Уродженець Богодухова. Закінчив Харківську 2-гу гімназію, Санкт-Петербурзьку Академію мистецтв (1890).
Учитель малювання та чистописання Харківської жіночої гімназії, заснованої Є. М. Драшковською (1898). Член
"Гуртка місцевих художників" у Харкові (1900–1908). Один із засновників, член Товариства Харківських
художників (1905–1918). Член музейної комісії Міського художньо-промислового музею (1910–1914),
Опікунського комітету Художнього училища при Харківському міському громадському управлінні (1916).
Викладач Харківського технологічного інституту (1915–1919). Позаштатний викладач Харківського художнього
інституту (1929). Автор 171 станкової картини з історичними сюжетами при оформленні будівлі Полтавського
земства (1903–1908), плафонів у особняках, збудованих О. М. Бекетовим. Під час Другої світової війни, в
окупованому Харкові, помер від виснаження внаслідок тривалого голодування
[171, 173, 169, 358].
Уралов (Уралов–Шварц) Михайло Олександрович (8 травня 1894–?) – інженер–хімік.
Уродженець с. Миколаївка Донецької губернії. Був студентом навчального закладу у Франції (від 1914),
Катеринославського гірничого інституту (від 1916). Перейшов на хімічний факультет Харківського
технологічного інституту (1922), який закінчив у 1926 р. за спеціальністю «Технологія силікатів». Будучи
студентом, брав активну участь у громадській роботі: кандидат правління ХТІ, секретар у студентських справах
(1923–1925), заступник проректора з адміністративно-господарської частини інституту (1924), помічник
завідувача виробничої частини ХТІ (1925). Управляючий Харківським керамічним заводом. Викладач хімічного
факультету ХТІ. Читав курс лекції з прикладної електротехніки. Голова комісії зі стажу при ХТІ, член
Центральної апеляційної комісії при ХТІ (від 1925). В. о. ректора (1925). Аспірант науково-дослідної кафедри
технології мінеральних речовин при ХТІ. Заступник директора Українського Науково-дослідного інституту
силікатної промисловості (від 1928), водночас – викладач ХТМ 1-ї групи з технології силікатів. Удосконалював
освіту за кордоном (1929–1930). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений на
Харківський хімічний інститут. Кандидат технічних наук. Заступник управляючого та технічний директор
Українського державного тресту вогнетривкої промисловості в Україні (УКРВОГНЕТРИВ) (1933). Директор НДІ
вогнетривів у Харкові (1936). Заступник головного інженера Главвогнетрива Народного комісаріату чорної
металургії (НКЧМ) СРСР. Лауреат Сталінської премії 3-го ступеня за освоєння виробництва високовогнетривких
виробів із місцевої сировини для чорної металургії (1943) [120, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Углеродистые огнеупорные изделия" (Харків, 1934); "Анализ качества огнеупоров и их служба в
металлургическом производстве" (Москва, 1955).
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ
«ХПІ» за наданий матеріал.
Урісман Савелій Маркович – математик.
Уродженець Волинської губернії. Закінчив Донський університет (1919), аспірантуру при кафедрі геометрії
Харківського університету (1925–1928). Учасник Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927). У
Харківському університеті – (1929–1946) читав лекції з геометрії сфер та топології, одночасно – доцент
кафедри математики ХІСІ, викладач Харківського технологічного, політехнічного інститутів (1929–1930).
Науковий співробітник Українського інституту математичних наук (від 1929). Кандидат математичних наук
(1937) [119, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Про пари кривих" (журн. "Зап. Харк. Мат. О-ва", 1929, № 3); "Струкційна крива" (журн. "Зап. Харк. Мат. О-ва",
1930, № 4).
Уродженець Кишинівського повіту. Закінчив Кишинівську духовну семінарію (1902), на відмінно
Харківський технологічний інститут (1910). Викладач креслення та проєктування ХТІ (1913–1921). Читав курс
лекцій з механічної технології металів (від 1914), позаштатно – (від 1919), одночасно викладав у Школі–майстерні точної механіки, заснованої при Харківському університеті (1916). Член експертної комісії з
випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914).
Надвірний радник. Читав курс лекцій з парових котлів (1920–1923), завідував паливним відділом, спостерігав за
системою та приладами опалення та їх експлуатацією у ХТІ
[21, 134, 170].
Усиков А. [Олександр Якович] (11 січня 1904–8 листопада 1995) – фізик.
Уродженець Янківки Охтирського повіту Харківської губернії. Учень слюсаря Янківського
цукрового заводу (від 1919). Закінчив фізико–математичний факультет Харківського інституту народної освіти (1928).
Інженер–фізик УкрНДІ силікатної промисловості (від 1928), водночас – викладач робітничого факультету при
Харківському технологічному інституті, асистент ХПІ (1929–1930). Науковий співробітник Лабораторії
електромагнітних коливань (від 1932). Завідувач лабораторії відділу електромагнітних коливань (від 1944),
відділу УФТІ (1950–1955). Засновник та перший директор Інституту радіофізики та електроніки АН УРСР у
Харкові (тепер ІРЕ імені А. Я. Усикова Національної академії наук України) (1955–1973). Доктор технічних наук
(1964), дійсний член АН УРСР (від 1964). Член Комітету з Державних премій у галузі науки і техніки, Президії
АН УРСР, (1966–1970). Голова Харківського наукового центру АН УРСР. Завідувач відділу обробки зображень
ІРЕ АН УРСР (1973–1987). Радник при дирекції ІРЕ АН УРСР (1987–1993). Почесний директор ІРЕ НАНУ
(1993–1995). Автор численних наукових праць зі створення імпульсних магнетронних генераторів дециметрових
та міліметрових радіохвиль та застосування їх у радіолокації та ін. Лауреат Ленінської премії (1960) та Державної
премії УРСР у галузі науки та техніки (1987). Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Трудового
Червоного Прапора, медалями та грамотами
[171, 240].
Вибр. бібліогр.:
"Определение мест повреждений в линиях электропередач" (ЖТФ, 1946, т.16, № 3); "Современные достижения
радиофизики и электроники" (Київ, 1981); "Работы в области радиотехники, радиофизики, электроники и связи на
Украине за 60 лет" (журн. "Радиотехника", 1982); "Новые аспекты проблемы "Внеполосные колебания
магнетронов" (Київ, 1985); "Электроника и радиофизика миллиметровых и субмиллиметровых радиоволн" (Київ,
1986).
Закінчив Харківський технологічний інститут (1894). Помічник механіка на фабриці Т-ва Ярцевської
мануфактури (1896). Член (від 1896), секретар правління (1905) Південноросійського товариства технологів (від
1896). Механік ткацької фабрики у Твері (1898). Викладач креслення, проєктування, опалення та вентиляції ХТІ
(1902–1910). Удосконалював свою освіту за кордоном, де вивчав організацію лабораторій із випробування котлів
та двигунів. (1906). Читав геометрію на курсах робітників Харкова (1904–1906). Завідувач машинної лабораторії з
випробування теплових двигунів у ХТІ (1907–1909). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників
природи та лікарів у Москві (1909–1910). Завідувач латунним та міднопрокатним відділенням заводу Т-ва
Кольчугіна (1916) [11, 21, 22, 59].
Вибр. бібліогр.:
"Машинные лаборатории тепловых двигателей в немецких политехникумах" (Изв. Южнорус. о-ва технологов,
1908); "Испытание индикаторных пружин" (1909); "Теория паровых машин" (Харків, 1910); "Испытание
индикаторных пружин" (Харків, 1910).
