Пазол Арій (Аркадій) Борисович (17 листопада 1887–?)  –  математик.
         Уродженець Москви. Закінчив Санкт-Петербурзький університет. Асистент, викладач вищої математики, теоретичної механіки, аналітичної геометрії у Харківському технологічному інституті (1921–1929). Читав курс лекцій з геометрії на робочому факультеті при ХТІ. Заступник декана, декан робітфаку при ХТІ (1922–1925). Голова Центральної контрольно-навчальної комісії ХТІ (1928). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Заступник директора ХХТІ (1936). Старший викладач кафедри математики ХХТІ (1943–1944) [3, 31, 36, 48–50, 134, 171].

Пакуль Микола Макарович (16 лютого 1880–1953)  –  історик.
         Уродженець Мінської губернії. Закінчив Харківську 1-у гімназію (1905), Харківський університет (1910). Залишений в університеті задля підготовки до професорського звання. За свою студентську роботу "Колонат" удостоєний золотої медалі. У 1910–1920 рр. викладав історію у середніх навчальних закладах, у т. ч. у Жіночій гімназії, що перебувала при євангелічно-лютеранській церкві св. Вознесіння (1914–1916). Редактор харківської газети "Народное дело" ("Народна справа"). Викладач історії на робітничому факультеті Харківського технологічного інституту (1922–1923), профосвіти ХІНО (1925). Науковий співробітник науково-дослідної кафедри історії європейської культури. Професор кафедри всесвітньої історії ХІНО (1927–1929), Українського інституту марксизму. Член Харківської філії Українського товариства працівників науки та техніки для сприяння соціалістичному будівництву СРСР (1929). Професор, декан історичного факультету ХДУ (1936). Доктор історичних наук (1936). Завідувач кафедри Харківського педагогічного інституту (1939). У період Другої світової війни викладав у Казахському університеті та брав участь у створенні історичного факультету. Читав курс давньої історії, історії середньовіччя, нової історії, спецкурси. Автор понад 40 наукових, науково-популярних та навчально-методичних праць. Один із засновників медієвістики в Україні. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями [59, 171, 217].
         Вибр. бібліогр.: "Книга. Исторический очерк" (Харків, 1923); "Нидерландская революция" (Харків, 1929); "Лекции по истории средних веков" (Харків, 1939)

Палевська Сарра Мойсіївна (5 грудня 1903–?)  –  суспільствознавець.
         Уродженка Сморгонь Віленської губернії. Викладач соціально-економічного циклу наук на робітфаку та у Харківському технологічному інституті (від 1924). Читала лекції з політичної економії (1927–1930) [1, 31, 171].

Панкін Олександр Васильович (1876–1963)  –  інженер–механік.
         Уродженець Бузулуцького повіту Самарської губернії. Закінчив Омську гімназію, Михайлівську артилерійську академію (1901), Санкт-Петербурзький технологічний інститут, Шарлоттенбургзький політехнікум у Німеччині. Займався дослідженням верстатів у лабораторії професора Шлезінгера. Штабс-Капітан (1901). Капітан гвардії, викладач, ад'юнкт-професор кафедри прикладної механіки у Михайлівській артилерійській академії (1904–1913). Читав курси лекцій з деталей машин, механічної технології, організації масового виробництва, інструментальній справі та силовим установкам. Професор жіночого політехнічного інституту (1906). Учасник IV Всеросійського електричного з'їзду у Києві (1907). Завідувач механічної лабораторії академії (1908). Виступив з доповіддю на З'їзді діячів, що займаються виробництвом та застосуванням двигунів внутрішнього згоряння (1910). В. о. помічника завідувача, завідувач Відділу випробування матеріалів Центральної науково-технічної лабораторії військового відомства. Консультант з технічного обладнання грозненських нафтових копалень (1910), технічної частини заводів АТ Стахєєв та Компанія (1912). Полковник (1914). Професор Катеринославського гірничого інституту. Читав курс лекцій з організації праці та промислових підприємств, водночас  –  уповноважений голови Особливої наради з оборони держави у Донецькому басейні (1915), уповноважений Міністерства торгівлі та промисловості у Донецькому басейні із постачання країни металом (1916). Технічний директор заводу Р. І. Т. Ельворті (1917). Професор кафедри холодної обробки металів Єврейського наукового інституту (від 1918). Завідувач спеціальної організації з ремонту паровозів (1920), водночас  –  професор механічного та агрономічного технікумів у Єлисаветграді (1919–1920). Читав курси лекцій з організації заводських підприємств, масового виробництва з металу. Головний інженер тресту сільськогосподарських заводів України (від 1921), водночас  –  професор кафедри технології металів у Харківському технологічному інституті (1922–1923). Читав курси лекцій з техніки точної обробки, технології металів. Член гуртка сільськогосподарського машинобудування при ХТІ, Факультетської комісії механічного факультету ХТІ (1923). Учасник Всеукраїнського науково-технічного з'їзду у Харкові (1922). Завідувач кафедри різання металів Московського верстатоінструментального інституту (1930–1940). Заступник директора з науки та завідувач кафедри різання металів Горьківського індустріального інституту (1941–1944). У 1944 р. створив та завідував кафедрою різання металів та верстатів Московського державного технічного університету. Очолював кафедру "Верстати, інструмент та різання" механічного факультету Білоруського політехнічного інституту (1946–1947). Доктор технічних наук. Заслужений діяч науки та техніки РРФСР. Нагороджений орденом св. Володимира 4–го ступеня та французьким орденом Почесного легіону [134, 160, 170, 315].
         Вибр. бібліогр.: "Электрическая передача в мастерской: результаты опытов для определения ее коэффициента полезного действия и некоторые указания к ее устройству" (Санкт-Петербург, 1907); "Резание металлов на станках" (1929); "Немецкая школа резания" (1930); "Резание металлов"; "Трансформации геометрии резцов" (1941); "Основные вопросы наивыгоднейшего резания металлов" (1948); "Обработка металлов резанием" (Москва, 1961).

Панов Олександр Миколайович (13 серпня 1869–?)  –  хімік.
         Уродженець Ставрополя. Співробітник Науково-дослідної кафедри астрономії при ХІНО, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (від 1929).
          Вибр. бібліогр.: "Всемирное тяготение и его причины : Гипотеза Александра Панова" (Нижній Новгород, 1901; "Происхождение мира и жизни на земле" (Харків, 1923); "Мироведение" (Харків, 1924); "Земля и небо" (Харків, 1925); "Жизнь атмосферы" (Харків, 1926).

Пантелеєв [Василь Олексійович] (1890–?)  –  інженер–механік.
         Уродженець Старобільська. Закінчив на відмінно механічний факультет Харківського технологічного інституту (1917). Інженер Харківського електричного заводу, водночас  –  викладач Харківського державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну" (від 1925), Харківського технологічного інституту (від 1926). Керував проєктуванням електричних машин. Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений у Харківський електротехнічний інститут [171, 172].
         Вибр. бібліогр.: «Розрахунок i конструкцiя електричних машин змiнного струму» (Харків, 1930); «Расчет и конструирование электрических машин переменного тока» (Москва, 1931).

Пантелеєв Павло Михайлович  –  офіцер.
         Командир запасу. Секретар–кореспондент при старшому воєнруку Харківського технологічного інституту (1928–1930). Проводив практичні заняття в інституті та на робочому факультеті при ХТІ. Воєнрук робітничого факультету, завідувач військового кабінету Харківського вечірнього робітничого машинобудівного інституту ім. "Профінтерну" (від 1931) [171, 172].

Панченко Олексій Васильович (17 березня 1867–?)  –  інженер–технолог.
         Закінчив Ризький політехнічний інститут (1901). Старший помічник директора ст. Мерефа Курсько– Харківсько-Севастопольської залізниці. Викладач Харківського технологічного інституту (1902–1922). Читав креслення, математичний аналіз, кінематику механізмів (1920); проводив практичні заняття з математики. Безкоштовно викладав тригонометрію на курсах для робітників Харкова (1906–1907). Член правління Південноросійського товариства технологів (1908). Викладав математику у Приватному реальному училищі професора Г. Ф. Буракова (1909–1916), Харківському жіночому політехнічному інституті (1918–1919). Доцент, професор ХТІ (1918–1922). Викладач Харківського технікуму механічної спеціальності (1925–1926), державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну", робітничого факультету ХТІ (1929). Цивільний чин  –  статський радник [21, 22, 59, 134, 170, 171, 172].

Папін Михайло Григорович (1884–?)  –  інженер-технолог.
         Уродженець Харкова. Закінчив Харківське реальне училище (1902), Харківський технологічний інститут (1910). Інженер Харківського міського водопроводу (від 1911). Завідувач технічного відділу, заступник завідувача Управління каналізації (1925–1929) Харківського окружного відділу комунального господарства, водночас  –  викладач ХТІ. Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського будівельного інституту. Після визволення Харкова від німецьких окупантів керував відновленням міського водопроводу (1944) [59, 169, 171, 334].
        Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.

Пашков Василь Павлович (5 березня 1866–1911)  –  хімік.
         Уродженець Курська, спадковий почесний громадянин. Закінчив Курську гімназію (1884), фізико– математичний факультет Харківського університету. Був секретарем Товариства фізико–хімічних наук при Харківському університеті (1896). Лаборант при хімічній лабораторії Харківського технологічного інституту. Член Комісії, організованої Міністерством землеробства, для з'ясування зв'язку між свердловинами Слов'янського сольового заводу і мінеральними озерами (1897). Читав курс лекцій з аналітичної хімії у ХТІ (1908–1911), водночас викладав математику в Музичному товаристві (1895), фізику у Жіночій гімназії Д. Д. Оболенської (1896–1897), хімію та товарознавство у Харківському комерційному училищі (1903–1910 ). Один з організаторів Товарного музею в комерційному училищі (1899). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Брав участь в укладанні харківського видання "Народной энциклопедии" ("Народної енциклопедії") (1911–1912) [21, 35, 59, 170].
         Вибр. бібліогр.: "Об электропроводности спиртовых растворов некоторых солей" (1890); "Об электропроводности галоидных солей ртути в ацетоне и о действии света на электрическое сопротивление жидкого проводника" (1893); "К вопросу об изменениях растворов под влиянием капиллярных сил" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1897); "О режиме славянских вод за сезоны 1896–1897 годы" (1899); "Общие приемы весового анализа" (Харків, 1913).

Педаєв Дмитро Кіндратович (22 жовтня 1873–1936)  –  геофізик, метеоролог, кліматолог.
         Уродженець Полтавської губернії. Закінчив фізико–математичний факультет Харківського університету. Завідувач Харківської земської метеорологічної мережі (1912). Один із засновників харківської метеорологічної школи, а також аерологічних та актинометричних досліджень Публікував прогноз погоди в "Южнорусской сельскохозяйственной газете" ("Південноруській сільськогосподарській газеті") (1902–1903). Викладач, професор Харківського університету, ХІНО, завідувач метеорологічної секції, старший астроном Харківської обсерваторії. Позаштатний професор механічного факультету Харківського технологічного інституту (1923). Читав курс лекції з аерології. У 30–ті роки  –  професор Гідрометеорологічного інституту. Автор наукових праць та літературно– художніх творів [171, 299].
         Вибр. бібліогр.: "Атмосферное электричество" (Харків, 1895); "Руководство к фотографии" (Харків, 1908; "О термометрах для определения температуры почвы на различных глубинах" (Харків, 1911); «"Авиатор и погода : Об изменении скорости ветра к земной поверхности и на различных высотах : Изменение скорости ветра с высотой" (Харків, 1912); "Природа и население Слободской Украины. Харьковская губерния" (Харків. 1918); "Сокращенные таблицы для вычисления влажности воздуха по психрометру Асмана" (Харків, 1926).

Пейсахович (Пейсахес) Арон Меєрович (1895–?)  –  інженер–механік.
         Закінчив механічний (1923) та електротехнічний факультети Харківського технологічного інституту. Під час студентства працював у Продовольчій частині інституту (1921–1922). Викладач робітничого факультету, асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту [171].

Перевозський Микола Фабіанович (10 січня 1890–1938)  –  інженер-технолог.
         Уродженець Кронштадта, син провізора. Закінчив Полтавське реальне училище (1909), з відзнакою Харківський технологічний інститут (1916). Він виконав дипломну роботу «Проєкт міської освітлювальної установки і силової установки постійного струму для м. Полтава» (керівникП. П. Копняєв). Це був один з перших дипломних проєктів, який мав практичне значення. Під час студентства, був членом Бюро Студентського технічного товариства (1915). Інженер ВЕК, ХЕМЗу, "Електросила", водночас  –  викладач, доцент кафедри електричних машин Харківського технологічного інституту (1920–1929). Вивчав умови охолодження і розрахунки нагріву електричних машин. На замову заводу Загальної компанії електрики він досліджував питання збільшення пускового моменту синхронних двигунів. За результатами цих досліджень був збудований дослідний синхронний двигун, який успішно пройшов випробування Член комісії з проєктування електротехнічного факультету (1920), факультетської комісії (1921), в. о. декана електротехнічного факультету ХТІ (1926). Справжній член науково–дослідної кафедри електротехніки при ХТІ (1927). Професор (1929). Читав курси лекцій з конструювання електричних машин та апаратів, електротехніки потужних струмів, динамобудування, обладнання заводів, а також спецкурс "Трансформатори та обладнання електромеханічних цехів". Від 1930 р.  –  професор ХЕТІ. Член Науково–технічного товариства Фарадея. У 30-ті роки  –  інженер-електрик заводу "Динамо" (Москва), професор факультету електрифікації транспорту Московського енергетичного інституту. Заарештований та розстріляний у 1938 р. за звинуваченням в участі в контрреволюційній терористичній організації. Реабілітований, за відсутністю складу злочинів, ВКВС СРСР 1955 р. [1, 15, 24, 31, 32, 48–50, 76, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Новейшие разновидности ассихронных моторов" (Харків, 1926); "К вопросу о составе потерь холостого хода трехфазных асинхронных двигателей", "О стандарте дизель-генераторов» (журн. «"Генератор", 1930, № 1, с. 7–9; 50–54) ; "Тяговые электродвигатели" (Москва, 1933).
        Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.

Перетяткович Богдан Граціанович (8 червня 1880–1942)  –  цивільний інженер.
         Уродженець Петербурга. Закінчив Санкт-Петербурзький інститут цивільних інженерів (1907). Молодший інженер-архітектор будівельного відділення Курського губернського правління (1910). Архітектор приватної технічно-будівельної контори «Зодчий» у Курську (1909–1917). За його проєктами в 1910–1911 рр. зведено, Народний дім (1913) у Курську (нині  –  будівля філармонії). Асистент, викладач кафедри архітектури Харківського технологічного інституту, робітничого факультету (графічна грамота) при ХТІ (1923–1927). Член предметної комісії з архітектурно-будівельного мистецтва ХТІ, будівельного бюро при Губпрофосвіти (1924), водночас  –  викладач, професор 2-ї групи Харківського державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну", Вищих будівельних курсів Народного комісаріату шляхів сполучення, Харківського художнього технікуму (1924–1926). Читав курси лекцій з будівельного мистецтва, архітектурного проєктування, історії архітектурних стилів. Також читав лекції в Будинку освіти із циклу "Споглядання закону в мистецтві" (1924). Завідувач секції архітектури при науково–дослідній кафедрі інженерно-будівельних наук при ХТІ (1926). Помічник Окружного інженера Харкова (1927), відповідальний редактор журналу "Зодчество" (1928). Позаштатний професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Член випробувальної комісії інженерно– будівельного факультету ХТІ (1929). Під його керівництвом розпочато будівництво Будинку Кооперації у Харкові (1929). Від 1930 р.  –  доцент Харківського будівельного інституту. Професор кафедри історії архітектури Харківського інженерно-будівельного інституту (1935–1941). Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові, помер разом із дружиною від виснаження внаслідок тривалого голодування [171, 172, 173, 343].
         Вибр. бібліогр.: "Обзор строительства г. Харькова за последние годы" (Зодчество, 1928, № 3–4); "Архитектура современной Германии" (1929).

Пєсков В'ячеслав Іванович (1876–1913)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Темникова, спадковий почесний громадянин. Закінчив Тамбовську гімназію (1894), Харківський технологічний інститут із золотою медаллю (1900). Помічник майстра прокатного цеху ст. Дружківка К. X. С. залізниці Донецького металургійного товариства. Викладач курсів проєктування, механіки, креслення Харківського технологічного інституту (1901–1905). Стипендіат Міністерства народної освіти для приготування до професорської діяльності на час перебування у закордонному відрядженні у Німеччині (1903–1905). Завідувач відділу Центральних електротехнічних станцій при Правлінні Російського товариства "Загальна компанія електрики" у Санкт–Петербурзі (до 1913). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Член Південноросійського товариства технологів (1900–1913) [11, 21, 22, 59, 170].
         Вибр. бібліогр.: "Отчет о произведенном в Институте в 1903 г. испытании локомобилей, изготовленных на русских заводах из русских материалов" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1903); "Образцы новейших американских силовых станций, оборудованных паровыми машинами, паровыми турбинами и газомоторами" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1905).

Пестриков Михайло Родіонович (Іродіонович) (21 липня 1864–1930)  –  художник.
         Уродженець Калуги, син купця. Закінчив Імператорську академію мистецтв у Санкт-Петербурзі (1893). Класний художник 1-го ступеня. Завідувач школою малювання М. Д. Раєвської-Іванової (1895). Викладач школи малювання та живопису при міському музеї (1896), Харківського міського ремісничого училища (1898). У Харківському технологічному інституті (від 1900  –  за наймом, потім у штаті від 1907). Від 1901 р. читав курси лекцій з архітектурного креслення та проєктування, водночас  –  викладач Харківської міської школи малювання та живопису (1903, 1910), Харківського художнього училища (1903–1916). Голова правління Товариства харківських художників (1912–1916). У 1912 р., у освяченому новому будинку Каплунівської церкви, виконав роботу з настінного живопису та розпису іконостасу. Також займався живописом у сфері портретного жанру. Асистент, штатний викладач (1919), позаштатний доцент, викладач кафедри архітектури ХТІ та робітничого факультету при ХТІ (1920–1923, 1925–1928), а також Харківського сільськогосподарського інституту (1924–1927). Завідувач кабінету малювання (від 1923) та музею (1924). Член предметної комісії з архітектурно–будівельного мистецтва ХТІ (1924). Штатний викладач ХТІ (від 1928). Викладав спецкурс з малювання та акварелі. Від 1930 р.  –  доцент Харківського будівельного інституту. Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 3–го, Станіслава 2–го і 3–го ступенів [21, 31, 47–50, 59, 134, 170, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Методы преподавания рисования" (Харків, 1915).

Петренко Георгій Іванович (1869–?)  –  хімік.
         Уродженець с. Горобіївка (Вороб'ї, Вороб'ївка, Оробіївка) Прилуцького повіту Полтавської області. Закінчив Харківський університет. Лаборант при хімічній лабораторії університету (1906). Магістр хімії Харківського університету. Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Приват–доцент Харківського університету (1909–1912), водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1912). Титулярний радник. Завідувач секції металографії науково-дослідної кафедри фізичної хімії при Харківському інституті народної освіти (1922–1926). Позаштатний професор, завідувач секції науково-дослідної кафедри фізичної хімії при ХІНО (1927). Професор кафедри неорганічної хімії ХІНО (1928) [1, 31, 32, 45, 46, 171].
         Вибр. бібліогр.: "К вопросу о каталитических явлениях при получении надсерной кислоты" (Санкт-Петербург, 1904); "О кривой растворимости хлорной меди" (Труды О-ва физ.-хим. наук при Харьк. ун-те, 1909); «О сплавах висмута с кадмием» (Харків, 1914); "Твердiсть стопiв срiбла з цинком" (Харків, 1936).

Петров Сергій Володимирович (1900–?)  –  інженер–механік.
         Інженер Москви. Від 1920 р.  –  викладач механіки у Харківському технологічному інституті [170, 171].

Пильчиков Микола Дмитрович (9 травня 1857–6 травня 1908)  –  фізик.
         Уродженець Полтави, спадкоємець, син викладача. Закінчив Полтавську гімназію, Харківський університет (1880). Залишений задля підготовки до професорської посади. За роботу з дослідження магнітних аномалій у Прохорівці та Мар'їній нагороджений золотою медаллю від Російського географічного товариства (1893). Перебував серед прогресивних діячів Харкова, які сприяли відкриттю в місті вищого технічного закладу  –  Харківського практичного технологічного інституту. Приват–доцент Харківського університету (1885). Удосконалював свою освіту в Парижі (1887–1889). Виступив з доповідями на Міжнародному конгресі електриків у Парижі (1889), IX З'їзді дослідників природи та лікарів у Москві (1894). Магістр фізики та фізичної географії Санкт–Петербурзького університету (1890). Екстраординарний професор кафедри фізики Харківського (1890–1894), Новоросійського університету (1894–1902). Товариш голови Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Голова Харківського товариства велосипедистів (1893–1894). Упорядник метеорологічного календаря в "Харьковском календаре" ("Харківському календарі") (1893). Професор фізики Харківського технологічного інституту (1902–1908). Завідувач фізичного кабінету та метеорологічної обсерваторії ХТІ (1902–1906). Член Французького та Бельгійського астрономічних товариств (1904). Задля дослідження спектральної поляризації неба перебував у Німеччині, Франції (1904). Керував виробничими вимірюваннями спектральної поляризації неба у Німеччині, Алжирі (1905). Ініціатор створення та перший редактор "Известий Харьковского Технологического Института" (1903–1908). Виступив з доповіддю на Всесвітньому конгресі з радіології у Льєжі (1905). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907), Першого Всеросійського з'їзду діячів товариств народних університетів (1908). Голова метеорологічної комісії навчального комітету ХТІ (1907). Почесний голова фізичного відділення на 1–му Менделєєвському з'їзді. Брав участь у 1–му Російському з'їзді діячів товариств народних університетів (1907). Автор наукових праць із загальної фізики, акустики, оптики, електрики, фізичної хімії, метеорології та геофізики. Член Лондонського Фарадеєвського Товариства (1907). Обраний дійсним членом Тулузької Академії наук та мистецтва (1899). Член міжнародного Товариства електриків та інших наукових товариств Росії, Франції, Австрії, Бельгії, Німеччини та Північно– Американських Сполучених Штатів. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава 3-го, Анни 2–го та Володимира 4–го ступенів (1907). Похований на Міському цвинтарі (нині "Молодіжний парк") у Харкові [21, 41, 57, 131, 170].
         Вибр. бібліогр.: «Град 11-го июля 1884 г. в Харькове» (Харків, 1884); "О зеркальном методе измерения угловых вариаций" (Харків,1887); "Материалы к вопросу о местных аномалиях земного магнетизма" (Харків, 1888); "Theorie des anomalies magnetiques" ("Journal de Physique", 1888); "Определение показателей преломления жидкостей с помощью жидких чечевиц" (СПб., 1888); "Phase initiale d'electrolyse» ("С. R.", 1889); "Polarisation de l'atmosphere par la lumiere de la lune" ("С. R. ", 1892); "Основные принципы энергетики" (Одесса, 1894); "Nouvelles photographies de l'eclair" (ib., 1895); "Материалы к вопросу о приложении термодинамического потенциала к изучению электрохимической механики" (Одесса, 1896); "Радий и его лучи" (Одеса, 1901); "Курс физики" (Харків, 1902); "Fluorescence lente" («С.. R.», 1906).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Пицкер Микола Едуардович (6 лютого 1865–11 серпня 1919)  –  технолог.
         Англійський підданий. Закінчив Санкт–Петербурзьке друге реальне училище. Був студентом Санкт– Петербурзького технологічного інституту. У 1890 р. за участь у студентських заворушеннях звільнений з 2–го курсу з правом вступу до іншого навчального закладу. Закінчив хімічне відділення Харківського практичного технологічного інституту у 1896 році зі званням технолога. Займався будівництвом цукрових заводів Південно- Західного краю та Півдня Росії. У 1904 р. керував, за сумісництвом, головними проєктами студентів ХТІ щодо цукрових заводів. Технолог Першого акціонерного товариства цукробурякових та рафінадних заводів у Плотаві Алтайської залізниці. Директор та засновник Другого акціонерного товариства «Сибірський цукор». Займався благодійною та просвітницькою діяльністю. Ініціатор та керівник будівництва цукрового заводу у селі Павлівському Барнаульського повіту Алтайської губернії. У 1919 р. був захоплений членами більшовицького загону і після чотириденних тортур і нестерпних мук був убитий. З некрологу: «Нехай світлий образ твій стоїть докором перед тими, хто обдурений більшовиками, видав тебе на тортури звірам, хто з боягузтва не зміг прогнати 30 людей із села з 14 тисяч жителів»  Подробнее... [171].

Платонов Леонід Гаврилович (20 грудня 1886–1957)  –  біолог.
         Уродженець Аккерманського повіту, син чиновника. Закінчив Харківську 3–ю гімназію (1907), Харківський університет (1912). Викладач історії природознавства у Приватному реальному училищі професора Г. Ф. Буракова (1916). Читав лекції зі світознавства, природознавства на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1923–1927), водночас  –  викладач 21–ї школи, асистент при кафедрі зоології Харківського ветеринарного інституту (1925–1929) [31, 47–50, 171].

Плєхов Микола Дмитрович (1 травня 1902–9 січня 1969)  –  інженер–архітектор.
         Уродженець Юріївки Катеринославської губернії. Учасник громадянської війни. Закінчив архітектурне відділення інженерно–будівельного факультету Харківського політехнічного інституту (1930). Викладач, керівник практичними заняттями у ХПІ, водночас  –  у Всеукраїнському науково-дослідному інституті споруд (1930–1934). Від 1934 р.  –  у Харківському інженерно–будівельному інституті. Декан архітектурного факультету ХІСІ. У 1943–1944 рр. займався проєктуванням та спорудженням мостів через Дніпро та Тису. Ректор, завідувач кафедри архітектурних конструкцій Київського інженерно–будівельного інституту. У 1953 р. захищає кандидатську дисертацію. Керівник Управління у справах архітектури Ради Міністрів УРСР (1954). Від 1957 р.  –  директор Науково–дослідного інституту будівельних конструкцій (НДІБК). Член–кореспондент Академії будівництва та архітектури УРСР (1958). Професор (1966). Похований в Києві на міському кладовищі «Берківці» (ділянка №31). [171, 301].
         Вибр. бібліогр.: «Сборно-монолитные железобетонные перекрытия» (Київ, 1954); «Несущие пространственные блоки в жилищном строительстве» (Київ, 1959); «Жилые дома из несущих пространственных блоков» (Київ, 1960).

Плотніков Митрофан Феоктистович (1835–1887)  –  художник.
         Закінчив Санкт–Петербурзьку академію мистецтв зі срібною медаллю (1862). Удостоєний звання вільного художника (1863). Живописець історичного та портретного жанрів. Учитель Харківської прогімназії з підготовчим класом (від 1872), Харківської чоловічої прогімназії, водночас  –  викладач малювання Харківського технологічного інституту (1885–1886) [59, 131].

Плюксне Микола Іванович (19 лютого 1902–?)  –  інженер–механік.
          Уродженець Харківського повіту Харківської губернії, латиш, син селянина Курляндської губернії. Доброволець Червоної Армії (1919–1923). Закінчив Вечірній робітфак Харківської державної ради профспілок (Х.Д.Р.П.С.) (1925), механічний факультет Харківського політехнічного інституту за спеціальністю «Транспортні споруди» (1930). Інженер ХТЗ (1930–1932), водночас  –  керівник практичними заняттями на робітничому факультеті ХТІ, член будівельної комісії (1929). Викладач, старший викладач заводської філії ХЕТІ (1932–1941), аспірант, доцент кафедри «Опір матеріалів» у ХММІ (1940–1941, 1945–1947). Також викладав у ХХТІ, ХІСІ, ХАДІ, ХАІ (1933–1938). Кандидат технічних наук (1947). Асистент кафедри технічної механіки ХХТІ (1948). У 60-х роках  –  доцент ХПІ [171].
     Вибр. бібліогр.: «Влияние закалки ТВЧ на прочность шлицевых соединений при кручении» (журн. «Вестник машиностроения, 1954, № 8); «Методика определения жесткости проволочных канатов» (журн. «Завод. лаб.», 1955, № 1); «Прочность при переменных напряжениях» (Харків, 1962); «Расчеты на прочность при переменных напряжениях» (Харків, 1964); «Определение напряжений и деформаций винтовой цилиндрической пружины с малым шагом» (Харків, 1965). «Определение напряжений и деформаций винтовой цилиндрической пружины с малым шагом» (Харків, 1965).
           Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Погорілко Олександр Костянтинович (7 серпня 1848–24 грудня 1912)  –  фізик.
         Уродженець Санкт–Петербурга, син обер–офіцера. Закінчив Харківську 3–ю гімназію, Харківський університет (1870). Приват–доцент Харківського університету (1873–1899). Читав курс лекцій з фізичної оптики. Магістр фізики (1878–1886). Доцент (1878). Від університету відряджений до Німеччини на півтора роки, де працював у лабораторіях під керівництвом Г. Л. Ф. Гельмгольця та Г. Квінке. У Харківському технологічному інституті (1885–1903). Ад'юнкт-професор, професор ХТІ. Заснував фізичний кабінет та лабораторію у ХТІ. Читав курси лекцій із загальної фізики (1885), механічної теорії теплоти, термодинаміки (1885–1895). Від 1889 р.  –  теорію динамоелектричних машин, від 1890 р.  –  теорію електрики, від 1892 р.  –  електротехніку, від 1903 р.  –  термодинаміку. Член господарського комітету інституту (1885). Засновник метеорологічної станції при ХТІ, завідувач електротехнічного кабінету (1891), водночас  –  викладав фізику в Харківському університеті (1896). Віце–голова Харківського товариства дослідницьких наук (1891–1903). На засіданні Товариства наукової медицини та гігієни зробив повідомлення про рентгенівські промені з демонстрацією дослідів (1896). Член Харківського відділення Імператорського російського технічного товариства, Комітету Південноросійського товариства технологів. Проводив експертизу та оцінку проєктів для електричного освітлення будинку Дворянського зібрання та будівлі Губернської земської лікарні (1897). Голова педагогічної ради Харківської жіночої гімназії Д. Д. Оболенської (1898). Завідувач фізичного кабінету ХТІ (1899), міського електричного обладнання. Харківський міський голова (1900–1912). Приват–доцент кафедри фізики Харківського університету (1912). Один із лідерів партії прогресистів. Цивільний чин  –  дійсний статський радник. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Володимира 4–го, Анни 2–го і 3–го, Станіслава 2–го ступенів [35, 57, 59, 131, 267].
         Вибр. бібліогр.: «Метод определения показателя преломления» (Київ, 1871); «Общая теория отражения и преломления поляризованного света» (Казань, 1873); «Исследование некоторых частных случаев движения жидкостей» (Харків, 1877); «Курс лекций по теории электричества, электротехники» (Харків, 1891); «Городское электрическое освещение городов» (Харків, 1897); «Электротехника» (Харків, 1902); «Доклад по вопросу об удалении из города отбросов, обезвреживания и уничтожения их» (Харків, 1902); «Городское благоустройство» (Харків, 1903); «О Харьковском городском управлении» (Харків, 1905).

Підзолков Микола Іванович (3 лютого 1898–4 серпня 1937)  –  інженер–хімік.
         Уродженець с. Яковлєво Бєлгородського повіту Курської губернії. Закінчив Приватне реальне училище Товариства піклування у Бєлгороді (1914) і вступив до Харківського технологічного інституту. Закінчив Харківський хіміко–технологічний інститут (1930) за спеціальністю металургія заліза. Секретар Факультетської комісії хімічного факультету ХТІ (1923). Асистент, викладач кафедри соціально-економічних наук у ХТІ (1923–1928). Читав лекції з історії революційного руху, з історії РКП(б). Голова предметної комісії із соціально– економічного циклу, завідувач навчального кабінету робітфаку ХТІ (1926). Асистент із загального курсу хімічної технології (1927). Учасник 1–го Всеукраїнського з'їзду НІТТ металургів (1932). Начальник формувального відділення сталеливарного цеху Челябінського тракторного заводу у 30–х роках. Заарештований у 1929 р., вдруге  –  у 1936 р. за звинуваченням у троцькістській діяльності та засуджений до 5 років ВТТ. За рішенням військової колегії Верховного суду СРСР був розстріляний у 1937 р. Реабілітований у 1957 р. [31, 49, 50, 76, 171].
            Вибр. бібліогр.: «Труды 1–го Всеукраинского съезда НИТО металлургов (ред.)» (Харків, 1933).
      Бібліотека висловлює подяку співробітникам кафедри зберігання та обробки документів (архіву) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Подпорінов Федір Данилович (14 червня 1895–?)  –  інженер–механік.
         Уродженець села Меліхове Бєлгородського повіту Курської губернії, син селянина. Закінчив Бєлгородське міське училище (1910), учительський інститут (1914). Викладач Бєлгородського вищого початкового училища (від 1914–1917), Московського училища 1–го ступеня (1919–1920). Інструктор Бєлгородського відділу народної освіти (1920–1921). Закінчив Харківський технологічний інститут у 1925 р. Інженер ХЕМЗ (1925–1927), тресту «Донвугілля» (1927–1929), кондитерського тресту (1931–1932). Заступник начальника ремонтної майстерні Харківської державної електростанції № 1 (1932–1934). Старший інженер проєктно-дослідницького сектору Харенерго (1934–1936), водночас  –  викладач Харківського вечірнього електромеханічного робочого технікуму ім «Профінтерну» (від 1926), аспірант, викладач ХТІ (від 1927). Викладач, доцент кафедри теплотехніки та парових котлів ХММІ (від 1930), доцент кафедри енергетики ХММІ, заступник завідувача котельні ХММІ. Викладав також у Харківській промисловій академії (від 1939). Заступник завідувача кафедри енергетики, асистент кафедри теплотехніки Харківського інституту механізації та електрифікації сільського господарства (від 1940). Читав лекції з теплотехніки, котельного будівництва. Аспірант ХММІ (1941).
              Вибр. бібліогр.: «Задачник по теплотехнике»; «Газовый анализ и газоанализаторы».
              Бібліотека висловлює подяку співробітникам кафедри зберігання та обробки документів (архіву) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Підтягін Микола Євгенович (19 квітня 1887–10 червня 1970)  –  математик.
         Уродженець Бєлгорода, син чиновника. Закінчив Бєлгородську гімназію (1906), Харківський університет із відзнакою (1910). Залишився при ньому для приготування до професорського звання. Керував практичними заняттями з вищої алгебри, водночас викладав арифметику, фізику та космографію у харківських гімназіях. Як стипендіат Міністерства народної освіти перебував у Парижі, де слухав лекції Е. Бореля та П. Аппеля (1912–1914). Від 1915 р.  –  викладач (від 1919  –  штатний) вищої математики Харківського технологічного інституту, водночас  –  викладач Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва, реального училища професора Г. Ф. Буракова, Жіночої гімназії Покровської та Ілляшової, Жіночої гімназії Л. В. Домбровської, приватної чоловічої гімназії Товариства 2–ї групи викладачів, Харківського жіночого політехнічного інституту (1915–1919). Член Харківського математичного товариства (1916). Емігрував у 1921 р. Член Об'єднання чехословацьких математиків та фізиків. Від 1922 р. читав курс вищої математики для російських студентів–емігрантів Карлового університету та продовжував займатися дослідженнями теорії зростання функцій. Від 1932 р. працював у математичному відділенні Загального пенсійного інституту у Празі. Завідувач математичного відділення Інституту соціальних проблем у Братиславі (від 1939). Виступив із доповіддю на 2–-му Конгресі математиків слов'янських країн у Празі (1934). Захистив докторську дисертацію з математичної теорії страхування життя (1938). Доктор природничих наук. Завідувач Імовірно–статистичного відділу народного страхування (1948–1951). Доцент кафедри математики Словенської вищої технічної школи (до 1963). Член Комісії з математики та фізики Словенської АН [47, 82, 134].
         Вибр. бібліогр.: «Теория роста функций» (1926); «Математика» (т.1, 1960; т.2, 1961, т.3, 1968).

Поклонський Олександр Григорович (1891–?)  –  інженер–механік.
         Уродженець Куп'янського повіту. Закінчив Ізюмське реальне училище (1912), на відмінно Харківський технологічний інститут (1921). Під час студентства, був членом Бюро СТТ ХТІ (1916), військовим комісаром ХТІ, заступником політкомісара, членом ОКУВІТ (Особливої комісії з прискореного випуску інженерів), правління. Заступник голови Ради студентських представників ХТІ (1920). Аспірант Науково–дослідної кафедри машинобудування, стипендіат ХТІ на кафедрі паровозобудування (від 1923). Керував практичними заняттями студентів. Член комісії з випробувань палива та паровозів під керівництвом професора Ю. В. Ломоносова (1924) [170, 171].

Покірний Михайло Францович (1886–1948)  –  інженер–архітектор.
         Уродженець Одеси. Закінчив архітектурне відділення Одеського художнього училища (1905), Петербурзьку академію мистецтв (1913). Професор (1923, Одеса). Також викладав у вишах Харкова, у тому числі й у Харківському технологічному інституті (від 1927). Керував практичними заняттями з архітектурного проєктування. Читав курс лекцій зі статики споруд. Професор архітектурного факультету Харківського художнього інституту (1929), позаштатний професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929), професор ХІСІ. Читав курс лекцій з містобудування. Член Ради Харківського інституту інженерів комунального будівництва (1944). Автор праць з накреслювальної геометрії. За його проєктами побудовані: комплекс-будинок А. В. Єлісеєва (Єлісеєва) та перша в Петербурзі фундаментальна будівля кінематографа (1914–1915); церква в ім'я Божої Матері «Всіх скорботних Радість» у Санкт–Петербурзі (1915–1916); житлові кооперативи «Комунальник», «Колективізатор», «Новий побут» у Харкові; клуб металістів у Таганрозі; санаторний комплекс «Соснівка» під Черкасами (1936) та ін. [171, 303, 320].
         Вибр. бібліогр.: «Построение теней в ортогональных проекциях» (Москва, 1936); «Практические методы построения теней в аксонометрии» (Москва, 1937); «Построение теней в перспективе» (Москва, 1940).

Покровський Олександр Михайлович (19 лютого 1868–?)  –  географ та історик.
         Уродженець Мідяни Симбірської губернії. Закінчив Київську 4–ту гімназію (1887), Київський університет св. Володимира (1892). Удосконалював свою освіту в Парижі та Відні. Магістр (1898). Приват–доцент Харківського університету (1900). Викладач природної історії у Харківській 2–й жіночій гімназії, географії  –  у Жіночій гімназії Д. Д. Оболенській (1903). Приват–доцент кафедри антропології Харківського університету (1912–1916). Брав участь в укладанні харківського видання «Народной энциклопедии» ("Народної енциклопедії") (1911–1912). Цивільний чин  –  титулярний радник. Викладач курсу лекцій з історії культури на робітничому факультеті Харківського технологічного інституту (1921–1922), інституту сільського господарства та лісівництва. Член правління Інституту поширення природознавства (1925–1926). Професор Харківського сільськогосподарського інституту [59, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Материалы для флоры мхов окрестностей Киева» (Київ, 1892); «О раскопках в селе Прелестном Изюмского уезда»; «Верхне-Салтовский могильник»; «География Украины» (Харків, 1924); «Жизнь земли» (Харків, 1923, 1925); «История земли» (Харків, 1923, 1924).

Покровський Володимир Миколайович (1863–1924)  –  інженер–архітектор.
         Уродженець Кам'янець-Подільська. Закінчив із золотою медаллю Санкт-Петербурзьку Академію мистецтв (1888). Працював у Західній Україні, де за його проєктами збудовано кілька церков. Удостоєний звання класного художника 1–го ступеня за програму "Посольський дім" (1890). Єпархіальний архітектор Харкова (1907–1918), водночас  –  архітектор Споживчого товариства Півдня Росії (1917–1918). Член фракційного складу Харківської міської думи при Добровольчій армії (1919). Професор Харківського технологічного інституту, робітфаку ХТІ та викладач Художнього училища (1917–1922). Голова архітектурно–будівельного відділу Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства (1892). У спроєктованих будинках використовував форми неоренесансу, необароко, еклектики. За його проєктами збудовано низку будівель у Харкові, а також безліч церков у Харківській, Сумській, Київській, Луганській областях. Член фракційного складу Харківської міської думи при Денікіні від партії прогресистів (1919). У 1921 р. звинувачувався у пособництві Добровольчій армії на відкритому судовому процесі у справі Національного центру. Звинувачення на його адресу були зняті на процесі. Професор, організатор архітектурного факультету Харківського художнього інституту [48, 77, 134, 171, 358].

Повницький Володимир Гаврилович (17 жовтня 1882–?)  –  хімік.
         Закінчив Харківський університет із дипломом 1–го ступеня. Лаборант, асистент при хімічній лабораторії Харківського технологічного інституту (1909–1919). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Цивільний чин  –  титулярний радник. Організатор та завідувач піротехнічної майстерні при Обласному військово-промисловому комітеті (1916) [11, 21, 134, 170].

Полянська Галина Петрівна
         Викладач курсу лекцій з історії партії на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1924–1925) [171].

Помазанов Микола Георгійович (13 листопада 1890–?)  –  фізик.
         Уродженець Таранівки Зміївського повіту Харківської губернії, дворянин. Закінчив Харківський університет. Лаборант при фізичному кабінеті університету (1916). Член Харківського математичного товариства. Асистент, викладач кафедри фізики Харківського технологічного інституту, робітничого факультету при ХТІ (1921–1929). Читав курси лекцій з метеорології та мінералогії для авіаційного відділення (від 1925), водночас працював на кафедрі метеорології Харківського інституту народної освіти (1927). Науковий співробітник науково–дослідної кафедри фізики при ХІНО (1925–1927), кафедри фізики ХТІ (1929). Учасник наради при НТВ ВРНГ СРСР з питань вивчення коротких хвиль та їх застосування (1926). Представник ХТІ під час проведення іспитів на Вечірньому робітфаку ім. Котлова (1927). Професор Харківського університету та ХТІ. Читав курси лекцій з електромагнітних коливань, потенціалів іонізації, світіння парів та газів. Член Всеукраїнської асоціації фізиків (1929–1936). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського будівельного інституту. Професор Харківського авіаційного інституту. У 1942–1943 рр. працював у Об'єднаній технічній школі Управління ПЗ [1, 31, 32, 48–50, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Радиотелеграф и радиотелефон» (Харків, 1923).

Пономарьов Олександр Юхимович (17 листопада 1850–?)  –  інженер–технолог.
         Закінчив Санкт–Петербурзький технологічний інститут (1876). Механік, викладач Харківського технологічного інституту (1904–1907). Проводив практичні заняття, займався науково-дослідною роботою під керівництвом М. Д. Пильчикова. (1906–1907). Читав курс лекцій з проєктування парових котлів, кранів (від 1906). Завідувач механічних майстерень, електричної станції (1904–1905). За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Анни 3–го ступеня [21].

Пономарьов Іван Михайлович (10 січня 1848–25 серпня 1905)  –  хімік.
         Уродженець Іркутська, син міського голови. Закінчив Московську комерційну академію. Прослухав два курси у Санкт–Петербурзькому технологічному інституті. Від 1868 р. продовжив освіту в Цюріху, Парижі, Бонні, Геттінгені. Доктор хімії Геттінгенського університету. Лаборант, завідувач хімічної лабораторії Новоросійського університету (1876). Приват–доцент (1878). Від 1886 р. — ад'юнкт-професор Харківського технологічного інституту. Читав курси лекцій з неорганічної та органічної хімії, вів практичні заняття. Брав участь у створенні хімічної лабораторії ХТІ. Проводив дослідження якості керосину для Харківсько–Миколаївської залізниці(1891). Помічник директора інституту (1892, 1899). Перший професор хімії у ХТІ (1893), водночас читав неорганічну хімію у Ветеринарному інституті (1902). Завідувач хімічної лабораторії ХТІ (1899, 1904). Член господарського комітету. Директор ХТІ (1905). Учасник VII, IX з'їздів російських дослідників природи і лікарів. Був членом Російського фізико-технічного, Німецького фізичного товариств, комітету Південноросійського товариства технологів. Мав всі відзнаки до св. Володимира 3-го ступеня включно. Після смерті його бібліотека передана до ХТІ [11, 21, 35, 59, 62, 108, 131].
         Вибр. бібліогр.: «Отношение йодистого ацетила к серебру и меди» (Берлин, 1871); «К истории производных группы мочевой кислоты» (Одеса, 1878); «Ueber Cyan und Cyanursaureaether» (Berlin, 1882), «О строении циануровой кислоты» (Одеса, 1885); «Курс органической химии» (Харків, 1891); «О новой химической номенклатуре» (1892).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Пономарьов Михайло Іванович (11 липня 1876–11 листопада 1941)  –  інженер-технолог, хімік.
         Уродженець Пензи. Закінчив Моршинське реальне училище (1900), Харківський технологічний інститут (1913). Секретар та скарбник Харківського відділення Російського технічного товариства (1916). Асистент, викладач ХТІ з курсів лекцій з холодильної справи, бактеріології (1925–1929). Доцент ХММІ. Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові, розстріляний серед 15 осіб за підпал Журавлівського ринку невідомими особами. [31, 169, 171]

Пономарьов Михайло Іванович (5 вересня 1890–?)
         Уродженець посада Крюків Кременчуцького повіту Полтавської губернії, син залізничного майстра. Після закінчення Кременчуцького реального училища вступив до Харківського технологічного інституту у 1911 р. Навчався на механічному відділенні. Закінчив 4 курси інституту (1916), електрозварні курси (1928), Харківський механіко–машинобудівний інститут (1934) за спеціальністю «Холодна обробка металів». Фотограф ХТІ, майстерні «Бего» (1912–1916), фотограф-кореспондент різних українських та московських журналів (1913–1916). Технік, завідувач відділення Управління державної монополії з торгівлі донецьким паливом (МОНОТОП), перетворене на ГОЛОВНОТОП, ПІВДЕНТОП, УКРТОП тощо у Харкові (1917–1934), водночас — асистент теплової лабораторії ХТІ (1922–1924). Технік бюро «Тепло та сила» при ВРНГ України, завідувач майстерень заводу, заступник директора з технічної частини (1930–1931), головний інженер виробничої частини Українського інституту промислової енергетики (1931–1934). Викладач ХІСІ (1934–1936), ХІІТ (від 1934). Асистент, старший викладач, доцент кафедри «Деталі машин» у ХММІ (від 1934). Учасник Всеукраїнського з'їзду електрозварювальників у Харкові (1928), Першого Всесоюзного з'їзду з контрольно-вимірювальних приладів у Москві (1931), Першого Всесоюзного з'їзду зварювальників у Москві (1932).
     Вибр. бібліогр.: «Промышленная карта Донецкого бассейна» (Харьков, 1919); «Промышленная топливная карта Украины»; «Исследование антифрикционных сплавов на алюминиевом основании на машине Моора и Федергафа».
            Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Пономарьов Ростислав Дмитрович (12 березня 1874–?)  –  фізик.
         Закінчив Харківський університет. Учитель Харківського реального училища (1902), Харківської 1-ї чоловічої гімназії (1909). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Асистент при фізичному кабінеті Харківського університету (1913–1917), водночас  –  викладач фізики Харківського технологічного інституту. Проводив практичні заняття з фізики. Член ради Харківського відділення Російського технічного товариства (1915–1916), Харківського математичного товариства (1916). Статський радник. Викладав на робочому факультеті при ХТІ (1920–1921), Харківському інституті народної освіти та ветеринарному інституті (1923–1925). Професор ХІНО (1928). Науковий співробітник Науково–дослідної кафедри фізики при ХІНО (1925–1927). Завідувач кафедри фізики Харківського ветеринарного інституту (1928–1929), водночас  –  викладав фізику в Школі Фабзавуча борошномелів (Харків, 1929) [1, 11, 31, 32, 45, 47, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Сборник задач по элементарной физике» (Харків, 8–м изд. 1902–1917); «Как можно использовать электрическую силу» (Харків, 1923).

Поплавський В'ячеслав Йосипович  –  інженер шляхів сполучення.
         Інженер для спеціальних доручень при начальнику Харківсько-Миколаївської залізниці, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1904–1905). Керував репетиціями з опору матеріалів [21].
         Вибр. бібліогр.: «Электродвигатели постоянного тока и передача силы» (1906); (Elektrodvigateli postoyannogo toka i peredacha sily, 1906).

Попов Олександр Андрійович (23 серпня 1868–?)  –  інженер-технолог.
         Закінчив курс Цюріхського політехнікуму та Харківського технологічного інституту з відзнакою (1907). Лаборант (від 1907), викладач (від 1910) Харківського технологічного інституту. Читав курси лекцій з гідротехнічних споруд, теорії та будови насосів. Спільно з В. І. Альбицьким займався розробкою проєкту гідравлічної лабораторії ХТІ (1907). Був експертом з парових машин та насосів на Краматорському содовому заводі «Любимов і К°». (1910). Керував роботами на Ауербахівському вугільному руднику (1911). Делегат XI Всеросійського водопровідного та санітарно–технічного з'їзду (1913). Надвірний радник із старшинством. Професор механіки ХТІ (1921–1923), Харківського сільськогосподарського інституту (1927). Читав курс лекцій з водопостачання залізниці, деталей машин (1921). За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3–го ступеня (1912) [21, 31, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Насосы, их теория и конструкция» (Харьков, 1908); «Гусеничные трактора» (Москва, 1932).

Попов Олександр Васильович (20 жовтня 1883–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Путивля, дворянин. Закінчив Курську гімназію, Харківський технологічний інститут. Лаборант при сільськогосподарській станції ХТІ (1910–1913). Начальник технічної контори сільськогосподарського відділу ХПЗ (1912). Викладач курсу лекцій з гідротехнічних споруд ХТІ (1917). Цивільний чин  –  титулярний радник [21, 134, 170].

Попов Іван Петрович (17 жовтня 1865–1910)  –  фізик.
         Уродженець землі Області Війська Донського, син дяка. Закінчив Новочеркаську гімназію (1884), фізико– математичний факультет Харківського університету (1889). Лаборант університету, водночас  –  викладач фізики Харківського технологічного інституту (1905–1910). Виступив із повідомленням «Клімат Харкова» на засіданні фізико–математичного товариства при Харківському університеті (1907). Був консерватором при фізичному кабінеті Харківського ветеринарного інституту (1907) [21, 170].
         Вибр. бібліогр.: «Результаты наблюдений метеорологической станции Харьковского университета за 1902 год» (Харків, 1905); «Выводы из 15–летних наблюдений (1892–1906 гг.) метеорологической станции Императорского Харьковского университета (Харків, 1909).

Попов Павло Євгенович (29 червня 1873–?)  –  інженер-технолог.
         Уродженець Вологди, син купця. Закінчив реальне училище (1892), Харківський технологічний інститут (1900). Лаборант, асистент при хімічній лабораторії ХТІ (1900–1919). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Під час закордонного відрядження працював у лабораторії органічної хімії професора Ганча у Лейпцигу (1909–1910). Лаборант при лабораторії хімії та товарознавства (1904–1911), завідувач музею (1911), викладач хімії Харківського комерційного училища (1912–1916). Член фізико-хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Надвірний радник. У 1920–1923 рр. читав у ХТІ курс лекцій з неорганічної хімії. Асистент, викладач Харківського хіміко–фармацевтичного технікуму (1927–1928). За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1906) [21, 31, 59, 134, 170, 171].
        Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.

Попов Петро Григорович (29 травня 1883–?)  –  інженер–технолог.
       Закінчив Харківський університет із дипломом 1–го ступеня. Асистент хімічної лабораторії університету (1912), Харківського інституту народної освіти, водночас  –  викладач Харківського політехнічного інституту (від 1929).

Попов Сергій Платонович (3 січня 1872–21 травня 1964)  –  мінеролог.
         Уродженець Ялти, козак. Закінчив із золотою медаллю Феодосійську гімназію (1891), Московський університет (1897). Учень В. І. Вернадського. Ад'юнкт–професор (1916), приват–доцент (1919) Ново– Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту. Читав лекції з мінералогії та геодезії (1919). Кандидат у гласні Харківської міської думи. Професор Таврійського університету (1920). Читав лекції з мінералогії та геохімії. Завідувач кафедри геології, проректор Кримського педагогічного інституту. Директор Кримського науково-дослідного інституту (від 1925). Професор Московського університету, Харківського інституту сільського господарства та лісівництва, Воронезького та Харківського університетів (1937–1964). Займався дослідженням грязьових сопок, мінеральних вод, складом гірських порід Криму. Першовідкривач групи цеолітів, керченітів різних родовищ Криму. Автор каталогу з характеристиками 53–х кримських землетрусів для 77 пунктів у 1908–1936 рр. (1940). На його честь названо одну з карстових шахт у Криму 2000 р. [171, 233].
         Вибр. бібліогр.: «Минералы рудных пластов Керченского и Таманского полуостровов» (Санкт–Петербург, 1911); «Минералы окрестностей г. Ялты» (Москва, 1913); «Минералогия Крыма» (Москва, 1938).

Постриганєв-Хотяїнцев Володимир Георгійович (1875–2 липня 1954)  –  інженер–електрик.
         Закінчив Санкт–Петербурзький гірничий інститут, удостоєний диплома інженера–електрика в інституті Монтефіоре у Льєжі. Викладач Санкт–Петербурзького політехнічного інституту (1904–1912). У 1919–1930 рр. працював в Управлінні металургійної промисловості України, водночас  –  викладав фізику у Харківському технологічному інституті (1920). Член промислової секції Укрдержплану (1925–1929). Доктор технічних наук. Професор Української промислової академії, професор Дніпропетровського металургійного інституту (1940–1943). У 1943 р. емігрував на Захід. Професор, декан інженерного факультету Російського вищого технічного університету у Парижі (1943–1949). Читав курси лекцій з геології та мінералогії. Член Російської академічної групи. Читав лекції про російську металургійну промисловість у Спілці російських дипломованих інженерів (1949). У 1951 р.  –  член виконавчого бюро Загальноемігрантської вітчизняної спілки. Від 1952 р.  –  у Нью–Йорку. Науковий співробітник Research Programm з питань радянської чорної металургії [171, 304].
         Вибр. бібліогр.: «Производство литой стали» (Харьков, 1926); «Производство чугуна» (Харків, 1926); «Руды и их добыча» (Харків, 1926); «Сравнительный очерк работы металлургических заводов Украины и Урала: возможные технико-экономические результаты» (Харків, 1927).

Потебня Олександр Олександрович (12 грудня 1868–16 листопада 1935)  –  інженер-електрик.
         Уродженець Харкова, дворянин, син професора. Закінчив Харківську 2–гу гімназію, Харківський університет (1892), Харківський технологічний інститут (1900). Лаборант, викладач Томського технологічного інституту. Для приготування до професорського звання був відряджений за кордон від ТТІ (1900–1902). Екстраординарний професор електротехніки (1902). Творець та завідувач лабораторії електротехніки в ТТІ (1902–1906). Секретар механічного відділення ТТІ (1904), професор (1907). Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну службу нагороджений орденами св. Анни 3–го, Станіслава 3–го ступенів. Декан механічного відділення ТТІ (1909–1912, 1917–1918). Від 1923 р.  –  у Харківському технологічному інституті. Професор, завідувач кафедри електричної тяги (1923–1935). Читав курси лекцій з електротехніки, електричної тяги, машинобудування. Аспірант, дійсний член, завідувач секції науково-дослідної кафедри електротехніки при ХТІ (1925–1929), член секції енергетики та реконструкції Укрдержплану (1925–1927). Науковий співробітник електротехнічної секції технічного відділу Інституту української наукової мови (1926). Працював над планом ГОЕЛРО України. Консультант тресту "Донвугілля" з електрифікації вуглевозних під'їзних шляхів Донбасу. Кандидат у члени Всеукраїнської академії наук (1929). Член правління, завідувач секції електротехніки Харківського наукового товариства, член редколегії журналу «Науково–технічний вісник» (1927–1929). Від 1930 р.  –  професор ХЕТІ [15, 20, 32, 33, 38, 49, 134, 171, 284].
         Вибр. бібліогр.: «К теории параллельной работы альтернаторов» (Томск, 1903); «Электротехника» (Томськ); «Електричне тягло на колії» (Харків, 1920); «Рекуперация энергии» (Харків); «Задачник по электротяге» (Харків); «Особенности расчета тяговых моторов» (Харків); «Вибір напруження у високовольтових лініях передач енергії» (Науково-техн. вісн., 1926, №2).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Потебня Андрій Олександрович (23 травня 1870–7 березня 1919)  –  ботанік.
         Уродженець Харкова, дворянин, син професора. Закінчив Харківську 2–гу гімназію, Харківський університет (1894). Помічник експерта в Одеському, Кримському філоксерних комітетах. Департаментом землеробства відряджений за кордон для вивчення захворювання рослин (1897). Слухав лекції А. Б. Франка, Е. Фішера, П. Віаля, Е. Ж. Делакруа у Берні та Парижі. Ботанік–садівник Нікітського ботанічного саду (від 1898). Приват–доцент Харківського університету (1903). Читав курси лекцій із захворювання рослин, мікробіології (1903, 1906–1911). Учасник російсько–японської війни. Удосконалював свою освіту у Німеччині. Вивчав мікологію в Гамбурзькому ботанічному інституті, лабораторії професора Г. Клебана. Магістр ботаніки (1908). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Колезький асесор. Штатний викладач анатомії та фізіології рослин Харківського технологічного інституту (1911–1919), водночас  –  приват-доцент на кафедрі ботаніки Харківського університету (1911). Завідувач ботанічного кабінету ХТІ (1911–1917). Член правління Південноросійського товариства акліматизації (1909–1911). Викладав курс ботаніки на загальноосвітніх літніх курсах для народних вчителів у Катеринославі (1911). Товариш голови відділення садівництва та городництва Харківського сільськогосподарського товариства (1911). Постійний співробітник «Южно–Русской сельскохозяйственной газеты» («Південно–Російської сільськогосподарської газети»), кореспондент журналу «Бюро по прикладной ботанике» («Бюро з прикладної ботаніки»). Завідувач фітопатологічного відділу Харківської обласної сільськогосподарської дослідної станції. На базі відділу проводив мікологічні та фітопатологічні дослідження (1913–1916). Читав ботаніку у Харківському університеті (1916). Професор Харківських вищих жіночих курсів сільського господарства та лісівництва (від 1917) [11, 21, 109, 134, 170].
         Вибр. бібліогр.: «К вопросу об Exobasidium vitis Pril» (1897); «Движение плазмы в гифах грибов» (1907); «К истории развития некоторых аскомицетов» (Харків, 1908); «Грибные паразиты высших растений Харьковской и смежных губерний» (Харків, 1908); «Материалы к микологической флоре Курской и Харьковской губернии» (Харків, 1910).

Потужний [Андрій Ксенофонтович] (1902–1955)  –  інженер–електрик.
         Імовірно, керуючий мережею Харківської міської центральної телефонної станції (1923). Закінчив Харківський політехнічний інститут (1930). Лаборант електротехнічного факультету ХПІ (1930). Після реорганізації ХТІ  –  викладач у ХЕТІ. Кандидат технічних наук (1939). Директор ХЕТІ (1939–1940). У 1947–1951 рр.  –  у Томському політехнічному інституті: декан електрофізичного факультету, завідувач кафедри електроізоляції та кабельної техніки. Від 1951 р.  –  уповноважений з будівництва Новосибірського електротехнічного інституту. Доцент, директор Новосибірського електротехнічного інституту (1953–1955). Зробив внесок у розвиток вітчизняної енергетики. Один із творців першого вітчизняного бетатрону. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» та знаком «Відмінник соціалістичного змагання Міністерства промисловості засобів зв'язку» [171, 284, 305].
         Вибр. бібліогр.: «Новые конструкции приборов для регистрации перенапряжений и опыт их эксплуатации» (Харків, 1934); «Затухание волн высокого напряжения в 35–кV линии» (журн. «Электричество», 1938, № 1); «Исследование схем защиты подстанций на пространственной модели» (1939).

Поярков Михайло Федорович (1 листопада 1889–1978)  –  інженер–електрик.
         Уродженець Царицина. Закінчив електромеханічний факультет Санкт-Петербурзького політехнічного інституту. Брав участь у організації механічного факультету Кубанського політехнічного інституту (1918). У різні часи займався педагогічною діяльністю: у Харківському політехнічному інституті, Інституті народного господарства, Московському вищому технічному училищі. Професор, завідувач кафедри електричних станцій Іванівського енергетичного інституту (від 1929). Експерт під час запуску в експлуатацію електричних установок, консультант з питань проєктування та експлуатації електричних установок. Редактор журналу «Практическая электротехника» ("Практична електротехніка"). Професор Московського енергетичного інституту [214].
         Вибр. бібліогр.: «Центральные электрические станции» (Москва, 1925, 1927, 1933); «Электрические станции малой мощности» (Москва, 1930); «Электрическое оборудование станций и подстанций» (Москва ; Ленінград, 1935); «Электроснабжение и электрические станции железнодорожных узлов» (Москва, 1939); «Сельские электрические станции и подстанции» (Москва, 1954); «Электрическое оборудование станций» (Москва ; Ленінград, 1964).

Предтеченський Олексій Іванович (10 січня 1857–4 серпня 1905)  –  інженер-технолог.
         Закінчив Санкт–Петербурзький технологічний інститут (1879). Викладач механіки Дінабургзького реального училища (1879), Харківського технологічного інституту (1886–1905). Читав курси лекцій з графічної статики, теорії та будови підйомних машин, будівельної механіки, парових котлів (1890). Завідувач музею ХТІ (1891). Професор механіки (1895). Член Південноросійського товариства технологів (від 1896), Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Помічник директора з навчальної частини (1900–1903). Віце–голова П. Р. Т. Т. (1903). Член комітету Товариства допомоги нужденним студентам ХТІ. Редактор "Известий Южно–Русского Товариства технологів" (1897–1905). Справжній статський радник [21, 22, 35, 43, 59, 131, 170, 253].
         Вибр. бібліогр.: «Курс паровых котлов» (Харків, 1895, 1900); «Руководство к составлению проектов подъемно-транспортных машин» (Харків, 1897); «Атлас к курсу паровых котлов» (Харків, 1899); «Задачи по графической статике» (Харків, 1900); «Теория цилиндрических сводов» (Харків, 1901); «Строительная механика» (Харків, 1901); «Графическая статика» (Харків, 1907); «Конструкции стационарных паровых котлов русского изготовления» (Москва, 1926).

Прейсфрейнд Олександр Володимирович  –  інженер–архітектор.
         Був студентом Київського політехнічного інституту. Від 1925 р.  –  у Харківському технологічному інституті. Закінчив на відмінно інженерно–будівельний факультет ХТІ (1929). Викладач ХТІ, ХПІ (1929–1930). Від 1930 р.  –  асистент Харківського будівельного інституту. Брав участь у будівництві Держпрому у Харкові (1927). Член теософічного товариства [171].
         Вибр. бібліогр.: «Расчет рам по методу постоянных точек» (Харків, 1929); «Бункер как кривая Вариньона» (1931).

Пробст А. [Абрам Юхимович] (8 вересня 1903–1976)  –  економіст.
         Уродженець Одеси. Аспірант кафедри світового господарства при Харківському інституті народного господарства (1925). Викладач Харківського інституту народної освіти (від 1927), водночас  –  викладач робітничого факультету при Харківському технологічному інституті (1929–1930), Харківського інституту народного господарства. Читав курси лекцій з політичної економії, теорії промислових криз та кон'юнктури. Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Доктор економічних наук (1938). Проводив дослідження реальної географії споживання вугілля в Європейській частині СРСР. Під час Другої світової війни брав участь у розміщенні евакуйованих підприємств на Уралі. Начальник Ленінградсько–Мурманської експедиції. Керував проєктуванням Нурекської ГЕС. Висунув концепцію територіально–виробничих комплексів, що застосовується у машинобудівному виробництві  –  концентрів–поясів супутніх виробництв навколо головного складального центру. Автор робіт з територіального планування та теорії розміщення виробництва. Лауреат Сталінської премії (1942) [171, 306].
         Вибр. бібліогр.: «К решению проблемы районирования топливопотребления СССР» (1932); «Основные проблемы географического размещения топливного хозяйства СССР» (1939); «Топливо и Отечественная война» (1945); «Проблемы северо-западной металлургии» (1946); «Социалистическое размещение добычи и потребления топлива в СССР» (1950); «Перспективы развития выплавки чугуна в электрических печах на Востоке СССР» (Москва, 1958); «Экономическая эффективность новой техники: методология определения» (Москва, 1960); «Размещение социалистической промышленности» (1962); «Эффективность территориальной организации производства» (1965); «Проблемы размещения социалистической промышленности» (1982).

Проскура Георгій Федорович (16 квітня 1876–30 жовтня 1958)  –  інженер–механік.
         Уродженець м. Сміла Черкаського повіту Київської губернії. Закінчив Московське вище технічне училище (1901). Учень Н. Є. Жуковського. Лаборант Харківського технологічного інституту (від 1901). Стипендіат Міністерства народної освіти задля підготовки до професорського звання (1902). Удосконалював свою освіту в Цюріху, де вивчав виробництво гідротурбін на заводі Ешер–Вісе. Від 1904 р.  –  асистент, викладач креслення та проєктування ХТІ. У 1904–1906 рр. працював інженером-конструктором суднобудівного заводу в Петербурзі. Від 1906 р.  –  знову в ХТІ. Читав курси лекцій з регуляторів ходу машин, проєктування, парових машин, гідравліки, гідравлічних двигунів. Від 1909 р.  –  лекції з теоретичних основ повітроплавання (факультативний курс). Ад'юнкт–професор (1911). Організатор Студентського технічного товариства ХТІ. Член Південноросійського товариства технологів (1908). Перший голова Повітроплавного відділу Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства, аеро–секції при Технічному товаристві студентів ХТІ (від 1909). Був редактором механічної частини технічного тому «Народной энциклопедии» («Народної енциклопедії») (1911). Під його керівництвом створено лопатки турбіни Френсіса та повітряний гвинт для музею ХТІ (1912). Професор, творець та завідувач гідравлічної лабораторії (1913–1915). Товариш голови організаційного комітету та член експертної комісії з випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914). Цивільний чин  –  статський радник. Завідувач науково-дослідної кафедри гідромеханіки та авіації при ХТІ (від 1921). Член правління Всеукраїнської асоціації інженерів, Товариства авіації та повітроплавання України та Криму (1923). Завідувач лабораторії гідравліки та аеродинаміки (від 1919), кафедри гідравліки та авіації (від 1923). Читав спецкурси з водяних турбін, повітродувок і компресорів, теорії авіації та повітряних гвинтів. Голова Факультетської комісії механічного факультету ХТІ (1923). Проректор з навчальної частини (1923–1924), в. о. ректора (1924), декан механічного факультету ХТІ (1924–1929). Завідувач гідравлічного відділу (1925–1929), начальник авіаінженерного відділу (1936) Українського науково-дослідного інституту промислової енергетики. Відповідальний редактор «Известий Харьковского технологического института», ("Вістей Харківського технологічного інституту"), "Наукових записок Харківського технологічного інституту" (1925–1929), науковий редактор журналу «Воздушный флот» ("Повітряний флот"). Член Президії Ради енергетики при ВРНГ УРСР (від 1927). Виступив із доповіддю «Вихрова теорія вітряка» на Українському енергетичному з'їзді (1928). Голова гідротехнічної секції НТВ ВРНГ України. Постійний консультант Бюро сприяння робочим винахідникам. Академік АН УРСР (від 1929). Голова кваліфікаційної комісії механічного факультету ХПІ (1930). Від 1930 р.  –  у Харківському механіко–машинобудівному інституті. Завідувач кафедри гідросилових установок ХММІ, водночас  –  завідувач кафедри аерогідродинаміки Харківського авіаційного інституту. Керівник Харківського відділення Всесоюзного Авіаційного науково–інженерного товариства (АВІАВНІТТ), конструкторської секції Всеукраїнського аероклубу (1933). Заслужений діяч науки та техніки УРСР (1944). Директор Лабораторії проблем швидкохідних машин та механізмів АН УРСР (1944–1955). За відмінну та старанну службу нагороджений орденами св. Станіслава 3–го, Анни 3–го ступенів (1912, 1915), удостоєний Державної премії СРСР (1943), нагороджений двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора та медалями [1, 2, 6, 8, 17, 21, 32, 48–50, 132, 134, 162, 170, 171, 181].
         Вибр. бібліогр.: «Теория паровых машин» (Харків, 1911); «Регулирование хода машин двигателей» (Харків, 1908); «Теория и расчет водяных турбин» (Харків, 1908); «Гидродинамика водяных турбин в связи с расчетом и исследованием их» (Харків, 1909); «Водяные турбины» (Харків, 1910); «Лекции по гидравлике» (Харків, 1911); «Теория паровых машин» (Харків, 1913–1914); «Гидравлика вместе с гидростатикой и гидродинамикой» (Харків, 1914); «Теория водяной турбины пропеллерного типа» (журн. «Наука на Украине», 1922, № 4); «Теория авиации» (Харків, 1924); «Графічний спосіб побудови спіралей водяних турбін та відбіжних смоків» (Науково–техн. вісн., 1926, № 4/5); «Теоретичне угрунтовання до вивчення відсередкових смоків у гідравлічних лябораторіях» (Науково–техн. вісн., 1931, № 3–4); «Экспериментальная гидроаэродинамика» (Москва ; Ленінград, 1933); «Гидродинамика турбомашин» (Москва, 1934).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Пушніков Сергій Петрович (8 червня 1883–?)  –  філолог.
         Народився у сім’ї костромських міщан: батько  –  прикажчик–хутровик, мати  –  кравчиха. Початкову і середню освіту він здобував у приходському міському училищі та Тамбовській духовній семінарії. Мав дві вищі освіти. Закінчив, отримавши диплом І ступеня, історико–філологічний факультет Санкт–Петербурзького університету (1910) та Педагогічний інститут імені П. Г. Шелапутіна у Москві (1913), здобувши звання учителя гімназій з правом викладати російську мову і словесність. Один із соратників А. С. Макаренка, викладач російської мови і літератури робітфаку та технікуму комуни імені Ф. Е. Дзержинського. Педагогічну діяльність розпочав на посаді викладача реального училища у містечку Суджа, але незабаром був переведений до Харкова, де протягом шести років викладав у 1–й чоловічій гімназії, водночас читаючи у 1915 р. лекції на Вищих жіночих курсах. Викладач російської мови та літератури Інституту Імператриці Марії Федорівни (1916), Харківського технологічного інституту та робітничого факультету при ХТІ (1921–1929). Керівник літературного гуртка при клубі ХТІ (від 1921), водночас  –  викладач робітничого факультету при Харківському геодезичному та землевпорядження інституті (1925) У 1920–1921 рр. навчав учнів 10–ї харківської школи та курсантів Військово–політичного технікуму всіх збройних сил в Україні і у Криму [31, 48–50, 134, 171].

Пшеборський Антоній-Боніфацій Павлович (Przeborski Antoni Bonifacy) (14 травня 1871–24 травня 1941)  –  математик.
         Уродженець Київської губернії, син морського лікаря. Закінчив із золотою медаллю Миколаївську Олександрівську гімназію (1889), Київський університет св. Володимира з дипломом 1–го ступеня (1894). У 1895 р. залишений стипендіатом для приготування до професорського звання на кафедрі чистої математики. Приват–доцент (1897). Викладач курсу аналітичної геометрії Харківського технологічного інституту (від 1898) (штатний, потім у 1905–1921 рр. за сумісництвом). Приват–доцент Харківського університету (від 1899). Беззмінний секретар Харківського математичного товариства від 1899 р. Викладав на курсах для робітників Харкова (від 1901). Магістр чистої математики (1902). Вивчав викладання математичних дисциплін у Геттінгенському університеті (1904). Екстраординарний (1905), ординарний професор (1908) Харківського університету. Доктор чистої математики. Цивільний чин  –  статський радник. У 1911–1919 рр.  –  ректор Харківського університету, Академії теоретичних знань (1920–1921) та завідувач кафедри теоретичної механіки, водночас викладав аналітичну геометрію на Жіночих курсах Товариства трудящих жінок (1908–1915), у Харківському жіночому політехнічному інституті. Автор статей з гідродинаміки в «Народной энциклопедии» («Народній енциклопедії») (1909–1910). У 1921–1922 рр.  –  ректор ХІНО, керівник науково–дослідної кафедри теоретичної механіки. Професор кафедри теоретичної механіки Варшавського університету та політехнікуму (1923–1939). Член Академії технічних наук у Варшаві (1923), різних наукових товариств. Брав участь у роботі Першого Всесоюзного з'їзду математиків у Харкові (1930). За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Анни 2–го ступеня (1912) [21, 32, 59, 71, 134].
         Вибр. бібліогр.: «О методах Абеля, Якоби, Лиувилля и Вейерштрасса в теории эллиптических функций» (Київ, 1895); «Исследования по теории аналитических функций : Задача о продолжении ряда Тэйлора» (Харків, 1908); «Исчисление конечных разностей» (Харків, 1908); «Конспект лекций по основаниям арифметики» (Харків, 1908); «Математическое общество при Харьковском университете: (1879–1904 гг.) (Харків, 1911); «Аналитическая геометрия» (Харків, 1914); «Введение в анализ: Теория пределов. Бесконечные ряды и произведения» (Харків, 1915).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Пинєєв Костянтин Петрович (11 травня 1868–1922)  –  художник.
         Закінчив Московське училище живопису, скульптури та зодчества (МУЖСЗ) з двома малими срібними медалями (1893). Класний художник 1–го ступеня. Удосконалював свою освіту в Імператорській Академії мистецтв у В. Є. Маковського (1893–1897, 1899–1900), у Німеччині, Франції, Італії (1898). Учитель малювання Харківського 1–го реального училища (від 1900). Викладач Харківської міської школи малювання та живопису (1903). Член Опікунської ради Харківською Декоративно–малювальною школою ім. полковника Бородаєвського (1903). Проводив заняття гуртка малювання та живопису у Народному домі (від 1911). Викладав на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1921–1922). Учасник численних виставок: картин учнів Московського училища живопису, скульптури та архітектури (1891, 1892, 1894), Імператорської Академії мистецтв (1898); XIX періодичної виставки Московського товариства любителів мистецтв (1899); XXVII (1899) та XXXII (1904) виставок Товариства передвижників («Товариство пересувних художніх виставок»); виставок Товариства Харківських художників (1908, 1910, 1911, 1912, 1913, 1915, 1916) та ін. Статський радник. Автор понад 200 творів. Майже половина їх втрачена. Роботи зберігаються у семи музеях пострадянських країн, близько 50 робіт  –  у Харківському художньому музеї. За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3–го ступеня [134, 59].

П'ятницький Порфирій Петрович (15 вересня 1859–1940/41)  –  геолог.
         Уродженець Риги. Закінчив Харківський університет (1886). Асистент при кафедрі геології університету. Магістр геології та геогностики (1890). Приват–доцент (1892), доктор геології (1898), професор (1905) Харківського університету, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1900–1917). Читав курси лекцій з мінералогії та геогнозії. Завідувач мінерального кабінету ХТІ (1903, 1910, 1919). Учасник ІХ Міжнародного геологічного конгресу у Відні (1903). Займався, за дорученням Імператорського Санкт- Петербурзького мінералогічного товариства, геологічними дослідженнями на Кавказі. Ординарний професор мінералогії (1905). Цивільний чин  –  дійсний статський радник (1917). Ректор Харківського університету (1918–1920). Член фракційного складу Харківської міської думи при Денікіні від партії кадетів (1919). Працював в Інституті прикладної мінералогії (1922), Геологічному комітеті в Ленінграді (1926), Українському геологічному тресті (1932). Завідувач мінерало–петрографічного сектору Інституту геологічних наук АН УРСР (1937–1938). За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава 2–го, Анни 2–го, Володимира 4–го ступенів [21, 31, 57, 59, 71, 111, 134].
         Вибр. бібліогр.: «К исследованию дельты Западной Двины и Больдер-Аа» (Харків, 1886); «Гидрологическое исследование Верхнеднепровского уезда Екатеринославской губернии, в виду обводнения и орошения края» (Харків, 1895); «Генетические отношения Криворожских рудных месторождений» (Москва, 1924); «Цирконий и законы его распределения в минералах и горных породах» (Харків, 1939).

Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.



Автор-укладач Г. В. Павлова, завідуюча відділом рідкісних книг і рукописів

Інформація оновлена у 2023 р.
Копіювання інформації вітається з посиланням