Політичні репресії в історії Харківського технологічного інституту у І половині ХХ століття

Первинні вкладки

Не можна допустити, щоб жахи минулого були забуті.
Потрібно весь час нагадувати про минуле.
Воно було, виявилося можливим,
і ця можливість залишається.
Карл Ясперс
     В історії кожної країни є сторінки, про які намагаються не згадувати. В історії СРСР це 1 половина ХХ століття. Ці десятиліття — роки політичних репресій, колективізації, голоду, страждань і загибелі мільйонів громадян.
     Початок 20-х років ознаменувався початком боротьби більшовицького режиму з власним народом. Після Громадянської війни розпочалася розправа з явними ворогами влади. Тисячі білогвардійців, які здалися в полон, були розстріляні, решту взяли на особливий облік НК і ДПУ. За деякими даними, було розстріляно понад 140 тисяч осіб. У Харкові в 1921 році відбувся перший відкритий судовий процес у справі «Національного центру», в якому харків’ян звинувачували в активній співпраці з Добровольчою армією. Серед них були представники вищих навчальних закладів Харкова, зокрема й Харківського технологічного інституту (ХТІ, нині НТУ «ХПІ») — В. Ф. Левицький, І. А. Красуський, О. І. Гундер, В. В. Фавр, С. С. Жилкін, О. О. Алов, В. М. Покровський та інші. У перші роки своєї влади більшовики були змушені використовувати працю старорежимних спеціалістів дореволюційної школи. Виявилося, що «кухарки» не зможуть відновити промисловість країни після розрухи та зміцнити її обороноздатність. Тому вироки у справах були «поблажливими». Зокрема, професора ХТІ Івана Адамовича Красуського було засуджено до «загальнообов’язкових робіт строком на 5 років без тримання під вартою та з направленням за спеціальністю». Викладачів ХТІ О. Алова і О. Гундера засудили до 3 років тощо. 
     Одним із перших учених наукової школи механіків ХТІ, який потрапив під жорна більшовицьких репресій, був Олексій Васильович Гречанінов. Професор прикладної механіки, дійсний статський радник, який викладав практично з часу відкриття інституту, з 1886 року читав курси лекцій з теоретичної та прикладної механіки, побудови парових машин. Його основні праці були першими технічними книгами в Україні: «Гідродинамічна теорія тертя добре змащеного шипа у підшипнику» (Харків, 1887); «Парові розподільні кулісні механізми (приводи) та золотники» (Харків, 1893); «Курс загальної елементарної механіки» (Харків, 1897); «Кінематика» (Харків, 1899) та інші.  У 1920 році його було заарештовано й засуджено до ув’язнення в концтаборі до кінця Громадянської війни.
     У 1922 році, за постановою політбюро «Про затвердження списку інтелігентів, що висилаються з Росії» (аналогічно: Постанова ВУЦВК від 15 квітня 1921 р. «Про порядок вислання злочинного елементу за межі УРСР»), були складені списки антирадянської інтелігенції країни, яка мала авторитет і могла впливати на свідомість людей. З країни було вислано значну частину наукової та культурної еліти суспільства. Так званий «Філософський пароплав» назавжди, проти їхньої волі, вивозив професорів вищої школи, економістів, істориків, літераторів, філософів, правознавців, підприємців, релігійних і громадських діячів. Серед них — професор, викладач Харківського технологічного інституту Єфим Лук’янович Зубашев.
     У тому ж році, по всій країні було організовано кампанію з перереєстрації студентів і викладачів вищої школи шляхом анкетування. На основі аналізу отриманих даних виявлялися неблагонадійні для режиму особи, яких брали на особливий облік у ДПУ. Анкети складалися з низки параграфів, заповнення яких і становило компромат на їхніх авторів. Зокрема, це відомості про походження, батьків, службу в армії, ставлення до радянської влади тощо. Ці факти використовували для усунення «соціально чужого й непридатного для режиму елементу» з вишів, а згодом — і з суспільства. Так було покладено початок «чисткам» у різних верствах суспільства на наступні два десятиліття. 
     З 1924 року студентство регулярно зазнавало подібних акцій, оскільки при вишах на постійній основі вже діяли Соціально-академічні комісії, що складалися зі студентів і викладачів. Причина відрахування з інституту деяких студентів «чужий елемент, що приховав соціальне походження» була результатом роботи комісії. 
     Фахівець світового рівня в галузі твердих сплавів і синтетичних алмазів, ім’ям якого названо Науково-дослідний інститут надтвердих матеріалів, Валентин Миколайович Бакуль у 1930 році не пройшов чергову «чистку» і за приховування соціального походження був виключений зі складу студентів 2-го курсу механічного факультету ХТІ, як «син полковника Старої армії». Це був тяжкий удар у житті майбутнього вченого, зважаючи на те, що він перед вступом до інституту близько трьох років навчався на робітничому факультеті при ХТІ, а навчання в інституті було платним.
     Країна починала жити в страху, доносах і політичних скандалах. Суспільство масово ставало співучасником цілої низки відкритих сфальсифікованих процесів проти ворогів режиму — «Справа антирадянського право-троцькістського блоку (справа М. Бухаріна)», «Справа контрреволюційної організації Союзу інженерних організацій (Промислової партії)», «Справа про економічну контрреволюцію в Донбасі» (Шахтинська справа), «Академічна справа», «Справа Союзу визволення України» та інші. Репресивна машина набирала обертів. Апарат, що її обслуговував, мав необмежені права, стабільний заробіток і спецпайки. Населення активно долучалося до «чисток» на підприємствах, розбещувалося доносами, підкупами та іншими неетичними вчинками. 
     Репресії з кожним роком розширювалися й охоплювали різні верстви суспільства. Набула актуальності приказка «Ліс рубають — тріски летять». Так, у боротьбі з ворогами режим виправдовував неминучі невинні жертви. Більшовицький режим знищував покоління, чиї корені сягали часів царизму, живих свідків недавнього минулого. Стиралася, мов гумкою, людська доля й пам’ять про неї, залишаючи нащадкам лише заштриховані обличчя на груповій фотографії з сімейного альбому, зафарбовані прізвища в книгах і туманне усвідомлення втрати. Сучасники 30-х років боялися навіть пошепки згадувати ім’я репресованого, розповідали лише частину правди наступному поколінню, а вже онуки перебували в повному незнанні про репресії, табори й лісоповали. Так формувався народ нової формації.
     Ці роки обійшлися країні в мільйони жертв, причому жертвами ставали не лише еліта, гуманітарна й технічна інтелігенція, а й робітники, священники, селяни та представники так званих колишніх міщан — торговці, фельдшери, аптекарі, кухари, швейцари, перукарі, бухгалтери, ремісники тощо. За деякими даними, загалом з 1930 по 1953 роки, у бараках таборів і колоній побувало близько 18 мільйонів людей, з них 1/5 — з політичних мотивів. В Україні засудили 198 тисяч осіб, з яких 122 тисячі розстріляли. У таборах ГУЛАГу станом на 1939 рік перебувала 181 тисяча українців.
     Матеріал присвячено деяким представникам технічної інтелігенції, діяльність яких була тісно пов’язана з ХТІ та Харковом. Україна завдяки їхній праці до 1941 року стала потужною індустріальною республікою, а місто — одним із найбільших промислових і наукових центрів, найкрасивішим у країні містом із розгалужену інфраструктурою та майже мільйонним населенням. Згадані особи стали жертвами тоталітарного режиму, запровадженого більшовиками. Про них мовчали десятиліттями. Те, що довелося пережити репресованим, стало відомо лише на початку ХХ століття завдяки публічному доступу до архівів ДПУ та НКВС. Біографії репресованої інтелігенції не вивчалися радянською біографістикою, так само як і офіційною історіографією НТУ «ХПІ». Якщо й розміщували біографічну довідку про відому особу, то репресії, а тим більше розстріли, не згадувалися. Наприклад, у біографії відомого теплотехніка Михайла Вікторовича Кирпичова, сина першого директора ХТІ Віктора Львовича Кирпичова, що була надрукована у «Радянській енциклопедії», пропущені відомості про репресії, через які пройшов учений. Лише часті дати смерті «1937–1938» у біографічних довідках персон вносили певне розуміння того, що відбувалося. Слід зазначити, що в матеріалі подано дані про незначну частину репресованих викладачів і випускників ХТІ. Відомості про долі багатьох політехніків іще зберігаються в архівах і чекають на оприлюднення.
     Цілком зрозуміло, що встановлення нового чинного режиму зустрічало протидію з боку частини населення, яка намагалася відстояти колишній спосіб життя. Були диверсії, шкідництво, саботаж… Діяли розвідки зарубіжних країн. Були спроби організувати змови та створити антибільшовицькі організації, але проти державної каральної машини було важко встояти.
     З 1927 року в країні діяла 54-та стаття Кримінального кодексу УРСР (аналог статті 58 КК СРСР) — символ страху, жаху й смерті. До цієї статті входили 14 видів злочинів проти режиму — «шпигунство», «участь у діяльності контрреволюційної троцькістська-терористичної організації», «участь у діяльності антирадянської Української національно-терористичної організації», «диверсії проти народного господарства», «зрада батьківщині», «шкідництво на виробництві» тощо. Ця стаття назавжди змінила й зруйнувала світ і життя вчених ХТІ, їхніх рідних і близьких. 
     У народі насаджували стійку громадську думку: «якщо посадили, то є за що…». Це дозволяло поступово розкручувати репресивний маховик, не побоюючись заворушень серед населення. Слід зазначити, що у багатьох згаданих у матеріалі осіб біографії завершуються таким реченням: «Реабілітований за відсутністю складу злочинів Військовою колегією Верховного суду СРСР». І це підкреслює весь трагізм особистості та безглузду жорстокість злочинів держави перед власними громадянами.
     Період 1925–1940 років в історії СРСР був позначений перетворенням аграрної країни на країну з розвиненою індустрією. Прискорений промисловий розвиток, будівництво найбільших заводів, загальна електрифікація, масштабні будови стали можливими завдяки подекуди нелюдській праці мільйонів людей. Основною робочою силою на так званих будовах соціалізму були селяни з розорених сіл, «соціально чужі елементи», «буржуазні недобитки» та засуджені (Постанова РНК СРСР від 11 липня 1929 р. «Про використання праці кримінально ув’язнених»). Наприклад, на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу працювало близько 280 тисяч ув’язнених. Понад 30 тисяч ув'язнених спецтабору «Степовий табір» (Степлаг) працювали на вугільних шахтах, у будівництві різних фабрик та заводів, займалися розробкою покладів марганцю. Серед них було 46,36% українців.
     У технічних вишах країни активно зайнялися прискореною підготовкою молодих фахівців. Більшовики розпочали чистку підприємств від неблагонадійних старорежимних інженерів. Термін навчання студентів скоротили з 4-х років до 2-х. Форсування технологічних процесів на виробництві, погано підготовлені, недостатньо кваліфіковані робітники та технічний персонал — усе це призвело до поломок обладнання, виготовлення браку та зриву запланованих строків. 
     За обвинуваченням у шкідництві, саботажі на виробництві, згідно статті 58 Кримінального кодексу СРСР, тисячі провідних інженерів заводів, фабрик, електричних і транспортних установ назавжди йшли з життя. За деякими підрахунками, кожен п’ятий або кожен сьомий інженер у той час був репресований. Тих, хто залишився живим, відправляли до виправно-трудових таборів (ВТТ) у північні райони країни, де вони до кінця строку працювали на будівництві доріг, електростанцій, промислових об’єктів тощо. Після ВТТ на них чекала висилка до інших населених пунктів, на інші об’єкти та така сама примусова виснажлива праця.
     Із середини 30-х років слова «тюрма», «табір» тощо в адресах ув’язнених почали замінювати «поштовою скринькою» з метою приховати стрімке зростання кількості місць ув’язнення та їхньої дислокації. З таких «поштових скриньок» не повернулися багато викладачів і випускників харківської школи механіків.
     Це були перші керівники харківських технічних вишів. Так начальник відділу економіки і праці ВРНГ УСРР, фахівець у галузі обробки металів, перший ректор Харківського політехнічного інституту (ХПІ), перший директор Харківського механіко-машинобудівного інституту (ХММІ) Гілярій Йосипович Славін за обвинуваченням в участі в антирадянській право-троцькістській терористичній організації був засуджений до розстрілу у 1938 р. Також до розстрілу в 1937 р., за тією самою статтею, був засуджений Микола Пилипович Єфімов, викладач ХТІ, директор ХММІ (з 1932) та Київського політехнічного (1934–1936) інститутів.
     У тому ж році був розстріляний Олексій Олексійович Біликов. Маючи великий досвід роботи на металургійних підприємствах, він працював викладачем ХТІ у 1923–1926 роках. Читав курси лекцій із теплотехніки, котельних установок. Був дійсним членом науково-дослідної кафедри теплотехніки при ХТІ. У 30-х роках працював технічним директором тресту «Східсталь».
     Серед досвідчених практиків, які викладали в Харківському технологічному інституті, добре було відоме ім’я Олександра Давидовича Брускіна. Випускник ХТІ (1922) зробив блискучу кар’єру за своєю спеціальністю: від слюсаря до директора найбільшого в Україні підприємства — Харківського тракторного заводу, згодом Челябінського тракторного заводу. У 1924–1927 рр. основну свою роботу поєднував із викладацькою діяльністю в ХТІ. Читав курси лекцій з двигунів внутрішнього згоряння, тракторобудування. Був аспірантом науково-дослідної кафедри машинобудування при ХТІ. У 1936 році обіймав посаду заступника народного комісара важкої промисловості СРСР, у 1937 — народного комісара машинобудування СРСР. Заарештований у 1938 році й засуджений у 1939 році до найвищої міри покарання — розстрілу.
     Член Української соціал-демократичної партії (1905–1908), випускник ХТІ Трохим Тихонович Водолажченко свою працю присвятив розвитку м. Харкова. Він працював інженером в Управлінні Харківських міських залізниць, займався капітальним будівництвом Трамвайного тресту. ФОТО. Завідував курсами підвищення кваліфікації техніків Управління Південної залізниці, викладав у Школі ФЗН, Механічному технікумі комунального господарства. У 1937 р. був заарештований за звинуваченням в участі в діяльності антирадянської Української національно-терористичної організації та засуджений до 10 років позбавлення волі в ВТТ. У 1938 р. загинув на руднику БАМлагу НКВС у Хабаровську.
     Іларіон Зіновійович Дахов — фахівець у галузі геодезії та аерофотографії, доцент ХПІ, професор Харківського університету, заступник голови Військово-наукового комітету при Обласній раді ТСОАВІАХІМу був. розстріляний у 1937 р. за звинуваченням у шпигунстві.
     Наступного 1938 року, як члена контрреволюційної організації, розстріляли викладача ХТІ Леоніда Георгійовича Тихоцького, фахівця в галузі транспортного машинобудування. Завідував транспортною групою Державного інституту з проектування нових металургійних заводів, працював головним інженером Харківського відділення Проєктзаводтрансу. За сумісництвом — професор ХММІ.
     Ім’я Сергія Йосиповича Доррера збереглося в історії інституту та в його працях: «Парові турбіни» (Харків, 1912); «Технічна термодинаміка» (Харків, 1912, 1916). Граф за походженням, випускник і викладач ХТІ. Його курс лекцій з парових турбін і досі шанують сучасники. Надалі, будучи завідувачем кафедри МАІ, був заарештований у 1937 році та засуджений до 8 років ВТТ. Помер в ув’язненні у 65 років, не доживши трьох років до звільнення. 
     Після катівень ДПУ не витримало серце у професора Григорія Федотовича Буракова. Досвідчений фахівець у галузі теплотехніки, з відмінним послужним списком кар’єрного зростання. Засновник приватного реального училища у Харкові, почесний мировий суддя Харкова, ініціатор створення Харківського жіночого політехнічного інституту. Він був головою Постійного бюро теплотехнічного з’їзду та Теплосилового бюро при ВРНГ УРСР. У складний період історії інституту Г. Ф. Бураков обіймав посаду ректора. Був завідувачем проектного відділу Управління «ЕСХАР», начальником технічного відділу Українського управління з палива. Був науковим співробітником Науково-дослідного інституту промислової енергетики України. У 1930 р. заарештований, як член «Українського інженерного центру» у справі «Промпартії». У 1931 р. первісний вирок «вища міра покарання» (розстріл) було замінено на 10 років ув’язнення в ВТТ. Помер після винесення вироку. Такі самі звинувачення і вирок було оголошено й доценту кафедри теплотехніки ХТІ Сергію Олександровичу Мартинову. За роки своєї служби він був головним інженером Теплосилового бюро ВРНГ УРСР, завідувачем теплотехнічного відділення в тресті «Південьсталь», директором Експериментального теплотехнічного бюро при НТУ ВРНГ УРСР. Прожив Сергій Олександрович після вироку два роки.
     Як члена «Українського інженерного центру» у справі «Промпартії» до 6 років позбавлення волі в ВТТ було засуджено випускника й викладача ХТІ, відомого українського політика Миколу Флоровича Чечеля. Він був членом Української Центральної Ради, комісії з розробки проекту статуту автономії України, співпрацював з М. Грушевським. У Харкові обіймав керівні посади: керуючий справами Української головної палати мір і ваг; голова будівельної секції Держплану ВРНГ УРСР. Також був членом промислової секції Укрдержплану, урядової комісії при Раднаркомі УРСР з будівництва нових міст на Донбасі. Буквально перед виходом на волю Миколу Флоровича повторно засудили й розстріляли у 1937 році.
     За контрреволюційну діяльність був розстріляний у 1941 р. досвідчений фахівець у галузі ливарної справи Володимир Іванович Хохуля. Випускник і викладач ХТІ, начальник ливарного цеху, заступник начальника технологічного відділу ХТЗ, директор заводу № 70 Наркомату боєприпасів СРСР. У 1932 році за свою плідну працю був нагороджений орденом Леніна. Реабілітований за відсутністю складу злочину Військовою колегією Верховного суду СРСР у 1955 р.
     Усім відоме ім’я творця знаменитого танка Т-34 Михайла Ілліча Кошкіна. Сьогодні не менш відомий і інженер-конструктор потужного двигуна, серця танка Т-34, Костянтин Федорович Челпан, чиє ім’я, як репресованого в радянський час не згадувалося. Начальник дизельного відділу, перший головний конструктор Харківського паровозобудівного заводу (ХПЗ), викладач ХТІ очолив групу молодих інженерів зі створення швидкохідного безкомпресорного дизельного двигуна В-2 для танка Т-34. Злагодженій роботі групи сприяла не лише важлива мета, а й дух соратників, об’єднаних однією «альма-матер» — ХТІ. За створення потужних сучасних конструкцій машин члени групи були нагороджені орденом Леніна та медалями у 1935 р. Невдовзі репресивні органи взялися за цю групу талановитих фахівців. Челпана було розстріляно у 1938 році, як члена грецької шпигунська-диверсійної антирадянської шкідницької організації (у 1937 р. було розстріляно його батька). Головний інженер Харківського тракторного заводу, викладач ХММІ, учасник групи Челпана Іона Давидович Деречинський також був звинувачений у шпигунстві й розстріляний у 1938 році.
     Григорій Йосипович Аптекман, доцент ХПІ, ХММІ, співпрацював із групою Челпана. Начальник конструкторського бюро Українського науково-дослідного авіадизельного інституту. Під його керівництвом у 1935 р. створено авіаційний варіант дизеля БД-2А. Розстріляний у 1938 р. за звинуваченням у шкідництві та зриві урядового завдання з виробництва авіаційних дизельних двигунів. 
     Заступник начальника танкового відділу заводу № 183 (ХПЗ) Кирило Олександрович Куликов був розстріляний у 1937 році за звинуваченням у шкідництві на виробництві. Також були репресовані випускники ХТІ, інженери-дизелебудівники — Йосип Семенович Бер, Борис Никанорович Воронков, Еліазар Ілліч Гуревич, Петро Павлович Парфьонов, Іван Якович Трашутін, Валентин Васильович Фокін, Борис Олександрович Щукарьов та інші.
     У ХТІ, за сумісництвом, читав курси лекцій з астрономії, теоретичної механіки та аеродинаміки відомий учений, професор Харківського університету Борис Петрович Герасимович. Дійсний член Українського фізико-хіміко-математичного інституту, завідувач відділу астрофізики, директор Пулковської обсерваторії АН СРСР. У 1929 р. за наукову працю «Про джерела сонячної енергії» він був відзначений найвищої нагородою на міжнародному конкурсі в Нью-Йорку. Заарештований за обвинуваченням в організації контрреволюційної групи пулковських астрономів у червні 1937 року і розстріляний через 5 місяців. Ім’ям Герасимовича названо місячний кратер і малу планету 2126, відкриту Т. М. Смирновою у 1970 р. в Кримській астрофізичній обсерваторії.
     Найбільших утрат у роки сталінських репресій зазнала харківська школа електротехніків. У 1937–1938 роках були репресовані й розстріляні фахівці, які своєю працею зробили значний внесок у розвиток енергетичної промисловості та технічної освіти України. Двоє директорів Харківського електротехнічного інституту, випускники ХТІ Михайло Михайлович Копеліович і Павло Михайлович Динерштейн, були розстріляні в катівнях НКВС. Також були розстріляні: Сергій Львович Берчанський — головний інженер Харківської центральної електричної станції, одночасно доцент ХПІ, професор 2-ї групи Харківського електромеханічного робітничого технікуму ім. «Профінтерну»; Микола Олександрович Воробйов — головний інженер Харківської тепломережі, викладач ХТІ; Борис Осипович Кремень — начальник відділу Державного електротехнічного тресту, доцент ХТІ, професор Харківського електротехнічного інституту (ХЕТІ); Микола Фабіанович Перевозський — інженер «Електросили», ХЕМЗу, доцент ХТІ, один із перших фахівців зі світлотехніки; професор ХЕТІ Леонід Слухай-Натальченко; Яків Єфремович Ширин-Альперін — викладач ХТІ, ХЕТІ, начальник відділу сильноточної промисловості Головного управління енергетичного і теплосилового обладнання Наркомату машинобудування СРСР.
     Деякі з викладачів-електротехніків були засуджені до позбавлення волі й відправлені до ВТТ. Цікава доля викладача Василя Олександровича Із’юрова. Його біографія сповнена дивовижних фактів: участь у робітничих страйках, втеча з Росії до Америки, робота на будівництві електрифікованих залізниць США, закінчення електротехнічного факультету університету Сієтла і МВТУ, успішна кар’єра інженера у «Загальній електричній компанії», викладання в ХТІ, завідування кафедрою електричної тяги МВТУ. Він був відомий, як перший у країні проектувальник з електрифікації залізниць. У 1933 році арешт за зраду батьківщині та вирок до п’яти років позбавлення волі в Байкало-Амурському ВТТ, де вчений розробив обґрунтування електрифікації БАМу і підготував креслення. Після звільнення він знайшов у собі сили та енергію, захистив кандидатську дисертацію.
     Юнацькі роки Семена Михайловича Білокриницького минули в бурхливій революційній боротьбі за демократію, проти царизму. Випускник ХТІ з такою ж енергією почав вибудовувати інженерну кар’єру. Успіхи вражають: начальник і головний інженер будівництва Теплоцентралі в Луганську, головний інженер Червонозаводської ТЕЦ у Харкові, директор тресту «Харенерго». Його працю відзначено урядовими нагородами. У 1937 році заарештований і розстріляний за обвинуваченням за статтями 54-8, 54-9, 54-11 КК УРСР.
     У 20–30-х роках у Харкові був широко відомий фахівець з електротехніки Олександр Михайлович Кузнєцов. Серед записів у його трудовій книжці є такі: начальник Харківської електричної станції, викладач ХТІ, заступник голови Комісії перспективного планування Укрдержплану, голова секції енергетики та реконструкції Держплану ВРНГ УРСР. Член Бюро з вивчення продуктивних сил України при Укрдержплані ВРНГ. Член Правління Президії Держплану УРСР. Репресивна машина наздогнала його у 1930 році. За обвинуваченням його, як представника «Українського інженерного центру», було позбавлено волі на 5 років і етаповано до виправно-трудового табору, після чого заслано до Казахстану ще на 5 років.
     Харківська школа хіміків-технологів також зазнала непоправних втрат серед професорсько-викладацького складу та випускників ХТІ. Професор хімії Павло Тимофійович Дедусенко вперше був заарештований у 1928 році, засуджений до позбавлення волі й відбував покарання в Соловецьких таборах особливого призначення з подальшим засланням на північ країни. Другий і останній арешт відбувся у 1945 році. Нового строку у виправно-трудовому таборі вчений не пережив, помер у 1946 р. 
     Один із лідерів українського студентського руху, член Революційної української партії Центральної Ради, міністр фінансів при Директорії Василь Петрович Мазуренко з 1922 року очолив Науково-технічний відділ Укрраднаргоспу в Харкові. Тоді ж розпочалася його викладацька діяльність у ХТІ та Харківського інженерно-будівельного інституту (ХІСІ), за сумісництвом. Читав лекції з технологій виробництва силікатів і будівельних матеріалів. Через 7 років Мазуренку було присвоєно звання професора. Він був дійсним членом Харківської філії Українського товариства працівників науки і техніки, науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту силікатної промисловості. Обіймав посаду директора Української головної палати мір і ваг ВРНГ УРСР. Цікаве, продуктивне, розмірене життя обірвалося у 1931 році. Арешт у справі Українського національного центру, заслання до Казахстану. Другий арешт і розстріл у 1937 році.
     Магістр хімії Порфирій Миколайович Лащенков успішно займався науковою та педагогічною діяльністю, за результатами якої йому було присвоєно звання професора фізичної хімії. Заарештований у 1937 р. за обвинуваченням в участі в контрреволюційній білогвардійській організації та розстріляний того ж року.
     Випускник-металург хімічного факультету ХТІ Іван Петрович Бондаренко зробив блискучу інженерну кар’єру. У його послужному списку посади, що викликали до нього повагу: заступник керуючого Юзівського районного управління Центрального правління кам’яновугільної промисловості; завідувач секції масового виробництва «Укрметалу» Південного бюро ВРНГ України; головний металург, головний інженер, директор Харківського паровозобудівного заводу. Нагороджений урядовими відзнаками. У травні 1938 р. був заарештований за обвинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини, створенні Українського підпільного уряду і в липні того ж року — розстріляний. 
     Того ж року був розстріляний 40-річний учений Іван Прокофійович Кривобабко, який займався проблемами в галузі аерометрії та калориметрії, проводив дослідження українських силікатів.
     Талановитий випускник інституту Август Георгійович Горст, фахівець у галузі хімічної оборонної промисловості, був репресований у 1931 році та відбував покарання в Особливому військово-хімічному бюро ОДПУ в Москві, де розробляв вибухові речовини великої потужності. Його наукові праці, присвячені синтезу вибухових речовин і промисловому виробництву тротилу, здобули світову відомість. За видатні заслуги в науці ім’я Августа Георгійовича Горста внесено до Всесвітнього бібліографічного енциклопедичного словника.
     Володимир Вікторович Бєловодський, інженер Центральної лабораторії Укрсилікаттресту в Харкові, у 1938 р. був засуджений за статтями 58-7, 58-8, 58-11 КК УРСР Військовою колегією Верховного суду СРСР до 15 років позбавлення волі.
     Головний механік Будянського фаянсового заводу Михайло Назарійович Мацкевич пройшов кола пекла, переживши два арешти, муки й тортури допитів та самотність у камерах. Обвинувачення у шпигунсько-диверсійній діяльності здавалося страшним сном. Другий арешт закінчився розстрілом у 1937 році.
     Михайло Федорович Хижняк-Жук, науковий співробітник Науково-дослідного інституту контролю виробництва вогнетривів і шлаків, був обвинувачений у членстві в українській контрреволюційній організації. За вироком суду, з 1933 року відбував покарання в ВТТ. Але наприкінці строку, за рішенням «трійки» НКВС, був розстріляний у 1937 році, як член «Всеукраїнського центрального блоку».
     Трагічні події чекали на помічника головного інженера тресту «Коксобуд» Євгена Андрійовича Гуляєва, старшого інженера енергогрупи Харківського цукротресту Сергія Володимировича Введенського, начальника контактного цеху Шосткинського хімічного заводу Тихона Дмитровича Дорофєєва, головного інженера Науково-дослідного інституту «Гіпрококс» Самуїла Соломоновича Ольхова. Усі вони, як і багато інших представників технічної інтелігенції, були завідомо неправдиво обвинувачені за статтею 58 і розстріляні у 1937 році.
     У 20-х роках Харківський технологічний інститут став «альма-матер» для вихованців авіаційних спеціальностей. У роки репресій багато інженерів-конструкторів стали жертвами надуманих обвинувачень і державного замовлення на безкоштовних фахівців для засекречених об’єктів. У країні з’явилися сумнозвісні сьогодня «шарашки» — закриті науково-дослідні та конструкторські бюро, в яких примусово працювали засуджені вчені. Досі повна інформація про долю цих учених є малодоступною. Відомо, що в «шарашці» працював Йосип Григорович Неман, відомий авіаконструктор, творець першого в Європі пасажирського швидкісного літака з шасі, що прибираються. Головний конструктор авіазаводу № 135, професор ХАІ. У «шарашці» очолював конструкторську групу, що працювала над бомбардувальником Ту-2. [ ]. У цій конторі також працювали Віктор Іванович Абрамов, Михайло Юхимович Гіндес, Абрам Соломонович Маркусов. 
     Блискучий фахівець, талановитий авіаконструктор Костянтин Олексійович Калінін, доцент ХПІ, немов падаюча комета, залишив яскравий слід в історії авіабудування. Автор понад 20 літаків різних типів, прийнятих до серійного виробництва у 1927–1937 роках. Директор і головний конструктор Харківського авіаційного заводу. У 1931 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора УРСР. Під його керівництвом створено й затверджено до серійного виробництва безхвостий літак-бомбардувальник «Жар-птиця» («літаюче крило», К-12) — прототип сучасних надзвукових літаків (1937). За звинуваченням у шпигунстві та підриві радянського літакобудування був заарештований у квітні 1938 року і після мук, катувань та знущань у жовтні 1938 року був розстріляний. Міжнародний планетний центр (США) присвоїв нововідкритій малій планеті № 3347 назву «Костянтин» на честь К. О. Калініна. У 2015 році його ім’ям названо вулицю в Харкові (колишня вулиця М. І. Калініна). 
     Репресовано авіаконструкторів: Трифона Кіндратовича Безухова, Павла Георгійовича Бенінга, Миколу Карловича Гавранека, Йосипа Євсейовича Медвинського, Марію Йосипівну Фалькович, Якова Симоновича Хаєнка, Юхима Йосиповича Бару, Соломона Яковича Жолковського, Павла Григоровича Матросова та багатьох інших.
     Відповідно до декрету РНК «Про встановлення загального наукового мінімуму, обов’язкового для викладання у всіх вищих школах», у Харківському технологічному інституті з 1921 року були запроваджені нові навчальні предмети — курси лекцій соціально-економічного циклу, який включав суспільні науки та політичну економію. Чинний режим потребував технічних кадрів, вихованих в ідеології більшовизму. Підготовкою майбутніх працівників соціалістичного будівництва займалися професори й викладачі Академії теоретичних знань, Харківського інституту народної освіти, Комуністичного університету. Спочатку позаштатно, а зі створенням кафедри — штатно. Читаючи короткі біографії членів ідеологічної кафедри, розумієш, наскільки справедливими є слова французького революціонера Жоржа Жака Дантона: «Революція пожирає своїх дітей».
     Найбільш значущою постаттю серед викладачів кафедри соціально-економічних наук ХТІ був філософ Семен Юльйович Семковський (Бронштейн). Упродовж свого життя він активно займався громадською та педагогічною діяльністю в Харкові й Києві. Очолював кафедри філософії, соціології та історії європейської культури Харківського інституту народної освіти, Всеукраїнської академії наук, Харківського університету. Професор ХММІ. Був обраний головою Наукового комітету Укрглавпрофобру, Укрнауки НКО УРСР, Комісії філософії АН УРСР. Був дійсним членом Науково-дослідної кафедри історії європейської культури при Харківському інституті народної освіти. Автор понад 100 праць з історії філософії. Обраний академіком ВУ АН (з 1929). Заарештований у 1936 р., засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР і розстріляний у 1937 р. 
     Дійсний член Науково-дослідної кафедри з історії європейської культури Григорій Євсейович Рохкін читав на робітничому факультеті при ХТІ курси лекцій з історичного матеріалізму, історії соціального руху та революційних ідей. Йому присвоїли звання професора, обрали ректором Всеукраїнського інституту марксизму. У 1932 р. вченого було заарештовано у справі М. І. Бухаріна. Засуджений до позбавлення волі на 5 років у ВТТ. Заарештований повторно, за звинуваченням в участі в антирадянській терористичній організації і розстріляний у 1937 році.
     Викладачі та доценти кафедри соціально-економічних наук Харківського технологічного інституту Наум Волькович Білярчик, Олексій Павлович Загорулько, Рувим Михайлович Шпунт, Костянтин Іванович Марченко були репресовані та розстріляні в період 1935–1938 років. Викладачку Харківського технологічного та політехнічного інститутів Дору Венедиктівну Фрізман було заарештовано у 1936 році за звинуваченням в участі в терористичній організації. Померла у в’язниці в 1938 році.
     За звинуваченням у контрреволюційній націоналістичній діяльності за статтями 54-11 КК УРСР, 54-8 КК УРСР у 1937 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі у ВТТ викладач ХТІ та доцент ХММІ Костянтин Іванович Марченко.
     У ХТІ читав лекції з політичної економії Михайло Васильович Чичкевич, професор планово-економічного інституту, науковий співробітник Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН). Заарештований у 1930 році у справі «Української військової організації» та «Союзу визволення України». Розстріляний у 1934 році.
     У 1926 році в ХТІ була створена військова кафедра. Офіцери Харківського військового округу (ХВО) поєднували службу з викладанням на кафедрі. Вони читали лекції та проводили практичні заняття з тактики, артилерії, військової топографії, стрілецької справи, військового адміністрування тощо. Згодом на кафедрі сформувався постійний штат. Репресії торкнулися кожного з них. Професійні військові, які мали великий стаж служби, пройшли дві війни. З 1920-х років перебували на особливому обліку НК, ДПУ та НКВС. Колишніх офіцерів Білої армії та царських військових чинів, які вижили після масових розстрілів 1919 року, за наказом Народного комісаріату з військових справ «Про призов на службу військовозобов’язаних» мобілізували до Червоної армії. Їхня доля була визначена наперед. 
     ДПУ України на початку 1930-х років розпочало пошуки змовників серед офіцерів ХВО. Життя і діяльність сімнадцяти викладачів стали предметом пильного вивчення. У каральних органах було відкрито чергову нову справу «Весна» про змову серед військових. І знову арешти та розстріли ламали чиїсь долі.
     У ХТІ читав лекції Сергій Георгійович Бежанов (Сакварелідзе), підполковник, помічник начальника штабу УВО. Нагороджений орденом Червоного Прапора та почесною революційною зброєю. Розстріляний у 1931 році у справі «Весна» за обвинуваченням в організації збройного повстання в Україні. Також у справі «Весна» був розстріляний підполковник Олександр Іванович Жаров, а викладач військових дисциплін ХММІ Федір Федорович Жаравов був засуджений до 5 років ВТТ.
     На робітничому факультеті при ХТІ, вечірньому робітничому факультеті ХММІ, ХХТІ (Харківського хіміко-технологічного інституту) читав лекції Федір Іванович Белоножко, повний георгіївський кавалер. Розстріляний у 1938 році за обвинуваченням в участі в офіцерсько-монархічній організації «Російська загальновійськова спілка». Начальник навчальної частини Харківської школи червоних командирів, викладач ХТІ та ХПІ Василь Степанович Москаленко був обвинувачений у підготовці Всеукраїнського збройного повстання. Засуджений до 5 років позбавлення волі у ВТТ. За тим самим обвинуваченням, у 1931 році був засуджений до 10 років позбавлення волі у ВТТ помічник начальника 1-го відділу штабу УВО, викладач ХТІ Петро Лаврентійович Скобликов.
     У 1938 році начальник відділу з підготовки та служби військ Штабу УВО, викладач ХТІ, доцент ХММІ, помічник директора ХХТІ з ВВПП Леонтій Андрійович Шумов був розстріляний за вироком «трійки» НКВС УРСР, як учасник офіцерської монархічної організації. За тим самим обвинуваченням був розстріляний завідувач військового кабінету Харківського вечірнього робітничого машинобудівного інституту ім. «Профінтерну» Павло Михайлович Пантелеєв.
     За обвинуваченням в участі в контрреволюційній організації були розстріляні: начальник навчальної частини Школи червоних командирів, військовий керівник ХТІ Онисим Григорович Рак, помічник дивізійного інженера 23-ї стрілецької Харківської дивізії, викладач ХТІ Сергій Костянтинович Сахаров, викладачі військової справи Харківського електротехнічного інституту Павло Степанович Софінський і Олександр Ілліч Шахов; помічник начальника артилерії Українського військового округу, викладач військової кафедри ХТІ Володимир Миколайович Тархов.
     Деякі обвинувачені викладачі за статтею 54-11,12,13,14 «Участь у контрреволюційній діяльності» були відправлені до ВТТ. До 10 років позбавлення волі засудили помічника інспектора військово-навчальних закладів УВО, військового керівника ХТІ Олександра Петровича Мултановського та викладача військової кафедри ХТІ, завідувача кафедри фізичного виховання ХММІ Костянтина Васильовича Степанова, який загинув у сибірському засланні. Полковника Віктора Васильовича Шилова було засуджено до 8 років.
     Василь Іванович Рослов, професійний військовий, розпочинав педагогічну кар’єру помічником військового керівника ХТІ. Працював викладачем кафедри, читав лекції з тактики та топографії. У 30-х роках став начальником і комісаром Вищої школи Центральної ради ТСОАВІАХІМу СРСР. Заарештований за звинуваченням в участі у військово-фашистській змові та розстріляний у 1938 р.
     В офіційних документах «Положення про Харківський практичний технологічний інститут» і «Статут Харківського технологічного інституту», ухвалених у 1885 році, серед переліку навчальних предметів значилося викладання французької, англійської та німецької мов. Згодом із переліку обов’язкових предметів зникла англійська. З огляду на те, що на початку ХХ століття Німеччина ставала лідером у галузі машинобудування, вивчення німецької мови стало необхідним і затребуваним. Враховуючи, що студенти до вступу до інституту вивчали іноземні мови в гімназіях і реальних училищах, викладання іноземних мов у ХТІ здійснювалося одним-двома викладачами. 
     Студенти з великим завзяттям вивчали предмет, оскільки цілком реальними були поїздки та стажування за кордоном. Викладачі інституту під час канікул вирушали у відрядження, переважно до Німеччини, з метою вивчення досвіду та підвищення кваліфікації — хто за власний кошт, хто за державний. Випускники, які закінчили інститут з відзнакою і бажали займатися педагогічною діяльністю, за кошти Міністерства освіти та за рекомендацією ХТІ проходили стажування за кордоном, готувалися до викладацької діяльності. Після революції також практикувалися подібні відрядження. Так, наприклад, Костянтин Федорович Челпан стажувався в Німеччині, Швейцарії та Англії у 1928–1929 роках. Цей факт у біографії був достатньою підставою для ДПУ, щоб взяти викладача на особливий облік і надалі звинуватити у шпигунстві.
     Після революції викладання іноземних мов ускладнилося непідготовленістю абітурієнтів, які закінчили лише початкову школу. Тому на робітничому факультеті та підготовчих курсах було запроваджено викладання іноземних мов. Із прийняттям Декрету ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови», з 1923 року, в усіх навчальних підрозділах ХТІ були введені курси лекцій з вивчення української мови та українознавства.
     Репресивна машина НКВС насамперед розправлялася з носіями мови за національністю, так званими ймовірними шпигунами. Це були поляки, англійці та німці. Наприклад, у 1938 році, як агенти іноземної розвідки були розстріляні Леонард-Джон Гортон, викладач англійської мови ХТІ, професор Харківського інституту народного господарства та Рудольф Робертович Вітте, викладач німецької мови ХТІ, доцент, завідувач кафедри іноземних мов Харківського університету. Обох реабілітовано за відсутністю складу злочину.
     Після гучного відкритого судового процесу над «Спілкою визволення України» у 1930 році розпочалося пильне стеження ДПУ та НКВС за українською інтелігенцією. Українську мову в ХТІ викладали найкращі представники мовознавства та літератури.
     Михайло Гервасійович Йогансен (Йогансен), український поет і письменник, син викладача німецької мови ХТІ Гервасія Генріховича Йогансена. Науковий співробітник секції української мови Науково-дослідної кафедри ім. О. Ф. Потебні при Харківському інституті народної освіти (ХІНО), член діалектологічної комісії Всеукраїнської академії наук. Один із засновників письменницької групи ВАПЛІТЕ. Автор підручників з української мови «Загальний курс української мови» та «Українська мова: посібник для курсів і самоосвіти». У 1937 році був розстріляний за звинуваченням в участі в антирадянській націоналістичній організації.
     Того ж року був розстріляний Олексій Наумович Синявський, відомий український мовознавець. Він був членом Комісії з організації українського правопису при НАРКОМОСі України, керував діалектологічною комісією Всеукраїнської академії наук. За сумісництвом читав лекції з української мови в ХТІ, ХІНО, Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка та Київському педагогічному інституті. Автор перших навчальних посібників з української мови: «Вчімось писати: початкова наука письма» (Харків, 1918); «Короткий нарис української мови» (Харків, 1918); «Порадник української мови» (Харків, 1922).
     Не уникнув подібної долі й Костянтин Тихонович Немчинов, викладач ХТІ, науковий працівник секції української мови Науково-дослідної кафедри ім. О. Потебні при ХІНО. Його було засуджено до розстрілу в 1937 році за звинуваченням в активній участі у контрреволюційній українській націоналістичній організації.
     Курс лекцій з української літератури на робітничому факультеті та підготовчих курсах при ХТІ читав Іван Назарович Капустянський, відомий літературний критик і журналіст. Очолював редакційно-бібліографічний відділ Української книжкової палати. У 1934 році за звинуваченням в участі в контрреволюційній терористичній організації був засуджений до 5 років ув’язнення в ВТТ. Помер у 1937 році в Карагандинському таборі внаслідок виснаження організму через недостатнє харчування та непомірну фізичну працю. 
     Учень Л. А. Булаховського та О. Н. Синявського, викладач ХТІ та ХІНО, журналіст і перекладач Борис Данилович Ткаченко не витримав тиску допитів і болісних катувань НКВС та помер у тюрмі в 1937 році.
     Випускник механічного відділення ХТІ Ігнатій Мартинович Хоткевич присвятив своє життя українському мистецтву, етнографії та літературі. Опубліковано багато наукових досліджень, присвячених вивченню творчої спадщини Гната Хоткевича. Автор близько 600 музичних творів і кількох підручників. Така талановита особистість знаходила час для читання лекцій з української мови та українознавства в Дергачівському зоотехнікумі, експлуатаційному відділенні Харківського об’єднаного технікуму шляхів, Харківському музично-драматичному інституті. У 1938 році він був заарештований за звинуваченням в участі у контрреволюційній організації та розстріляний того ж року. З 1998 року в Харкові, раз на три роки, проводиться Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Г. Хоткевича.
     Українському письменникові та журналісту Івану Андріановичу Багмуту, викладачеві ХММІ, також довелося зазнати тягарів терору, що панував у країні. У 1935 році його було заарештовано Харківським управлінням НКВС УРСР. Особлива нарада, за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, засудила його до 6 років позбавлення волі в ВТТ. Цей трагічний епізод у своєму житті письменник пережив і знайшов у собі сили займатися улюбленою справою. З 1946 року його призначили директором міського відділення Укрлітфонду, обрали членом Спілки письменників України. У 1973 році І. А. Багмут став Лауреатом літературної премії імені Лесі Українки.
     За деякими спогадами сучасників, французький математик Жозеф Луї Лагранж після страти вченого Антуана Лавуазьє під час Французької революції зауважив, що «вистачило секунди, щоб зрубати цю голову, але навряд чи вистачить ста років, щоб створити другу таку саму». До речі, слід зазначити, що буквально через рік Лавуазьє був визнаний урядом невинним, тобто реабілітований за відсутністю складу злочину. У період своїх злочинів більшовики дотримувалися іншої думки. «Незамінних людей немає», адже країна велика, а людський ресурс невичерпний. Великий німецький поет Генріх Гейне сказав: «Кожна людина — це світ, який з нею народжується і з нею помирає; під кожною надгробною плитою лежить всесвітня історія». Справді, передчасно йдучи, людина забирає з собою цілий світ — невикористані можливості, нереалізовані прагнення й нездійснені мрії.

 

     Докладніше з біографіями згаданих репресованих осіб можна ознайомитися в біобібліографічному покажчику «Історія ХТІ в особах (викладацький склад) та в біографічному довіднику «Студенти та випускники ХТІ», розміщених на сайті НТБ НТУ «ХПІ»
 

     Література:

  1. Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і губвиконкому Харківщини \ газета. — Харків : [б. в.], 1929 – 1931. Дод. назва: Вісті ВУЦВК.
  2. Реабілітовані історією. Харківська область : Книга 1-3. / «Редакційно-видавнича група Харківського тому серії «Реабілітовані історією». — Київ ; Харків : Оригінал, 2009-2021.
  3. Гнат Хоткевич // Електронний архів українського визвольного руху. 
  4. Карні справи на репресованих громадян м. Харків та Харківської області // Державний Архів Харківської Області. — Ф. Р-6452. 
  5. Павлова Г. В. Історія ХТІ в особах (викладацький склад) : // біобібліогр. покажчик.
  6. Павлова Г. В. Студенти та випускники ХТІ : біогр. довідник.