Фавр Володимир Володимирович (5 липня 1874–1928?) – лікар.
Уродженець Боровичського повіту Новгородської губернії, швейцарський підданий. Закінчив зі срібною
медаллю Харківську 1-у гімназію (1892), Харківський університет (1897). Помічник директора Харківського
навчального училища. Делегат XII Міжнародного з'їзду лікарів у Москві (1897). Займався вивченням малярії. Брав
участь у експедиціях у вогнищах поширення малярії. У 1902 р. заразив себе малярією, щоб довести роль
малярійного комара в поширенні цього захворювання. Тільки самовіддана діяльність його учнів урятувала йому
життя. Виступив з доповіддю та практичними пропозиціями на VIII З'їзді Пирогівського товариства. Як результат
його виступу, суспільством створено спеціальну комісію з боротьби з малярією під головуванням відомого
вченого Г. М. Габричевського. Віце–директор земського повивального училища. Приват–доцент кафедри гігієни
Харківського університету (1903–1916). Доктор медицини (1903). У складі бактеріологічного загону 1904 р.
побував на Далекому Сході. Доктор медицини. Міський санітарний лікар, завідувач санітарного відділу
Харківської міської думи, музею фабричної гігієни (1905–1907), водночас – викладач фабричної гігієни
Харківського технологічного інституту (1906–1911). Завідувач кабінету фабричної гігієни ХТІ (1910). Задля
вивчення споруд біологічних очищень у містах відряджено від Міської думи до Європи (1907). Писав статті з
гігієни для "Народної енциклопедії" (1909). Керував боротьбою із чумною епідемією в Одесі (1910).
Відповідальний редактор Медичного журналу (1911). Приват–доцент, член навчального комітету Харківських
вищих комерційних курсів, Харківського жіночого медичного інституту. (від 1914). Міський старший санітарний
лікар Харківської управи (1914–1916). Працював у період громадянської воїни у складі Надзвичайної санітарної
комісії боротьби з епідемією висипного тифу. Член фракційного складу Харківської міської думи при Денікіні від
партії кадетів (1919). У 1921 р. звинувачувався у пособництві Добровольчій армії на відкритому судовому процесі
у справі "Національного центру". Під час процесу виправданий. Читав курс лекцій із санітарії в ХТІ 1927 [21, 45, 88, 91, 170].
Вибр. бібліогр.:
"О голодном хлебе" 1898 года (Харків, 1899); "Способы общественно–государственной борьбы с пьянством"
(Харків, 1900); "Опыт изучения малярии в России в санитарном отношении" (Харків, 1903); "Обзор Харьковской
городской лечебно–санитарной организации 1910–1914 гг." (Харків, 1914); "Городская народная баня в г.
Харькове" (Харків, б. р.); "Санітарна справа в місті Харкові за 10 років": (1918–1928) (журн. "Хроника
здравоохранения", 1928, № 23–24).
Уродженець Слов'яносербська Катеринославської губернії. Закінчив електротехнічний факультет
Харківського технологічного інституту у 1926 р. Викладач робітничого факультету при ХТІ (від 1929). Від 1930 р.
– асистент Харківського механіко–машинобудівного інституту. Науковий співробітник УкрНІТТ енергетики.
Інженер Харківського відділення Електропрому. Викладач, професор кафедри "Електрифікації промислових
підприємств" (1960) "Автоматизовані електромеханічні системи" ХПІ. Керівник відділу
"Тяжпромелектропроєкту". Доктор технічних наук [171].
Вибр. бібліогр.:
"Анализ кривых тяжений и использование их для расчета мощности двигателей станов холодной прокатки"
(Харків, 1938); "Основные элементы электрического оборудования станов холодной обработки" (Харків, 1938);
"Авторегулирование при холодной прокатке" (Харків, 1960); "Автоматизация непрерывных станов горячей
прокатки" (Москва, 1963).
Закінчив механічний факультет Харківського технологічного інституту. На викладацькій посаді у ХТІ (від
1925): асистент механічної лабораторії, позаштатний викладач ХТІ (1926–1930). Читав курси лекцій з технології
дерева, мостобудування, керував проєктуванням залізничних мостів. Член випробувальної комісії інженерно–будівельного факультету ХТІ (1929)
[171].
Фарафонов Євген Євгенович (22 листопада 1880–1970) – інженер–технолог.
Уродженець Харкова. Закінчив Харківське реальне училище (1899), Харківський технологічний інститут
(1904). Завідувач лабораторії головних майстерень станції Конотоп (1906). Член Південноросійського товариства
технологів (1910). Начальник ливарного цеху Харківського паровозобудівного заводу (1911). Помічник
начальника майстерень заводу "Динамо" у Москві (1917). Начальник ливарних цехів ХПЗ (від 1920), водночас –
викладач ХТІ. Читав курси лекцій з технології металів, ливарного виробництва. Професор кафедри технології
металу та дерева (від 1923), завідувач кафедри технології металів та навчальних механічних майстерень (від
1924). Заступник завідувача науково–технічного відділу при ВРНГ (1924–1926), Російсько–німецького торгового
АТ "Русгерторг" (1925–1926). Член Факультетської комісії механічного факультету ХТІ (1924). Завідувач кафедри
ливарної справи ХТІ (від 1925), секції лиття металів науково–дослідної кафедри механічної технології металів при
ХТІ (1928). Займався реконструкцією сталеливарного, чавуноливарного, мідноливарного цехів Краматорського та
Харківського паровозобудівного заводів (1928). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до
Харківського машинобудівного інституту. У 1930–1950 рр. – завідувач кафедри ливарної справи ХММІ. Декан
механіко–технологічного факультету ХММІ (1936–1950), завідувач кафедри ливарних машин. Професор ХПІ за
спеціальністю технологія ливарного виробництва (1970) [1, 3, 31, 48–50, 60, 61, 134, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Химический состав и механические свойства чугунного литья" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1911);
"Химический состав русского чугуна" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1917); "Технология металлов: Литейное
производство" (Київ, 1926); "Производственные инструкции по изготовлению и эксплоатации изложниц" (Харків,
1935); "Жароупорный и ростоустойчивый высокопрочный чугун с шаровидным графитом" (Труды ХПИ, 1954, №
5); "Поведение серы в ваграночном процессе как проблема"; "Плавка чугуна в вагранке : сб." (Москва, 1955).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом вченого.
Уродженець Новочеркаська. Закінчив Харківський університет із дипломом 1-го ступеня. Лаборант при
хімічній лабораторії Харківського технологічного інституту (від 1907). Займався виготовленням сплаву срібла з
кадмієм термічним методом у зв'язку з вивченням мікроструктури. Брав участь у роботі XII З'їзду російських
дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Учасник 1-го Менделєєвського з'їзду (1907) виступив з
доповіддю на 2-му Менделєєвському з'їзді (1911). Викладав фізику на електротехнічних курсах Мельникова
(1913). Очолював фотографічну секцію Студентського технічного товариства ХТІ (1913–1917). Викладав хімію на
курсах сільського вогнестійкого будівництва (1914–1919), Перших Харківських політехнічних курсах „Технікум”
інженера Г. Г. Скворцова (1916–1919). Цивільний чин — надвірний радник. Член фізико–хімічного товариства при
Петроградському університету (1917). Член фракційного складу Харківської міської думи при Добровольчій армії
(1919). Асистент, викладач, професор фізичної хімії ХТІ (1917–1929). Читав курси лекцій із загальної,
неорганічної, колоїдної хімії. Помічник завідувача матеріальної частиною ХТІ (1920). Читав лекції з
фотографічної хімії в Українській Рентген–Академії (1923). Викладав на робітничому факультеті (1925), групи
"1000" ХТІ (1929). Член виїзної приймальної комісії у Луганську, Сталіному, Артемівську, ХПЗ та ГЕЗ для
прийому студентів на 1929/1930 н/р. Науковий співробітник науково–дослідної кафедри фізичної хімії при
Харківському інституті народної освіти, хімічної лабораторії при ХТІ (1929). Професор Харківського хіміко–технологічного інституту (від 1930). Під час Другої світової війни розстріляний фашистами [11, 21, 32, 48–50, 134, 171].
Вибр. бібліогр.:
"О кривой растворимости хлорной меди" (Труды о-ва физ.-хим. наук при Харьк. ун-те, 1909); "Лекции по химии"
(Харків, 1914);
"О сплавах висмута с кадмием" (Харків, 1914);
"Теоретические упражнения по химии" (Харків, 1923); "Теоретичні вправи з хемії" (Харків, 1929);
"Теплоутворення і розведення насичених водних розчинів деяких солей" (Укр. хем. журн., XII, 2, 53, 1937).
Завідувач будівельного відділу Державного інституту з проєктування шахт (Гіпрошахт), водночас –
викладач Харківського політехнічного інституту (1930) [2, 171].
Асистент, викладач, доцент кафедри електричних установок Харківського технологічного інституту
(1921–1929). Читав курси лекцій з центральних електричних станцій та підстанцій (1925), водночас – помічник
начальника служби зв'язку та електротехніки Правління Донецьких залізниць у Харкові (1921–1925). Завідувач
електротехнічного відділу Українського Науково–дослідного інституту промислової енергетики (1929). Доцент
ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту [31, 32, 48–50, 171].
Федчишин (Федьчишин) Степан Васильович (9 лютого 1899–1971).
Уродженець с. Жукова у Галичині. Закінчив гімназію екстерном. В Українській Галицькій Армії (від 1918).
Закінчив Школу червоних командирів (червоних старшин) у Харкові (1921), історичний факультет Вищої
військово–політичної школи у Москві. Викладач Кримської кавалерійської школи у Сімферополі, водночас –
лектор середніх шкіл, облрад, партшколи робітфаку, технікумів. Керував перепідготовкою вчителів.
Викладач–консультант Харківського технологічного інституту із соціально–економічного циклу наук (від 1924).
Читав курс лекцій з історичного матеріалізму (1927–1928). Закінчив аспірантуру в Українському інституті
марксизму (1930). Викладач філософії, редактор соціально–економічної літератури Держкомвидаву УРСР.
Професор, заступник директора Інституту червоної професури літератури, мистецтва та мови, завідувач
літературного відділення Головліту Наркомпросу УРСР, кафедри соціально–економічних наук, старший науковий
співробітник Інституту філософії та літератури. У 1933 р. репресований та засланий до Архангельської області.
Викладач Житомирського (від 1937), Львівського (від 1945) педагогічних інститутів. Старший викладач
Львівського університету (від 1963). Кандидат філософських наук (1956). Автор понад 100 наукових праць з
філософії, навчальних посібників для шкіл із польською мовою викладання. Реабілітований 1958 р. [1, 31, 171, 297].
Вибр. бібліогр.:
"Історія естетики"; "Шляхи розвитку української пролетарської літератури" ; "Czytanka : Dla klasy czwartej"; "К. Д.
Ушинский о предмете и задачах логики" (Львів, 1956).
Уродженець Кременчука. Закінчив Полтавське комерційне училище Байєра (1911), був студентом вищого
навчального закладу за кордоном. Закінчив на відмінно механічний факультет Харківського технологічного
інституту (1921). Заступник голови Ради студентських представників ХТІ (1920). Інженер виробничого відділу
ХТІ (від 1921). Управляючий Харківською конторою Українського тресту "Фарфор-Фаянс-Скло" (від 1922).
Технічний директор заводу хімічного машинобудування "Комсомолець" у Тамбові. Репресований. Розстріляний у
1938 р.
[170, 171, 336].
Фельдман Валентин Августович (16 березня 1864–26 липня 1928) – художник.
Уродженець Лузького повіту Петербурзької губернії. Закінчив Санкт-Петербурзьку Академію мистецтв
(1883–1889), класний художник 1-го ступеня. Викладач архітектурного креслення Харківського технологічного
інституту (1906–1911). Дійсний член Товариства російських акварелістів (1880–1918). Удостоєний 2-ї премії на
конкурсі при розробці проєкту Хоральної синагоги для Харкова, оголошеної Санкт–Петербурзьким товариством
архітекторів (1909). Член Ради Харківського осередку Імператорського Російського технічного товариства.
Займався приватними спорудами у Харкові, Таврійській губернії. Давав приватні уроки малювання, викладав
теорію малювання. Від 1890 р. щорічно брав участь у виставках акварельного живопису в Петербурзі,
Севастополі, Харкові, Києві, Одесі. Член–засновник Київського товариства художників (1916–1918), член
Товариства художників-киян (1914–1919). Викладач Київського політехнічного (1910–1922), архітектурного
(1922–1924) та художнього (1924–1928) інститутів. Професор. Читав курси лекцій з аналізу архітектурних форм,
методів проєктування, живопису, архітектури. Автор 800 творів – малюнків та ескізів. Працював над
теоретичними питаннями кольору та світла в живописі. Опублікував ряд теоретичних робіт з техніки акварелі та
малюнка. За відмінну, ревну службу та особливі заслуги нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня
(1914)
[21, 129, 337].
Вибр. бібліогр.:
"Свет и чистота красок в живописи: Принципы импрессионизма" (Київ, 1915); "Искусство акварельной живописи"
(Київ, 1967).
Фельдман Ілля Йосипович (2 лютого 1903–?) – інженер–дослідник.
Уродженець м. Глухова Чернігівської губернії, син агента цукрового заводу. Навчався у Харківській
чоловічій гімназії Р. С. Горяєвої, у Вищому політехнікумі Г. Г. Скворцова. Санітар Червоної Армії. Перейшов на
механічний факультет Харківського технологічного інституту (1921), який закінчив у 1926 р. Інженер–дослідник
механічного, ковальського цехів харківського заводу "Серп і Молот" (1926–1929). Старший проєктант
ковальського сектора, завідувач ковальсько–термічного сектору, головний інженер Укргіпромашу (1929–1937).
Водночас – асистент кафедри «Прикладна механіка» у Харківському технологічному інституті (від 1929),
викладач (від 1931), завідувач кафедри «Обробка металів тиском» (від 1935) Харківського механіко-
машинобудівного інституту. У 40-х роках – науковий керівник кафедри «Гаряча обробка металів», доцент
кафедри ливарного виробництва, завідувач кафедри ковальсько–пресових машин (1940), в.о. завідувача кафедри
«Гаряча обробка металів» (1941) Харківського механіко–машинобудівного інституту. Член вченої ради ХММІ
(1947), водночас – керівник ковальсько-термічного відділу Гіпротяжмаш. Кандидат технічних наук (1940). Автор
наукових праць із обробки металів тиском.
Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу зберігання та обробки документів (архів) НТУ «ХПІ» за
наданий матеріал..
Закінчив на відмінно Харківський технологічний інститут (1920). Викладав алгебру на робітничому
факультеті ХТІ (1921). Імовірно, заступник завідувача відділу переобладнання тресту "Коксобензол" у Харкові (1929)
[171].
Син хіміка-вино. Закінчив гімназію, архітектурне відділення інженерно–будівельного факультету
Харківського технологічного інституту (1924). Позаштатний асистент ХТІ, ХПІ (1929–1930). Архітектор Харкова.
Імовірно, під час Другої світової війни, в окупаційному Харкові, керував організацією "Фольксдойче" та залишив
місто у 1943 р. разом з німцями
[171, 338].
Фербер Юлій Акимович (3 жовтня 1847–?) – вчитель гімназії.
Уродженець Волинської губернії. Навчався в Нью-Йоркському університеті (1863), Ризькому
політехнічному інституті (від 1874). У 1876 р. вступив до Дерптського університету для задля вивчення російської
мови та літератури. Вивчав англійську мову та літературу в американському університеті Джона Гопкінса
(1879–1885). Лектор англійської мови Дерптського (1886–1892), Харківського університетів (від 1893), водночас
викладав англійську мову в Харківському технологічному інституті (1900–1916). За відмінну службу та особливі
заслуги нагороджений орденом св. Анни 3-го ступеня (1907) [21, 57, 59].
Вибр. бібліогр.:
"Руководство к изучению английского языка" (Дерпт, 1888); "Учебник английского языка сравнительно с
французским и немецким языками" (1898).
Фесенков Василь Григорович (13 січня 1889–12 березня 1972) – астроном.
Уродженець Новочеркаська, син чиновника. Закінчив реальне училище, гімназію (1907), Харківський університет
із золотою медаллю (1911). Удосконалював освіту у Франції: навчався в Паризькому університеті у Сорбонні,
працював як стажист в обсерваторіях Парижа та Ніцци (1912–1914). Приват–доцент Харківського університету
(від 1915). Читав лекції з астрофізики (від 1917), водночас керував практичними заняттями у Харківському
технологічному інституті (1918–1919). Від 1920 р. – у політехнічному та педагогічному інститутах у
Новочеркаську. Від 1922 р. – у Москві. Професор, завідувач кафедри астрофізики Московського університету
(1923–1932). Один з організаторів Астрофізичного інституту в Москві (1923), об'єднаний потім із Московською
астрономічною обсерваторією в Державний Астрономічний інститут ім. П. К. Штернберга. Професор (1933).
Академік АН СРСР (від 1935). Директор Астрономічного інституту (1936–1939). Заступник академіка–секретаря
відділення фізико–математичних наук АН СРСР (1939–1941). Уповноважений Президії АН СРСР з академічних
установ, евакуйованих до Казахської РСР (1941–1945). Засновник та перший директор Інституту астрономії та
фізики при Казахській філії АН СРСР (1942–1964). Очолював Астрономічну раду та Комітет з метеоритів АН
СРСР. Засновник та головний редактор "Астрономического журнала" ("Астрономічного журналу") (1924–1964).
Нагороджений трьома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора та медалями. На його честь
названий кратер на Місяці та мала планета (2286) [171, 339].
Вибр. бібліогр.:
"Фотометричний каталог 1155 зірок" (Харків, 1926);
"Общая астрономия" (Москва, 1946); "Критерий приливной устойчивости и его применение в космогонии" (1951);
"Избранные труды. Солнце и солнечная система" (Москва, 1976); "Метеориты и метеорное вещество. Избранные
труды" (Москва, 1978).
Філіппов Анатолій Петрович (29 листопада 1899–23 квітня 1978) – інженер–механік.
Уродженець с. Глухівці, син залізничника. Закінчив Ізюмське реальне училище (1917), на відмінно
Харківський технологічний інститут (1920), Харківський інститут народної освіти (1922). Інженер Харківського
паровозобудівного заводу (1920–1925), Управління з будівництва електростанцій (1925–1926), тресту "Тепло та
сила" (1928–1931), водночас – аспірант Харківського технологічного інституту (від 1922). Учень Г. Ф. Проскури.
Керував практичними заняттями з гідравліки, проєктуванням двигунів у ХТІ (1926). Від 1930 р. – очолив групу
Українського науково–дослідного інституту споруд, від 1937 р. – відділ Центрального НДІ будівельних
матеріалів, від 1940 р. – групу Центральної науково–дослідної лабораторії. У 1941–1943 рр. працював на
будівництві Магнітогорського металургійного комбінату. Від 1943 р. – заступник директора ЦНДІ «Південбуд»
у Харкові. Завідувач сектору (1946–1948), відділу (1949–1954) Лабораторії проблем швидкісних машин та
механізмів АН УРСР, водночас – директор Харківської філії Інституту теплоенергетики АН УРСР, завідувач
кафедри "Динаміка та міцність машин" ХММІ, ХПІ (1) Професор Харківського гірничо–індустріального
інституту. Директор Лабораторії гідравлічних машин АН УРСР (1954–1963), Харківської філії Інституту механіки
АН УРСР (1963–1971). Завідувач відділу Інституту проблем машинобудування АН УРСР (від 1971). Автор
численних наукових праць із прикладної теорії пружності, теорії коливань механічних систем, впливу руху
вантажів на конструкції, оптимізації елементів конструкцій. Член–кореспондент (1945), академік (від 1967) АН
УРСР. Заслужений діяч науки та техніки УРСР (1968), лауреат Державної премії УРСР (1984 р. – посмертно)
[50, 171, 213].
Вибр. бібліогр.:
"Вибрации рамных конструкций" (Харків, 1932); "Железобетонные фундаменты рамного типа под
турбоаггрегаты" (Харків, 1935); "Колебание перекрытий и рамных каркасов" (Харків, 1937); "Колебания
механических систем" (Київ, 1965); "Динамическое воздействие подвижных нагрузок на стержни" (Київ, 1967);
"Численные методы в прикладной теории упругости" (Київ, 1968).
Філіпончук Йосип Йосипович [Осип Йосипович, Filiponczuk Jozef] (24 грудня 1891–?) – інженер–хімік.
Уродженець Станіславова (Івана–Франківська). Після закінчення Szkoly Realnej w Stanislawowie був
студентом Львівського технічного інституту. Від 1920 р. – на хімічному факультеті Харківського технологічного
інституту, який закінчив у 1926 р. Асистент кафедри технології сільськогосподарських продуктів, викладач
Харківського технологічного інституту (1923–1927). Член Факультетської комісії хімічного факультету ХТІ,
аспірант науково–дослідної кафедри технології мінеральних речовин при ХТІ (1925–1927). Читав курс лекцій з
кількісного аналізу. Завідувач газового заводу ХТІ (1924–1927). Науковий співробітник із газового аналізу Відділу
теплотехніки раціоналізації виробництва дніпропетровських об'єднаних заводів (від 1928). Дійсний член
Дніпропетровської філії Українського товариства працівників науки та техніки для сприяння соціалістичному
будівництву СРСР (1929) [1, 15, 31, 32, 48–50, 171].
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ
«ХПІ» за наданий матеріал.
Фокін Сергій Олексійович (23 червня 1865–14 травня 1917) – хімік, інженер–технолог.
Уродженець Казанської губернії. Закінчив Казанський університет (1890), Харківський технологічний
інститут із золотою медаллю (1898). Лаборант при хімічній лабораторії ХТІ, помічник професора А. П. Лідова (від
1898). Стипендіат Міністерства народної освіти на час перебування у закордонному відрядженні з науковою
метою (1903). Викладач ХТІ (від 1904). Читав курси лекцій з технології жирів, паперового виробництва. Виступив
із доповіддю на 1-му Менделєєвському з'їзді (1907). Ад'юнкт-професор ХТІ (1908). Від 1909 р. – професор
Донського політехнічного інституту у Новочеркаську, Київського політехнічного інституту (1913–1917).
Статський радник. Розробив, уперше в Росії, наукову методику гідрогенізації жирів (1902–1903). У 1909 р., під
його керівництвом, в Казані побудована перша в Росії промислова установка для гідрогенізації жирів. У
1909–1910 р., вперше у світовій практиці, здійснив промислову гідрогенізацію жирів. Автор наукових праць з
процесів висихання жирів та каталітичного розщеплення жирів під дією рослинних ферментів та ліпаз. За ревну
службу нагороджений орденами св. Анни 2-го (1911), Володимира 4-го (1915) ступенів [10, 21, 37, 165].
Вибр. бібліогр.:
"Исследование реакции окисления диаллилщавелевой кислоты марганцовокалиевой солью" (Казань, 1891)"; "О
составе газов, образующихся при окислении льняного масла" (Харків, 1900); "О методе определения углекислоты
в карбонатах щелочей и щелочноземельных металлов" (Харків, 1902); "К вопросу об энзимном разложении
жиров" (Москва, 1903); "Некоторые новые данные к вопросу об энзиматическом расщеплении жиров с указанием
условий, при которых процесс может идти до конца" (Харків, 1906).
Фрайфельд Самуїл Юхимович – інженер–будівельник.
Викладач, професор Харківського технологічного, політехнічного інституту (1929–1930). Член робочої
комісії з будівельної механіки ХПІ (1930). Доцент, професор, завідувач кафедри залізобетонних та кам'яних
конструкцій Харківського інженерно–будівельного інституту (від 1933), Гірничо–Індустріального інституту (від
1945). Науковий співробітник Південного науково-дослідного інституту промислового будівництва (ПівденНДІ),
Промбудпроєкту (Харків), Харківського інституту удосконалення ІТП. Доктор технічних наук. Дійсний член
Академії будівництва та архітектури УРСР (АБіА УРСР) (1959) [171].
Вибр. бібліогр.:
"Теория железобетона и его расчет. Новый метод исследования напряженного состояния элементов,
подверженных изгибу" (Харків, 1934); "Законы стоимости железобетонных конструкций" (Харків, 1935); "О
запасе прочности сооружений" (Харків, 1940);"Собственные напряжения в железобетоне" (Москва, 1941);
"Повышение долговечности промышленных зданий" (Київ, 1967).
Викладач Харківського технологічного, політехнічного інститутів (1925–1930). Читала курси лекцій з історії
класової боротьби, політичної економії. Старший викладач кафедри історії у Ленінградській Військово–політичній академії ім. Толмачова. Заарештована за звинуваченням в участі у терористичній організації (1936).
Померла у в'язниці (1938). Реабілітована у 1957 р.
[83, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Рабочий класс в германской революции 1848 года" (1928); "Абсолютная монархия во Франции" (Ленінград,
1935).
Уродженець Харкова, дворянин. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус віце-унтер-офіцером
(1907), на відзнаку Харківський технологічний інститут (1914). Старший інженер Південноросійського товариства
для нагляду за паровими котлами у Слов'янську (1917). Асистент ХТІ, ХПІ (1918–1919, 1930). Винахідник.
Технічний директор Таганрозького котельного заводу, начальник бюро тресту «Котлотурбіна». У 1930 р. був
заарештований як член «Українського інженерного центру» у справі Промпартії. Вирок – позбавлення волі на 10
років у ВТТ. Реабілітований 1959 р. Імовірно, викладач Московського торф'яного інституту [170, 171, 341, 342].
Вибр. бібліогр.:
"Первая экспериментальная работа Южного машиностроительного треста по применению пылевидного топлива"
(Москва, 1926).
