Загорулько [Олексій Павлович] (1897–1936) – філософ.
Уродженець Києва. Член ВКП(б). Науковий співробітник філософсько-соціологічної секції Київської кафедри марксизму-ленінізму при Всеукраїнській академії наук (від 1926). Викладач робітничого факультету при Харківському політехнічному інституті (1930). Читав курс лекцій з історії класової боротьби на підготовчих курсах профтисячників. Професор Київського політехнічного інституту, Всесоюзної промислової академії у Москві. Був заарештований у 1935 р. за звинуваченням у контрреволюційній терористичній діяльності. Розстріляний у 1936. Військовою колегією Верховного Суду СРСР реабілітований у 1956 р. [171, 264].
Уродженець Києва. Член ВКП(б). Науковий співробітник філософсько-соціологічної секції Київської кафедри марксизму-ленінізму при Всеукраїнській академії наук (від 1926). Викладач робітничого факультету при Харківському політехнічному інституті (1930). Читав курс лекцій з історії класової боротьби на підготовчих курсах профтисячників. Професор Київського політехнічного інституту, Всесоюзної промислової академії у Москві. Був заарештований у 1935 р. за звинуваченням у контрреволюційній терористичній діяльності. Розстріляний у 1936. Військовою колегією Верховного Суду СРСР реабілітований у 1956 р. [171, 264].
Загоскін Сергій Іліодорович [Елеодорович] (1836–1904) – інженер шляхів сполучення.
Уродженець Костроми. Закінчив Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення. Харківський міський архітектор (1883–1890). Дільничний інспектор, начальник служби руху Курсько-Харківсько-Азовської залізниці (1891), водночас – викладач Харківського технологічного інституту (1887–1904). Читав курси лекцій з гідротехнічних споруд, архітектурного проєктування. Дійсний член Харківського відділення Імператорського російського технічного товариства (1887). Заснував першу харківську проєктну контору "Архітектурне бюро" (1894). Член правління Артілі російських інженерів (1905). Працював у, популярних на рубежі XIX–XX ст., стильових напрямах: неоренесанс, неоампір, необароко. За його проєктами, у Харкові та на його околицях, були збудовані приватні та громадські будівлі, такі як будівля Південного вокзалу, школа сліпих дітей на вул. Сумській, залізничний вокзал на станції Лозова та ін.[21, 35, 59, 77, 131].
Вибр. бібліогр.: "Курс гидротехнических сооружений" (Харків, 1889–1899).
Закаровцев Сергій Корнійович (1857–?)
Закінчив Харківський університет. Викладач робітничого факультету при Харківському технологічному інституті (1921).
Закінчив Харківський університет. Викладач робітничого факультету при Харківському технологічному інституті (1921).
Запорожцев [Запорожець] Леонід Григорович (20 листопада 1877–?) – фізик.
Уродженець с. Мала-Комишуваха Ізюмського повіту, син надвірного радника. Закінчив Харківську 3-ю гімназію (1895), фізико-математичний факультет Харківського університету з дипломом 1-го ступеня. Викладач математики та фізики Харківського комерційного училища, водночас керував практичними заняттями з фізики у Харківському технологічному інституті (1909–1914), читав космографію у Приватому реальному училищі професора Г. Ф. Буракова (1910). Брав участь у роботі Першого Менделєєвського з'їзду (1907), XII З'їзду російських дослідників природи і лікарів у Москві (1909–1910). Викладач (1911), інспектор 2-го реального училища (1916). За відмінну та ревну службу нагороджено орденами св. Станіслава 3-го, Анни 3-го ступенів [11, 21, 47].
Уродженець с. Мала-Комишуваха Ізюмського повіту, син надвірного радника. Закінчив Харківську 3-ю гімназію (1895), фізико-математичний факультет Харківського університету з дипломом 1-го ступеня. Викладач математики та фізики Харківського комерційного училища, водночас керував практичними заняттями з фізики у Харківському технологічному інституті (1909–1914), читав космографію у Приватому реальному училищі професора Г. Ф. Буракова (1910). Брав участь у роботі Першого Менделєєвського з'їзду (1907), XII З'їзду російських дослідників природи і лікарів у Москві (1909–1910). Викладач (1911), інспектор 2-го реального училища (1916). За відмінну та ревну службу нагороджено орденами св. Станіслава 3-го, Анни 3-го ступенів [11, 21, 47].
Запорожцев Сергій Корнійович (11 вересня 1857–?) – ботанік.
Уродженець Харкова. Закінчив Харківський університет. Понадштатний лаборант при ботанічному кабінеті університету (1898), водночас – учитель з природничої історії Харківської жіночої гімназії ім. Н. Я. Грегорцевич (1899), 1-го реального училища (1913–1916). Цивільний чин – статський радник. У 1921–1926 рр. викладав курс природознавства на робочому факультеті при Харківському технологічному інституті, водночас – викладач 1-ї Харківської художньо-промислової профшколи (1925), 37-ї школи (1927). За відмінну та ревну службу нагороджено орденами св. Станіслава 2-го, Володимира 4-го, Анни 2-го ступенів [31, 48–50, 134].
Вибр. бібліогр.: "Руководство по естествоведению" (Санкт-Петербург, 1914).
Уродженець Харкова. Закінчив Харківський університет. Понадштатний лаборант при ботанічному кабінеті університету (1898), водночас – учитель з природничої історії Харківської жіночої гімназії ім. Н. Я. Грегорцевич (1899), 1-го реального училища (1913–1916). Цивільний чин – статський радник. У 1921–1926 рр. викладав курс природознавства на робочому факультеті при Харківському технологічному інституті, водночас – викладач 1-ї Харківської художньо-промислової профшколи (1925), 37-ї школи (1927). За відмінну та ревну службу нагороджено орденами св. Станіслава 2-го, Володимира 4-го, Анни 2-го ступенів [31, 48–50, 134].
Вибр. бібліогр.: "Руководство по естествоведению" (Санкт-Петербург, 1914).
Зарембо Костянтин Станіславович (1894–1968) – інженер-металург.
Спеціаліст у галузі газової промисловості та магістрального транспорту газу. Уродженець м. Мінська. Закінчив Мінське реальне училище (1912), електрохімічний підвідділ металургійного відділення Петроградського політехнічного інституту у 1918 р. Працював інструктором на заводі з виробництва хлорпікрину в 1915 р., перервав на якийсь час навчання в інституті. Після закінчення інституту працював на різних заводах Ленінграда, Донбасу, обіймаючи посади завідувача лабораторії, технічного директора заводу. У 1929 р. був переведений у проектну організацію «Гіпрококсу» до Харкова, де працював на посаді головного інженера до 1933 р. Займався проблемами виробництва заводських синтез-газів. Одночасно викладав у Харківському технологічному інституті. Доцент Харківського політехнічного та хіміко-технологічного інститутів. Член Комітету Хімізації України та НІТО (1932). За час проведений у Харкові було проведено низку наукових та експериментальних досліджень, які послужили основою для книг «Проблема газифікації Донбасу», «Газгольдери», «Напівкоксування вугілля» та журнальних публікацій. У ці ж роки були написані та надруковані курси науково-популярних лекцій з газової справи, які разом із діапозитивами розіслані навчальним закладам та заводам. У 1933 р. був переведений, наказом Наркому Тяжкої Промисловості, до Москви. Головний інженер Управління газової промисловості та промисловості штучного рідкого палива «Головгаз» НКТП СРСР. З 1934 р. – у Всесоюзному НДІ штучного рідкого палива та газу Головгазтоппрому. Заступник головного редактора журналу «Газова промисловість». Автор монографий, підручників та понад 30 статей.
Вибр. бібліогр.: «Проблема газификации Донбасса (Ленінград, 1930); «Gazgol'dery» (Харків, 1932); «Полукоксование углей» (Харків, 1933); «Измерения газовых потоков» (Харків; Київ, 1937); «Сжатые горючие газы» (Москва, 1945); «Очистка, осушка и одоризация природных газов» (Москва, 1947).
Також дивись: Евдошенко Ю. В. Зарембо Константин Станиславович. Жизнеописание // Созвездие имен https://sites.google.com/site/oilindustry95/z-1/zarembo-konstantin-stanislavovic-1894-1964 [171].
Спеціаліст у галузі газової промисловості та магістрального транспорту газу. Уродженець м. Мінська. Закінчив Мінське реальне училище (1912), електрохімічний підвідділ металургійного відділення Петроградського політехнічного інституту у 1918 р. Працював інструктором на заводі з виробництва хлорпікрину в 1915 р., перервав на якийсь час навчання в інституті. Після закінчення інституту працював на різних заводах Ленінграда, Донбасу, обіймаючи посади завідувача лабораторії, технічного директора заводу. У 1929 р. був переведений у проектну організацію «Гіпрококсу» до Харкова, де працював на посаді головного інженера до 1933 р. Займався проблемами виробництва заводських синтез-газів. Одночасно викладав у Харківському технологічному інституті. Доцент Харківського політехнічного та хіміко-технологічного інститутів. Член Комітету Хімізації України та НІТО (1932). За час проведений у Харкові було проведено низку наукових та експериментальних досліджень, які послужили основою для книг «Проблема газифікації Донбасу», «Газгольдери», «Напівкоксування вугілля» та журнальних публікацій. У ці ж роки були написані та надруковані курси науково-популярних лекцій з газової справи, які разом із діапозитивами розіслані навчальним закладам та заводам. У 1933 р. був переведений, наказом Наркому Тяжкої Промисловості, до Москви. Головний інженер Управління газової промисловості та промисловості штучного рідкого палива «Головгаз» НКТП СРСР. З 1934 р. – у Всесоюзному НДІ штучного рідкого палива та газу Головгазтоппрому. Заступник головного редактора журналу «Газова промисловість». Автор монографий, підручників та понад 30 статей.
Вибр. бібліогр.: «Проблема газификации Донбасса (Ленінград, 1930); «Gazgol'dery» (Харків, 1932); «Полукоксование углей» (Харків, 1933); «Измерения газовых потоков» (Харків; Київ, 1937); «Сжатые горючие газы» (Москва, 1945); «Очистка, осушка и одоризация природных газов» (Москва, 1947).
Також дивись: Евдошенко Ю. В. Зарембо Константин Станиславович. Жизнеописание // Созвездие имен https://sites.google.com/site/oilindustry95/z-1/zarembo-konstantin-stanislavovic-1894-1964 [171].
Заєць В. І. [Віктор Ілліч]
Викладач на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1929–1930). Завідувач калібрувальної лабораторії Українського науково-дослідного інституту метрології у Харкові (1936)[3, 171].
Викладач на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1929–1930). Завідувач калібрувальної лабораторії Українського науково-дослідного інституту метрології у Харкові (1936)[3, 171].
Зворикін Костянтин Олексійович (6 квітня 1861–7 липня 1928) – інженер-механік.
Уродженець м. Муром Володимирської губернії. Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1884). У 1885–1888 рр. працював на різних заводах за спеціальністю. У Харківському технологічному інституті (1888–1898), професор механічної технології (1894). Читав курси лекцій з технології дерева, борошномельних млинів. Викладав проєктування з механіки та керував проєктами парових котлів. Експерт на Всеросійській виставці (1896). Член Південноросійського товариства технологів (1896). Керував технічною частиною Бюро при Південному відділенні Товариства "Добров та Набгольц". Нагороджено премією ім. Спадкоємця Цесаревича за книгу "Усилие и работа, необходимые для отделения стружек"(Зусилля та робота, необхідні для виокремлення стружок) (1896). Під його керівництвом спроєктовано і побудовано паровий млин в Охтирці (1896). Займався річковим суднобудуванням, будував річкові пароплави. У 1898 р. перейшов на посаду ординарного професора і декана механічного відділення до Київського політехнічного інституту. Статський радник. Організував лабораторію з механічної технології, брав участь у будівельній комісії інституту. Директор КПІ (1904–1905). У період 1906–1916 рр. перебував у Харкові, у відставці. Гласний Харківської міської думи. Ініціатор створення "Взаємного товариства для спорудження та експлуатації каналізації у м. Харкові" (1908). Задля вивчення споруд біологічних очищень у містах його відрядили від Міської думи до Європи (1907). Голова каналізаційної комісії (1909). Представляв Харківське міське управління на 9-му Російському водопровідному з'їзді у Тифлісі (1909). Довічний член, голова технічного бюро Південноросійського товариства технологів (1912), голова експертної комісії з випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914). Член каналізаційно-водопровідної, оцінно-статистичної, з квартирного податку комісій при Харківському міському громадському управлінні (1916), комісії з евакуації фабрик та заводів з театру військових дій при Харківському громадському управлінні (1916). У 1918–1927 рр. – знову професор з механічної технології КПІ. Організатор та перший завідувач експериментальної теплової електростанції, декан механічного відділення КПІ, водночас був професором Київських інститутів народного господарства та сільськогосподарського. Завідувач науково-дослідної кафедри технології металів при КПІ (1927). Читав курс організації виробництва, водночас – головний інженер Головначпостачання Народного комісаріату з військових справ УРСР (1919), завідувач технічного бюро заводу "Арсенал" (1920). Член Київської губернської планової комісії (1924). Автор понад ста наукових друкованих праць. За відмінну та ревну службу був нагороджений орденом св. Анни 2-го ступеня [19, 22, 31, 35, 42–43, 59, 131, 236].
Вибр. бібліогр.: "Часть курса технологии дерева" (Харків, 1891); "О некоторых изменениях в конструкции гребного винта при применении его для мелководных судов" (Харків, 1893); "Мукомольное производство" (Харків, 1894); "Технология дерева" (Харків, 1896); "Несколько соображений относительно сжигания топлива" (Харків, 1898); "Курс деталей машин" (Київ, 1900); "Мелкие стальные отливки из печи Piat" (Харків, 1902).
Зевін (Зєвін) Зиновій Давидович (1901–1937) – інженер-механік.
Служил в Красной Армии. Слушатель подготовительных курсов. Окончил Харьковский технологический институт (1928). Будучи студентом, был преподавателем кафедры социально-экономических наук в ХТИ. Читал курс лекций по политической экономии на рабочем факультете при ХТИ (1924–1925). Секретарь авиагидравлической предметной комиссии (1925), член квалификационной комиссии механического факультета (1929). Ассистент ХПИ. С 1930 – ассистент Харьковского авиационного института. В 30-е годы репрессирован. Особым совещанием при НКВД СССР в 1935 г. приговорен к 3 годам ИТЛ. Отбывал наказание в Соловецкой тюрьме. Особой тройкой УНКВД ЛО в 1937 г. приговорен к расстрелу [31, 50, 171].
Служил в Красной Армии. Слушатель подготовительных курсов. Окончил Харьковский технологический институт (1928). Будучи студентом, был преподавателем кафедры социально-экономических наук в ХТИ. Читал курс лекций по политической экономии на рабочем факультете при ХТИ (1924–1925). Секретарь авиагидравлической предметной комиссии (1925), член квалификационной комиссии механического факультета (1929). Ассистент ХПИ. С 1930 – ассистент Харьковского авиационного института. В 30-е годы репрессирован. Особым совещанием при НКВД СССР в 1935 г. приговорен к 3 годам ИТЛ. Отбывал наказание в Соловецкой тюрьме. Особой тройкой УНКВД ЛО в 1937 г. приговорен к расстрелу [31, 50, 171].
Зернов Дмитро Степанович (15 березня 1860–28 листопада 1922) – інженер-механік.
Уродженець Москви. Закінчив Московський університет та Петербурзький технологічний інститут (1885). Магістр прикладної математики. Удосконалював свою освіту за кордоном. Приват-доцент Московського університету (1890). Ад'юнкт-професор прикладної механіки Харківського технологічного інституту (1891). Магістрант Московського університету, професор Імператорського московського технічного училища на кафедрі прикладної механіки (від 1892), водночас читав курси лекцій з нарисної геометрії та прикладної механіки в Московському університеті. Член Політехнічного товариства при Московському технічному училищі. У 1898–1902 рр. – професор та директор ХТІ. Читав курси лекцій з опору матеріалів, термодинаміки, теорії парових машин. Завідував механічною лабораторією ХТІ. Голова Товариства допомоги нужденним студентам ХТІ, Південноросійського товариства технологів та Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства (від 1898), студентського технічного товариства ХТІ (1902). Учасник 2-го Всеросійського з'їзду борошномелів (1895). Почесний член Політехнічного товариства при Імператорському Московському технічному училищі (від 1899). Директор і професор Санкт-Петербурзького технологічного інституту (1902–1905, 1908–1913, 1920–1922). Професор Гірничого інституту та Миколаївської морської академії. Від 1904 р. займався громадською діяльністю, був впливовим у спілці професорів вищих навчальних закладів. Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Брав участь у роботі З'їзду діячів, що займаються побудовою та застосуванням двигунів внутрішнього згоряння (1910). Голова Товариства технологів Санкт-Петербурга (1913) [8, 43, 59, 100, 131, 132 ].
Вибр. бібліогр.: "Прикладная механика" (Москва, 1896); "Конспект к лекциям по начертательной геометрии" (Москва, 1897); "Гидравлика и теория турбин" (Москва, 1897); "Сопротивление материалов" (Харків, 1900); "Курс термодинамики" (Харків, 1900); "Построение паровых машин" (Харків, 1901); "Теория паровых машин" (Харків, 1902); "О задачах высшего технического образования"; "Теория сопротивления материалов" (СПб., 1914).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Зіверт Михайло Васильович (18 липня 1899–?) – зоолог.
Уродженець с. Каплунівка Богодухівського повіту Харківської губернії. Викладач робітничого факультету Харківського технологічного інституту (1924–1929). Читав лекції з гідробіології. Аспірант науково-дослідної кафедри зоології, дійсний член Харківського товариства природи[31, 171].
Вибр. бібліогр.: "Очерк фауны пресноводных Сореройа Украины" (Харків, 1927).
Уродженець с. Каплунівка Богодухівського повіту Харківської губернії. Викладач робітничого факультету Харківського технологічного інституту (1924–1929). Читав лекції з гідробіології. Аспірант науково-дослідної кафедри зоології, дійсний член Харківського товариства природи[31, 171].
Вибр. бібліогр.: "Очерк фауны пресноводных Сореройа Украины" (Харків, 1927).
Зубашев Юхим Лук'янович (31 січня 1860–19 грудня 1928) – хімік.
Уродженець Слов'янська, син голови міста. Закінчив Харківську 2-гу гімназію, Харківський університет (1883) та Петербурзький технологічний інститут (1887). У Харківському технологічному інституті працював у 1888–1897 рр. Читав курси лекцій з хімічної технології, випарних апаратів. Професор ХТІ (1894). Секретар навчального комітету ХТІ (1894–1896). Один із розробників проєкту Статуту Південноросійського товариства технологів (1892). Вивчав досвід роботи з технології поживних речовин у Геттінгені, Берліні (1896). Член-кореспондент Спілки пивоварних заводчиків Росії (1897). Завідувач відділу харчових технологій при хімічних майстернях ХТІ (1899). Професор хімічної технології (1899–1909), директор (до 1907) Томського технологічного інституту. Один із засновників та керівників Томських вищих жіночих курсів. За його сприяння в Томську виникло "Товариство сибірських інженерів" та сибірське "Товариство друкарської справи". Працював редактором газети "Сибирская жизнь" (Сибірське життя), гласним Томської міської думи. Член Державної ради Росії від представників торгівлі (1914). Статський радник. Від 1909 р. – знову професор Харківського технологічного інституту. У 1920–1922 рр. – професор кафедри хімічної технології вуглеводів Петроградського технологічного та сільськогосподарського інститутів, співробітник журналу "Экономист" (Економіст). У 1922 р. був заарештований, позбавлений радянського громадянства та разом з іншими вченими без суду та слідства "філософським" пароплавом вислано ОДПУ до Німеччини. Тоді він писав: "У більшості випадків вигнанцями бувають або злочинці, або герої. По відношенню до мене це непридатно: злочину я не робив, але й геройства не виявив... У першу революцію я був висланий за межі Томської губернії і Степового генерал-губернаторства як революціонер. Тепер мене виганяють за межі Росії як контрреволюціонера. І в тому і в іншому випадку я прикрашений чужим пір'ям". Працював професором Російського наукового інституту в Берліні (1923–1924), Російського народного університету (від 1925), Російського юридичного факультету в Празі (від 1927). Водночас викладав у Празькому політехнічному інституті. Читав лекції з хімії та технології паперового, целюлозного та дерево-лісового виробництв. Голова правління Російської академічної спілки (1926). Був нагороджений орденами: св. Анни 3-го(1891), Станіслава 2-го(1896), Анни 2-го(1898), Володимира 4-го(1903) ступенів; срібною медаллю "На згадку царювання імператора Олександра III". Повністю реабілітований завдяки зусиллям історіографа ТПІ І. Т. Лозовського [22, 35, 43, 59, 81, 113, 131].
Вибр. бібліогр.: "Проект Устава Южно-Русского общества технологов" (Харків, 1892); "Вращение плоскости поляризации света сахаристыми веществами и оптическая сахариметрия" (Харків, 1894); "Технология питательных веществ" (Харків, 1895); "Выпарные аппараты" (Харків, 1895); "Успехи техники брожения в последнее десятилетие" (Харків, 1895); "Углеводы и растительные белковые вещества" (Харків, 1897); "Дрожжи чистой культуры в винокурении и пенистое брожение" (Харків, 1897); "Превращение сахаристых веществ (глюкоз) под влиянием щелочей" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1897); "Новый способ определения крахмала в хлебных зернах Эффронта" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1897); "Курс технологии топлива и воды" (Томськ, 1908).
Зуєв Михайло Дмитрович (8 жовтня 1877–27 вересня 1929) – інженер-технолог.
Уродженець Казані. Закінчив реальне училище (1895), Харківський технологічний інститут (1901). Лаборант при кафедрі харчової технології інституту (1901–1902). Викладач курсу лекцій з технології харчових речовин Харківського технологічного інституту (від 1902). Завідувач лабораторії харчових речовин (1905–1909), лабораторії цукрового виробництва ХТІ (1910–1915). Ад'юнкт-професор хімії (1909). У той же час виконував обов'язки старшого помічника директора Парафіївського цукрового заводу (1905). Учасник наради у Міністерстві фінансів для розробки заходів для зниження цін на цукор (1908). Брав участь у роботах з'їздів технічних діячів російської цукрової промисловості (1908, 1910). Завідував технологічним відділом Торгового дому І. Г. Харитоненка (1910). Разом з А. І. Воротинським розробив "Проєкт відведення димових газів з парових котлів лінійного корабля" для Морського міністерства (1913). Вивчав виробництво цукрових та рафінадних заводів в Австрії (1914). Цивільний чин – статський радник. Винайшов "автоматичний апарат для порятунку тих, хто гине на воді" (1916). Член факультетської комісії ХТІ (від 1921). Професор із цукрового виробництва ХТІ (1923–1929). Завідувач кафедри загальної хімічної технології (від 1923). Голова студентського гуртка ХТІ з цукроваріння (1924). Член редакційної комісії "Известий Харьковского технологического института" (Вістей Харківського технологічного інституту) (від 1925), водночас – член Комісії з відновлення цукрової промисловості в Україні, консультант "Цукротресту". Член-кореспондент АН УРСР (від 1927). Декан хімічного факультету (1928–1929), голова випробувальної комісії хімічного факультету ХТІ (1929). Дійсний член науково-дослідної кафедри технології мінеральних речовин при ХТІ. Член правління Українського науково-технічного товариства (1929). Автор численних статей, які були опубліковані у журналах: "Сахарная промышленность" (Цукрова промисловість), "Известия Южнорусского общества технологов" (Вісті Південноросійського товариства технологів), "Записки по свеклосахарной промышленности" (Записки з цукробурякової промисловості) та ін. За відмінну та ревну службу нагороджено орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1909) [1, 21–22, 27, 32, 37, 43, 48–50, 59, 134, 170, 171].
Вибр. бібліогр.: "Краткое руководство для химиков свеклосахарных заводов" (Харків, 1905); "Сахаристые вещества в технике и контроле сахарного производства" (Київ, 1908); "Попытки получения рафинада непосредственно из свеклы" (Харків, 1909); "О дигестионно-центрофугальном способе извлечения сока из свеклы" (Київ, 1910); "Свеклосахарное производство" (Харків, 1911); "Свеклосахарное производство. Выпаривание сока" (Харків, 1912); "Лаборатория и Опытная станция сахарного производства Харьковского технологического института императора Александра III" (Харків, 1913); "Теплота в сахарном производстве" (Харків, 1913); "Свекло-сахарное производство: Дефекация и сатурация" (Харків, 1917); "Популярный курс свекло-сахарного производства" (Київ, 1922); "Сахар и его производство" (Харків, 1923); "Химический контроль сахарного производства" (Харків, 1923); "Энциклопедия свекло-сахарного производства: Т. 1-7" (Київ, 1924–1928); "Короткий опис непреривно діевого апарата для знецукрювання бурякових остружків (Осмозор)" (Науково-техн. вісн., 1926, № 8/10).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.
