Історія Харківського технологічного інституту в особах_Ч

Чайковський Микола Вікентійович (25 червня 1879–?)  –  інженер–будівельник.
Уродженець Макар'єва Костромської губернії. Закінчив Миколаївську інженерну академію. Капітан 1-ї роти іскрового телеграфу у Санкт–Петербурзі (1909). Учасник Першої світової війни Нагороджений орденом св. Анни 3-го ступеня (1914). Полковник (1917). Закінчив на відмінно інженерно–будівельний факультет Харківського технологічного інституту (1922). Був на особливому обліку колишніх білих офіцерів в органах ГПУ як полковник царської армії та армії Петлюри (1923). Професор архітектурного факультету Харківського художнього інституту (1929), водночас  –  викладач ХТІ, Харківського сільськогосподарського інституту. Читав курси лекцій з будівельного мистецтва, санітарної техніки, сільськогосподарського будівництва [171, 344].
Вибр. бібліогр.: "Альбом проектов будiвель у колгоспах" (Харкiв, 1929).
Челпан Костянтин Федорович (24 травня 1899–11 березня 1938)  –  інженер–механік.
Уродженець села Чердакли Маріупольського повіту. Після закінчення Маріупольського реального училища В. І. Гіацинтова вступив до Харківського технологічного інституту у 1916 р. Учасник громадянської війни у лавах Червоної Армії. Член ВКП(б) від 1919 р. Закінчив з відзнакою ХТІ (1924). Інженер дизельного відділу Харківського паровозобудівного заводу, водночас  –  аспірант, асистент кафедри теплотехніки (1925–1926), викладач ХТІ (1927). Проводив практичні заняття з термодинаміки (1925), керував проєктуванням двигунів (1927). Читав курси лекцій з теплотехніки, ДВЗ, технічної термодинаміки, безкомпресорних дизель–моторів. Стажувався у Німеччині, Швейцарії, Англії (1928–1929). Науковий співробітник науково–дослідної кафедри теплотехніки при ХТІ (1929). Начальник дизельного відділу (1932), перший головний архітектор ХПЗ (1931–1937). Ініціатор проведення наукової конференції з дизелебудування у Харкові (1931). Один із творців швидкохідного безкомпресорного дизель-мотора В-2 танка Т-34. За створення потужних сучасних конструкцій машин нагороджений орденом Леніна (1935). Заарештований, за звинуваченням в участі у діяльності грецької шпигунсько–диверсійної антирадянської шкідницької організації, у грудні 1937 р. Розстріляний без суду в березні 1938 р. (його батька Федора Михайловича Челпана, розстріляли в грудні 1937). Повністю реабілітований, за відсутністю складу злочинів, 1988 р. [15, 23, 31, 32, 171].
Вибр. бібліогр.: "Труды дизельного отдела ХПЗ" (1932).
Чемерінов Григорій Олександрович (10 січня 1880–?)
Уродженець Хотинського повіту Бессарабської губернії. Викладач Ковенської чоловічої гімназії (1914), робітничого факультету (1924, 1927–1930), групи "1000" Харківського технологічного інституту (1929). Також викладав математику у Харківському інституті народного господарства (1927) [171].
Червенаков [Дмитро Андрійович]  –  інженер–механік.
Учасник громадянської війни, перебував у лавах Червоної Армії. Партійний діяч. Був студентом Московського сільськогосподарського інституту (1918). Закінчив Харківський технологічний інститут. Помічник начальника навчального відділу Правління Донецької залізниці у Харкові (1922). Викладач робітничого факультету при ХПІ (1930), Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства (1935) [171].
Черкасов Микола Сергійович  –  інженер–будівельник.
Закінчив дорожньо-мостове відділення інженерно-будівельного факультету Харківського технологічного інституту (1925). Будучи студентом, був секретарем інженерно-будівельного факультету ХТІ (1923). Імовірно, доцент кафедри металевих та дерев'яних конструкцій, декан інженерно-будівельного факультету ХІСІ (1936), науковий співробітник Центрального науково-дослідного інституту будівельних матеріалів [171].
Вибр. бібліогр.: "Вопросы конструкции и теории сооружений" (Харків, 1938).
Черкес Даниїл Самійлович (13 жовтня 1870–27 жовтня 1944)  –  інженер–технолог.
Уродженець Сімферополя, син винороба. Закінчив із відзнакою Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1899). Конструктор Харківського паровозобудівного заводу (1899), головний інженер Гурзуфа, Ялти (від 1900). Брав участь у будівництві та пуску першої електростанції у Сімферополі. Член Південноросійського товариства технологів (від 1899). Головний інженер Харківської міської управи з будівництва каналізації міста (1907–1916). Представляв Харківське міське управління на 9-му Російському водопровідному з'їзді у Тифлісі (1909). Вивчав системи біологічного очищення у містах Англії, Франції (1914). Головний інженер управління каналізації Харківської міської управи (від 1914), Харківської міської ради (1922–1929). Член ради Харківського відділення Російського технічного товариства (1915–1916), член Опікунської ради Жіночого політехнічного інституту (1917), Бюро Муніципального відділу при Харківському обласному відділі спілки міст (1919). Викладач, доцент кафедри санітарної техніки (1920–1927), член факультетської комісії Харківського технологічного інституту (від 1921), предметної комісії з санітарної техніки ХТІ (1924), водночас — головний інженер Харківської каналізації, консультант Сімферопольського міськвідкомгоспу (1923). У 1924 р. виїжджав до Баку для затвердження проєкту бакинської каналізації. Професор ХТІ (1928–1929). Читав курси лекцій з санітарної техніки, каналізації, планування населених пунктів, кремування (1927). Науковий співробітник науково–дослідної кафедри інженерно-будівельних наук при ХТІ (1926–1929). Учасник XIII-го Водопровідного санітарно–технічного з'їзду в Баку (1925), член президії, голова Другого Всесоюзного (XIV) водопровідного та санітарно–технічного з'їзду у м. Харкові (1927). Завідувач ремонтно–будівельного Бюро Харківського окружного відділу комунального господарства (1928). Професор Харківського будівельного інститут (від 1930). Доктор технічних наук. Репресований (1931). Головний інженер Бюро Харківського водотресту (1933). Завідувач кафедри санітарної техніки Харківського інституту інженерів комунального будівництва, кафедри каналізації Харківського інженерно–будівельного інституту (1944). Професор Харківського гірничо–індустріального інституту, Українського НДІ комунальної гігієни [1, 22, 28, 31, 32, 47–50, 134, 161, 171, 179, 334].
Вибр. бібліогр.: "Пояснительная записка к проекту канализации г. Харькова" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1911); "Доклад об организации управления и штатах Харьковской городской канализации" (Харків, б. р.); "Об организации городского обоза для вывозки сухого мусора из частных и общественных владений г. Харькова" (Харків, 1913); "Канализация г. Харькова и ее очистные сооружения" (Харків, 1922); "Справочник по проектированию канализации"; "Краткий справочник проектировщика канализации" (Харків ; Київ, 1935, 1937); "Ливни Донбасса, Харькова и Киева" (Харків, 1939).
Чернай Микола Олександрович (7 червня 1849–22 листопада 1912)  –  хімік.
Уродженець Харкова, дворянин, син заслуженого професора. Закінчив Харківську 2-гу гімназію (1866), Харківський університет (1870). Удосконалював свою освіту за кордоном у Р. Ф. Бунзена, Г. Р. Кірхгофа (1874). Магістр хімії (1876). Викладач природничої історії, фізики, хімії у Курському, Харківському реальних училищах (1877–1879). Приват–доцент Харківського університету (1879–1884), викладач Харківського технологічного інституту з найму (від 1886), штатний  –  з 1889 р. Читав курси лекцій з органічної та неорганічної хімії. Брав участь у створенні хімічної лабораторії ХТІ. Ад'юнкт–професор (1903), професор хімії (1907). Член училищної ради протягом 20 років. Дійсний член Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства, почесний мировий суддя (1903). Виступив із доповіддю на 1-му Менделєєвському з'їзді (1907). В. о. директора ХТІ (1908). Голова Опікунської ради 1-ї Харківської жіночої гімназії (1910), голосний Харківського повітового земства (1910). Дійсний статський радник. За відмінну службу та особливі заслуги нагороджений орденами св. Станіслава 2-го, Ганни 2-го, Володимира 4-го ступенів. Нащадок відомого математика Леонардо Ейлера [21, 35, 57, 59, 131].
Вибр. бібліогр.: "Исследования явлений воспламенения и распределения кислорода при неполном сгорании газовых смесей" (Харків, 1876); "О содержании свободной и полусвободной углекислоты в водах окрестностей г. Харькова" (Харків, 1884); "Ход качественного анализа для начинающих" (Харків, 1901); "Определение удельнаго веса, температуры наибольшей плотности и точки замерзания морской воды из Чернаго и Балтийскаго морей" (Харків, 1908); "Несколько химических задач для студентов Харьковского технологического института" (Харків, 1909).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Чорнобаєв Дмитро Олександрович (6 червня 1873–30 жовтня 1943)  –  інженер–технолог.
Уродженець Луцька, дворянин. Закінчив Харківський технологічний інститут (1898). Лаборант при лабораторії поживних речовин ХТІ (1900–1905). Стипендіат Міністерства народної освіти на час перебування у закордонному відрядженні з науковою метою (1903). Технік із випробування матеріалів при хімічній лабораторії у Полтаві (1906). Завідувач лабораторії технології мінеральних речовин Новочеркаського політехнічного інституту (1907–1912). Член фізико–хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Ад'юнкт–професор, професор хімічної технології Київського політехнічного інституту та Київського інституту народного господарства (1915–1927). Читав курси лекцій з технології мінеральних речовин, силікатів, технології палива. Засновник кафедри технології мінеральних речовин у КПІ. Консультант Технічного відділу при Уповноваженому з розподілу мінерального палива Київського району (1916). Член хіміко–технічної секції Постійної комісії для вивчення природних багатств України при Всеукраїнській академії наук (ВУАН) (1919). Завідувач секції мінеральних речовин науково–дослідної кафедри хімічної технології при КПІ (від 1925). Кандидат хімічних наук. Старший науковий співробітник Інституту мінеральної сировини при АН України (1941). За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1915) [21, 22, 31, 32, 346].
Вибр. бібліогр.: "Определение тепла образования силикатов по методу Le-Chatelier" (Київ, 1913); "Определение теплотворной способности топлива в калориметрической бомбе" (Київ, 1916); "Спроба вжити гідравлічної методи "проф. Грум-Гржімайло" до обчислення турбопечи для випалювання цементового клінкеру" (Науково-техн. вісн., 1926, № 2); "Топливо. Его горение и общие методы расчета заводских печей" (Київ ; Харків, 1931, 1933, 1935).
Чорноморченко Федір Андрійович (7 лютого 1870–25 вересня 1948)  –  цивільний інженер.
Уродженець Мелітополя. Закінчив Санкт–Петербурзький інститут цивільних інженерів (1896). Архітектор Південного митного округу (1896–1901). Архітектор Південного митного округу (від 1896). Міський архітектор Самари (1901–1910), архітектор Томського університету та технологічного інституту (1911–1914). Член робочої комісії зі спорудження будівлі бібліотеки та актової зали при університеті. Від 1914 р. працював в Омську. Виконує роботи з будівництва середнього сільськогосподарського училища. За його проєктами збудовано будівлі Прибуткового будинку Грязнова (1910), комерційного училища (1916). Керував будівництвом сільськогосподарського училища (1915), Будинку судових установ (1917–1920). Архітектор Іркутського університету (1920–1922). Виконавець робіт зі спорудження будівлі Військового училища та Кадетського корпусу для університету. Начальник відділу цивільних споруд Сибірського округу шляхів сполучення (від 1922), водночас викладав в Омському механіко–будівельному училищі. Начальник технічного відділу Будівельної контори при Інженерному управлінні Приволзького військового округу (1923). Від 1924 р.  –  у Харкові. Викладав графічну грамоту на робочому факультеті при Харківському технологічному інституті та курс з будівельного мистецтва в інституті. Член предметної комісії з архітектурно–будівельного мистецтва ХТІ (від 1924). Професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Читав курси лекцій з будівельного мистецтва, будівельної механіки, фабрично-заводської архітектури (1924–1929). Член Наркомпросу (1925). У 30-40-х роках  –  професор Харківського інституту комунального будівництва, інженерно-будівельного інституту [31, 49, 50, 86, 171].
Чернушевич Павло Петрович (1893–?)  –  цивільний інженер.
Закінчив Інститут шляхів сполучення. Працював у Сімферополі та Харкові. Від 1920 р.  –  у Харківському технологічному інституті. Викладач інженерно–будівельного факультету ХТІ. Читав курси топографії та креслення [171].
Чернушенко Іван Семенович (18 січня 1886–?)  –  математик.
Уродженець Харкова, син поручика. Закінчив із золотою медаллю Харківську 1-шу гімназію (1904), Харківський університет (1909). Викладав у Харківському 1-му реальному училищі (1916). Колезький асесор. У 20-х роках викладав: у Харківському технологічному інституті (1921), Харківському інституті геодезії та землеустрою (1924–1927), Харківському університеті (1927–1934). Читав курси лекцій з вищої математики. Науковий співробітник науково–дослідної кафедри геометрії при ХІНО (1925), член Харківського математичного товариства. Делегат Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927), дійсний член Українського інституту математичних наук. У 30-х роках викладав у ХХТІ, у 40-х роках  –  у Харківському гірничому інституті [31, 119, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "О гильбертовых аксиомах связи" (Зап. Харьк. мат. о-ва, № 2, 1926); "Современное положение вопроса об основании евклидовой геометрии" (Зап. Харьк. мат. о-ва, № 2, 1928); "О взаимной непротиворечивости геометрических аксиом Гильберта" (Зап. Харьк. мат. о-ва, № 4, 1928).
Чернишов Петро Костянтинович (1882–?)  –  інженер–архітектор.
Уродженець Воронежа. Закінчив Воронезьке реальне училище, архітектурний факультет Санкт- Петербурзького інституту цивільних інженерів (1911). Молодший губернський архітектор у Казані. Старший архітектор Південної залізниці (1912–1925). Заступник голови Вищої будівельної комісії при Інспекції комунального господарства Народного комісаріату внутрішніх справ України (1925–1929), водночас  –  викладач Харківського технологічного, політехнічного інститутів, Будівельного технікуму при ХТІ (1927–1930). Читав курс лекцій з фабрично–заводської архітектури, керував практичними заняттями з будівельного мистецтва. Член Науково–технічної ради при Наркомгоспі України. Від 1930 р.  –  у Харківському інституті інженерів комунального господарства. Читав курс лекцій з будівельних конструкцій. Професор, декан архітектурного факультету, заступник директора з навчальної та наукової роботи Харківського інституту інженерів комунального будівництва, водночас  –  декан мостобудівного факультету Харківського навчального комбінату комунального господарства (1936). Член Ради (1944), завідувач кафедри архітектури та будівельних конструкцій ХІІКБу (1945–1956). Нагороджений медаллю "За доблесну працю" та "Знак пошани Міністерства комунального господарства" [170, 171, 245].
Вибр. бібліогр.: "Анализ технических проектов домов"; "Оранжерейные дома"; "Альбом проектов будiвель у колгоспах" (Харкiв, 1929); "Устройство подсобных помещений в односемейных квартирах" (Харків, 1929); "Об основных соотношениях между конструкцией и художественной формой в архитектуре зданий"; "Архитектурное оформление современного жилища" (Харків, 1930).
Черняєва Юлія Іванівна (1 травня 1900–?)  –  інженер–хімік.
Уродженка с. Ришкова Дмитрівського повіту Курської губернії, донька вчителя. Слухачка Харківського жіночого політехнічного інституту (1918). Після закриття ХЖПІ (1920) перейшла на хімічний факультет Харківського технологічного інституту, який закінчила 1926 р. Асистент лабораторії органічної хімії Харківського політехнічного інституту (1930). Хімік Центральної лабораторії АТ "КОКСОБЕНЗОЛ". Від 1930 р.  –  асистент, викладач кафедри пірогенних процесів Харківського хіміко–технологічного інституту, водночас  –  науковий співробітник УХІНу [171].
Вибр. бібліогр.: "Посібник до лабораторних робіт з курсу "Загальна хімічна технологія" (Харків, 1960); "Спільна хімічна технологія" (Харків, 1969).
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Честнійшая Антоніна Василівна (6 липня 1883–?)  –  інженер–будівельник, політичний діяч.
Уродженка Єреміївки Полтавської області. Викладач української мови Харківського технологічного інституту, робітничого факультету при ХТІ (1924–1930), водночас  –  робітничого факультету при Харківському геодезичному та землевпорядження інституті (1925) [31, 50].
Чечель Микола Флорович (12 січня 1891–9 січня 1937)  –  інженер–хімік.
Уродженець Волині. Закінчив Житомирську гімназію. Був студентом Петербурзького політехнічного інституту, Інституту інженерів шляхів сполучення. Член Української громади та петербурзького відділення Товариства українських прогресистів. Есер, член ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) (від 1917). Член–секретар Української Центральної Ради, співробітник М. Грушевського. Член комісії УЦР із розробки проєкту статуту автономії України. Делегат Українського селянського союзу, Всеросійських установчих зборів українських соціалістичних партій. У 1920–1924 рр.  –  в еміграції у Відні. У 1924 р. повернувся в Україну. Жертва сталінського терору. Удосконалював освіту у Віденському політехнічному інституті. Редактор журналу "Боріться  –  поборете". У 1922 р. перевівся зі скасованого Смоленського політехнічного інституту до Харківського технологічного інституту. Зарахований, за розпорядженням Укрголовпрофосвіти, на 8-триместр інженерно–будівельного факультету ХТІ. Закінчив на відмінність дорожньо-будівельне відділення інституту (1927). Керуючий справами Української головної палати заходів та ваг, член промислової секції Укрдержплану (1925–1928). Член-секретар Всеукраїнської міжвідомчої метричної комісії (1928). Голова будівельної секції Держплану ВРНГ УРСР (1929). Член правління Українського науково–технічного товариства, Харківської філії Українського товариства працівників науки та техніки для сприяння соціалістичному будівництву СРСР (1929), водночас  –  викладач ХТІ, ХПІ (1929–1930). У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського авіаційного інституту. У 1931 р. заарештований та засуджений у справі Українського національного центру. Засуджений у 1932 р. до 6 років позбавлення волі. У червні 1937 р. повторно засуджений до 5-річного ув'язнення і, за вироком УНКВС по Івановській області, того ж року був розстріляний у Суздалі [171, 345].
Чичкевич Михайло Васильович (1895–1934)
Уродженець Дзвінича. Офіцер австрійської та галицької армій. Професор Харківського інституту народного господарства, водночас  –  викладач політичної економії у Харківському технологічному інституті (від 1928). Професор планово–економічного інституту, науковий співробітник Всеукраїнської асоціації марксистсько– ленінських науково–дослідних інститутів (ВУАМЛІН), член Української військової організації УВО. Заарештований у 1930 р. у справі "Української військової організації" та "Союзу визволення України". Розстріляний у 1934 р. [171, 300].
Чуніхін Іван Никанорович (Миколайович) (25 лютого 1879–?)  –  інженер–електрик.
Уродженець Харкова. Син титулярного радника. Закінчив Харківське реальне училище (1901), Харківський технологічний інститут. Інженер Харківського поштово-телеграфного округу. Учасник Першої світової війни Викладач Кубанського державного педагогічного університету у Краснодарі (1927). Читав курси лекцій з теплотехніки, електротехніки, техніки слабких струмів. Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту [170, 171].

 

Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.
Копіювання інформації вітається з посиланням
Автор-укладач Г. В. Павлова, завідуюча відділом рідкісних книг і рукописів