Ландау у спогадах колег та студентів

«Якось А. В. Желеховський (декан фізико-математичного факультету) привів до аудиторії хлопця, вдягненого в пристойну закордонну куртку, страшенно пожмакані полотняні штани та босоніжки на босу ногу. Желеховський з похмурим виглядом залишився в аудиторії, сказавши, що віднині лекції читатиме не він, а професор Ландау. І той відразу ж звернувся до аудиторії зі словами, що досі студентів навчали «дрімучі зубри», і навчали не тому, чому слід». На різкі оцінки новий викладач не скупився, нещадно висміюючи лінь та неуцтво, а в сесію на одному з іспитів половині групи поставив двійки. Студенти почали скаржитися до парткому, що Ландау ставиться до них зверхньо. В умовах, коли починалася кампанія боротьби з ідеалізмом у науці, цього було достатньо, тим більше, що нестриманий на язик Ландау обізвав матеріалізм «шкідливим для науки схоластичним ученням».

Із спогадів академіка Якова Файнберга

«У юності він був дуже сором’язливий, і тому йому було важко спілкуватися з іншими людьми. Тоді це була для нього одна з найбільших проблем. Справа доходила до того, що часом він перебував у стані крайнього відчаю і був близький до самогубства... Для Лева Давидовича була характерна крайня самодисципліна, почуття відповідальності перед самим собою. Зрештою, це допомогло йому перетворитися на людину, який цілком володів собою в будь-яких обставинах, та й просто в веселу людину. Він багато думав, як бути діяльним».

Із спогадів академіка Євгена Ліфшиця

«Першого вересня 1936 р. день випав погідний, соняшний. Біля деканату першокурсників зустрічала огрядна й метушлива Маштакова, секретар факультету і, мов курчат, заганяла до авдиторії: «Туди. Туди». Принишклі, ми сиділи й чекали невідь чого. Сподівалися, мабуть, на слово привіту, на слово підбадьорення: були ми трошки налякані і досить горді, що вже студенти.

Прийняти нас до лона університету з'явився доктор Ландау, молода зірка теоретичної фізики, згодом академік, науковець міжнародного масштабу. У бездоганному костюмі, у краватці несусвітнього кольору, ледь переступивши поріг, він жахнувся й замахав руками: «Що? Оце вас стільки? І кожен думає стати фізиком? Ха-ха-ха!» І пішло, і пішло. Театр одного актора. 28-літній виконавець жестикулював, заходився сміхом, таємниче шепотів, грізно вигукував: «Підніміть руку, хто знає голляндську мову. Як? Ніхто? То які ж із вас будуть фізики? Я вам скажу, що з вас вийде – “мрачные зубры”».

Із спогадів Оксани Соловей, студентки ХДУ (1936–1941)

«Перші слова, які відразу спадають на думку, коли згадуєш Лева Давидовича, – це дотепний, добрий і простий. А ще в нього була залізна сила волі, якій дивувалися його учні. Він мені розповідав, як її виховав. У юності був момент, коли хотів накласти на себе руки. Юнакові раптом спало на думку, що його життя не вдалося. Врятувала книга «Червоне та чорне». Він сказав собі: якщо герой роману Жюльєн Сорель зміг змінити долю, чому я не можу? І почав працювати над собою. Спочатку ставив найпростіші завдання: ти любиш поспати, то піднімайся рано за будильником. Якщо ти боязкий і сором'язливий, то підійди до солідного пана на вулиці і спитай, чому ви носите бороду. І так щодня: завдання, завдання, екзамени, перевірки».

Із спогадів Майї Бессараб, племінниці дружини Ландау

«Лев Давидович був глибоко демократичний як у науці, так і в житті, не визнавав чиношанування. За порадою до нього міг звернутися будь-хто, незалежно від заслуг, за одним лише критерієм: повинно йтися про справжнє діло. Він мав гострокритичний розум, у дискусіях Лев Давидович бував гарячим і різким, дотепним й іронічним, але не грубим. Полюбляв усе класифікувати – від жінок до фізиків-теоретиків. Класифікацію проводив за п’ятибальною системою. Бор, Гейзенберг, Шредінгер, Дірак проходили в нього за першим класом. Себе скромно відносив до класу 2,5 і тільки тоді, коли став нобелівським лауреатом, дещо підняв свій статус».

Із спогадів Катерини Паніної, учениці Ландау

«Ландау цікавився не лише наукою. Дуже любив історію всіх часів і чудово знав її. Любив літературу та живопис. Не любив, – точніше, не міг змусити себе полюбити – музику, хоча і дуже старався. Пам'ятаю, ми слухали Бетховена, після чого Ландау сказав, що коли йому виявився недоступний цей найвеличніший композитор, то музика взагалі не для нього».

Із спогадів академіка Євгена Ліфшиця

«З Львом Давидовичем Ландау мені довелося познайомитись у 1935 р., коли я приїхав на переддипломну практику та виконання дипломної роботи до Харкова, до Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). Познайомив мене з Ландау мій товариш із Політехнічного інституту І. Я. Померанчук. При першому знайомстві Лев Давидович (або, як усі його вже на той час звали, Дау) вразив мене своєю незвичністю: високий, худий, з чорною кучерявою шевелюрою, з довгими руками, якими він дуже виразно жестикулював під час бесіди, з живими чорними очима. Дещо екстравагантно (як мені здавалося в той час) одягнений. Він відносно нещодавно повернувся з-за кордону і тому ходив в елегантному блакитному піджаку з металевими світлими ґудзиками, з яким не дуже гармоніювали брюки коломенкові та сандалії на босу ногу. Краватку він на той час ніколи не носив, завжди ходив з розстебнутим коміром».

Із спогадів член-кореспондента АН СРСР Миколи Олексіївського

«У 1934 році, закінчивши Київський політехнічний інститут, я теж вирішив спробувати стати учнем Ландау. Так як я був для нього зовсім чужим, то Ландау, природно, мав перевірити мої знання. Я любив теоретичну фізику, але добре знав лише класичну електродинаміку. Толком не знаючи, що являє собою Ландау, я сміливо рушив у бій. У кабінет Ландау, що знаходився на третьому поверсі, мене провів А. К. Вальтер, який був тоді, крім усього іншого, вченим секретарем інституту і, відчинивши двері до його кабінету, кинув мене в «обійми Лева». Я помітив лише підвішеного до лампи великого зеленого гумового крокодила і добре одягненого, з червоною краваткою, Ландау, який сидів на дивані, поклавши ноги на письмовий стіл».