Лаборант при військовому кабінеті Харківського технологічного інституту (1927). Від 1930 р. –
асистент Харківського механіко-машинобудівного інституту
[171].
Уродженець Кременчука. Закінчив Кременчуцьке комерційне училище (1911), Харківський
технологічний інститут (1926). Під час студентства викладав алгебру та арифметику на робочому
факультеті при ХТІ (1921–1924), надалі та в інституті (1927–1929). Читав курси лекцій з технічної
термодинаміки, теплотехніки, паротехніки. Проводив практичні заняття з термічних двигунів (від 1927).
Науковий співробітник Українського науково-дослідного інституту промислової енергетики (1928).
Аспірант науково-дослідної кафедри теплотехніки при ХТІ (1929), асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після
реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту
[31, 32, 48–50, 134, 170, 171].
Рабінович Оскар Маркович (Ошер Мордухович) (1897–1978) – інженер–механік.
Уродженець Брест-Литовська Гродненської губернії, син учителя. Закінчив міське училище (1912),
Стародубську гімназію (1917), Харківський технологічний інститут (1923). Завідувач теплового відділу
ВРНГ України (1922–1923). Працював начальником котельного цеху Донецького содового заводу (від
1924). Старший науковий співробітник Українського науково-дослідного інституту промислової
енергетики (1927–1930). Доцент кафедри теплотехніки Харківського механіко-машинобудівного
інституту (від 1930), водночас – завідувач теплотехнічного відділу Інституту промислової енергетики
(1934–1941). Член президії Українського енергетичного комітету (1930–1935). Заступник голови
УКНІТТ енергетиків (1935–1939), голова Харківського обласного правління НІТТ енергетиків
(1939–1941). В. о. професора ХММІ. Професор (1934), завідувач кафедри теплотехніки ХММІ
(1934–1942), Московського механічного інституту (1942–1949), кафедри парогенераторобудування,
котлобудування ХПІ (1949–1972). Заступник начальника Головного управління навчальними закладами
НКТМ (Народний комісаріат транспортного машинобудування) СРСР (1942). Заступник директора
ХММІ з науково-навчальної частини (1938–1940). Кандидат технічних наук (1938). Член вченої ради
ХПІ. Член Експертної комісії з теплотехніки при Атестаційній комісії ВКВШ (Всесоюзний комітет у
справах вищої школи) при РНК СРСР (1944–1947). Від 1950 р. – завідувач кафедри котлобудування
Харківського політехнічного інституту. Автор понад 50 наукових праць, у тому числі: збірника завдань з
технічної термодинаміки, що витримав 5 видань (одне – китайською мовою у КНР); навчального
посібника «Котельні агрегати» з грифом Мінвузу СРСР та ін. Нагороджений орденами «Знак пошани»
(1945) та «Трудового Червоного Прапора» (1953), медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній
війні» (1945) та «На згадку про 800-річчя Москви» (1948)
[171, 253].
Вибр. бібліогр.:
«Промышленные паропроводы и водопроводы» (1930); «Исследование
смерзаемости украинских бурых углей» (Науч. зап. ХММИ, т. 11, вып. 1, 1948); «Задачи и упражнения
по технической термодинамике» (Москва, 1948); «Расчеты на прочность элементов котельных
агрегатов» (Харків, 1951); «Сборник задач по технической термодинамике» (Москва, 1949, 1953, 1957,
1959, 1969); «Повышение КПД котлоагрегата, работающего на антрацитовой пыли» (Журн. «Электр.
станции», 1954, № 11); «Котельные агрегаты» (1963).
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів)
НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Уродженець Черкас Київської губернії. Учасник революційного руху. Один із засновників
Комуністичної партії (більшовиків) України. Дійсний член науково-дослідної кафедри з історії
європейської культури (1922). Перший офіційний історик КП(б)У. Викладач робітничого факультету
при Харківському технологічному інституті (1923–1924). Читав лекції з історії революційного руху.
Завідувач відділу національних літератур Державного видавництва художньої літератури у Москві
(1928). Репресований у 1934 р. як "носія злочинних троцькістських ідей"
[31, 49, 112].
Вибр. бібліогр.:
"Махно и махновщина" (Єкатеринослав, 1920); "История Коммунистической партии (б-ов) Украины" (Харків, 1923); "Южно-русские рабочие союзы" (Харків, 1925); "Анархисты" (Харків,
1930).
Закінчив Харківський технологічний інститут. Асистент ХПІ (від 1930). У квітні 1930 р., після
реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту [171].
Закінчив Харківський технологічний інститут (1926). Аспірант науково-дослідної кафедри
теплотехніки при ХТІ, ХПІ (1929–1930), асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ,
розподілений до Харківського машинобудівного інституту. У 30-ті роки репресований [32, 171, 307].
Радциг Володимир Олександрович (1881–1960) – інженер–електрик.
Уродженець Кременчука, син чиновника. Після закінчення Харківського реального училища (1899)
вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. У 1902 р. його було вислано з
Харкова за участь у студентських заворушеннях. Студент 5 курсу ХТІ (1904). Закінчив з відзнакою ХТІ
у 1906 р. (дипломний проєкт – "Електричні станції"). Інженер Харківського паровозобудівного заводу,
член правління "Артелі російських інженерів" у Харкові. Брав участь у будівництві електричної
лабораторії ХТІ (1907). Виконав проєкт електричної станції для Олександрівська на Дніпрі, яка успішно
працювала до ДНІПРОГЕСу. Інженер електротехнічної контори заводу Галстерта. Брав участь у
будівництві електростанції в Астрахані. Керував роботами з будівництва трамваїв у Царицині
(1911–1913), Воронежі (1913–1915); кабельного заводу А. М. Петичева, евакуйованого до Воронежа з
Петрограда (1915–1917). Член Комітету з будівництва будівель та лабораторій електротехнічного
факультету ХТІ (1921). Під керівництвом академіка І. Г. Александрова брав участь у створенні
Камишинської ГЕС та зрошення Заволжжя. Від Головного комітету державних споруд керував
проєктуванням теплових електростанцій в "Електробуді". Автор проєкту першої в СРСР
електрифікованої ділянки залізниці Баку-Сабунчі та керівник будівництва (1926). Брав участь у
будівництві Балахнінської ГРЕС, працював над проєктами електростанцій та ТЕЦ у районі Ярославля та
Рибінська, займався проєктуванням переходів високовольтної лінії електропередачі через Волгу у
багатьох місцях
[171].
Вибр. бібліогр.:
"Выбор площадок для строительства электрических станций и производство изысканий" (Москва, 1941); "Воспоминания энергетика" (Москва, 1962).
Разов Дмитро Васильович (1884–1952) – художник–архітектор.
Уродженець Вятської губернії. Закінчив архітектурне відділення Академії мистецтв (1916). Учень
Л. М. Бенуа. Засновник Артелі художників та креслярів у Казані. За направленням Ради Академії
мистецтв удосконалював освіту за кордоном. Працював у Ярославлі та в Москві. У 1920–1921 рр.
викладав архітектуру та малювання у Харківському технологічному інституті. Викладач МВТУ ім.
Баумана. Секретар Московського архітектурного товариства [171, 257].
Вибр. бібліогр.:
"Методы построения перспектив в архитектуре» (Москва, 1939).
Уродженець Курської губрнії. Закінчив Харківське комерційне училище, з відзнакою –
Харківський технологічний інститут (1910). Завідувач Центральної телефонної станції Гатчини.
Головний інженер телеграфного управління України, водночас – викладач з телеграфії, телефонії та
сигналізації у ХТІ (1927) [171, 256].
Вибр. бібліогр.:
"Устройство воздушных и кабельных линий связи" (Харків, 1935); "Телефонные
станции системы ЦБ, их проектирование и монтаж" (Харків, 1937).
Закінчив електротехнічний факультет Харківського технологічного інституту (1928). Асистент
ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного
інституту. Завідувач навчальної частини вечірнього відділення Харківського електротехнічного
інституту (1936) [3, 171].
Рак Онисим Григорович (14 лютого 1883–20 жовтня 1938) – офіцер.
Уродженець Полтавської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище по 1-му
розряду із занесенням імені на мармурову дошку (1907), Миколаївську військову академію (1914).
Учасник Першої світової війни. Викладач 3-ї Київської школи прапорщиків. Підполковник (1917). У
1918 р. – начальник штабу українізованої 65-ї піхотної дивізії військ Центральної Ради, 11-ї піхотної
дивізії Армії УНР, армії Української Держави, 6-го Полтавського корпусу військ Директорії. Від 1919 р.
– начальник штабу Чорноморської дивізії армії УНР, штабу та в. п. начальника Південно-Східної групи
армії УНР, штаб-офіцер для доручень Головного управління генерального штабу (ГУГШ) армії УНР,
начальник організаційного відділу ГУГШ армії УНР. Генерал-хорунжий. Від 1920 р. – начальник
відділу навчання військ ГУГШ УНР, відділу статутів та навчання військ Генерального штабу УНР. У
1920 р. вступив на службу до РККА. Завідувач, начальник канцелярії Всевобучу (загальне військове
навчання) Ямпільського НВК (1920–1922). Від 1922 р. – штатний викладач Харківських 51-х піхотних
курсів. Начальник навчальної частини Школи червоних командирів (червоних старшин), водночас –
викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (1927–1928). Читав курс лекцій з
тактики. Заарештований та розстріляний у 1938 р.
Раківненко Микола Степанович – інженер–будівельник.
Закінчив інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту (1926). Під час
студентства проводив практичні заняття з геодезії (1924). Аспірант ХТІ. Викладач Будівельного
технікуму при ХТІ (1929). Доцент (від 1935), завідувач кафедри "Будівельна механіка" Харківського
інституту інженерів транспорту (1938–1941, 1946–1951). Кандидат технічних наук (1937). Професор
(1939). Автор наукових праць з динамічних розрахунків конструкцій [171, 248].
Вибр. бібліогр.:
"К удару по кривым брусьям" (Харків, 1957); "Динамика сооружений и
экспериментальные исследования работы мостов" (Харків, 1963).
Закінчив фізико-математичний факультет Московського університету. Від 1921 р. викладав
світознавство на робітничому факультеті Харківського технологічного інституту. Виступив із доповіддю
«Вивчення географії» на Першому Всеукраїнському з'їзді робітфаків у Харкові (1923). Член Комісії ХТІ
з розробки програми з НОП (1924) [171].
Ратнікова Клавдія Іванівна (13 грудня 1900–?) – інженер–хімік.
Уродженка с. Нарми Касимівського повіту Рязанської губернії, дочка селянина. Закінчила
Луганську 1-шу гімназію (1920). Учасниця громадянської війни. Медсестра польового шпиталю
Червоної Армії. Закінчила Харківський технологічний інститут (1925). Асистентка, викладач, доцент
кафедри технології лаків, фарб та неметалічних покриттів ХПІ, кафедри технології анілінових барвників
та проміжних продуктів, кафедри технології органічних барвників ХХТІ (від 1930). Науковий
співробітник хімічної лабораторії при ХТІ, Центральної лабораторії Державних рубіжанських хемічних
заводів "Червоний прапор". Кандидат технічних наук (1936)
[171].
Вибр. бібліогр.:
"Сульфирование флуорантена и щелочное плавление его сульфопроизводных" (Тр.
ХХТИ, 1947, № 6); "Выделение флуорантена из фракции каменноугольной смолы и его очистка" (Тр.
ХХТИ, 1949, № 7); "О нафталино-формальдегидных смолах" (Тр. ХПИ, 1954, № 4); "О получении
перифлантена и его сульфо- и оксипроизводных" (Харків, 1959).
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів)
НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Резніков [Рєзніков] Наум(Нохім) Йосипович (21 вересня 1889–16 червня 1972) – інженер–технолог.
Уродженець містечка Сухарі Чауського повіту Могилівської губернії, син міщанина. Після
закінчення Катеринославського 2-го реального училища (1909) навчався у Варшавськоому
політехнічноому інституті. У 1915 р. перейшов на 3-й курс механічного відділення Харківського
технологічного інституту, який закінчив з відзнакою у 1917 р. Стипендіат ХТІ для приготування до
професорсько-викладацької діяльності (1918). Завідувач Технічного відділу машинобудівного заводу
«Сатурн» у Катеринославі (1918). Асистент, викладач Катеринославського трудового технікуму
(1918–1920), Єврейського політехнічного інституту (1920–1921). Аспірант секції «Ливарна справа,
електрична теорія та практика переплавлення металів» та секції «Гірничозаводська механіка» науково-
дослідної кафедри Катеринославського гірничого інституту. Доцент (1920), професор (від 1928)
Дніпропетровського гірничого інституту. Читав курси лекцій з механіки, накреслювальної геометрії,
деталей машин, металознавства та механічної обробки металів. Дійсний член науково-дослідної кафедри
металографії та механіко-термічної обробки металів при Дніпропетровському гірничому інституті
(1927). За сумісництвом – завідувач Технічного бюро Державного виробництва електронасосів «РЕДА»
(1920–1921), відділу раціоналізації Паровозоремонтного заводу Катерининської залізниці. (1923–1929).
Член Промислової секції Дніпропетровського Окрплану (1927–1928). Періодично виїжджав для читання
лекцій з теорії різання металів, обробки металів різанням до Харківського технологічного інституту
(1927). Професор кафедри «Загальна механічна технологія металів» (1928), завідувач кафедри холодної
обробки металів ХТІ, водночас – професор Дніпропетровського гірничого інституту (до 1929).
Завідувач секції холодної обробки металів науково-дослідної кафедри при ХТІ (1928). За сумісництвом
– науковий співробітник, завідувач відділу холодної обробки металів в Українському науково-
дослідному інституті металів (від 1929). Декан технологічного факультету ХТІ (1929–1933). Голова
кваліфікаційної комісії технологічного факультету ХПІ (1930). Професор, завідувач кафедри різання
металів Харківського машинобудівного інституту (1930–1941). Заарештований у 1930 р. за
звинуваченням у сприянні економічним злочинам, від 1931 р. – знову у ХММІ. Голова комісії з різання
металів у НІТТМАШі (від 1934). Заступник голови Оргбюро Всеукраїнської конференції з різання
металів (1935). У роки Другої світової війни – завідувач кафедри технології металів та дерева
Казахського сільськогосподарського інституту, водночас – професор Московського авіаційного
інституту в евакуації. Доктор технічних наук (1943). Завідувач кафедри обробки металів різанням
Куйбишевського авіаційного інституту (від 1943), водночас – завідувач кафедри різання та ріжучого
інструменту Куйбишевського індустріального інституту (до 1950). Автор багатьох наукових праць та
підручників з теорії різання металів. Нагороджений орденами: Трудового Червоного Прапора (1945),
Червоної Зірки (1945), Леніна (1953). Заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1960) [2, 32, 40, 95, 134].
Вибр. бібліогр.:
"Организация промышленных предприятий" (Дніпропетровськ, 1928); "Теория
резания металлов" (Харків; Київ, 1934); "Обработка чугуна резцами "Победит" (Харків, 1935);
"Геометрия резцов в связи с их заточкой" (Москва, 1938); "Многостаночные работы" (Москва, 1940);
"Учение о резании металлов" (Москва, 1957); "Скоростное резание металлов с большими подачами"
(Москва, 1957); "Обработка резанием жаропрочных, высокопрочных и титановых сплавов" (Москва,
1972).
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів)
НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Уродженець Саратовської губернії. Викладав німецьку мову та німецьку технічну літературу у
Харківському технологічному інституті (1925–1929), водночас – у Харківському Об'єднаному технікумі доріг (1929)
[1, 31, 171].
Рейнгард Людвіг Вільгельмович (Васильевич) (6 березня 1847–1920) – ботанік.
Уродженець с. Війтівці поблизу Переяслава Полтавської губернії, дворянин, син генерал-майора
від інфантерії, барона Василя (Вільгельма) Рейнгарда, що емігрував з Німеччини в Російську імперію
після закінчення війни з наполеонівською Францією. Походив з роду протестантів, що жили в XVI
століття у Франції (французьке прізвище – Ренар), які після Варфоломіївської ночі втікали до
німецьких держав.
З У 1866 році переселився до Харкова, де вступив вільним слухачем до Харківського університету.
Навчався на відділенні природничих наук фізико-математичного факультету Харківського університету
(1867–1871). Учень професора А. С. Пітра. Закінчив університет зі ступенем кандидата природничих
наук, був залишений при нім і наступного року став консерватором ботанічного кабінету, водночас
викладав природознавство (природної історії) у Харківському реальному училищі (1874–1877). Магістр
ботаніки (1877). Після захисту дисертації приват-доцент Харківського університету (1880), був
запрошений на роботу доцентом кафедри ботаніки в Одеський університет. Доцент кафедри ботаніки
Новоросійського університету. Захистив дисертацію на ступінь доктора ботаніки(1885) й був
затверджений екстраординарним професором (від 1886), заслужений професор Харківського
університету (від 1902), водночас – викладач у Харківському технологічному інституті (1886–1888).
Читав курс лекцій з анатомії та фізіології рослин. Завідувач ботанічного саду та ботанічного кабінету
університету. У 1891–1894 рр. – секретар фізико-математичного факультету. Перший виборний ректор
університету (1905–1906). У вересні-жовтні 1905 р. неодноразово звертаючись до харківського генерал-
губернатора й до страйкуючих студентів університету, зумів залагодити конфліктну ситуацію Брав
участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Цивільний
чин – дійсний статський радник. Велика частина наукових праць професора Л. В. Рейнгарда стосується
анатомії і фізіології рослин, зокрема морфології водоростей. Провів низку досліджень, що зробили його
відомим у світі. Нагороджено орденами св. Володимира 3-го, Анни 2-го, Станіслава 1-го ступенів [11, 57, 59, 71, 131 ].
Вибр. бібліогр.:
"Копуляция зооспор у Chlamydomonas Pulvisculus Ehrb. и Stigeoclonium sp." (Харків,
1876); "Некоторые черты в развитии дыхательных устьиц у растений" (Харків, 1879); "Материалы для
морфологии и систематики водорослей Черного моря" (Одеса, 1885).
Викладач Харківського політехнічного інституту (1929–1930). Від 1931 р. — у Харківському
єврейському машинобудівному технікумі. Читав лекції з хімії, проводив практичні заняття. Кандидат технічних наук
[171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"Выбор типа эффективного кирпича и технология его производства" (Москва, 1953, 1955); "Исследования глинистого сырья" (Москва, 1956).
Уродженець Харкова, дворянин. Закінчив 3-ю Харківську гімназію (1897), фізико-математичний
факультет Харківського університету (1901). Доктор філософії Геттінгенського університету.
Магістрант кафедри фізики Харківського університету (1912). Учитель французької мови та фізики
реального училища професора Г. Ф. Буракова (1913). Приват-доцент Харківського університету,
викладач фізики Харківського технологічного інституту (від 1916), водночас – приват-доцент Вищих
жіночих курсів товариства взаємної допомоги трудящих жінок (1915–1916). Також викладав у
Харківському ветеринарному та жіночому політехнічному інститутах. Екстраординарний професор ХТІ
(1917). Завідувач фізичного кабінету, фізичної лабораторії ХТІ (1916–1920). Професор ХТІ. Член
факультетської комісії ХТІ (1921). Завідувач секції теоретичної фізики науково-дослідної кафедри при
ХІНО. У 1922 р. звільнений з інституту, як такий, що не повернувся з відпустки. Професор Львівського
політехнічного інституту [45, 47, 58, 59, 134, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Об электромагнитном и спектральном анализе каналовых лучей" (Харків, 1916).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Рогінський [Roginski] Антон Йосипович (6 серпня 1875–11 листопада 1942) – інженер–технолог.
Уродженець м. Іллукста (Ілуксте) Курляндської губернії. Закінчив Двінське реальне училище
(1895), механічне відділення Харківського технологічного інституту (1901) зі званням інженера–технолога.
Інженер–конструктор на заводі Allis та Chalmers Co. у Чикаго, Sautter, Harle et Co. у Парижі.
Викладач ХТІ (1904). Керував практичними заняттями з парових двигунів та підйомних кранів. Інженер
металевого заводу в Санкт-Петербурзі. Протягом чотирьох років керував на заводі будівництвом
парових турбін та турбогенераторів. Доцент (1908), професор (1909), декан (1909–1911) механічного
факультету Донського політехнічного інституту у Новочеркаську (нині ЮРДТУ). Професор кафедри
машинного обладнання Варшавського технологічного університету (від 1922). Один із засновників
Польської асоціації механіків. Редактор відомостей Польського комітету зі стандартизації "Wiadomosci
Polskiego Normalizacyjny". Член Асоціації професорів та докторів навчальних закладів Польщі,
правління Міжнародної організації зі стандартизації. Консультант торгово-промислової палати у
Варшаві..
Вибр. бібліогр.:
«Okreslanie sprawnosci mechanicznej metod samohamowania» (1923), «Normalizacja
wyrobow przemyslowych w Polsce i za granica» (1925), «Kreslenia techniczne» (1931,1939).
Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.
Рогінський Леонід Михайлович (1890–?) – інженер.
Уродженець м. Катеринослава. Закінчив реальне училище у Франкфурті-на-Майні (1909), Технічний
університет герцога Карла Вільгельміна (Herzogliche Technische Hochschule Carolo–Wilhelmina) у
Брауншвейзі, лінгвістичне відділення Вечірнього університету гуманітарних наук (191). Учасник
громадянської війни. Заступник начальника ВСЕОБУЧУ у Катеринославі (1920–1922). Інспектор
промислового відділу ХРЧА (від 1923). Викладач німецької мови (від 1924), завідувач кафедри
іноземних мов у Харківському технологічному інституті (від 1927). Викладач групи "1000" ХТІ (1929).
Заступник помічника директора ХПІ з навчальної частини (1930–1933). Асистент ХПІ. Інспектор
навчальної частини, доцент Харківського механіко-машинобудівного інституту, Харківського
електротехнічного інституту (від 1930). Член Комісії з перевірки стану українізації у ХММІ. У 40-х
роках – старший викладач кафедри іноземних мов, завідувач кафедри (1944) ХММІ. За завданням АН
СРСР займався науково-термінологічною розробкою в галузі деталей машин, сільськогосподарського
машинобудування, автомобільної та залізничної справи. Член вченої ради ХММІ (від 1940), водночас –
завідувач кафедри іноземних мов Інституту інженерів залізничного транспорту. Асистент кафедри
іноземних мов ХПІ (1950). Учасник Другої світової війни. Нагороджено медалями «За оборону Кавказу»
та «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» [171].
Вибр. бібліогр.:
"Систематизированный курс немецкого грамматики для студентов вузов: в 3-х ч."
(1931–1934), "Фразеологические сочетания в немецкой технической литературе и их перевод" (Харків,
1953); "Немецко-русский технический словарь" (Харків, 1957–1958).
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів)
НТУ "ХПІ" за наданий матеріал.
Роговський Євген Олександрович (20 грудня 1855–1912) – фізик та метеоролог.
Уродженець м. Кобрин Гродненської губернії, син лікаря. Закінчив Білостокське реальне училище
(1874), Санкт-Петербурзький університет (1882). Слухав лекції Д. І. Менделєєва, П. Ф. Чебишева, О. П.
Хвольсона. Лаборант при університеті, одночасно викладач математики та фізики Покровської жіночої
гімназії (1882). Магістр фізики (1903). Приват-доцент Санкт-Петербурзького університету. Читав лекції
з курсу кінетичної теорії газів. Професор Харківського університету (від 1904). Читав курси лекцій з
метеорології, механічної теорії теплоти в університеті та водночас – у Харківському технологічному
інституті (1906–1910). Викладав прикладну фізику у Харківському ветеринарному інституті
(1907–1908). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Дійсний член Харківського
математичного товариства (1904–1910)
[21, 29, 57].
Вибр. бібліогр.:
"О строении земной атмосферы и общих законах теории газов" (СПб., 1884); "О
составе атмосфер солнца и планет и их температуре" (СПб., 1898); "О внешней теплопроводности
серебряных проволок в воде" (СПб., 1903).
Родкевич Андрій Володимирович (1882–1941) – інженер–технолог.
Уродженець Подільської губернії, дворянин. Закінчив Харківське реальне училище (1901), з
відзнакою – Харківський технологічний інститут (1917). Асистент, викладач ХТІ (1920–1929). Керував
технічним кресленням, проєктуванням деталей машин (1920). Читав курси лекцій з креслення, теорії
механізмів, опору матеріалів, трансмісій (1923–1929) у ХТІ, на робочому факультеті при ХТІ
(1924–1929). Завідувач модельної та музею ХТІ (1922). Викладав креслення на вечірніх курсах
електротехнічної секції ВУКАІ (1926). Проводив практичні заняття з теорії механізмів (1927). Доцент
ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного
інституту. Професор, завідувач кафедри опору матеріалів ХЕТІ та ХММІ (1936–1941). Під час Другої
світової війни, в окупованому Харкові, помер від виснаження внаслідок тривалого голодування [171, 173].
Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилу за люб'язно надане фото.
Уродженець Харкова, дворянин. Закінчив 3-ю Харківську гімназію (1906), Харківський
університет. Викладач Харківського музичного училища (1914), соціально-економічного циклу наук у
Харківському технологічному інституті (1921–1922), Харківського інституту народного господарства
(1922–1924). Професор. Читав лекції з основ марксизму, політичної економії, історії первісної культури.
Головний редактор журналу "Колосья" ("Колосся") (1918), перекладач праць відомих економістів Д. А.
Гобсона, Ю. Ліпперта. Голова бюро науково-дослідної кафедри з історії європейської культури (1922).
Співробітник Центрального антирелігійного музею у Москві [171, 351].
Вибр. бібліогр.:
"Развитие в греческой политической литературе учения о формах
государственного устройства"; "Интернационал. 1864–1917: очерк истории междунар. союза рабочих"
(Харків, 1917); "Русская революция в свете западноевропейских революций" (Харків, 1917); "Очередные
проблемы генетической социологии" (журн. "Наука на Украине", 1922, № 4); "Происхождение
христианства" (Москва, 1922); "Очерки по истории первобытной культуры" (Москва, 1922); "Гегель и
Фейербах о религии" (Москва, 1925); "Марксизм и религия" (Харків, 1929); "Джордано Бруно и
инквизиция" (Москва, 1955).
Ролл Яків Володимирович (21 жовтня [2 листопада] 1887–20 жовтня [3 листопада] 1961) – гідробіолог і ботанік.
Уродженець Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії. Закінчив Харківське 1-е
реальне училище, 4-у гімназію (1908), Харківський університет. Викладач Художнього училища
(1914–1917), Харківського лісогосподарського та сільськогосподарського інституту (від 1920 –
професор), Харківських вищих жіночих курсів сільського господарства та лісівництва, водночас –
викладач Харківського технологічного інституту (1919), робочого технікуму. Дійсний член Науково-
дослідної кафедри ботаніки при ІНО. Професор кафедри ботаніки та мікробіології Харківського хіміко-
фармацевтичного технікуму, загальної ботаніки ХІСІ (1929). Від 1934 р. – у Києві. Перший директор
Інституту гідробіології АН УРСР (від 1939), водночас – професор Київського лісогосподарського
інституту та Київського університету. Член Редакційно–видавничої ради АН (1942–1945). Директор,
голова вченої ради Інституту зообіології (1941–1944). Член-кореспондент АН УРСР (від 1939). Доктор
біологічних наук. Заслужений діяч науки УРСР. Автор понад 80 наукових праць
[32, 171, 310].
Вибр. бібліогр.:
"Размножение растений" (Харків, 1923); "Пресноводные водоросли СССР" (Київ,
1948); "Прогноз биологического режима Каховского водохранилища и низовьев Днепра" (Київ, 1953);
"Дунай и придунайские водоемы в пределах СССР" (Київ, 1961).
Рослов Василь Іванович (1894–1 вересня 1938) – офіцер.
Уродженець села Новий Городок Саратовської губернії. Закінчив Школу прапорщиків та курси
"Постріл". Здобув вищу освіту. Підпоручик 253-го піхотного Перекопського полку 1-ї бригади 64-ї
піхотної дивізії. Кавалер ордена Святого Георгія IV класу. У Червоній Армії від 1918 р. Член ВКП(б) з
1919 р. Командир 2-ї бригади 27-ї стрілецької дивізії 5-ї армії Східного фронту РСЧА, начальник 24-ї
піхотної Омської школи комскладу (1920–1921). Полковий комісар. Наприкінці 20-х років – в Україні.
Помічник воєнрука (військового керівника) Харківського технологічного інституту, викладач військової
кафедри ХТІ (1927–1928). Читав лекції з тактики та топографії. У 1928 р. переведений до Москви.
Начальник та комісар Вищої школи Центральної Ради Осоавіахіму СРСР. Заарештований за
звинуваченням в участі у військово-фашистській змові та розстріляний у 1938 р. Реабілітований у 1957 р.
[171, 311, 312].
Уродженець Гродненської губернії. Член "Бунда" (від 1906), РКП(б) (від 1919). Викладач
комуністичного університету ім. Артема (1923–1924), водночас читав лекції з історичного матеріалізму,
історії соціального руху та революційних ідей у Харківському технологічному інституті та на робочому
факультеті при ХТІ (1922–1923), у Харківському інституті народного господарства. Дійсний член
науково–дослідної кафедри з історії європейської культури (1922). Професор, ректор Всеукраїнського
інституту марксизму. Дійсний член (1927), завідувач кафедри історії Заходу при Українському інституті
марксизму (1929). Професор філософії Московського університету. Науковий співробітник Інституту
іноземної бібліографії ОДІЗу (Об'єднання державних книжково–журнальних видавництв). У 1932 р.
заарештований у справі М. І. Бухаріна. Ухвалою Колегії ОДПУ ув’язнений до ВІТЛ на 5 років.
Утримувався в Ухто-Печорському концтаборі. Завідувач навчальної частини профтехкурсів при
Управлінні Воркутинського рудника. Вдруге заарештований 28 березня, розстріляний 10 вересня 1937 р.
за звинуваченням в участі в антирадянській терористичній організації. Реабілітований, за відсутністю
складу злочину, Військовою колегією Верховного суду СРСР 1988 р. [31, 48, 114, 171, 264].
Вибр. бібліогр.:
"Фейербах и Маркс" (Харків, 1922, 1925).
Начальник сектору Політуправління Українського військового округу (ПУУВО). Викладач
військової кафедри Харківського політехнічного інституту (1929–1930). Читав курс політичної
підготовки. Від 1930 р. – у Харківському інженерно-економічному інституті
[171].
Викладач (від 1920) кафедри "Інженерні споруди", професор (від 1921) кафедри "Статика споруд"
Іваново-Вознесенського політехнічного інституту, Московського інституту інженерів транспорту. У
1926–1928 рр. – професор Харківського технологічного інституту. Читав лекції зі статики споруд,
кам'яних споруд, будівельної механіки
[171, 293].
Вибр. бібліогр.: "Статика сооружений" (Иваново-Вознесенск, 1924); "Строительная механика"
(Москва, 1926, 1928); "Веревочная кривая и кривая давления в бесшарнирной арке" (журн. "Червоний
технолог, 1928, № 1); "Строительная механика" (Москва, 1928); "О рациональной форме сплошной
упругой арки в связи с современными методами возведения" (Москва, 1930); "Памятка по постройке
зданий из терролита"(Москва, 1942).
Закінчив з відзнакою архітектурне відділення Харківського технологічного відділення (1922).
Керував у ХТІ практичними заняттями з каналізації (1929–1930). Асистент ХПІ (від 1930). У квітні 1930
р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту [171].
Закінчив Санкт-Петербурзький університет. Лаборант при хімічній лабораторії Харківського
технологічного інституту (1891–1895). У 1896 р. перейшов на приватну службу. Магістр хімії. Викладач,
професор кафедри металургії (мідь та благородні метали) Томського технологічного інституту,
завідувач металевої лабораторії ТТІ (1908–1910). Професор Томської гірничої школи. Постійний
консультант Російського золотопромислового товариства. Лаборант при хімічній лабораторії АН у Петрограді (1917)
[20, 59].
Вибр. Бібліогр.:
"Об условиях применения углекислого бария к отделению оснований третьей
группы" (1892); "О действии при разных температурах хлороводорода на металлы и обратно водорода
на хлорюры" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1893); "Современные способы обработки золотых руд" (СПБ., 1915).
Римаренко Борис Олександрович (24 лютого 1906–9 травня 1966) – математик.
Уродженець Катеринослава. Закінчив Харківський університет (1926), аспірант університету,
водночас – асистент, викладач ХТІ, ХПІ (1928–1930). Від 1931 р. – у Харківському автотранспортному
інституті. Член Харківського математичного товариства. Від 1944 р. – у Ленінградському інституті
залізничного транспорту, від 1946 р. – у Ленінградському електротехнічному інституті залізничного
транспорту. Завідувач кафедри вищої математики Військово-механічного інституту. Професор, доктор
фізико-математичних наук (1953) [277].
Вибр. бібліогр.:
"О многократно монотонных полиномах" (1934); "О наименьшем среднем
квадратичном уклонении полиномов от заданной непрерывной функции" (1934); "Об одной
интерполяционной формуле" (1939); "О полиномах, наименее уклоняющихся от нуля" (1940).
Уродженець Полтавської губернії. Закінчив Чугуївське військове училище (1902). Учасник Першої
світової війни Штабс–капітан (1915). Георгіївський кавалер. Полковник, командир 132–го піхотного
полку ЗСПР (Збройних сил Півдня Росії), від 1919 р. – у РСЧА. Викладач військової кафедри
Харківського технологічного інституту (1926–1928). Читав курс лекцій з військового адміністрування [171, 328].
