Історія Харківського технологічного інституту в особах_Т

Талько-Грінцевич Петро Антонович (20 червня 1891–1952)  –  фізик.
Уродженець Омська. Учитель у Білопіллі Херсонської губернії. Вища освіта. У 1920–1922 рр.  –  у Харківському технологічному інституті: асистент спецлабораторії з фізики, викладач хімії. Керував практичними заняттями з фізики, виступав із доповідями "Теорія квант", "Електронна теорія" на засіданнях Хімічного гуртка при Студентському технічному товаристві. Член Харківського товариства фізико-хімічних наук (1922). Професор Одеського інституту народної освіти (1923–1929). Читав курси лекцій з фізики, рентгенології, радіології. Штатний асистент, керівник групи рентгенофізичної лабораторії Одеського фізичного інституту. Член Російської асоціації фізиків, товариш (помічник) голови Одеського відділення Російського товариства любителів світознавства (1927). Завідувач кафедр фізики Інженерно–будівельного та Сільськогосподарського інститутів у Новосибірську (від 1938). Автор одного з перших в Україні посібників з фізики для вищої школи [31, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Выпрямитель тока высокого напряжения типа вольтовой дуги" (1923).
Тамарін Давид Наумович (20 вересня 1880–1960)  –  інженер–механік.
Уродженець Гадяцького повіту Полтавської губернії. Закінчив Воронезький кадетський корпус (1903, екстерном), на відмінно  –  Харківський технологічний інститут (1910). Заводський конструктор Краматорського металевого товариства (1911). Інженер–конструктор Харківського паровозобудівного заводу (від 1913), водночас  –  викладач, доцент кафедри деталей машин ХТІ (1920–1929). Член правління Всеукраїнської асоціації інженерів (від 1921), водночас  –  начальник управління промисловості при ВРНГ (від 1924). Член Президії ВРНГ України (1926–1929), заступник голови Комітету Нового капітального будівництва. Професор, завідувач кафедри підйомно–транспортних машин та обладнання ХТІ (від 1929). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Професор, завідувач кафедри транспортного обладнання, декан (1936) машинобудівного факультету ХММІ. Читав курси лекцій з механіки, вантажопідйомних машин. Завідувач кафедри деталей машин Куйбишевського індустріального інституту (1942–1944). Від 1945 р.  –  знову завідувач кафедри ХММІ, водночас  –  завідувач кафедри промислового транспорту Гірничо–індустріального інституту [1–3, 22, 31, 48–50, 60, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Пример расчета мостового электрического крана" (Харків, 1924); "Атлас чертежей грузоподъемных машин" (Харків, 1928); "Специальные краны" (Харків, 1934); "Сопротивление повороту поперечины молотовидного крана" (Труды ХПИ, 1950, №2); "Проверка относительной устойчивости стрелы плавучего крана при обрыве максимального груза" (Труды ХПИ, 1954, №5).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Тарнавський Проспер Генріхович (25 червня 1881–1937)  –  художник.
Уродженець Вінницького повіту. Закінчив Імператорське Строганівське художньо–промислове училище у Москві. Учитель малювання Жіночої гімназії Д. Оболенської, Жолніренко та Харківської 2-ї чоловічої гімназії (1916). Викладав технічне креслення та малювання на робочому факультеті при Харківському технологічному інституті (1921–1923). Учасник Другої пересувної художньої виставки Асоціації художників Червонної України (АХЧУ) "Культпохід на Донбас" (1929). Викладач Харківського художнього інституту. У 1933 р. заарештований за звинуваченням у шпигунській діяльності на користь Польщі. Вдруге заарештований у 1936 р. Розстріляний у 1937 р.. Реабілітований у 1957 р. [48, 134, 171].
Тархов Володимир Миколайович (1886–1938)  –  офіцер.
Закінчив Артилерійське училище. Помічник начальника артилерії Українського Військового округу, водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (від 1926). Читав курс лекцій з артилерії. Педагогічний стаж 6 років. Від 1930 р.  –  у Харківському геодезичному та землевпорядження інституті. Генерал. На початку 30-х років заарештований у справі про контрреволюційну змову в Українському військовому окрузі. Вирок  –  10 років ув'язнення у виправному трудовому таборі. Розстріляний у 1938 р. [171, 211].
Вибр. бібліогр.: " Взаимодействие конницы с авиацией" (Москва, 1934).
Таршис Леонід Андрійович
Викладач комуністичного університету ім. Артема (від 1922). Читав курс лекцій з економічної географії. Груповод (куратор) Харківської міської партійної школи (1925), водночас  –  викладач соціально-економічного циклу Харківського технологічного інституту (1925–1927) [50, 171].
Тейс Сергій Олександрович (24 вересня 1877–?)  –  інженер–електрик.
Уродженець Тамбова. Асистент, викладач, доцент кафедри основ електротехніки (1922–1926), професор (1927) Харківського технологічного інституту. Читав курси лекцій з перехідних явищ електричного струму (від 1922), теорії змінних струмів, вищої математики. Завідувач підвідділу Електротехнічного облікового бюро при ВРНГ УРСР (1924–1927). Дійсний член науково–дослідної кафедри електротехніки при ХТІ (1925–1929). Професор Дніпропетровського гірничого інституту (1927) [1, 15, 31, 32, 48–50, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Теория электромагнитных колебаний и переходные явления" (Харків, 1924); "Электромагнитные основы явлений жизни и сознания" (1926); "Обертове магнетне поле кабелів" (Наук.-техн. вісник, 1931, № 3-4).
Терещенко Олександр Володимирович (6 лютого 1883–1946)  –  інженер–технолог.
Уродженець Сумського повіту. Закінчив Горецьке землеробське училище (1903), з відзнакою  –  Харківський технологічний інститут (1909). Лаборант при хімічній лабораторії ХТІ (1909), водночас  –  лаборант на Вищих жіночих курсах товариства трудящих жінок (1909). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Працював по металографії чавуну у професора П. Геренса під час відрядження до Аахена (1913). Від 1914 р. читав у ХТІ курс лекцій з металургії та металографії, водночас був викладачем електрохімії, електротехніки, геометрії на електротехнічних курсах Мельникова (1913–1915), політехнічних курсів інженера Г. Г. Скворцова (1916). Керував практичними заняттями на Вищих жіночих курсах трудящих жінок (1914–1915). Проводив дослідження розчинів хлористого цинку для просочення шпал на шпалопросочувальних заводах Південно–Східної залізниці, при цьому запропонував свій метод для оцінки консервуючих можливостей просочуючих розчинів (1915). Голова Комісії з прийомки предметів військового спорядження в Земському Союзі (1916). Титулярний радник. Асистент (1917–1919). В. о. проректора інституту з адміністративно–господарської частини (1921). Помічник завідувача продовольчої частини (спостерігач за складами продовольства) ХТІ (1920). Доцент ХТІ (1923–1925). Читав курси лекцій з електрохімії та електрометалургії. Завідувач секції при кафедрі мінеральних технологій ХТІ (1925–1928). Консультант Центральної лабораторії Укрсилікаттресту (1924), секції енергетичної промисловості Держплану ВРНГ (1924). Професор електротехнічного факультету ХТІ (1926–1927). Читав курси лекцій зі сплавів та металографії, технології води та палива, контролю виробництва, основ хімічної промисловості. Член Товариства фізико- хімічних наук при Інституті народної освіти (ІНО) (1924). Науковий керівник Українського Науково–дослідного інституту силікатної промисловості (1928). Член редколегії журналу "Науково–технічний вісник" (1928). Завідувач кафедри технічних та електрохімічних виробництв (1929). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений у Харківський хімічний інститут. Завідувач кафедри металографії та термічної обробки металів ХММІ. Під час Другої світової війни в окупаційному Харкові  –  директор ХХТІ [11, 21, 31, 32, 48–50, 55, 134, 169, 170, 171].
Вибр. бібліогр.: "О сахаре в паровых котлах" (Харків, 1911); "Отношение рафинозы к нагреву в водных растворах" (Харків, 1911); "О влиянии алюминатанатрия на некоторые технические свойства портланд–цемента" (1914); "Методы химического анализа магнезитов, доломитов и изделий из них"; "Методология химического анализа хромистых железняков и изделий из них" (Харків, 1934); "Факторы, влияющие на определение огнеупорности керамических материалов и рациональная методика ее определения" (Харків, 1934).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Тімі Алоіз Францевич (1887–?)  –  інженер.
Викладач Харківського технологічного інституту (1921–1923, 1929–1930). Керівник проєктування залізничними мостами. Інженер–будівельник Пайового товариства з випікання хліба механічним способом "Електрохліб" (1925). Викладач Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського будівельного інституту [49, 171].
Тимофєєв Володимир Федорович (5 серпня 1858–1923)  –  хімік.
Уродженець Полтави. Закінчив із золотою медаллю Харківську 3-ю гімназію (1877), Харківський університет (1881). Учень М. М. Бекетова. Лаборант агрономічної лабораторії Харківського університету (1882–1886). Магістр хімії (1886). Читав спецкурс агрономічного аналізу, органічну хімію. Приват–доцент (1887), водночас читав курс аналітичної хімії у Харківському технологічному інституті (від 1888). Удосконалював освіту у Франції, Німеччині (1889–1891). Слухав лекції В. Ф. Оствальда, П. Е. М. Бертло, В. Мейєра. Екстраординарний професор хімії Харківського університету (від 1894), професор (від 1900), завідувач хімічної лабораторії, виборний директор Київського політехнічного інституту (1906–1908). Цивільний чин  –  дійсний статський радник. Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Від 1908 р.  –  знову у Харківському університеті, водночас читав фізичну хімію у ХТІ (1908–1910), викладав неорганічну хімію на Вищих жіночих курсах (1909). Брав участь в укладанні харківського видання "Народной энциклопедии" ("Народної енциклопедії") (1911–1912). Директор Харківських вищих комерційних курсів, комерційного інституту (1912–1919). Доктор хімії. Голосний Харківської міської думи (1914–1916). Член Ради фізико-хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Кандидат у голосні Харківської міської думи (1919). Керівник науково- дослідної кафедри з фізичної хімії при ХІНО (1921). Організатор і перший директор Українського інституту прикладної хімії (від 1922). Голова Харківського товариства фізико–хімічних наук (1922). Член Науково–технічної ради України (від 1922). За відмінну і ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава 2-го (1899), Анни 2-го (1903), Володимира 3-го (1913) ступенів [10, 17, 21, 32, 34, 35, 57, 59, 101, 131].
Вибр. бібліогр.: "Исследования над растворимостью веществ в органических растворителях" (Харків, 1894); "О разложении трихлоруксусной кислоты и некоторых ее солей в водном растворе" (СПб., 1904); "О теплоте образования неводных растворов" (Київ, 1904); "Курс лекций по физико–химии" (Харків, 1908); "Сложность элементов и периодическая система" (журн. "Наука на Украине", 1922, № 3); "Физическая химия" (Харків, 1923).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Тимофєєв Гаврило Юхимович (22 березня 1881–1926)  –  хімік.
Уродженець Харкова. Закінчив із золотою медаллю Харківську 1-у гімназію (1896), Харківський університет із дипломом 1-го ступеня (1903). Магістрант при технічній лабораторії університету. Займався електрохімічними дослідженнями у Карасівській лабораторії П. Д. Хрущова. У Харківському технологічному інституті, за наймом (1904–1917). Викладав аналітичну хімію. Обіймав посади: приват-доцента, професора Харківського університету, де читав курс загальної та аналітичної хімії (1907–1916). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Вивчав вплив тиску на електрорушійну силу в лабораторіях Німеччини, Франції, Голландії. Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Брав участь в укладанні харківського видання "Народной энциклопедии" ("Народної енциклопедії") (1911–1912). Магістр хімії (1913). Член фізико- хімічного товариства при Харківському університеті. Завідувач кафедри аналітичної хімії Катеринославського гірничого інституту (1917). Керівник науково–дослідної кафедри з неорганічної хімії при Харківському інституті народної освіти (від 1921), водночас читав лекції з хімії у Харківському медичному інституті. Учасник, почесний секретар ІІІ-го Менделєєвського з'їзду з чистої та прикладної хімії у Петрограді (1922), Всеукраїнського науково- технічного з'їзду у Харкові (1922). Декан професійної освіти ХІНО (1923–1924). Член президії Харківського губернського товариства друзів хімічної оборони та хімічної промисловості (1924). Завідувач кафедри хімії Харківського медичного інституту (1925), професор професійної освіти ХІНО (1926) [11, 17, 21, 32, 50, 101, 134].
Вибр. бібліогр.: "Очерк кинетической теории растворов (теория Вант-Гоффа-Аррениуса)" (Харків, 1905); "О влиянии давления на электродвижущую силу" (Харків, 1913); "О влиянии давления на электродвижущую силу : дис. на зв. магистра чистой химии" (Харків, 1913); "О микроструктуре цинка" (Харків, 1913); "О молекулярном весе трихлоруксусной кислоты" (журн. "Наука на Украине", 1922, № 4); "Устойчивость растворов трихлоруксусной кислоты" (Укр. хем. журн., 1925, т. 1., кн. 1).
Тимофєєв Тимофій Юхимович (19 лютого 1873–1922)  –  зоолог.
Уродженець Харкова. Закінчив із золотою медаллю Харківську 1-ю гімназію (1891), Харківський університет із дипломом 1-го ступеня (1896). Працював у хімічній лабораторії Харківського технологічного інституту. Разом з А. П. Лідовим досліджував процеси фарбувального виробництва (1896–1897). Викладач природничої історії, фізики, географії у Харківському комерційному училищі (1897–1900). Член–співробітник Товариства дослідників природи при Харківському університеті (від 1898). Брав участь у полярній експедиції художника Борисова на Нову Землю як завідувач науковою частиною експедиції (1900–1901). За результатами досліджень нагороджений срібною медаллю та обраний дійсним членом Санкт–Петербурзького географічного товариства. Лаборант зоотомічного кабінету Харківського університету (1902). Приват–доцент (1903). Читав курси лекцій з анатомії людини, загальної зоології. Член соціал–демократичної партії. Емігрував до Франції (1906). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи і лікарів у Москві (1909–1910). Повернувся з еміграції (1915). Декан фізико–математичного факультету Катеринославського університету, завідувач кафедри зоології медичного інституту [11, 35, 57].
Тір Вадим Ерастович (20 лютого 1869–13 серпня 1926)  –  інженер–технолог.
Уродженець Санкт-Петербурга. Закінчив Харківське реальне училище (1886) та Харківський технологічний інститут (1893). У 1891 р. виключений з інституту за участь у студентських заворушеннях. Майстер зі збірки у Полтавських майстеренях (1894), завідувач технічного відділу служби тяги (1896) Управління Харківсько- Миколаївської залізниці (1894). Інженер з будівництва доменного та труболиварного цехів Олександрівського заводу в Катеринославлі (1897–1898). Член Південноросійського товариства технологів (від 1896), член правління товариства (від 1908). Головний інженер Волзько–сталевого металургійного заводу в Саратові (1898–1899). Займався розвідкою та розробкою покладів залізняку в Воронезькій губернії та складанням проєкту металургійного заводу. Викладач курсу лекцій з деталей машин у Харківському технологічному інституті (від 1901). Ад'юнкт–професор (1902). Читав курси лекцій з деталей машин, теорії побудови машин, проєктування та будови парових машин. Секретар Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства (1896–1903). Помічник головного інженера Миколаївських суднобудівних заводів (1904–1907), начальник технічної контори, консультант Харківського паровозобудівного заводу. Від 1907 р.  –  знову в ХТІ. Читав курс лекцій з будови парових машин. Організатор та завідувач лабораторії з випробування частин машин ХТІ (1907–1910). Професор кафедри технології металів (1911). Начальник технічної контори Харківського паровозобудівного заводу (1911–1915). Під його керівництвом виконано: проєкт товарного паровоза для Варшавсько–Віденської залізниці, елінг для будівництва дредноутів для російського суднобудівного товариства в Миколаєві (1911). Брав участь в укладанні харківського видання "Народной энциклопедии" ("Народної енциклопедії") (1911–1912), викладав німецьку мову в реальному училищі професора Г. Ф. Буракова (1913). Член редакційної комісії журналу "Известия Южно–Русского общества технологов" (1908–1911). Делегат З'їзду завідувачів Олександрівських ремісничих училищ Харківської земської управи (1910), член експертної комісії з випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914–1917). Під час Першої світової війни спроєктував верстат для шліфування параболічних дзеркал великих діаметрів для прожекторів задля оборонних цілей, займався обладнанням майстерні для виготовлення підривників до 3-х дюймових гранат. Консультант заводів "Русско-Краска" ("Русько–Фарба") та Дебальцевського машинобудівного. (1915–1917). Голова особливого правління заводу дротяно–канатних доріг Товариства "Блейхерт та Ейхнер" (1917). Член Опікунської ради Жіночого політехнічного інституту (1917), голова батьківського комітету при Харківському 1-му реальному училищі. Голова Особливої комісії Спілки інженерів з надання технічної допомоги Добровольчій Армії (1919). Цивільний чин  –  статський радник. Завідувач лабораторії з технології металів (1919). Головний інженер заводу дубильних екстрактів, викладач технічних курсів для дорослих, завідувач навчальної частини Майкопського технікуму (1920). Завідувач науково–дослідної кафедри з технології металів при ХТІ (1922), кафедри технології металу та дерева та лабораторії технології металів (від 1923), кафедри загального машинобудування ХТІ (1924–1926). Член Факультетської комісії механічного факультету ХТІ (1923), Комісії ХТІ з розробки програми з НОП (1924). Викладав на робітничому факультеті при ХТІ (1923–1924). Був консультантом Укрзовнішторгу ВРНГ, Наркомзовнішторгу, Губраднаргоспу, Металоб'єднань ДСНГ. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 3-го (1909), Станіслава 2-го ступенів(1916). Його ім'ям названо лабораторію деталей машин ХТІ (1927) [21, 22, 32, 39, 45, 48–50, 59, 134, 170, 171].
Вибр. бібліогр.: "Логические следствия опытных данных Wohler’a" (1902); "Элементы машиностроение" (Харків, 1902–1905); "Способ сделать ленточные тормоза и рукоятки ручных лебедок безопасными и общие свойства тормозов с посадкой одного органа на винте" (Харків, 1908); "Второстепенные напряжения и деформации при изгибе" (Харків, 1908); "Возможность получить выражение общего закона сопротивляемости материалов переменным силам и обоснование на нем выбора допускаемых напряжений" (Харків, 1910); "Паровые машины Штумпфа" (Харків, 1910); "Курс устройства паровых котлов" (Харків, 1912); "Паровые машины" (Харків, 1916); "Необходимость изменения основных положений для выбора допускаемых напряжений в инженерно-строительных расчетах" (1924–1925); "Анализ явлений при продольном изгибе и метод расчета на продольный изгиб" (1925–1926); "Детали машин" (Харків, 1926, посмертне).
Тір Зінаїда Ерастівна (4 лютого 1869–1942)  –  філолог.
Закінчила Санкт-Петербургське Олексіївське училище. Викладач німецької мови у гімназії Грегорцевича (1912), на робітничому факультеті Харківського технологічного (1922–1924), сільськогосподарського (1926) інститутів. Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові, померла від паралічу серця внаслідок тривалого голодування [171, 173].
Тираспольський Григорій Львович (1870–1947)  –  інженер–механік.
Викладач геодезії Харківського технологічного інституту (1898–1900), викладач, екстраординарний професор прикладної механіки Томського технологічного інституту (1904–1907). Читав курси лекцій з графічної статики, будівельної механіки, керував проєктуванням з механіки. Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Викладач прикладної механіки та деталей машин Електротехнічного інституту Імператора. Олександра ІІІ (1916). Професор, член секції будівельної комісії Постійної комісії для вивчення природних багатств України (1919). Емігрував у 1920 р. Масон (від 1909) (СПб.) ложі "Північна Зірка" (Париж, 1927), від 1933 р.  –  "Лотос", ложі "Лицарі Червоної Троянди" [11, 20, 33, 59, 107].
Вибр. бібліогр.: "Воздухоплавание и воздухолетание" (СПб., 1910); "Новый тип технической школы: [Ecole nationale d'arts et metiers]" (Санкт–Петербург, 1910); "Руководство к прицельно-метательному аппарату системы инженера проф. Г. Л. Тираспольского" (Петроград, 1915).
Тираспольський Я. Г. [Яків Григорович] (1895–1938)  –  інженер–механік.
Уродженець Чернігівської губернії. Закінчив Харківський технологічний інститут. Член комісії з обладнання аеродинамічної лабораторії (1924). Завідувач аероклубу ім. Ілліча у Харкові (1927). Інженер Москви. Заарештований у 1937 р. за звинуваченням в участі у контрреволюційній повстанській організації. Розстріляний у 1938 р. [171, 331].
Тітов Петро Васильович  –  інженер–архітектор.
Закінчив інженерно-архітектурне відділення Харківського технологічного інституту. Викладач ХТІ (від 1929). Завідувач спеціальності у Харківському інженерно-будівельному інституті.
Бібліотека висловлює подяку Вікторії Олексіївні Сичовій за надане фото.
Тиханов Петро Васильович (1876–?)  –  інженер–технолог.
Уродженець Вольська, син чиновника. Закінчив Вольське реальне училище (1896), Харківський технологічний інститут (1902). Викладач Харківського технічного залізничного училища (від 1902), водночас викладав креслення у Харківському технологічному інституті (1904–1910). Спільно зі Я. В. Столяровим проводив досліди про вплив висоти зразка на його опір стисканню. (1905). Читав математику в жіночій гімназії Л. М. Черняковської (1909–1916). Начальник Харківського технічного залізничного училища (від 1916). Викладач технічного креслення у ХТІ (від 1924) [21, 46].
Вибр. бібліогр.: "Курс отопления и вентиляции зданий, читанный на Курсах сельского огнестойкого строительства при Харьковском технологическом институте" (Харків, 1915).
Тихвінський Всеволод Михайлович (1881–?)
Асистент Ново–Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва (1916). Цивільний чин  –  колезький асесор. Лаборант спецлабораторії, асистент кафедри органічної хімії Харківського технологічного інституту (1920–1922). Викладач агрохімії Харківського сільськогосподарського інституту ім. Сельінтерну (1928–1929) [171].
Тиховський Павло Іванович (21 грудня 1866–?) –  філолог.
Уродженець Овруцького повіту Волинської губернії. Позаштатний викладач Харківського технологічного інституту (1925–1928). Читав українську мову та літературу. Науковий співробітник науково–дослідної кафедри літератури при ХІНО (1929) [1, 31, 32, 171].
Вибр. бібліогр.: "Падение народной песни" ("Изв. IX археол. съезда в г. Вильно", Вільно, 1893, № 13); "Кобзари Харьковской губернии" (Харків, 1902).
Тихомандрицький Матвій Олександрович (17 січня 1844–1921)  –  математик.
Уродженець Києва, син професора. Закінчив Санкт–Петербурзький університет із золотою медаллю (1865). Учитель математики у гімназії. Магістр чистої математики (1876). Репетитор з математики Інституту шляхів сполучення. Від 1879 р.  –  приват-доцент. Викладав теорію еліптичних функцій та накреслювальну геометрію у Санкт–Петербурзькому університеті, математику  –  на Вищих жіночих (Бестужевських) курсах (1880–1881). Доцент Харківського університету (від 1883). Удосконалював свою освіту за кордоном (1884). Доктор чистої математики (1885). Екстраординарний (1885), ординарний професор університету (1888), водночас викладав курси лекцій з вищої алгебри, диференційного та інтегрального обчислень у Харківському технологічному інституті (1885–1898). У 1896 р. удостоєний премії АН В. Я. Буняковського за твір "Теория эллиптических интегралов и эллиптических функций" ("Теорія еліптичних інтегралів та еліптичних функцій"). У 1882–1883 рр. Співпрацював у Jahrbuch uber die Fortschritte der Mathematik (1882–1883), у Revue Semestrielle des publications mathematiques (від 1897). Заслужений професор (1916). Цивільний чин  –  дійсний статський радник (1900). Професор Таврійського університету (1917–1921). За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 2-го, Станіслава 2-го, Володимира 3-го і 4-го ступенів [35, 53, 57, 59, 131].
Вибр. бібліогр.: "Основание теории Абелевых интегралов"; "Обращение гипперэллиптических интегралов" (Харків, 1885); "Теория эллиптических интегралов и эллиптических функций"а; (Харків, 1895); "Курс дифференциального и интегрального исчисления" (Харків, 1891).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Тихонов Микола Іванович (25 лютого 1876–1921).
Закінчив Харківський університет. Викладач Харківського 1-го реального училища, робітничого факультету при Харківському технологічному інституті (від 1921) [171].
Тихоцький [Леонід Георгійович] (1876–1938)  –  інженер шляхів сполучення.
Уродженець Харкова, дворянин. Начальник служби тяги 7-ї ділянки Катерининської залізниці (1913), Правління Донецьких залізниць (Харків, 1923). Учасник З'їзду інженерів тяги Катерининської залізниці в Катеринославі (1913). Заступник начальника Технічно–контрольного відділу Управління Донецьких залізниць (1924). Викладач Харківського технологічного інституту (від 1927). Читав лекції з інструментальної справи. Завідувач транспортної групи Державного інституту з проєктування нових металургійних заводів, водночас  –  викладач теплотехнічного відділення Харківського об'єднаного технікуму шляхів сполучення. Читав лекції з тяглового господарства (1929). В.о. доцента (від 1930), професор (1934), в.о. професора Харківського механіко- машинобудівного інституту (1936). Головний інженер Харківського відділення Проєктзаводтрансу. Заарештований у 1937 р. як член контрреволюційної організації та розстріляний у 1938 р. Реабілітований, за відсутністю складу злочинів, Військовою колегією ЗС СРСР у 1958 р. [171].
Тіц Олексій Борисович (19 серпня 1895–?)  –  математик.
Народився в родовому маєтку Вишь-Городище Старицького повіту Тверської губернії в православній родині дворянина Бориса Миколайовича Тіца. Закінчив Санкт–Петербурзький університет із дипломом 1-го ступеня (1917), Харківський технологічний інститут (1923). Залишений при кафедрі геометрії професора Н. М. Гюнтера. Асистент кафедри вищої математики, викладач аналітичної геометрії у Харківському технологічному інституті (1920–1929), водночас  –  аспірант науково–дослідної кафедри геометрії при ХІНО (1921). Зарахований до студентів механічного факультету ХТІ із збереженням викладацької діяльності (1923). Читав математику на робочому факультеті при ХТІ (1924). Завідувач кафедри елементів вищої математики Харківського медичного інституту (1925). Викладач Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Доцент, завідувач кафедри вищої математики (від 1930), декан загальнотехнічного факультету (1935–1938), заступник директора з наукової та навчальної роботи (від 1944) Харківського інженерно–будівельного інституту. В. о. професора, завідувач кафедри вищої математики ХХТІ (1939–1944), водночас  –  завідувач кафедри вищої математики, заступник директора Харківського гірничого інституту (1944–1946). Відповідальний редактор "Бюлетеня наукових праць Харківського гірничо-індустріального інституту" (від 1946). Автор понад 37 друкованих праць, пов'язаних із наближеними обчисленнями n-кратних інтегралів. Нагороджений орденом "Знак Пошани" та медалями. За непідтвердженими документально даними Олексій Борисович помер у 1946 р. [3, 31, 48–50, 89, 119, 134, 171, 334].
Вибр. бібліогр.: "Вища математика" (Харків, 1928); "Высшая математика" (1–2 т.); "Курс математики для вищих навчальних закладів" (Харків, 1932); "Вычерчивание кривых для вычисления коэфициентов ряда Фурье при помощи специальных транспортиров-накладок" (Харків, 1940); "Графическое решение уравнений, систем уравнений и неравенств" (Харків, 1941).
Тіц Дмитро Дмитрович (7 вересня 1874–4 жовтня 1938) –  інженер шляхів сполучення.
Уродженець Гатчини Царськосільського повіту, дворянин. Завідувач водопроводу м. Феодосії (1910), відділу Бакінської міської управи з будівництва водопроводу «Шоллар-Баку». Учасник 10-го Російського водопровідного з'їзду у Варшаві (1911). Член Спілки службовців міського управління Харкова (1917). Один із засновників Всеукраїнського технікуму комунального господарства (1922). Завідувач Управління водопостачання м. Харкова при Окружному відділі комунального господарства Міськкомгоспу (1922–1929), водночас  –  викладач Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Учасник 12-го Всеросійського водопровідного та санітарно–технічного з'їзду в Москві (1922). Головний інженер Управління водопостачання секції комунального господарства Харківської міської ради. Начальник групи водозабезпечення Харківської філії «Союзтранспроєкт» (1936). Перший арешт  –  за звинуваченням у шкідницькій діяльності (1931), вдруге  –  заарештований і, за рішенням трибуналу Харківського військового округу, розстріляний у 1938 р. Реабілітований у 1957 р. [3, 171].
Вибр. бібліогр.: "Доклад о постановке дела феодосийского городского водопровода" (Феодосія, 1910); "Цель обследования Сев.-Донца и его притоков Уд и Лопани и краткие сведения по организации обследования" (Харків, 1926).
Тищенко В. Г. [Валентин Георгійович]  –  інженер–будівельник.
Був студентом Харківського геодезичного інституту. Від 1925 р.  –  у Харківському технологічному інституті. Закінчив дорожньо–будівельне відділення ХПІ (1930). Будучи студентом, керував практичними заняттями з геодезії у ХТІ (1924–1930). Інструктор виробничого навчання у ХПІ (1930). Після реорганізації ХПІ, у квітні 1930 р., розподілений у ХІСІ. Імовірно, співробітник Науково–дослідного інституту № 200 Мінвоєннморбуду [171].
Вибр. бібліогр.: "Временная инструкция по применению местных естественных камней в строительстве Крыма" (Москва, 1948).
Тищенко Трохим Петрович  –  інженер–будівельник.
Закінчив Харківський технологічний інститут (1926). Викладач Харківського сільськогосподарського інституту ім. Сельінтерну (1928–1929), Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Читав курс лекцій з будівельної механіки. Викладач Харківського інституту інженерів залізничного транспорту, завідувач кафедри деталей машин у Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства [171].
Вибр. бібліогр.: "Влияние единичных моментов, принятых за лишние неизвестные, на статически-неопределимые конструкции" (Харків, 1935).
Ткаченко Борис Данилович (1899–1937)  –  філолог.
Уродженець Воронежа. Закінчив Харківський інститут народної освіти. Учень Л. А. Булаховського та О. Н. Синявського. Під час студентства, викладав українську мову на робочому факультеті Харківського технологічного інституту (1917–1923). Аспірант секції української мови науково–дослідної кафедри ім. А. Потебні при ХІНО (від 1925). Викладач профосвіти ХІНО, Комуністичного університету ім. Артема, Всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації освітян (від 1924). Старший науковий співробітник Харківської філії Інституту мовознавства АН УРСР (1927). Перекладач, консультант–коректор Партвидаву ЦК КП(б)У, відповідальний секретар журналу "Музика  –  масам" (1929). Репресований та розстріляний у 1937 р. [171, 332].
Вибр. бібліогр.: "Загальний курс української мови" (Харків, 1920); "Практичний російсько-український словник" (Дніпропетровськ, 1926); "Нарис української стилістики" (Харків, 1929).
Толчинський Арон Анатолійович (1904–1937)  –  інженер–електрик.
Уродженець м. Катеринослава. Закінчив Харківський технологічний інститут. Помічник декана ХТІ (1929). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, переведен до Харківського електротехнічного інституту. Технічний директор заводу «Динамо» (Москва). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора за своєчасне закінчення будівництва першої черги московського метрополітену (1935). Заарештован за звинуваченням у участі контрреволюційної терористичної організації та розстрілян у 1937 р. Реабілітован, за відсутністю складу злочинів, Військовою колегією ЗС СРСР у 1955 р. [171, 333].
Трефільєв Іполит Олександрович (28 вересня 1879–?)  –  хімік.
Уродженець Новогеоргіївська Херсонської губернії. Закінчив Харківський університет із дипломом І-го ступеня (1904). Лаборант при лабораторії органічних речовин Харківського технологічного інституту за сумісництвом (від 1907), у штаті  –  (від 1908). Публікувався у німецькому журналі "Berichte", у виданнях Російського фізико–хімічного товариства (1907). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Приват–доцент Харківського університету (1912). Відряджений за кордон, від Харківського університету, з науковою метою. (1909–1911). Консультант Харківського військово-промислового комітету хімічних заводів. Титулярний радник. Викладач хімічних дисциплін в Одеському університеті (1918–1824). Професор органічної хімії Київського політехнічного інституту (1924–1928). Завідувач секції органічної хімії науково–дослідної кафедри хімічної технології при КПІ (1922). Доктор хімічних наук. Науковий співробітник Державного експериментального інституту цукрової промисловості (1928). Від 1929 р.  –  у Харкові. У період окупації Харкова  –  директор Науково–дослідного вуглехімічного інституту. Справжній член Ради наук (1942). Автор друкованих праць з гетероциклічних сполук [21, 31, 32, 45, 171, 228].
Вибр. бібліогр.: "О строении метроновой кислоты" ("Труды о-ва физ.-хим. наук при Харьк. ун-те", 1906); "К вопросу по борьбе с котельной накипью" (Київ, 1926); "Опыт тепловых подсчетов пирогенетических реакций" (Київ, 1927).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Троїцький Анатолій Іванович (25 грудня 1877–1941?)  –  інженер–технолог.
Уродженець Мараса Спаського повіту Казанської губернії, спадковий почесний громадянин. Закінчив Казанську гімназію (1897), Харківський технологічний інститут (1903). Викладач креслення та проєктування металообробних верстатів Харківського технологічного інституту (від 1904). Стипендіат Міністерства народної освіти (1907–1908). Інженер заводу Термена у Києві. Статський радник. У ХТІ (1917–1920), викладав курси лекцій з деталей машин, прикладної механіки, завідувач модельної, музею, відділу навчальних посібників у ХТІ (1920), водночас викладав механічну технологію на курсах для робітників, на Перших Харківських політехнічних курсах «Технікум» інженера Г. Г. Скворцова (1919). Доцент кафедри проєктування деталей машин, кафедри технології металів. Член факультетської комісії ХТІ (1921). Професор ХТІ (1922–1929). Читав курси лекцій із загального машинобудування, механічної технології металів, металорізальних верстатів, технології дерева, водночас  –  викладач Харківського державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну". Читав курси лекцій з історії верстатобудування, автогенного різання (від 1925). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1911) [21, 22, 31, 40, 48–50, 134, 170, 171].
Вибр. бібліогр.: "Наглядное преподавание механической технологии в школах Австрии и Германии" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1911); "Утилизация отбросов металлообделочного процесса" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1913); "Автогенное резание, горелки и получение кислорода по способу проф. S. Claude" (Харків, 1915).
Труарт Олександр Ернестович фон (12 квітня 1840–20 вересня 1889)  –  філолог.
Уродженець Риги, син поліцейського чиновника. Закінчив Мітавську гімназію (1862), юридичний факультет Дерптського університету (1869). Викладач німецької мови у Сумському реальному училищі (1876). Лектор німецької мови Харківського університету (від 1878), водночас викладав німецьку мову у Харківській 3-й гімназії, Харківському технологічному інституті (1885–1888) [54, 59, 131].
Турбаба Дмитро Петрович (20 вересня 1863–1933)  –  хімік.
Уродженець Катеринослава, син купця. Закінчив із золотою медаллю Харківську гімназію (1881), Харківський університет  –  із золотою медаллю (1885). Стипендіат Міністерства народної освіти для приготування до професорського звання при університеті (1886–1889). Захистив магістерську дисертацію "Матеріали для дослідження водних розчинів за питомою вагою" (1893). Лаборант при хімічній лабораторії, викладач Харківського технологічного інституту (1888–1899). Спільно з професором В. А. Геміліаном проводив практичні заняття з мінеральної технології (1896), читав курс лекцій з термодинаміки. Член Південноросійського товариства технологів. Приват–доцент Харківського університету (1894). Працював у лабораторії професора В. Оствальда у Лейпцигу (1898). Професор неорганічної хімії, завідувач кафедри чистої хімії Томського технологічного інституту (від 1900). Читав курси лекцій з неорганічної та фізичної хімії, термодинаміки, кількісного аналізу. Доктор хімії (1901). Ординарний професор (1902). Завідувач лабораторії неорганічної хімії. Статський радник. За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 2-го ступеня. Професор Самарського університету (1920–1923), Кримського педагогічного інституту (1923–1933) [31, 33, 35, 57, 59, 124, 131].
Вибр. бібліогр.: "Превращение альдегида в паральдегид и обратно под влиянием катализаторов" (Харків, 1888); "Материалы к исследованию водных растворов по удельному весу" (Харків, 1893); "Об удельных весах водных растворов муравьиной кислоты и хлоралгидрата" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1893); "Один из наиболее удобных способов установки титра кислот" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1897); "Расширение растворов некоторых органических веществ" (Харків, 1898); "Эбулиометрические измерения"; "Ацидиметрия и алкалиметрия" (спільно з І. А. Красуським); "Из области катализа" (Томськ, 1901); "К вопросу о составе сибирских минеральных вод" (Томськ, 1907).
Туревський Ілля Григорович
Старший, головний бухгалтер Харківського технологічного інституту, співробітник Товарно-випробувальної станції ХТІ (1929), водночас  –  викладач спецкурсу ХПІ (1930) [171].
Туторський Павло Васильович (1897–?).
Викладач Харківського художнього училища (1917), природничих наук на робітничому факультеті Харківського технологічного інституту (1919). Директор (від 1923), учитель географії Харківської єдиної трудової школи № 36. Організатор, на базі трудової школи, Технікуму харчової хімії у Харкові [47, 171].
Тюрін Павло Іванович  –  інженер–механік.
Закінчив Харківський технологічний інститут (1928). Лаборант механічної лабораторії ХТІ (1929). Інженер Харківського паровозобудівного заводу [171, 182].
Вибр. бібліогр.: "Консольный электрический кран" (Харків, 1928).
Тютрюмов В'ячеслав Олександрович (1880–?)  –  інженер–технолог.
Дворянин. Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут. Викладач механіки, фізики та креслення Касимівського середнього семикласного технічного училища Московського навчального округу (1911–1915). Цивільний чин  –  надвірний радник. За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1914). Завідувач Курсів з підвищення кваліфікації робітників школи–завуча у Харкові (від 1922). Позаштатний викладач номографії Харківського технологічного інституту, водночас викладач Харківського вечірнього електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну" (від 1924). Інспектор Губпрофосвіти Народного комісаріату просвітництва (Харків, 1926). Завідувач навчальної частини Школи Фабзавуча при заводі Електросила № 1, викладач курсів лекцій з опору матеріалів та технічної механіки на вечірньому відділенні Харківського об'єднаного технікуму шляхів сполучення (1928–1929). Завідувач кафедри деталей машин Харківського автодорожнього інституту [171].
Вибр. бібліогр.: «Графічна грамота» (Харків, 1925).
Тютюников Борис Никанорович (22 липня 1895–1985)  –  інженер–хімік.
Уродженець Харкова, спадковий почесний громадянин. Закінчив Харківське реальне училище (1913), на відмінно Харківський технологічний інститут (1918). Стипендіат ХТІ для підготовки до професорсько- викладацької діяльності (1918). Асистент кафедри технології органічних речовин (1919–1923), доцент (1923–1924), викладач (1925–1927), професор (від 1928) ХТІ. Читав курси лекцій з хімічної технології жирів та білків, технології нафтенових кислот, контролю виробництва. Керував практичними заняттями з контролю шкіряного виробництва (1928). Науковий співробітник науково–дослідної кафедри хімічної технології органічних речовин при ХТІ (1929). Професор Харківського хіміко–технологічного інституту (від 1930). Завідувач кафедри технології органічних речовин ХХТІ. Член редколегії "Большой советской энциклопедии" ("Великої радянської енциклопедії"). Директор Центральної науково–дослідної лабораторії жирів (1936). Завідувач кафедри технології жирів ХХТІ, ХПІ (від 1939). Під час Другої світової війни — завідувач кафедри хімії жирів Краснодарського технологічного інституту. Член вченої ради ХПІ. Доктор хіміко–технічних наук (1935). Член Технічної ради Міністерства харчової промисловості СРСР (від 1948), вчених рад ВНІЖ, ВНДІ СІНЖ, секції холодильної та харчової промисловості НТР Мінвузу РРФСР та УРСР, хімічної секції з державних премій СРСР. Лауреат Державної премії СРСР (1968). Засновник наукової школи хіміків та технологів, що працюють у галузі переробки жирів, синтетичних жирних кислот та миючих засобів. Автор понад 400 друкованих праць та 50 винаходів. Розробив технологію та впровадив у виробництво безперервний метод варіння мила та виконав дослідження гідролізу жирів. Одним із перших визначив технологію отримання кислот із вуглеводів. Під його керівництвом, розроблено препарат АЕКСЛ, який ефективно сприяв загоєнню ран (1970–1980). Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора та медалями [3, 31, 32, 48–50, 56, 61, 134, 171].
Вибр. бібліогр.: "Кожевенное производство" (Харків, 1923); "Краткое руководство по кожевенному производству" (Москва, 1923), "Гидрогенизация жиров"; "Химические методы при контроле производства в жировой промышленности" (Харків, 1927); "Чинбарство" (Харків, 1928); "Технология жиров" (Харків, 1932); "Технология переработки жиров" (Москва, 1950); "О получении сульфакислот парафинового ряда через меркаптаны" (Труды ХПИ, 1954, № 4); "Рафинирование масел растительных" (БСЭ, т. 36); "Об использовании ультразвука в производстве катализаторов" (МЖП, 1959, № 11); "Натуральные и синтетические жиры" (Москва, 1960); "Способ приготовления формовочных смесей" (Авт. свид. № 129 293 от 1960).

 

Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.
Копіювання інформації вітається з посиланням
Автор-укладач Г. В. Павлова, завідуюча відділом рідкісних книг і рукописів