Габель Маргарита Орестівна (13 листопада 1893–1981) – літературознавець, бібліограф, книгознавець.
Уродженка Харкова. Працювала у Харківській публічній бібліотеці (тепер ХДНБК),
водночас викладала російську мову та літературу на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1919–1923),
Інституті народної освіти (1925), Ветеринарному та Музично-драматичному інститутах (1928). Науковий співробітник науково-дослідної
кафедри літературознавства. Доцент Харківського інституту культури. Доктор філологічних наук (1960) [171, 215].
Вибр. бібліогр.:
«Советские писатели о Толстом» (Харків, 1936); «А. С. Пушкин в советской художественной литературе»
(Київ: Харків, 1937); «Вопросы изучения творчества И. С. Тургенева» (Харків, 1959).
Закінчив Московський університет з дипломом I-го ступеня, Імператорське
Московське технічне училище (1898). Конструктор заводу Франко-Російського товариства (Санкт-Петербург). Викладач креслення Харківського
технологічного інституту (1898–1904). Читав курси лекцій з теорії та будови насосів, газових та гасових двигунів, теорії та проєктування
парових машин. Був експертом у справі про вибух парової труби на заводі «Русский Провиданс» (Російський Провіданс) (1903).
Надвірний радник [21, 59].
Галкін-Горев Михайло Володимирович (1885–1948)
Уродженець Санкт-Петербурга. Був студентом Санкт-Петербурзького університету.
Закінчив Уфимську Духовну Семінарію (1906). Священик Петербурзької церкви Покрова Пресвятої Богородиці при притулку ім. Її Імператорської
Високості Великої Княжни Марії Миколаївни. У 1908–1911 рр. – студент Петербурзької Духовної Академії. Священик (1911), настоятель (1915)
Спасо-Преображенської Колтівської церкви. Учасник Першої світової війни. «За відмінно-старанне виконання пастирських обов'язків на полі
бою під ворожим вогнем» нагороджений орденом св. Анни 3-го ступеня з мечами. Голова Колтівського відділення Олександро-Невського
товариства тверезості, завідувач церковно-парафіяльної школи. Помічник голови Миколаївського благодійного товариства допомоги бідним.
Автор, редактор і перекладач щомісячного літературного журналу антиалкогольної спрямованості «Трезвые всходы» (1908–1914).
Редактор-видавець газет «Свободная церковь» та «Знамя Христа» (від 1917). Після офіційного зречення від священицького сану (1918),
був членом Міжвідомчої Комісії Наркомату юстиції РРФСР з розробки тексту Декрету про відокремлення церкви від держави. Експерт,
заступник завідувача VIII відділу Наркомату юстиції із запровадження Декрету про відокремлення церкви від держави. Брав участь,
під керівництвом Л. Д. Троцького, у роботі Комісії з обліку та зберігання цінностей. Виконувач обов’язків редактора журналу
«Наука и религия» (1922), заступник редактора газети «Безбожник» (1922–1926). Заступник голови Виконбюро Центральної ради СБ СРСР
(Союзу безбожників СРСР). Від 1928 р. – в Україні. Пропагандист-антирелігійник у Спілці гірників. Викладач Харківського
технологічного інституту (від 1929). Читав курс лекцій з основ марксизму. Водночас – завідувач сектору кадрів
Всеукраїнського галузевого об'єднання оптово-роздрібної торгівлі книгами та культтоварами. Завідувач соціально-економічної
кафедри Інституту фізкультури (1933–1935). Професор Інституту механізації сільського господарства. У 40-х роках – старший
викладач кафедри основ марксизму-ленінізму Харківського хіміко-технологічного інституту. Завідувач кафедри марксизму-ленінізму
в Новосибірському інституті інженерів геодезії, аерофотозйомки і картографії (НІІГАіК)
[36, 361].
Вибр. бібліогр.:
«За Христа и за церковь» (Санкт-Петербург, 1905); «Во имя матери» (Санкт-Петербург, 1907); «Троицкая лавра и Сергий Радонежский» (Москва,
1920); «Голод» (Москва, 1922); «Засуха» (Москва, 1924);»Молебен или трактор» (Ленінград, 1925); «Против антисемитов» (Москва, 1928);
«Тезисы для антирелигиозного доклада среди рабочих» (Харків, 1929).
Уродженець Рівного, син спадкового почесного громадянина Ярмолинців
Проскурівського повіту. Закінчив (екстерном) 2-гу Житомирську гімназію, з відзнакою механічне відділення Харківського технологічного
інституту (1903). Імовірно, працював інженером у Харкові (1916). Член Артілі російських інженерів (Харків, 1917), водночас –
викладав у ХТІ (1921–1922), керував практичними заняттями з опору матеріалів [59, 170, 171].
Викладач німецької мови у Харківському інституті сільського господарства та
лісівництва (1923–1924), у Харківському технологічному інституті та робітфаку ХТІ у 1924–1928 рр., а також – на
робітфаку при Харківському геодезичному та землевпорядному інституті [48-50].
Закінчив Імператорське Московське технічне училище (1884). Професор хімічної технології
Харківського технологічного інституту (від 1904). Читав курси лекцій з загальної хімічної технології, проєктування і керував практичними
заняттями з технології мінеральних речовин (1907). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Член Господарського комітету ХТІ
(1908). Завідувач лабораторії мінеральних речовин (1905–1907). Помічник директора інституту (1906, 1909). За відмінну і старанну
службу та особливі досягнення нагороджений орденом св. Анни 2-го ступеня [21, 43].
Вибр. бібліогр.:
"Выписки из записной книжки по вопросу о постройке горной железной дороги в Крыму" (СПб., 1903);
"Химическая технология минеральных веществ" (Харків, 1908).
Гейлер Леонід Бенедиктович (29 жовтня 1897–?) – інженер-електрик.
Закінчив Харківський технологічний інститут (1920). Асистент, викладач
кафедри електротехнічного машинобудування ХТІ (1923–1929). Читав курси лекцій з електротехніки сильних струмів, електричних моторів,
електротехнічного устаткування фабрик і копалень. Керував виконанням проєктування високовольтних передач (1923), практичними
заняттями в лабораторії високої напруги (1925). Науковий співробітник науково-дослідної кафедри електротехніки при ХТІ (1925–1926),
водночас – інженер Електротресту (1925). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського
електротехнічного інституту. Відповідальний редактор журналу "Электротехнический вестник" Всеукраїнської асоціації інженерів.
Інженер Головелектропрому, ВЕІ у Москві. Доктор технічних наук. Завідувач кафедри електричних машин та електроприводів
Білоруського національного технічного університету [15, 24, 31, 32, 48–50, 154, 171, 284].
Вибр. бібліогр.:
"Детали машин" (Харків, 1918); "Электродвигатели в промышленности" (Харків, 1923); "Электричество в сельском хозяйстве" (Харків, 1924);
"Война и центральные электрические станции" (журн. "Электротехн. вестн.", 1928, №3); "К вопросу об асинхронных короткозамкнутых
двигателях с повышенным скольжением" (Харків, 1938); "Англо-русский электротехнический словарь" (Москва, 1951); "Электропривод
в тяжелом машиностроении" (Москва, 1958); "Введение в теорию автоматического регулирования" (Мінськ, 1967);
"Основы электропривода" (Мінськ, 1972).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Геміліан Валерій Олександрович (27 серпня 1851–11 січня 1914) – інженер-технолог.
Син колезького радника. Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут
(1872). У 1875 р. за представлену дисертацію "О сульфопроизводных масляной кислоты" (Про сульфопохідних масляної кислоти) був удостоєний
ступеня доктора філософії Геттінгенського університету. Лаборант відділень СПТІ у професорів Ф. Ф. Бейльштейна і Д. І. Менделєєва (1876).
За завданням Міністерства фінансів Росії, разом з Менделєєвим, вивчав нафтовий промисел у Північній Америці (1876).
Доцент технічної хімії Варшавського університету (1877–1886). Магістр хімії (1886). Від 1887 р. – ад'юнкт-професор
Харківського технологічного інституту. Удосконалював свою освіту в Німеччині, Швейцарії, Чехії (1888). Професор і перший завідувач
лабораторії хімічної технології мінеральних речовин та барвників (1889). Читав курси лекцій з паперового виробництва, пігментів,
проєктування заводів, що належать до технології мінеральних речовин. За дорученням Харківського водопровідного товариства
здійснював щоденний контроль хімічного складу води (від 1890) Виконувач обов’язків директора інституту на час його відпустки (1894–1895).
Член Господарського комітету інституту (1896). Член Південноросійського товариства технологів (від 1896). Секретар вченого
комітету інституту (1897). Заслужений професор (1902). Завідувач лабораторії мінеральних речовин (1903). Член комітету
Товариства допомоги нужденним студентам ХТІ. Експерт з підпалу та підробки векселів (1901). У 1904 р. вийшов у відставку
через хворобу. За відмінну службу та особливі досягнення нагороджений: орденами св. Станіслава II та III ступеня,
Анни II-го ступеня, Рівноапостольного князя Володимира IV-го ступеня та срібною медаллю на стрічці ордену св.
Олександра Невського [35, 43, 59, 131, 134, 145].
Вибр. бібліогр.:
"О сульфопроизводных масляной кислоты" (1875); "Краткий курс органической химии" (Варшава, 1882); "О некоторых производных гомологах
и аналогах трифенилматана" (СПб., 1886); "О химическом составе Харьковской водопроводной воды" (Харків, 1893); "Технология минеральных
веществ" (Харків, 1894); "Писчебумажное производство" (Харків, 1897); "Технология воды и топлива" (Харків, 1901); "Общая химическая
технология" (Харків, 1901); "Красильные пигменты" (Харків, 1904); "Пигменты" (Харків, 1905); "Руководство к исследованию воды,
оценка ее пригодности и способы ее очищения" (Варшава, 1906).
Герасимович Борис Петрович (31 березня 1889–30 листопада 1937) – астроном.
Уродженець Кременчука Полтавської губернії, спадковий дворянин. Закінчив
Харківський університет (1914). У 1916 р. проходив стажування у Пулковській обсерваторії під керівництвом А. А. Білопольского,
С. К. Костинського. Приват-доцент (1917–1922). Член Харківського математичного товариства. Від 1920 р. поєднував викладацьку діяльність
з посадою старшого астронома Харківської університетської обсерваторії. Завідувач сектору астромеханіки науково-дослідної кафедри
при Харківському Інституті народної освіти (1921). Професор Харківського університету, водночас – викладач теоретичної
механіки, професор Харківського Технологічного інституту (1919–1923, 1925–1926 рр.), Інституту геодезії та землеустрою. Читав курси
з астрономії, астрофізики, теоретичної механіки. Від 1923 р. читав курс аеродинаміки для студентів авіаспеціальності. Член
факультетської комісії ХТІ (1921). Завідувач кафедри теоретичної механіки ХІНО (від 1929). Дійсний член Українського
фізико-хіміко-математичного інституту (1929–1934). У 1926–1931 рр. перебував у науковому відрядженні у США, у Гарвардській
обсерваторії. У 1929 р. був удостоєний вищої нагороди за наукову працю "Об источниках солнечной энергии" (Про джерела сонячної
енергії). на міжнародному конкурсі в Нью-Йорку. Від 1931 р. – завідувач відділу астрофізики Пулковської обсерваторії АН СРСР,
у 1933–1937 рр. – її директор. Автор робіт, пов'язаних з проблемами нестаціонарності зірок, їх внутрішньої будови та еволюції,
зоряної статистики, фізики міжзоряного середовища і планетарних туманностей. Заарештований 28 червня і розстріляний 30 листопада
1937 р. за звинуваченням в організації контрреволюційної групи пулковських астрономів. Реабілітований за відсутністю складу
злочину Військовою колегією Верховного суду СРСР у 1956 р. Ім'ям Герасимовича названі місячний кратер і мала планета 2126,
відкрита Т. М. Смирновою у 1970 р. у Кримській астрофізичній обсерваторії [17, 31, 32, 49–50, 66, 77, 134, 146, 171].
Вибр. бібліогр.:
"К механике газовых туманностей" (журн. "Наука на Украине", 1922, № 4); "Вселенная" (Харків, 1923); "Учебник мироведения" (Харків, 1923); "Вселенная в свете теории относительности" (Харків, 1926);
"Физика Солнца" (Харків, 1935).
Уродженець Одеси, син підпоручика. Закінчив Одеську 3-тю гімназію, з відзнакою
механічне відділення Харківського технологічного інституту (1909). Стипендіат ХТІ для підготовки до викладацької діяльності (1910).
Інженер Російського Товариства "Загальна Компанія Електрики" (ЗКЕ) ("Всеобщая Компания Электричества" (ВКЭ) у Харкові (1914–1916).
Імовірно, викладач кафедри загальної енергетики в Одеському інституті інженерів цивільного та комунального будівництва (1927) [170].
Гербурт-Гейбович Вікентій Хомич (12 вересня 1872–?) – інженер-технолог.
Уродженець Ковалівки Полтавського повіту, дворянин. Закінчив Полтавське реальне
училище (1890), Харківський технологічний інститут (1897). Викладач креслення ХТІ (від 1898). Один з організаторів випробувань плугів
у Янковському маєтку П. І. Харитоненка, проведених за дорученням Харківського сільськогосподарського товариства (1902). Ад'юнкт-професор
(1903). Читав курси лекцій з механічної технології, проєктування гідравлічних двигунів, технології дерева, гідравліки, борошномельних
млинів. Здійснював, за дорученням Сумського повітового земства Харківської губернії, спільно з Г. О. Латишевим, експертизу з оцінки
8-ми промислових закладів губернії (1903). Один з організаторів, за дорученням Міністерства державного майна Росії, випробувань
локомобілів, виготовлених на російських заводах з російських матеріалів (1903). Підготував проєкт встановлення двох турбін і млина
на річці Сіверський Донець. Виступив із доповідями на XII З'їзді борошномелів і на 1-й Всеросійській борошномельній виставці (1909).
Помічник голови студентського технічного товариства (1909). Представив доповідь «О положении 11 ремесленных училищ и мерах к улучшению
постановки учебного дела в них» (Про становище 11 ремісничих училищ та заходи щодо поліпшення постановки навчальної справи в них)
Харківському повітовому земству (1910). Член комітету Південноросійського товариства технологів (1910). Голова комітету Товариства
допомоги нужденним студентам ХТІ (1911–1916). Удосконалював свою освіту в Бельгії, Голландії, Німеччині, Швейцарії (1911).
Брав участь в укладанні видання «Народной энциклопедии» ("Народної енциклопедії") (1911–1912). Консультант з побудови солеварного
заводу «Солевакуум» у Слов'янську (1913). Його наукові розробки друкувались на сторінках журналу «Мельник». Професор Харківських
вищих комерційних курсів (1914). Секретар Навчального комітету ХТІ (1914). Професор ХТІ (1917). Заступник директора Харківського
жіночого політехнічного інституту (1917). Статський радник. У 1918 р. розробив проєкт розподілу предметів механічного факультету
за кафедрами, який був схвалений та прийнятий Радою інституту. Проректор ХТІ (1919). Член фракційного складу Харківської міської
думи за часів влади Денікіна (1919). За відмінну і старанну службу нагороджений орденами св. Анни 3-го ступеня та св. Станіслава
2-го ступеня [21, 43, 59, 134].
Вибр. бібліогр.:
"Курс мукомольного производства" (1903); "Отчет об испытании плугов, произведенном Харьковским обществом сельского хозяйства, совместно
со Станцией для испытания сельскохозяйственных машин и орудий Харьковского Технологического института императора Александра III
в Янковском имении П. И. Харитоненко в 1902 году" (Харків, 1903); "Доклад о состоянии Александровских ремесленных училищ Харьковского
губернского земства и о мерах к улучшению постановки в них" (Харків, 1903); "Технология дерева" (Харків, 1907); "Закрытые турбины на
горизонтальном валу, по Pfarr’y" (Харків,1909); "Регулирование турбин по Pfarr’y" (Харків, 1910); "Тростянецкая крупчатая вальцовая
мельница фирмы Л. Е. Кениг–наследники" (1913).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Бібліотека виражає вдячність Ірині Гербурт, за надані фото з сімейного архіву.
Гернгрос Сергій Володимирович (1890–?) – інженер-технолог.
Уродженець Куп'янська, син поручика. Закінчив Полтавський кадетський корпус
(1910), Харківський технологічний інститут. Член бюро аеросекції при технічному товаристві студентів ХТІ (1909). Конструктор з розрахунку
аеропланів на міцність загальнотеоретичного відділу Центрального аеродинамічного інституту (від 1918). Асистент, викладач кафедри
авіації Харківського технологічного інституту (1920–1929). Читав лекції з гідравліки, авіадвигунів (від 1923), динаміки аероплана
(1927), динаміки гелікоптера, і водночас – викладав фізику і хімію у Харківському художньому технікумі, Інституті народного
господарства (1924–1926). Науковий співробітник науково-дослідної кафедри гідромеханіки і авіації при ХТІ (1922–1929).
Начальник будівництва електростанції (1930). Автор статей журналу "Воздушный флот" [1, 6, 31, 32, 49–50, 134, 171].
Вибр. бібліогр.:
"О геликантерном полете и гелинкантерах" (1922); "Планер (безмоторный аэроплан) и его современная конструкция" (журн. "Воздуш. флот", 1923); "Начальные
сведения по авиационным моторам" (Харків, 1925).
Бібліотека висловлює подяку викладачу НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.
Геронімус Яків Лазарович (18 лютого 1898–17 липня 1984) – математик.
Уродженець Ростова-на-Дону. Закінчив із золотою медаллю гімназію (1915),
Харківський університет (1920). У студентські роки служив у санітарно-гігієнічному підрозділі РСЧА, у санітарній частині військ резерву
Південно-Східного фронту (1919). Викладач математики на командирських курсах 5-ї Артилерійської школи у Харкові (1920–1922).
Від 1920 р. – у Харківському технологічному інституті. Асистент, викладач, доцент (1923–1928), викладач на
робітничому факультеті при ХТІ (1924, 1929). Читав курси лекцій з математики, теоретичної та прикладної механіки, аеродинаміки
(від 1926). Викладав механіку на вечірніх курсах електротехнічної секції ВУКАІ (1926). Професор ХТІ (1929). Науковий співробітник
Українського інституту математичних наук при Харківському інституті народної освіти (1922–1929). Член робочої комісії з будівельної
механіки ХПІ (1930). Професор Харківського хіміко-технологічного інституту (від 1930), водночас – завідувач кафедри
теоретичної механіки Харківського авіамоторного (авіаційного) інституту (1930–1972). Декан загальнотехнічного факультету ХЕТІ
(1936). У 1934–1944 рр. керував кафедрами тієї ж спеціалізації у Харківському електротехнічному, Московському авіаційному,
Куйбишевському авіаційному інститутах. Завідувач кафедри вищої математики Куйбишевського індустріального інституту (1943–1944).
Професор Харківського гірничо-індустріального інституту. Керівник Харківської філії з теорії механізмів і машин Інституту
машинознавства АН СРСР (від 1948). Доктор фізико-математичних наук (1939). Автор понад 200 друкованих праць, присвячених
дослідженням у галузі теоретичної та прикладної механіки, ортогональних поліномів. Нагороджений орденами "Знак Пошани"
(1945), Трудового Червоного Прапора, медалями "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні", "За трудову доблесть" (1967).
Заслужений діяч науки й техніки УРСР (1978) [1, 3, 8, 31, 32, 49–50, 127, 134, 171, 181, 334].
Вибр. бібліогр.:
"Sur le polynome multiplement monotone d'ordre h+1 qui secarte le moins de zero, dont la derivee d'ordre h+1 atteint la valeur donnee"
(Kiev, 1928); "О главных осях инерции" (Харків, 1934); "Теория ортогональных многочленов" (1950); "Многочлены, ортогональные на
окружности и на отрезке" (1958); "Динамический синтез механизмов по методу Чебышева" (1958); "Геометрический аппарат теории синтеза
плоских механизмов" (Москва, 1962); "Теоретическая механика" (1973); "Очерки о работах корифеев русской механики" (1952);
"Вариационные методы решения задач оптимизации" (Харків, 1987).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Герценвіц Дмитро Іванович (21 вересня 1874 – грудень 1944) – інженер шляхів сполучення.
Уродженець Семенівки Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
Закінчив Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (1897). Служив інженером на будівництві залізниць. Начальник
дистанції колії на будівництві лінії Бологе – Полоцьк (від 1902). Учасник та доповідач на засіданні Державної Ради
Росії (1912). Почесний голова Полтавської Вченої архівної комісії. Губернський очільник дворянства (від 1913). Член III та IV Державних
Дум Росії від Полтавської губернії. У 1920–1929 рр. – викладач, доцент кафедри мостобудування, кафедри доріг
Харківського технологічного інституту. Член предметної дорожньо-мостової комісії ХТІ (від 1924). Виконувач обов’язків професора ХТІ (1927).
Професор (1928). Читав курси лекцій з економіки транспорту, залізничної справи. Також читав лекції з експлуатації залізниць у технікумі,
на технічних курсах при Донецькій залізниці. Постійний консультант, член транспортної секції Економічної наради УРСР, Укрдержплану
(1923–1927). У 1929 р. викладав технічну експлуатацію на вечірньому відділенні Харківського об'єднаного технікуму шляхів сполучення.
Член робочої комісії дорожньо-мостового відділення ХПІ (1930). Професор інженерно-будівельного інституту та інституту інженерів
залізничного транспорту у Харкові (1930–1934). Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові, – професор ХПІ. У 1943 р.
заарештований органами НКВС. Помер у тюремній лікарні
[31, 49–50, 134, 169, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Формулы средней нагрузки поезда и вагонной оси" (Харків, 1921); "Вывод общих формул для выражений средней нагрузки поезда, средней
нагрузки на ось вагона, среднего состава поезда и среднего расстояния перевозки. Исследование этих формул" (Харків, 1924);
"Эксплуатационные коэффициенты железной дороги" (Харків, 1924); "Вывод общих формул для выражения некоторых эксплуатационных
измерителей" (Харків, 1924); "Примерный расчет финансирования результатов, сооружения и эксплуатации железных дорог" (1928).
Гіршвальд Лев Якович (15 лютого 1894–31 січня 1967) – математик.
Уродженець Рязанської губернії, син провізора. Закінчив Ростовську гімназію (1913),
Харківський університет (1921). Викладав арифметику та алгебру на робітничому факультеті Харківського технологічного інституту
(1921–1925), Харківському вечірньому електромеханічному робітничому технікумі ім. "Профінтерну" (1922–1924), математику у Харківському
геодезичному та землевпорядному інституті, інституті народного господарства (1927–1929). Науковий співробітник Українського інституту
математичних наук (1929). Учасник Всеросійського з'їзду математиків (1927). Науковий співробітник Українського інституту математичних
наук при Харківському інституті народної освіти (1929). Від 1932 р. – у Харківському університеті. Доцент (1935),
кандидат фізико-математичних наук [32, 119, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Проективная геометрия" (Харків, 1935); "История открытия логарифмов" (Харків, 1952); "Аналитическая геометрия" (Харків, 1954);
"Теория вероятностей" (Харків, 1955).
Глаговський Володимир Кіндратович (1892–?).
Закінчив математичний факультет Новоросійського університету (1913). Навчався у
Петроградському технологічному інституті (1914–1917). Інспектор з профтехнічної освіти при відділі освіти Південної залізниці (1924).
Викладач Харківського технологічного інституту (1925–1929), Вищих технічних курсів НКШС (1926–1931). Читав лекції з теоретичної
механіки та опору матеріалів. Член будівельної комісії ХТІ (1929). Викладач Харківського інституту інженерів залізничного транспорту
(від 1932). Кандидат технічних наук (1940), доцент (1941). Завідувач кафедри Будівельна механіка ХІІТу [171, 248].
Глаголєв Микола Матвійович (20 апреля –1976) – інженер-механік.
Уродженець Харкова, син службовця. Закінчив Харківську 2-у гімназію (1919),
Харківський технологічний інститут за спеціальністю "Теплотехніка" (1924). Інженер з випробування газових двигунів Макіївського
металургійного заводу (1924–1926), старший конструктор Харківського паровозобудівного заводу (1926–1929). Інженер-теплотехнік
Відділу раціоналізації тресту "Коксобензол" (1929–1930). Займався теплосиловим господарством коксохімічних заводів Донбасу.
Начальник розрахункового відділу заводу № 75 (1932–1939). Одночасно – старший науковий співробітник Українського
науково-дослідного інституту промислової енергетики, керівник групи із випробувань газових машин на металургійних заводах.
Начальник відділу теоретичних досліджень Українського науково-дослідного авіадизельного інституту (від 1932), НДІ–1600 (1937).
Брав участь у доопрацюванні двигуна В-2 танка Т-34.
Викладацька діяльність: викладач Технічних курсів на Макіївському
металургійному заводі, помічник, викладач політехнічного (з 1929 р.), механіко-машинобудівного, авіаційного та інституту
інженерів залізничного транспорту. Доцент, професор, кандидат технічних наук (1937). Член Вченої ради ХММІ (1947–1949).
Завідувач кафедри двигунів внутрішнього згоряння ХПІ (1954–1970). Автор наукових праць з теорії та випробувань ДВС.
Доктор технічних наук (1948). Засновник наукової школи ДВЗ в Україні [171, 182, 276].
Вибр. бібліогр.:
"Испытания газовых двигателей : теория и методика" (Харків, 1934); "Теория и динамический расчет инерционного запуска авиадвигателей"
(Москва, 1938); "Тепловозы" (Москва, 1948); "Рабочие процессы двигателей внутреннего сгорания: новый метод расчета" (Москва, 1950);
"Тепловозы: общий курс" (Угорщина, 1953; Китай, 1955); "Тепловозные двигатели и газовые турбины" (Москва, 1957); "Испытания двигателей
внутреннего сгорания" (Харків, 1958); "Современное состояние и перспективы развития двигателестроения", "Направление развития
тепловозных двигателей" (Харків, 1959).
Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу по збереженню та обробці документів
(архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Викладач Московського вищого технічного училища. Головний бухгалтер Донецького
державного кам'яновугільного тресту "Донвугілля", водночас – професор Харківського технологічного інституту
(1924–1926). Читав курс лекцій з інструментальної справи [171, 285].
Вибр. бібліогр.:
"Организация предприятий" (Єкатеринбург, 1920); "Процесс резания, как единая эмпирическая формула" (Москва, 1923); "Ведение
бухгалтерского учета при падающей валюте. Учет в рублях: товарном, золотом, учетном и т. п. Краткое руководство для бухгалтеров,
счетоводов и руководителей промышленных предприятий" (Москва, 1923); "Как выгоднее вести работу на токарных станках" (Москва, 1924);
"Шахматный баланс и сторнировочный метод учета" (Москва, 1927); "Научные основы наивыгоднейшего резания металлов" (Москва, 1936);
"Новейшие практические формулы и номограммы для расчета скоростей резания [металла] на базе третьего приближения".
Викладач кафедри соціально-економічного циклу наук у Харківському технологічному
інституті (1924–1928). Читав курс лекцій з політичної економії. Аспірант Українського інституту марксизму, водночас –
викладач Комуністичного університету ім. Артема (1927–1929) [31].
Вибр. бібліогр.:
"Учебник обществоведения" (Харків, 1931).
Викладач курсу з гідротехнічних споруд у Харківському технологічному інституті,
водночас – у сільськогосподарському інституті (1929) [171].
Уродженець Харкова, син купця. Закінчив Харківську 1-шу гімназію (1896),
університет. Асистент Фарбувальної лабораторії Київського політехнічного інституту (1905), Харківського технологічного інституту (1921).
Керував практичними заняттями з органічної хімії. Викладач хімії Харківського зоотехнікуму. Асистент, викладач, завідувач кафедри
неорганічної та аналітичної хімії Харківського медичного інституту (1925–1928). Професор, завідувач кафедри технічної хімії
Харківського університету (від 1933)
[50, 171].
Головін Харлампій Сергійович (13 лютого 1844–22 березня 1904) – почесний інженер-технолог.
Уродженець Рязанської губернії. Закінчив Миколаївську інженерну академію (1868).
Читав курс лекцій з будівельної механіки в Інженерній академії (від 1875) і Петербурзькому технологічному інституті (від 1879).
Слухав лекції Г. Кірхгофа, Г. Гельмгольця у Берліні, займався проєктуванням парових машин у Льєжі (1875). Ад'юнкт-професор (1876).
Член Будівельного комітету ХТІ. Професор будівельної справи й помічник директора Харківського технологічного інституту (1888–1891).
Член Харківського відділення Імператорського російського технічного товариства. Директор Петербурзького технологічного інституту
(від 1891). Куратор Петербурзького навчального округу (1902). Член інженерної ради Міністерства шляхів сполучення (1892–1902).
Брав участь у роботі журі виставок у Чикаго та Парижі (1900), за що нагороджено командорським хрестом Ордену Почесного легіону.
Дійсний член Імператорського російського технічного товариства [43, 59, 90, 131, 147].
Вибр. бібліогр.:
"Одна из задач статики упругого тела" (СПб., 1882); "Курс строительной механики" (СПб., 1885); "Упругие арки" (СПб., 1886);
"О внутренних натяжениях в стенках металлических цилиндров" (СПб., 1888).
Уродженець Кубанської області, штабс-капітан. Закінчив Катеринодарську гімназію
(1909), Харківський університет. Викладач математики у Харківській гімназії для групи викладачів, водночас – у
Приватному реальному училищі професора Г. Ф. Буракова та Харківському технологічному інституті (1915–1916). Керував практичними
заняттями з аналітичної геометрії. Член Харківського математичного товариства (1916) [170].
Гольман Павло Борисович (16 серпня 1895–?) – інженер-механік.
Уродженець Кобеляків Полтавської губернії. Після закінчення чоловічої гімназії
(1914) був студентом Петроградського політехнічного інституту. Закінчив з відзнакою Харківський технологічний інститут (1921).
Інженер з ремонту при господарській частині ХТІ (1921). Викладач Харківського вечірнього електромеханічного робітничого технікуму
ім. "Профінтерну" (1922–1924). Асистент, викладач Харківського технологічного інституту (1925–1930). Керував проєктуванням,
читав курси лекцій із загального машинобудування, вантажопідіймальних машин, залізних конструкцій, кранобудування, котлобудування,
опору матеріалів, теорії пружності, трансмісії.
Завідувач кафедри Уральського політехнічного інституту у Свердловську (1930–1934).
В.о. доцента Харківського механіко-машинобудівного інституту (1934). Імовірно, під час Другої світової війни, – в.о.
професора кафедри деталей машин Сталінградського механічного інституту. Доцент Тульського механічного інституту (від 1945),
Ростовського інституту сільськогосподарського машинобудування (від 1950). Завідувач кафедри Мелітопольського інституту
інженерів-механіків сільського господарства (від 1951). Кандидат технічних наук (1953).
Автор 14 друкованих праць [31, 97, 171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"Формы мостовых электрических кранов" (Свердловськ, 1930); "Подъемно-транспортные устройства мартеновского цеха" (Харків, 1938);
"Сварные безраскосные фермы в мостовых кранах" (1953); "Горизонтальная жесткость моста крана" ("Вестн. машиностроения", 1955, № 7).
Гольцберг (Holzberg Isaac Raphael) Исаак Рафаель (Павлович) (1885–1981) – математик.
Уродженець Ковна. Закінчив гімназію Варшавського університету (1906), Харківський
університет (1912). За часів студентства працював бухгалтером, керував практичними заняттями з вищої математики, механіки у Харківському
технологічному інституті (від 1920). У 1921 р. виїхав до Литви. У 1921–1933 рр. очолював різні навчальні заклади єврейської громади
у Литві: директор гімназії у Тельшяї (від 1921–1925, 1927–1933), єврейської середньої школи для дівчат "Jawne" у Тельшяї (1925–1933).
Засновник і директор гімназії у Каунасі (1925–1926). Брав активну участь у житті єврейських організацій у Литві, у тому числі в "Ахдут",
"Мізрахі". Депутат Литовського Сейму 2-го скликання за списком Блоку національних меншин (1923). Репатріювався до Ерец-Ісраелю у 1933 р.
Головний інспектор релігійної освіти Національного комітету (Ваад Леумі) (від 1943). Член Національно-релігійної партії МАФДАЛ. Автор
багатьох статей і довідників для вчителів та вихователів. Його діяльність відзначена нагородою президента Литви (1931), муніципальною
премією в галузі освіти (1967) та премією Ізраїлю в галузі освіти (1979) [171, 218].
Студент електротехнічного факультету Харківського технологічного інституту
(від 1921). У 1922 р. відзначений стипендією ім. В. Г. Короленка. За часів студентства перебував і викладачем кафедри соціально-економічних
наук у ХТІ. Читав лекції з російської історії на робітничому факультеті ХТІ (1923–1924). У 1924 р. перейшов до Інституту червоної
професури [171, 220].
Вибр. бібліогр.:
"Теория прибыли Маркса и ее критика" (1924); "Материалы по экономике советской электротехнической промышленности /
под ред. Н. И. Вагранского" (Москва, 1935–1936).
Гончаров Василь Леонідович (24 вересня 1896–30 жовтня 1955) – математик.
Уродженець Києва, син чиновника. Закінчив Харківську 3-тю гімназію,
Харківський університет (1919), учень С. Н. Бернштейна. Викладав у навчальних закладах Москви та Харкова, у т. ч. у Харківському
технологічному інституті (1920–1922). Читав курс лекцій з диференціального числення, аналітичної геометрії. Займався науково-дослідною
роботою в Паризькому університеті (1926–1928). Професор вищої математики факультету профосвіти ХІНО, Харківського геодезичного та
землевпорядного інституту (1925–1929). Завідувач секції функцій комплексних змінних Українського інституту математичних наук (1929).
Доктор фізико-математичних наук (1935). Професор Військово-повітряної ордену Леніна академії РСЧА ім. Жуковського. У 1943–1955 рр.
– завідувач сектору математики Інституту методів навчання АПН РРФСР. Розробив новий зміст роботи з обчислень у школі,
створив оригінальну систему вправ, обґрунтував необхідність вивчення в курсі математики алгебраїчної символіки, сформулював
найважливіші методичні рекомендації з курсу алгебри. Член-кореспондент АПН РРФСР (1944) [171, 221].
Вибр. бібліогр.:
"Теория интерполирования и приближения функций" (Москва, 1934); "Теория вероятностей" (Москва, 1937); "Вычислительные и графические
упражнения с функциональным содержанием в старших классах школы" (Москва, 1948); "Теория интерполирования и приближения функций"
(Москва, 1954); "Начальная алгебра" (Москва, 1955).
Закінчив Політехнікум у Карлсруе (Німеччина). Старший інспектор
індивідуально-технічної освіти робітників Управління профосвіти Наркомпросу України (від 1925), водночас – інженер ХТІ,
завідувач електротехнічного факультету ХПІ (1930) [49, 171, 222].
Вибр. бібліогр.:
"Учебник обществоведения" (Харьков, 1927–1930).
Секретар правління Харківського технологічного інституту (1926). Технічний
співробітник комісії з будівництва лабораторій електротехнічного факультету ХТІ (1929) Читав спецкурс у 1930 р. [171].
Був студентом Ризького політехнічного інституту. Закінчив електротехнічний факультет
Харківського технологічного інституту (1923). Викладач, доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського
електротехнічного інституту. Монтажний інженер Державного електричного заводу, і водночас – викладач, асистент професора
В. М. Хрущова у Харківському державному електромеханічному робітничому технікумі ім. "Профінтерну" [171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"Сушка турбогенераторов" (журн. "Электр. станции", 1932, № 5); "Фильтровка масла трансформатора без перерыва его эксплоатации"
(журн. "Электр. станции", 1933, № 1); "Монтаж силовых трансформаторов" (Москва, 1964).
Викладач англійської мови на робітничому факультеті при Харківському
технологічному інституті та ХТІ (від 1921). Професор Харківського інституту народного господарства (1927) [31, 171].
Уродженець Сумського повіту, дворянин. Закінчив Харківську 2-гу гімназію (1902),
Харківський університет. Викладач Харківської чоловічої гімназії, Приватної чоловічої гімназії 2-ї групи викладачів, Жіночої гімназії
Д. Д. Оболенської (1916). Викладач російської та української мов Харківського технологічного інституту, робітфаку і групи "1000" ХТІ
(1924–1930) [31,47, 49-50].
Граве Дмитро Олександрович (25 серпня 1863–19 грудня 1939) – математик.
Уродженець Кирилова Новгородської губернії, син повітового очільника дворянства.
Закінчив Санкт-Петербурзький університет (1885). Учень П. Л. Чебишева. Магістр математики (1889). Викладав у Петербурзькому університеті
(1889–1897), водночас – в Інституті інженерів шляхів сполучення (1890), Вищій жіночій школі (1892),
Військово-топографічному училищі (1893). Доктор математики (1896). Ординарний професор Харківського університету (від 1899), водночас
– викладач нарисної та аналітичної геометрії Харківського технологічного інституту (1899–1901). Проводив контрольні репетиції
з математики, механіки, фізики, хімії. У 1902–1939 рр. – професор, завідувач кафедри чистої (елементарної) математики
Київського університету. Завідувач лабораторії механіки КІНО (1927). Дійсний член Київської філії Українського товариства працівників
науки й техніки (1929). Дійсний статський радник. За відмінну і старанну службу нагороджений орденами св. Станіслава 2-го, Анни 2-го,
Володимира 3-го (1917) ступенів. Засновник української алгебраїчної школи. Академік АН УРСР (від 1920). Голова Комісії чистої,
прикладної математики АН УРСР (1921–1933). Член Комітету Всенародної бібліотеки у Києві (1920–1921), Всеукраїнського комітету
сприяння вченим (від 1921). Учасник Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927). Член-кореспондент (1924), почесний член
АН СРСР (1929). Директор Інституту математики АН УРСР (1934–1939). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора [8, 53, 59, 123].
Вибр. бібліогр.:
"Об интегрировании частных дифференциальных уравнения первого порядка" (СПб., 1889); "Курс аналитической геометрии" (СПб., 1893);
"Курс дифференциального исчисления" (СПб., 1893); "Курс высшей алгебры" (Київ, 1903); "Теория конечных групп" (Київ, 1908);
"Элементарный курс теории чисел" (Київ, 1909); "Курс алгебраического анализа" (Київ, 1910); "Введение в анализ" (Київ, 1910);
"Арифметическая теория алгебраических величин" (Київ, 1910); "Элементы теории эллиптических функций" (Київ, 1910);
"Основы аналитической геометрии" (Київ, 1911–1912); "Энциклопедия математики" (Київ, 1912); "Основи алгебри" (Київ, 1919).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Викладач Будівельного технікуму при Харківському технологічному інституті (1929).
Імовірно, заступник директора науково-дослідної гідротехнічної лабораторії "Союзводобуд" у Харкові (1936) [3, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Улучшенные типы низконапорных плотин" (Київ, 1948); "Инженерная гидрология и гидрометрия" (Москва, 1966).
Гречанінов Олексій Васильович (1858–?) – інженер-технолог.
Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1882). Викладач механіки,
креслення Харківського технологічного інституту (від 1886). Професор кафедри прикладної механіки (1892–1905). Читав курси лекцій з
теоретичної та прикладної механіки, будови парових машин. Член Південноросійського товариства технологів (від 1896), Харківського
відділення Імператорського російського технічного товариства. Ревізор з нагляду за освітніми установами Управління Поліських залізниць
і завідувач ними у Могильові (1910). Постійний член Шкільної ради Віленської губернії. Дійсний член Харківського відділення, член Ради,
секретар Віленського відділення Імператорського Російського технічного товариства (1914–1915). Дійсний статський радник. Викладач
середньотехнічного училища та професор Владикавказького політехнічного інституту. У 20-ті роки репресований. Імовірно, декан механічного
факультету Донецького технікуму ім. Артема (1923) [21, 35, 43, 59, 83, 131].
Вибр. бібліогр.:
"Гидродинамическая теория трения хорошо смазанного шипа в подшипнике" (Харків, 1887); "Атлас конструктивных чертежей к курсу устройства
паровых машин" (Харків, 1891); "Общая теория результирующего эксцентрика и основная теория кулиссных механизмов с описанием их
конструкций" (Харків, 1893); "Парораспределительные кулиссные механизмы (приводы) и золотники" (Харків, 1893); "Два основных
принципа работы насыщенными парами в приемнике с теплопроницаемыми стенками, теоретически эквивалентных принципу Карно" (Харків, 1893);
"Sur la stabilite du mouvement de la machine reglee par un regulateur a action directe" (Харків, 1897); "Курс общей элементарной механики"
(Харків, 1897); "Кинематика" (Харків, 1899); "Основания статики твердого тела и системы вообще" (Харків, 1899); "Расчет главнейших
частей паровой машины" (Харків, 1901); "Динамика" (Харків, 1902); "Паровые машины" (Харків, 1905); "О многоэтажности в огневом
фабричном страховании" (Харків, 1906).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Григан Альфонс Якович (12 травня 1899–?) – інженер-хімік.
Уродженець с. Гарсен Іллукстського повіту Курляндської губернії, латиш, син
селянина. Закінчив Казанське (б. Віленське) середнє хіміко-технічне училище (1918). Учасник громадянської війни у складі війська
Колчака (1918–1919). Від 1919 р. – у Червоній Армії. Закінчив 5-у артилерійську школу у Харкові (1922). Завідувач
лісопилки Кияницького цукрового заводу (1923). Військком 3-ї Казанської дивізії (1923–1924). Завідувач секції Біржі праці у Харкові
(1924–1925). Закінчив хімічний факультет Харківського політехнічного інституту за спеціальністю "Технології пірогенних речовин" (1929).
Інспектор-інструктор Наркомпраці УРСР у Харкові (1925–1929), старший асистент Науково-дослідного інституту прикладної хімії
(1930–1931), старший науковий співробітник Вуглехімічного інституту (від 1931), старший інженер тресту «Коксохім3», водночас –
аспірант кафедри органічних речовин (1929), асистент ХТІ, ХПІ. Від 1930 р. – викладач, доцент Харківського хіміко-технологічного
інституту, водночас – доцент інституту механізації сільського господарства (1933–1936), авіаційного інституту (1936–1937).
Читав курс лекцій з технології палива [171].
Вибр. бібліогр.:
"Обогащение и коксование углей Подмосковного бассейна в смесях с донецким углем и использование при проектировании Тульского
коксохимического комбината"; "Промышленное использование газов" (1931); "Крэкинг или гидрогенизация смолы" (1933).
Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.
Викладач Харківського технологічного інституту (1920–1921). Читав курс лекцій
з бактеріології. Науковий співробітник Харківського санітарно-біологічного інституту (1927) [171].
Вибр. бібліогр.:
"Жизнь и смерть в природе" (Харків, 1922); "О бешенстве людей и животных" (Одесса, 1922).
Гриневецький Василь Гнатович (14 червня 1871–27 березня 1919) – инженер–механик.
Уродженець Катеринодара. Закінчив Імператорське Московське технічне училище
(1896). Викладач з деталей машин і проєктування, професор (1902), директор (1914–1918) ІМТУ. Засновник і головний керівник Московської
школи теплотехніків. Досліджував робочі процеси, які відбуваються в парових машинах, котельних агрегатах та двигунах внутрішнього
згоряння. Розробив схему теплового розрахунку котлоагрегату, яка ґрунтується на правильному уявленні про процеси теплопередачі (1905),
теорію економічного розрахунку робочого процесу парової машини (1906). Вперше у світі запропонував тепловий розрахунок двигуна
внутрішнього згоряння (1907), який досі лежить в основі проєктування та аналізу робочих процесів цих двигунів. Презентував проєкт
перетворення МВТУ на вищу школу політехнічного типу. У 1916 р. запропонував проєкт реформи професійної освіти, в якому відстоював
необхідність посилення спеціалізації. Один з організаторів і перший завідувач відділу стаціонарних установок Експериментального
інституту НКШС (1918).
Жовтневий переворот та більшовиків зустрів з неприхованою ворожістю, вірив, що комуністичний уряд – зло минуще й існувати
буде недовго. Був переконаний, що повернення від комунізму до "нормального" життя буде не лише відновленням господарства,
підірваного війною та більшовизмом, але й дасть місце новому, американському економічному розвитку, багато ознак якого,
на його думку, вже були в роки, що передували війні. У 1918 р. він поїхав з Москви до Харкова, де читав лекції та проводив
практичні заняття у Харківському технологічному інституті. В Україні видана в 1919 р. остання його праця – "Послевоенные
перспективы русской промышленности" (Повоєнні перспективи російської промисловості), яка стала настільною книгою у вищих ешелонах
радянської влади. У ній подано план реконструкції господарського життя Росії. Для відродження економіки країни, на думку автора,
необхідна радикальна технічна та організаційна революція всієї промисловості. І, перш за все, – повномасштабна перебудова енергетичного
комплексу шляхом створення мережі районних електроцентралей під час широкого використання водної енергії та місцевого палива, значне
розширення залізничної мережі, електрифікація найважливіших залізничних ліній, використання тепловозів. Відзначено важливість
перенесення промисловості до джерел сировини, енергії – до споживачів.
За відмінну службу та особливі досягнення нагороджений: орденами св. Володимира 4-го, Станіслава 2-го, Анни З-го ступенів;
бронзовою медаллю У пам'ять 300-річчя царювання Дому Романових». У 1921 р., як визнання його заслуг й задля увічнення пам'яті,
його ім'ям названо Теплотехнічний інститут у Москві [171, 225].
Вибр. бібліогр.:
"Теория паровых машин" (Москва, 1900); "Теория индикатора и обращение с ним" (Москва, 1902); "Тепловой расчет рабочего процесса
двигателей внутреннего сгорания" (Москва, 1907); "Технические условия производства сельскохозяйственных локомобилей в России"
(Санкт-Петербург, 1911); "Тепловые силовые станции" (Москва, 1912); "Технико-общественные задачи в сфере промышленности и техники
в связи с войной" (Москва, 1914); "Послевоенные перспективы русской промышленности" (Харків, 1919).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Гулінов Григорій Миколайович (10 січня 1879–?) – інженер-технолог.
Уродженець Зінькова Полтавської губернії, син купця. Закінчив Полтавське
реальне училище (1897), Харківський технологічний інститут (1903). Лаборант за наймом, потім – у штаті при лабораторії фарбувальних і
органічних речовин, викладач, професор ХТІ (1903–1930). Читав курси лекцій з фарбувальних пігментів, білення, фарбування та ситцевибивання.
Виступив з доповіддю в Товаристві для сприяння покращенню та розвитку мануфактурної промисловості в Москві, яка була підготовлена
спільно з професором О. П. Лідовим (1903). Займався дослідженням інфузорної землі з Тифліса. Учасник Першого Менделєєвського з'їзду
(1907). Присяжний засідатель окружного суду Харкова (1909). Був співробітником Енциклопедичного словника «Товарищества Гранат и К°»
(1911–1916). Член експертної комісії з випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського
господарства (1914). Консультант Хімічного комітету Головного артилерійського управління на заводі вибухових речовин Півдня
Росії (1915–1916). Головне артилерійське управління відрядило до Слов'янська на завод вибухових речовин. У Лисичанську налагодив
виробництво динітрофенолу та мелініту на заводі Товариства «Любімов, Сольве і К°». Голова хімічної секції Студентського технічного
товариства (1916). Член Центральної контрольної комісії ХТІ (1921). Доцент кафедри технології органічних речовин ХТІ (1923–1925).
Завідувач кафедри технології анілінових барвників і проміжних продуктів (від 1925). Читав курс лекцій з контролю виробництва (1927).
Учасник IV Менделєєвського з'їзду в Москві (1925). Професор (1926–1929). Науковий співробітник науково-дослідної кафедри хімічної
технології органічних речовин при ХТІ (1925–1929). Від 1930 р. – професор Харківського хіміко-технологічного інституту.
За відмінну і старанну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня [21, 31, 32, 48-50, 55, 134, 170, 296].
Вибр. бібліогр.:
"Фотография в ситцепечатании" (Харків, 1903); "Соединение белого индиго с формальдегидом" (Сб. техн. студ. о-ва при ХТИ, 1903);
"Колористические заметки" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1904); "Липотон – новые белила" (Изв. Южнорус.
о-ва технологов, 1910); "О теплоте нейтрализации в органических растворителях" (Харків, 1911).
Бібліотека висловлює подяку викладачу НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.
Гундер Олександр Йосипович (22 серпня 1886–1941) – хімік.
Уродженець Харкова, син почесного громадянина. Закінчив Сумську гімназію (1905),
Харківський університет з дипломом I-го ступеня (1910), Харківський технологічний інститут. Лаборант при хімічній лабораторії ХТІ, водночас
– понадштатний лаборант при відділенні якісного аналізу хімічної лабораторії університету (1911–1914),
де проводив заняття з технічної хімії (1913–1916). Удосконалював освіту в Лейпцизі, під керівництвом професора В. Бетгера (1912).
Сконструював установку для отримання хлорного етилу в лабораторії кількісного аналізу ХТІ (1915). Член фізико-хімічного товариства при
Петроградському університеті (1917). Викладав у Торговій школі Ремісничого товариства (1915–1916). Цивільний чин –
титулярний радник. Асистент (1917), викладач, доцент кафедри неорганічної хімії (1919–1925). Член правління ХТІ (1920). Завідувач
лабораторії кількісного та якісного аналізу (від 1919). Проректор інституту з адміністративно-господарської частини (1920–1921). Член
факультетської комісії ХТІ (1921). Гласний Денікінської думи. У 1921 р. звинувачений в пособництві Добровольчій армії на відкритому
судовому процесі у справі "Національного центру". Засуджений до "загальнопримусових робіт на 3 роки без утримання під вартою і з
використанням за спеціальністю". Професор ХТІ (1925). Завідувач кафедри неорганічної та аналітичної хімії (1925–1929). Читав лекції з
загальної, аналітичної та неорганічної хімії, кількісного аналізу, електролізу, водночас читав лекції в Недільному робітничому
університеті, УкрДоброхімі (1924). Член Товариства фізико-хімічних наук при Харківському інституті народної освіти (від 1924). Учасник
IV Менделєєвського з'їзду в Москві (1925). Сконструював та створив прилад для контролю й очищення води (1928). Завідувач хімічної
лабораторії ХТІ (1929). Заступник завідувача, завідувач хімічного факультету ХПІ (1930). Від 1930 р. – професор ХХТІ.
Декан загальнотехнічного факультету ХХТІ (1935–1939). В інституті організував лабораторію фізико-хімічних методів аналізу (1932–1934).
Ініціатор створення першої у СРСР пересувної хімічної лабораторії. Завідувач кафедри хімії ХЕТІ (1930–1936). Викладав у Промакадемії
(1929), Інженерно-педагогічному (1931), електротехнічному (1932) інститутах та Військово-господарській академії (1936). Секретар
науково-дослідної секції Комітету хімізації СРСР. Доктор хімічних наук (1939). Начальник протипожежної оборони ХХТІ (1941). Загинув під
час бомбардування Харкова. Нагороджений знаком "Відмінник хімічної промисловості" (1940) [3, 21, 26, 31, 45, 48-50, 55, 61, 134, 170, 171].
Вибр. бібліогр.:
"О теплоте нейтрализации в органических растворителях" (1912); "К вопросу об электроаналитическом определении и разделении металлов"
(1914); "К кинетике реакции обмыливания гетероциклических соединений" (1915); "Чтения по начаткам химии" (Харків, 1925);
"Определение катодного потенциала цинка" (Харків); "Электролитическое определение нитрат-иона" (Харків); "К проєкту типового оборудования
лабораторий неорганической и аналитической химии" (Харків, 1936–1937).
Позаштатний викладач Харківського технологічного інституту (1925–1926).
Читав курси лекцій з політичної економії, історії соціалізму [171].
Закінчив Харківський університет. Асистент кафедри аналітичної та неорганічної
хімії Харківського технологічного інституту (від 1929). Читав курс лекцій з аналітичної хімії. Асистент кафедри аналітичної хімії
Харківського хіміко-технологічного інституту (1940) [36].
Вибр. бібліогр.:
"Старение осадков флоккулированных коллоидов" (Тр. ХХТІ, 1949, №7); "Адсорбция из смесей растворителей" (1931).
Гуров Олександр Васильович (1843–1920/1921) – геолог.
Уродженець Саратова. Закінчив Воронезьку гімназію (1863), Харківський університет
(1867). Хранитель геологічного кабінету університету (1892). Працював у лабораторіях і музеях Англії, Франції (1873–1875).
Приват-доцент Харківського університету. У 1886–1899 рр. – у Харківському технологічному інституті. Читав курси
лекцій з мінералогії, геогнозії, геодезії. Професор (1890). Вивчав палеонтологію в музеях Парижа, Відня (1900). Організатор перших
геологічних екскурсій для студентів. Вивчав геологічну будову та корисні копалини Донецького кам'яновугільного басейну, стародавні
кристалічні породи Дніпровської площі і Маріупольсько-Бердянського плато. Під його керівництвом були пробурені перші свердловини, які
відкрили родовища кам'яної солі в Бахмуті (1871) і артезіанської води у Харкові (1886). За відмінну і старанну службу нагороджений
орденом св. Станіслава 2-го ступеня (1893) [35, 57-59, 79, 131, 148].
Вибр. бібліогр.:
"Геологические исследования в южной части Харьковской губернии и прилежащих местностях" (Харків, 1869); "Ископаемые органические остатки
донецких каменноугольных осадков" (Харків, 1873); "Геогностическое описание Дружковского месторождения каменного угля Бахмутского уезда"
(Харків, 1877); "Геологический очерк кристаллических пород в Мариупольском и Бердянском уездах" (Харків, 1880); "К геологии
Екатеринославской и Харьковской губернии" (Харків, 1882); "Кристаллография" (Харків, 1886); "Курс минералогии" (Харків, 1886–1887);
"Геологическое описание Полтавской губернии" (Харків, 1888); "Курс геологии" (Харків, 1888); "Гидрогеологическое исследование
(изучение подземных и родниковых вод) Павлоградского и Бахмутского уездов Екатеринославской губернии в виду обводнения и орошения края,
с приложением главы о полезных ископаемых" (Харків, 1894).
