Мацюра Євген Антонович

Первинні вкладки

Євген Антонович Мацюра народився 17 травня 1917 року у Смоленській губернії, у місті Вязьмі. У цій губернії народилася та жила його мама — Лебедєва Євдокія Михайлівна, селянська дівчина.
Саме тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка, батька Євгена – Антона Матвійовича Мацюру, який проходив службу в Царській Імператорській армії, уродженця Люблінської губернії, також із селянської родини.
Перша Світова війна, Лютнева, а згодом Жовтнева революції, Громадянська війна — все це молода родина Мацюри пережила саме тут.
Перші роки життя Гені, так звали Євгена в родині, пройшли у Вязьмі. Антон Матвійович перейшов на бік червоних, був серед тих, хто встановлював Радянську владу на Смоленщині.
Демобілізувавшись із лав Робочо-Селянської Червоної Армії, Мацюри переїхали та влаштувалися у Харкові – тодішній столиці України.
Тут Євген закінчив семирічку, потім Фабрично-заводське училище, здобув робітничу спеціальність, яка згодом йому дуже знадобилася.
Незважаючи на важкі та голодні часи, успішно поєднував навчання, роботу на заводі зі своїми захопленнями. Багато читав, займався спортивною гімнастикою, музикою, закінчив 10-річну музичну школу за класом фортепіано. Брав активну участь у громадському житті, з 1931 року був членом ВЛКСМ, членом профспілки.
    Саме в ці роки активно розвивається в країні авіація. Багато хлопчиків у ті роки мріяли будувати та літати на літаках. Серед них також був Євген Мацюра. Певну роль у його долі відіграла та обставина, що його батько після 3 курсів Харківського ВТНЗ був направлений на навчання до Московського Авіаційного інституту.
У 1935 році Антон Матвійович закінчує, а Євген вступає до цього престижного вишу. Будучи студентом 1 курсу, був учасником параду 7 листопада у Москві на Червоній площі, йшов у колоні ровесників Жовтня.
Але мрії стати авіабудівником так і не судилося здійснитися. Восени 1937 року, будучи інженером московського номерного авіазаводу, Антон Матвійович, батько Євгена, за доносом на нього був заарештований, оголошений «ворогом народу». 
 
Студента 3 курсу Євгена Мацюру відразу ж виключили з комсомолу, з інституту та видали на руки «вовчий квиток» без права навчатися у виші. Життя руйнувалося на очах.
    Але вірні друзі не залишили у біді та допомогли перевестися до Харківського механіко-машинобудівного інституту, на автотранспортний факультет. Мабуть, це був 1938 рік. Успішно пройшов курс навчання, захистив на «відмінно» дипломний проєкт на тему «Легковий семимісний автомобіль V макс. 150 км/год» і отримав спеціальність «інженер-механік». Все це відбувається влітку грізного 1941 року, у перші дні Великої Вітчизняної війни.
Відтепер справою всього його життя стає мото- та автомобілебудування.
Новоспечений інженер залишає Харків і прямує за розподілом до міста Горький (нині Нижній Новгород, місто «Трудової Слави»). Близько року, поки дозволяє ситуація на фронті, працює на мотозаводі «Серп та молот». Влітку 1942 року разом із заводом евакуйований до Свердловської області до міста Ірбіт, де серед першопрохідників організує мотоциклетний завод. Самовіддано, цілодобово безперервно працює під час війни в тилу, постачаючи разом з іншими своїми колегами-заводчанами на фронт мотоцикли «Ірбіт», пізніше «Урал».
У 1943 році, закінчивши Харківський медичний інститут, до нього на Урал приїжджає його дружина – Зайцева Ірина Володимирівна. Обидва пишуть заяву та просяться на фронт. Ірину направляють в якості військового лікаря на Воронезький, потім 1 Український фронт. Євгену – відмова, бронь продовжувала діяти. Тавро сина «ворога народу» ще на ньому залишається. (Батька Антона Матвійовича Мацюру реабілітовано у 1956 році). 
Та й працівники тилу, які постачали свою продукцію на фронт, теж були потрібні країні. У жовтні 1946 року Євгена Антоновича нагороджено медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-45 рр." .
У середині 1946 року до Ірбіту з Німеччини повернулася Ірина Володимирівна у званні старшого лейтенанта медичної служби. Тут народилися їхні діти Володимир та Ольга.    
Майже 17 років працював Євген Антонович на Ірбітському мотоциклетному заводі, пройшов шлях від майстра до гол. механіка, технолога, начальника механіко-енергетичного відділу. Він багато уваги приділяв підготовці молодих фахівців, викладав у технікумі, передаючи молоді свій досвід і знання.
Євген Антонович був грамотним інженером, гарним фахівцем, раціоналізатором, мав декілька авторських свідоцтв за розробку конструкцій.
Але бажання повернутися до рідних місць, на Україну, не залишало родину всі ці роки. Щойно трапилася нагода, родина Мацюри переїжджає до міста Мелітополь Запорізької області. Тут, наприкінці 50-х років 20 століття, організовується моторний завод для малолітражних автомобілів «Запорожець».
    І нехай це не семимісний автомобіль зі швидкістю 150 км/год, але все ж таки автомобіль, мрія Євгена Антоновича здійснюється. Він на Україні, знову займається улюбленою справою, всі свої сили, досвід і знання тепер вже присвячує автомобілю, на який чекали багато родин у СРСР. Малобюджетний, економічний, комфортний, малолітражний, зроблений на зразок автомобіля «Фіат», швидко здобув популярність у населення країни.
У вільний від роботи час Євген Антонович захоплювався полюванням та риболовлею, полюбляв подорожувати, спочатку мотоциклом «Ірбіт», потім автомобілем «Запорожець». Він багато читав, добре знав світову літературу, поезію. Пристрасно полюбляв поезію Маяковського та читав практично всі його вірші напам'ять. Під час домашніх свят грав на фортепіано, любив імпровізувати. Родина була музична, всі грали на фортепіано. Якщо у будинку були гості, грали по черзі: Євген Антонович, теща – Катерина Іванівна (уродженка Харкова), дружина Ірина Володимирівна. У будинку лунала класична та популярна музика, співали романси.  
Діти теж навчалися у музичній школі.
Син Володимир пішов стопами батька та отримав технічну спеціальність. Донька Ольга – вчителька за освітою, але понад чверть століття віддала культурі.
Трудова діяльність Мацюри Є. А. на Мелітопольському моторному заводі так само, як і на Ірбітському, склала трохи більше 17 років.
І лише передчасна смерть у січні 1978 року перервала його життєвий шлях. Євген Антонович помер у віці 60 років після тяжкої хвороби, Похований на Мелітопольському цвинтарі.  
 
Архівні матеріали
 
Ракіна (Мацюра) Ольга Євгенівна, дочка Є. А. Мацюри, Заслужений працівник культури РФ.