технології будівельних матеріалів на інженерно-будівельному факультеті (1925–1929). Від 1930 р.  –  асистент Харківського будівельного інституту [1, 59, 171].
Віткуп Абрам (Аркадій) Борисович  –  інженер-будівельник.
Закінчив робітничий факультет Харківського технологічного інституту, Будівельний технікум при ХТІ, фабрично-заводське відділення інженерно-будівельного факультету політехнічного інституту (1930). За часів студентства викладав політичну економію у ХТІ (від 1924). Інженер Південного науково-дослідного інституту з будівництва, водночас  –  викладач, професор ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Викладач Харківського інженерно-будівельного інституту. Кандидат технічних наук (1954) [171].
Вибр. бібліогр.: "Технический минимум для плотника" (Харків, 1933); "Эффективные режимы тепловлажностной обработки бетонов и ускоренный метод испытания цементов"; "Новые сокращенные режимы пропаривания железобетонных изделий и стеновых камней" (Харків, 1949); (Харків, 1954); "Доменные шлаки в строительстве" (Київ, 1956).
Вітте Рудольф Робертович (1893–1938?)  –  філолог.
Уродженець Харкова, син купця. Закінчив Харківську 1-шу гімназію (1911), Харківський університет. Викладач німецької мови у Харківському технологічному інституті (1921), на робітничому факультеті при Інституті народного господарства (1924). Читав курс лекцій з російської мови у Харківському інституті народного господарства (1927–1929), у Школі фабзавуча борошномелів (1928); українську мову  –  у ХІНО (1929). У 30-ті роки репресований [134, 171, 207].
Віхман Яків Юхимович (Ізраїль-Яків Єрухимович) (1896–1976)  –  інженер-механік.
Уродженець Бобруйська. Після закінчення Бобруйської приватної гімназії Годицького-Цвірко вступив понад норму укомплектування на механічне відділення Харківського технологічного інституту (1916). Після перерви відновився у ХТІ у 1920 р. на 4-й триместр механічного факультету, який закінчив у 1924 р. Після закінчення інституту працював на Харківському паровозобудівному заводі конструктором, старшим конструктором, завідувачем конструкторського підрозділу дизельного відділу заводу. Водночас був асистентом ХТІ, ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту, на кафедру ДВЗ. Начальник конструкторського бюро ХПЗ (від 1931). Один із творців швидкохідного безкомпресорного дизель-мотора В-2 танка Т-34. Від 1939 р.  –  заступник головного конструктора заводу № 75, головного конструктора СКБ-75 (спеціального конструкторського бюро № 75) Кіровського заводу в Челябінську (від 1941). Викладав у Челябінському машинобудівному технікумі. Лауреат Сталінської премії 2-го ступеня (1943). Герой Соціалістичної Праці. Нагороджений двома орденами Леніна, орденом Вітчизняної війни I-го ступеня, медалями [182, 171, 208].
Владикін Костянтин Іванович (18 березня 1873–30 травня 1928)  –  інженер шляхів сполучення.
Закінчив Інститут інженерів шляхів сполучення (1883). Інженер з нових робіт Управління Києво-Ковельської залізниці (1902), Привіслянських казенних залізниць (1912), водночас  –  викладач будівельної механіки у Київському (від 1901), Варшавському політехнічних інститутах (1915). Професор Харківського технологічного інституту (1920–1928). Читав курс лекцій з залізобетону, мостобудування, металевих конструкцій. Член факультетської комісії (від 1921), предметної дорожньо-мостової комісії, предметної комісії з будівельної механіки ХТІ (1924). Також, з 1924 р. викладав курс енциклопедичних технічних знань на робітничому факультеті при ХТІ. Керівник науково-дослідної кафедри з мостобудування при ХТІ (від 1921). Завідувач кафедри мостобудування (від 1923). Читав лекцію «Як виконуються роботи під водою» на курсах техніків ПЗ (Південної залізниці). Консультант з переносних анґарів Українського військового округу, Українського мукомельного тресту (1924) [9, 17, 31, 48–50, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Новые нормы для расчета мостов и верхнего строения пути" (Харків, 1921).
Вовк Олександр Григорович  –  інженер-механік.
Закінчив Маріупольський технікум, з відзнакою механічний факультет Харківського технологічного інституту за авіаспеціальністю (1929). За часів студентства читав лекції з історії революційного руху на робітничому факультеті при ХТІ (1924–1929) [171].
Вовк Михайло Семенович  –  інженер-технолог.
Уродженець Кременчуцького повіту, Полтавської губернії, козак. У 1885 р. вступив до Харківського практичного технологічного інституту, звідки на 3-му курсі відраховано за участь у студентських заворушеннях. У 1887 р. прийнятий на військову службу і зарахований до 13-ї артилерійської бригади. Прапорщик резерву. Закінчив Мюнхенський політехнічний (1896). Інженер Харківсько-Миколаївської залізниці (1896), сталеливарних майстерень Олександрівського Брянського заводу в Катеринославі (1898) Закінчив Харківський технологічний інститут у 1904 р. зі званням інженера-технолога (сторонній слухач). Директор Харківського міського ремісничого училища (1905–1916). Один із активних членів Південноросійського товариства технологів. Наприкінці 20-х років викладав в ХТІ [170, 210].
Воєйков Анатолій Іванович (1889–?)  –  інженер-механік.
Викладач Харківського технологічного інституту (1921–1925). Читав курси лекцій з механіки, ДВЗ малої потужності, проєктування двигунів, кранів. Інженер Харкова (1925–1929). Викладач електротехнічної школи ВУКАІ, Харківського вечірнього електромеханічного робітничого технікуму, інституту ім. «Профінтерну» (від 1930). Викладав курс з автосправи. Завідувач кафедри «Автомобілі і двигуни» у Харківському автодорожньому інституті (1931–1933) [171, 172, 185].
Вибр. бібліогр.: "Определение среднего индикаторного давления в автотракторных двигателях с помощью манометра" (Харків, 1936).
Волков Павло Іванович (1873–?)  –  інженер-технолог.
Уродженець Херсона. Закінчив Вольське реальне училище, хімічне відділення Харківського технологічного інституту (1900). Викладач Казанського промислового училища (1904). Інженер Південноросійського товариства для нагляду за паровими котлами у Харкові (1917). Викладач з проєктування парових котлів в ХТІ (1920–1922). Головний інженер, завідувач Теплотехнічного бюро при Харківському відділенні Цукротресту (від 1924). Професор [22, 170].
Вибр. бібліогр.: "Главнейшие формулы и основания для подсчета данных обследования котельных" (Москва, 1923); "Справочник по теплотехнике" (Харків, 1924); "Водоподготовка и водоумягчение в сахарном производстве" (Москва, 1940); "Термоизоляция в пищевой промышленности" (Москва, 1946).
Вольфсон Ізраїль Борисович
Викладач Харківського технологічного інституту (1920–1921). Викладав курс лекцій з аналітичної геометрії [171].
Воробейчик (Воробейчиков) Григорій Борисович  –  інженер-будівельник.
Закінчив інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту. Інженер Харкова (1929), водночас  –  асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту. Проєктувальник залізобетонних конструкцій механоскладального цеху Харківського тракторного заводу. Його ім'я записане на Дошці Пошани ХТЗ (1932). Заступник начальника контори Товарищества "Пор-Индубуд" у Харкові (1936) [3, 171, 180а].
Вибр. бібліогр.: "Опыт проектирования передвижки промышленных зданий" (Харків, 1936).
Воробйов Микола Олександрович (1897–1941?)  –  інженер-механік.
Уродженець В'язників. Закінчив Харківську 1-шу гімназію, з відзнакою механічний факультет Харківського технологічного інституту (1921). Аспірант кафедри паротехніки, ДВЗ, асистент з проєктування теплових двигунів, парових котлів. (1922–1923). Помічник головного механіка Державного електротехнічного тресту, водночас  –  викладач Школи майстрів при електромеханічному заводі ім. Леніна (кол. «З. Е. К.») (1926), Харківського вечірнього електромеханічного робітничого технікуму ім. "Профінтерну" (1928) [171, 172].
Вибр. бібліогр.: «Повышение экономичности паротурбинных установок» (журн. «Электротехн. вестн., 1927, №1).
Воротинський Андрій Ієронімович (14 квітня 1877–?)  –  корабельний інженер.
Уродженець Саратова, дворянин. Закінчив реальне училище (1896), Харківський технологічний інститут (1903) і відділення кораблебудування Морського інженерного училища у Кронштадті зі званням підпоручика. У ХТІ  –  з 1908 р. Стипендіат Міністерства народної освіти, для підготовки до професорської діяльності, на час закордонного відрядження (1909–1910). Читав курс лекцій з суднобудування, суднового обладнання, креслення, проєктування, проводив практичні заняття з випробування двигунів та котлів (від 1911), водночас викладав математику в Приватній чоловічій гімназії Р. С. Горяєвої, Жіночій гімназії Д. Д. Оболенської (1916), на Перших Харківських політехнічних курсах «Технікум інженера Г. Г. Скворцова» (1919), на робітничому факультеті при ХТІ (1921–1923). Помічник голови аеросекціі при технічному товаристві студентів ХТІ (1909). Розробив, спільно з М. Д. Зуєвим, «Проект отвода дымовых газов из паровых котлов линейного корабля» (Проєкт відведення димових газів з парових котлів лінійного корабля) для Морського міністерства (1913). Член експертної комісії з випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914). Надвірний радник. Член Військово-технічної комісії при ХТІ (1916). Викладав курс «Енциклопедія технічних знань» на робітфаку при ХТІ (1923). Професор, завідувач кабінету суднобудування та суднообладнання (1920), модельного кабінету (1923). Звільнений на прохання в 1924 р. Професор суднової механіки Одеського політехнічного інституту (1927) [21, 31, 47–48, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Судостроение и судовое оборудование" (Харків, 1910); "Альбом чертежей к курсу "Судостроение и судооборудование" (Харків, 1911); "Техническое черчение" (Харків, 1913); "Сто сорок пояснительных фотографий-пособий к курсу лекций по специальности судостроения и судооборудования" (Харків, 1913); "Справочник по специальности судостроения и судооборудования" (Харків, 1913).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Воскресенський Михайло Авксентійович (29 жовтня 1869–6 жовтня 1926)  –  інженер-технолог.
Закінчив фізико-математичний факультет Московського університету з дипломом 2-го ступеня (1895), Харківський практичний технологічний інститут (1898). Викладач Харківського технологічного інституту (від 1898). Читав курси лекцій з графічної статики, проєктування, креслення, водночас керував технічним кресленням на курсах для робітників Харкова (1908). Викладав математику у Харківському комерційному училищі (1913–1916), Харківському жіночому політехнічному інституті (від 1916). Член комітету Південноросійського товариства технологів. Від училища відряджався на II з'їзд математиків у Москві (1913). Ад'юнкт-професор (1914), екстраординарний професор ХТІ (1917). Заступник голови СТТ ХТІ (1916). Голова факультетської комісії ХТІ (від 1920). Входив до списку антирадянської інтелігенції Державне політичне управління України при НКВС, як неблагонадійний елемент (1922). Доцент, професор ХТІ (1918–1925). Читав лекції з будівельної механіки, зі статики споруд. Також викладав вищу математику на робітничо-селянському факультеті ХІСГ, геометрію у 4-й профшколі при ХТІ (від 1922). Член предметної комісії з будівельної механіки ХТІ (1924), керував практичними заняттями з опору матеріалів. Консультант з переносних анґарів Українського військового округу (1924), водночас викладав курс лекцій з нарисної геометрії у Харківському інституті геодезії та землеустрою, інституті сільського господарства та лісівництва. Дійсний член науково-дослідної кафедри інженерно-будівельних наук при ХТІ (1925). Член редакційної комісії «Известий Харьковского технологического института» (від 1925). Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну і та ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава 3-го (1910), Анни 3-го (1914) ступенів [21, 31, 48–49, 59, 81, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Графическая статика" (Харків, 1911); "Начертательная геометрия" (Харків, 1921).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Бібліотека виражає вдячність викладачеві НТУ "ХПИ" Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.
Врацький Михайло Вікторович (29 червня 1895–?)  –  гірничий інженер.
Уродженець Саратова, син вчителя. Закінчив Саратовське 1-ше реальне училище (1912), заводське відділення гірничого факультету Донського (Північно-Кавказького) політехнічного інституту (1922). Асистент, старший асистент, викладач кафедри прокатки. Проводив заняття з проєктування деталей машин, калібрувань на металургійному факультеті (1923–1926). Виконувач обов’язків професора кафедри обробки тиском. Завідувач сектору прокатки Жовтневої революції Кам'янського заводу ім. Дзержинського у Дніпродзержинську (1928–1929). Від 1929 р.  –  науковий керівник прокатної групи Українського науково-дослідного інституту металів у Харкові, водночас  –  професор, завідувач кафедри прокатки, фізики металів Харківського технологічного та механіко-машинобудівного інститутів (1929–1931). Від 1931 р.  –  професор, завідувач кафедри прокатного машинобудування Краматорського інституту важкого машинобудування. Від 1934 р.  –  знову завідувач кафедри прокатки ХММІ [166].
Вибр. бібліогр.: "Калибровка блуминга американского типа" (Новочеркасск, 1926–1928); "Расход энергии при прокатке проволоки" (Труды Харьк. ин-та металлов, 1931); "Механические свойства легированных сталей при высоких температурах" (журн. "Сталь", 1933. № 4-5); "Калибровка круглого профиля и подготовительных линий" (Москва, 1934); "Калибровка квадратного профиля" (Москва, 1934); "Калибровка подготовительных линий" (Харків ; Москва, 1941).
Випов Петро Герасимович  –  інженер-механік.
Закінчив робітничий факультет, Харківський технологічний інститут (1929). Аспірант кафедри теплотехніки ХПІ (1930) [171].
Висоцький Володимир Казимирович (1905–?)  –  інженер-хімік.
Закінчив хімічний факультет Харківського політехнічного інституту за спеціальністю "Коксобензольне виробництво" (1930). Аспірант кафедри органічної хімії ХПІ. Старший науковий співробітник відділу хімії та технології місцевих видів палива Інституту органічної хімії та технології (1941) [171, 228].
Фон-Вичлінській Марцелій (Марцел) Львович (15 січня 1873–?)  –  філолог.
Закінчив Харківський університет. Викладач 3-ї Харківської гімназії, водночас викладав французьку мову в Харківському технологічному інституті (1909–1921). За відмінну і ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня. У 1921 р. виїхав за кордон [21, 47, 134, 171].
 
Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.
Копіювання інформації вітається з посиланням
Автор-укладач Г. В. Павлова, завідуюча відділом рідкісних книг і рукописів