Бабаков Олександр Михайлович  –  географ.
         Викладач Харківського технологічного інституту та робітничого факультету (1923–1930). Читав курси лекцій зі світознавства, з загальної та економічної географії. Завідувач кабінету світознавства на робітфаку ХТІ (від 1927). Секретар робітничого факультету при ХТІ (1928–1929). Заступник завідувача з навчальної частини ХММІ вечірнього відділення (1936) [2, 3, 171].

Бабаков Іван Михайлович   (4 жовтня 1890–1974)  –  математик.
         Уродженець Олексіївки Корочанського повіту Курської губернії, син священика. Закінчив Харківський університет (1916). Викладач теоретичної механіки Харківського технологічного інституту з 1917 року (за наймом, у штаті з 1920). Проводив практичні заняття з механіки. Перший декан робітничого факультету при ХТІ (1921–1924), водночас викладав алгебру та арифметику (до 1929). Уповноважений від ХТІ із забезпечення академічного пайку, помічник завідувача продовольчої частини (1920), член факультетської комісії ХТІ (1921). Завідувач 4-ї профшколи при ХТІ (від 1922). Професор (1923), завідувач кафедри теоретичної механіки (1923–1929). Читав курси лекцій з прикладної математики, теоретичної механіки, стійкості рівноваги та рухів. Також викладав курс землеробської механіки (від 1927). Член Комісії ХТІ з розробки програми з наукової організації праці (1924). Голова Центральної апеляційної комісії при ХТІ (від 1925). Проректор з навчальної частини ХТІ (1925–1929). Помічник директора ХПІ з навчальної частини (1930). Член Харківського математичного товариства (від 1916). Дійсний член науково-дослідної кафедри прикладної математики (1923–1929). Учасник Всеросійського з'їзду факультетів у Москві (1923), Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, направлений до Харківського машинобудівного інституту. Завідувач кафедри механіки ХММІ, ХПІ (1950–1962). Проректор з навчальної частини ХММІ (1936). Член вченої ради ХПІ. Нагороджений: орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора та "Знак Пошани". Заслужений діяч науки УРСР (1961) [1, 2, 3, 31, 32, 48-50, 58, 61, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Астатическое и статическое учение об устойчивости равновесия" (Харків, 1916); "Кинематика" (Харків, 1921); "Статика" (Харків, 1921); "Аналитическая механика" (Харків, 1921); "Крутильное колебание" (Харків, 1933); "Теория колебания" (4-е вид., Москва, 2004).

Бабаков Микола Георгійович   (26 травня 1901–1981)  –  інженер-механік.
         Уродженець Дружківки Донецької області. Закінчив механічний факультет Харківського технологічного інституту (1926). Інженер Харківського паровозобудівного заводу, водночас  –  асистент лабораторії технології металів ХТІ (від 1927). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, направлений до Харківського машинобудівного інституту. Головний технолог Уральського турбінного заводу (1941–1949). Головний інженер Свердловського турбомоторного заводу (1949–1962). У 1963–1978 рр. працював в ЦНДІВажмаш: головний інженер проєкту, провідний конструктор, старший науковий співробітник. Один з організаторів серійного виробництва суднових турбін. Керував роботою з підготовки й освоєння виробництва нових турбін з високими параметрами пари типу ВПТ 25–3, ВПТ 25–4 потужністю 25 тис. кВт, а також розробкою, підготовкою виробництва та освоєнням головних зразків нової серії теплофікаційних парових турбін типу ВПТ–60, ВТ–50; ВТ–100 потужністю 50 і 100 тис. кВт. Брав участь у розробці нової технології та організації серійного виробництва дитячих велосипедів, запасних частин для тракторів С–80. Лауреат Державної премії СРСР (1948, 1951). Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1995), медалями [171, 189].

Бавикін Н. А.  –  офіцер.
          Викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту. Читав курс лекцій з тактики (1927) [171].

Багалій Дмитро Іванович   (26 жовтня 1857–9 лютого 1932)  –  історик.
         Уродженець Києва. Закінчив Київський університет (1860). По закінченні курсу залишений для підготовки до професорського звання з російської історії. Приват-доцент (1883), екстраординарний (1887), ординарний (1889), заслужений (1908) професор Харківського університету. Читав курси лекцій з російської історії, історіографії, історії Південної Русі, історичної географії. Ректор Харківського університету (1906–1911). Член Державної ради (1906; 1910–1914), голова Харківської міської думи (1914–1917). Водночас виконував обов'язки завідувача Харківського історичного архіву майже 30 років (від 1883). Головний редактор університетських ювілейних видань. Читав лекції на Вищих жіночих курсах. Протягом 12 років був головою правління Харківської громадської бібліотеки та головою комітету з видання книг для народу. Дійсний статський радник. Після 1917 р. викладав історію у харківських інститутах, у тому числі у Харківському технологічному інституті, на робітничому факультеті читав курс лекцій з історії України (1921–1923). Завідувач кафедри історії України факультету профосвіти Харківського інституту народної освіти (від 1923). Брав участь у роботі зі створення Української академії наук. Академік АН України (від 1919). Декан Академії теоретичних знань. Завідувач науково-дослідної кафедри історії України (1921). Професор історії України ХІНО (1921–1927). Директор Науково-дослідного інституту з вивчення життя і творчості Т. Г. Шевченка (1926–1932). Від 1920 р. очолив архівну секцію Харківського, а потім і Всеукраїнського комітету з охорони пам'яток мистецтва та старовини, входив до складу Особливої Всеукраїнської архівної комісії. Заступник голови Головного архівного управління УРСР. Керував Центральним архівним управлінням УРСР (1923–1924). Завідувач редакції журналу «Видання Центрального Архівного Управління» (від 1929). Був членом Державної ради від Академії Наук і 9 російських університетів. Перший віце-президент АН України і перший голова її історико-філологічного відділення. Автор понад 400 друкованих праць [71, 134, 136].
         Вибр. бібліогр.: "История Северской земли до половины XIV века" (Київ, 1882); "Очерки из истории колонизации и быта" (Москва, 1887); "Новый историк Малороссии" (СПб., 1891); "К истории учений о быте древних славян" (Київ, 1892); "Украинская старина" (Харків, 1896); "История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655-го по 1905-й год)" (Харків, 1905–1912); "Русская история" (Харків, 1909–1911); "Просвита: Очерки по истории украинской культуры" (Харків, 1911).

Багмут Іван Андріанович   (7 червня 1903–20 серпня 1975)  –  письменник.
         Уродженець села Бабайківка Новомосковського повіту Катеринославської губернії, син учителя. Закінчив церковно-парафіяльну школу, з 1913 р. навчався в Новомосковській чоловічій класичній гімназії. У 1919 р. вступив на останній курс учительської семінарії, яку закінчив у 1921. Сільський учитель. Інспектор Народного комісаріату освіти УРСР, редактор відділу юнацької літератури в Держвидаві України, літературний редактор художнього відділу Всеукраїнської радіоуправи, референт в РАТАУ. Водночас навчався у Харківському сільськогосподарському інституті. Член літературних організацій письменників України: «Молодняк», «Пролітфронт», клуб літераторів ім. В. Блакитного. Від 1930 р. викладав українську мову на підготовчих курсах Харківського політехнічного інституту. У 1935 р. заарештований Харківським управлінням НКВС УРСР. Особлива нарада за звинуваченням у контрреволюційній діяльності засудила його на 6 років позбавлення волі. Учасник Другої світової війни. Від 1944 р.  –  знову у Харкові. Директор міського відділення Укрлітфонду, член Спілки письменників України (від 1946). Реабілітований у 1957 р. Лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (1973) [171, 190].
         Вибр. бібліогр.: "Гарячі джерела" (1947); "Оповідання" (1951); "Шматок пирога" (1957), «Злидні» (1958); "Знак на стіні" (1961); "Блакитне плесо" (1959); "Життєпис слухняного хлопця" (1968).

Баженов А. М. [Н.].
         Викладач робітничого факультету при Харківському технологічному інституті (1927–1930). Асистент ХПІ. Член робочої комісії ХПІ з дорожньо-мостового відділення (1930). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського будівельного інституту [171].

Баженов Микола Михайлович   (6 жовтня 1885–18 грудня 1962)  –  філолог.
         Уродженець Харкова, син урядовця. Закінчив Харківську 3-тю гімназію, Харківський університет. Учитель гімназії, заснованої групою викладачів Харківської 3-ї гімназії (1916). Викладач російської мови та літератури робітничого факультету при Харківському технологічному інституті і водночас Харківського сільськогосподарського інституту (1923–1929). Професор, завідувач кафедри Харківського університету [48-50].
         Вибр. бібліогр.: "Юбилейные годы Г. Ф. Квитки-Основьяненко" (Харків, 1909); "Г. Ф. Квитка, как вдохновитель Гоголя" (Харків, 1916); "Грамматика русского языка" (Київ, 1937).

Базилевич С. Є. [Семен Євгенович]  –  офіцер.
         Полковник військ зв'язку. Викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (від 1928). Політпрацівник РСЧА в групах студентів-допризовників [171].

Балдуєв Микола Володимирович   (1891–?)  –  інженер-електрик.
         Закінчив Петроградський електротехнічний інститут. Працював на заводі З. Е. К. Водночас  –  викладач електротехніки у Харківському технологічному інституті (1921–1923). Головний механік Харківського електромеханічного заводу, викладач школи майстрів при заводі (1927–1928), професор 2-ї групи Харківського вечірнього електромеханічного робітничого технікуму ім. «Профінтерну». Головний інженер Калузького турбінного заводу (від 1945). Начальник відділу парових турбін СКБ заводу (1955) [171, 172, 239].

Балинський Євген Станіславович   (1895–1938)  –  інженер.
         Уродженець Харкова. Викладач Харківського технологічного інституту (1929–1930). Член робочої комісії ХПІ з дорожньо-мостового відділення (1930). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського інженерно-будівельного інституту. Професор, завідувач кафедри металевих та дерев'яних конструкцій ХІБІ. Імовірно, заступник головного конструктора авіазаводу № 18 (Вороніж). Заарештований у 1937 р. за звинуваченням в участі в діяльності антирадянської правотроцькістської організації. Розстріляний в 1938, реабілітований в 1958 р. [171, 192].
         Вибр. бібліогр.: "Проєктирование и монтаж металлических конструкций" (Харків; Київ, 1936); "Монтаж металлических конструкций строительной промышленности" (Харків, 1937).

Барабашов [Барабашев] Микола Павлович (30 березня 1894–29 квітня 1971)  –  астроном.
         Уродженець Харкова, син професора. Закінчив Харківську 1-шу гімназію, Харківський університет (1919). Залишився на кафедрі астрономії для підготовки до професорського звання. Лектор Губернського політико-просвітницького відділу (1917–1918). Читав науково-популярні лекції антирелігійного характеру з астрономії про можливість міжпланетних подорожей. Від 1919 р. працював в астрономічній обсерваторії та викладав в університеті. У 20-ті роки також викладав у харківських інститутах: технологічному (керував практичними заняттями з теоретичної механіки у 1920–1922 рр.), народної освіти, геодезичному. Читав курси лекцій з астрономії, фізики, математики, астрофізики. Консультував членів аеросекції ХТІ щодо проблем реактивного руху. Голова астрономічної секції на Першому Всеросійському з'їзді любителів світознавства (Петроград, 1921). Ад'юнкт-професор астрономії (1925). Завідувач астрономічного відділу при Всеукраїнському музеї ім. Артема (1925–1926). Член Харківської філії Українського товариства працівників науки й техніки. Завідувач фотометричної лабораторії Української Палати мір і ваг (1928–1933). Викладав курс природознавства в Заочному комуністичному університеті (від 1929). Від 1930 р.  –  директор Харківської астрономічної обсерваторії, з 1933  –  завідувач кафедри астрономії ХДУ. Професор (1934). Доктор фізико-математичних наук (1936). Заслужений діяч науки УРСР (1941). Ректор Харківського університету (1941–1945). Дійсний член АН УРСР (1948). Герой Соціалістичної Праці (1969). Член Міжнародного Астрономічного Союзу. Голова Астрономічної Ради АН УРСР. Автор майже 400 друкованих праць [71, 134, 137].
         Вибр. бібліогр.: "О высоте облачного слоя на Юпитере (журн. "Наука на Украине", 1922, № 4)"; "Наш загадочный сосед (Марс)" (Харків, 1926); "Исследование физических условий на Луне и планетах" (Харків, 1952); "О происхождении Земли и других небесных тел" (1955); "Луна" (1958); "Природа небесных тел и их наблюдение" (1969).

Баранов В. [Василь Петрович]  –  інженер-електрик.
         Закінчив Харківський технологічний інститут. Асистент ХТІ, ХПІ (1929–1930). Проводив заняття на робітничому факультеті при ХТІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту [171].

Басик А. В.  –  офіцер.
         Інструктор Харківської Школи червоних старшин, водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (від 1928). Керував практичними заняттями зі стрілецької справи. Від 1930  –  у Харківському інженерно-технічному, ветеринарному інститутах. Читав курс з військово-хімічної справи [171].

Басков Борис Сократович (1884–1964)  –  інженер-енергетик.
         Уродженець Санкт-Петербурга. Закінчив Санкт-Петербурзький електротехнічний інститут. Учень О. С. Попова, винахідника радіо. Брав участь у розробці і реалізації плану ДЕЕЛРО. Делегат VIII Всеросійського електротехнічного з'їзду (1921). Член правління Всеукраїнської асоціації інженерів. П'ять років працював на будівництві Дніпрогесу. Працював на заводі З. Е. К., «Електросила», водночас  –  викладач електротехнічного факультету Харківського технологічного інституту (1921–1923). Читав курс лекцій з електричних мереж та ліній. Член факультетської комісії (1921). Помічник керівника Військово-морського відділу Електротресту Центрального району у Харкові (1924–1926). Працював у радянському представництві в Берліні, у «Теплопроєкті» Наркомату електростанцій СРСР у Москві (1945). Заарештований і засуджений за «шпигунство на користь Німеччини». Реабілітований за відсутністю складу злочину Військовою колегією Верховного суду СРСР у 1958 р. [24, 68, 134, 171].
     Вибр. бібліогр.: "Знание к станку: Юбилейный сборник школы мастеров" (Харків, 1921–1926); "Развитие электропромышленности сильных токов" (1922–1927); "Изготовление бетонных оснований для перехода опор на о. Хортица"; "Начало разработки проблем электрификации научно-техническим обществом им. Фарадея"; "VIII Всероссийский электротехнический съезд"; "Начало электрификации Советского Союза"; "Днепрострой, 1927–1935 гг."

Бедило Олександр Тимофійович  –  інженер-будівельник.
         Закінчив з відзнакою інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту (1927) (його головний проєкт визнано найкращим зразком на випуску). За часів студентства був секретарем предметної комісії з архітектурно-будівельного мистецтва ХТІ (1924). Секретар інженерно-будівельного факультету (1929), інженер, викладач ХТІ. Член комісії з випробувань інженерно-будівельного факультету ХТІ, технічний контролер комісії з будівництва лабораторій електротехнічного факультету. Завідувач музею будівництва ХПІ. Від 1930 р.  –  асистент Харківського інженерно-будівельного інституту. Доцент, декан факультетів Харківського інженерно-будівельного, Харківського гірничо-індустріального інститутів. Доцент, член ради Харківського інституту інженерів комунального будівництва (1944). Завідувач кафедри архітектури та планування населених пунктів Томського інженерно-будівельного інституту (1955–1956), доцент Львівського політехнічного інституту (1968). Кандидат технічних наук. Нагороджений медалями: "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.", "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр." [171, 334].
         Вибр. бібліогр.: "Арки, своды, куполы" (Львів, 1955); "Звукопоглощающие и звукоизолирующие материалы и изделия" (Томськ, 1956); "Основы архитектурной акустики" (Львів, 1968).

Бежанов (Сакварелідзе) Сергій Георгійович (1884–1 червня 1931)  –  офіцер.
         Закінчив військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1914). Служив у Лейб-гвардії Єгерському полку. У роки Першої світової війни займав посади: старшого ад'ютанта штабу 21-го армійського корпусу, штаб-офіцера для доручень штабів 48-го армійського корпусу та Важкої артилерії особливого призначення (ВАОП). В РСЧА з весни 1918 р. Начальник штабу ВАОП 14-ї армії. Начальник оперативного відділу штабу 13-ї армії (1920), начальник оперативного управління й 1-й помічник Головнокомандувача військами у Сибіру. Підполковник. Помічник начальника штабу Західного військового округу (1923), Українського військового округу (1924–1931). Водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (від 1927). Читав курс лекцій з тактики. У 1931 р. переведений до Москви. Викладач Військової академії імені Фрунзе. Нагороджений орденом Червоного Прапора та почесною революційною зброєю. Заарештований у справі «Весна» за звинуваченням в організації збройного повстання в Україні. Розстріляний у Харкові у 1931 р. [171, 193].

Безуглий (Безуглов) Дмитро Васильович (18 сентября 1897–1977)  –  інженер-хімік.
         Закінчив хімічний факультет Харківського технологічного інституту (1925). Керівник практичних занять ХТІ з якісного аналізу (1927). Науковий співробітник хімічної лабораторії ХТІ (1929). Від 1930 р.  –  асистент, викладач Харківського хіміко-технологічного інституту. Доцент кафедри неорганічної та аналітичної хімії (1938). Завідувач кафедри аналітичної хімії ХХТІ, ХПІ (1944–1969). Кандидат технічних наук. Учасник Другої світової війни [32, 171, 252].
         Вибр. бібліогр.: "Селективная абсорбция сероводорода" (Тр. ХХТИ, 1941, № 3); "Бессероводородный метод качественного анализа" (Тр. ХХТИ, 1944, № 4); "Качественный анализ без применения газообразного сероводорода" (Тр. ХХТИ, 1945, № 5); "Коллекторный метод определения магния в присутствии кальция" (Тр. ХХТИ, 1947, № 6); "Старение осадков флоккулированных коллоидов" (Тр. ХПИ, 1952, № 1); "Разделение катионов методом осадочной хромотографии" (Тр. ХПИ, 1954, № 2); "Выделение катионов методом ионного обмена" (Тр. ХПИ, 1956, № 3).
         Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу по збереженню та обробці документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Безуглий (Безуглов) Петро Пантелеймонович  –  інженер-будівельник.
        Закінчив дорожньо-мостове відділення інженерно-будівельного факультету ХТІ (1929). Викладач курсу із залізобетонних мостів у Харківському політехнічному інституті (1930) [171].

Бейт-Міллер Антон Васильович
        Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1898), вище технічне училище в Карлсруе. Викладач німецької мови Харківського технологічного інституту (1925–1927) [171, 194].

Бекетов Олексій Миколайович (19 лютого 1862–25 листопада 1941)  –  листопада
         Уродженець Харкова. Закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв. У 1882–1888 рр. працював у відомого петербурзького архітектора М. Є. Месмахера, брав участь у розробці проєктів: палацу Великого князя Михайла Михайловича, будинку архіву Державної ради та ін. Викладач малювання у Харківському технологічному інституті (1888). Від 1889  –  штатний викладач з архітектурного проєктування ХТІ, архітектор інституту. Звання академіка архітектури отримав у 1894 р. за проєкт будинку Громадської бібліотеки Харкова, яка з 1921 р. носить ім'я В. Г. Короленка («Проєкт публічної бібліотеки для великого міста»). Викладав у школі малювання та живопису при міському музеї (1896). Член Оціночної комісії Харківського земельного банку (1897). Професор Санкт-Петербурзької академії мистецтв (1898). Член-кореспондент Імператорського Санкт-Петербурзького товариства архітекторів (1903). Радою Харківського університету йому, спільно з академіком Андріолеті, доручено розробку проєкту та побудову пам'ятника В. Н. Каразіну (1903). Викладав архітектурне креслення у Харківській міській школі малювання та живопису (1903–1905). Займався проєктуванням і будівництвом приватних та громадських будівель у Харкові (1873–1914). Розробив проєкти будівлі Управління Катерининською залізницею, Катеринославського гірничого училища (1903). Ад'юнкт-професор (1913). Архітектор Спілки споживчих товариств Півдня Росії (1919). Член факультетської комісії ХТІ (1921). Доцент (1923–1925), професор ХТІ (1927–1929). Читав курси лекцій з історії архітектури, з архітектурного проєктування. Член Комітету з будівництва корпусів та лабораторій ХТІ (1921), комісії з будівництва лабораторій електротехнічного факультету ХТІ (1929). Проєктував будівлі електротехнічного факультету ХТІ, тресту «Коксобензол», фабрики-кухні ГЕЗ, клубу металістів (1928). Від 1930  –  професор Харківського будівельного інституту. Доктор архітектури (1939), заслужений діяч мистецтв УРСР (1941). Автор понад двадцяти архітектурних шедеврів у стилі російської класичної архітектурної школи й модерну. За його проєктами побудовано понад 100 громадських і житлових будівель у Харкові, Катеринославі, Києві, Сімферополі, Новочеркаську, Лубнах, Алушті, Ялті, Ростові-на-Дону, Донецьку та містах Донбасу. Автор статей, опублікованих у журналі «Зодчий». Дійсний член Академії архітектури СРСР. Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну й старанну службу нагороджений орденами св. Анни 3-го ступеня і св. Станіслава 3-го ступеня [21, 48-50, 59, 77, 131, 134, 138, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Дом Управления Екатерин. ж. д." (Ежегодн. О-ва арх.-художн., 1907, № 2); "Архитектура: курс лекций, читаемых в Харьковском технологическом институте" (Харків, 1909); "Смета на постройку нового здания Харьковского медицинского общества" (Харків, 1911). "Доходный дом с театральным залом в г. Симферополе" (Ежегодн. О-ва арх.-художн., 1912, № 7); "Проект здания Высших Женских Курсов в Харькове" (Ежегодн. О-ва арх.-художн., 1914, № 9).

Бекетов Микола Миколайович (1 січня 1826–30 листопада 1911)  –  хімік.
         Уродженець Пензенської губернії, син моряка. Закінчив Казанський університет (1848). У 1849–1853 рр. працював у лабораторії Медико-хірургічної академії під керівництвом М. М. Зініна. Магістр хімії (1853). Асистент кафедри хімії Санкт-Петербурзького університету (1853–1855). Ад'юнкт-професор кафедри хімії Харківського університету (від 1855). Професор (1859). Читав курс лекцій з фізичної хімії (від 1860). Водночас викладав курс лекцій з хімії, з жовтня 1886 по липень 1887 р., у Харківському технологічному інституті. Доктор хімії (1865). Перший голова (1880) та почесний член Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Академік Санкт-Петербурзької АН (1886). Від 1887 р.  –  у Петербурзі, де працював в академічній хімічній лабораторії. Безкоштовно читав лекції з хімії на Вищих жіночих курсах. У 1887–1889 рр. викладав хімію Цесаревичу (майбутньому імператору Миколі II). Читав курс з основ термохімії в Московському університеті (1890). Голова Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства (1883–1887), президент Російського фізико-хімічного товариства (1889–1890, 1896–1897, 1900, 1902, 1903, 1911). Цивільний чин  –  таємний радник [10, 59, 69, 131, 139].
         Вибр. бібліогр.: "О некоторых новых случаях химического сочетания и общие замечания об этих явлениях" (СПб.,1853); "Исследования над явлениями вытеснения одних элементов другими" (Харків, 1865); "Основные начала термохимии" (Москва, 1890); "Речи химика" (СПб.,1908); "В память 50-летия учёной деятельности Николая Николаевича Бекетова" (Харків, 1904); "Избранные произведения по физической химии" (Харків, 1955).

Бекетова (уроджен. Гельцель) [Олександра Олександрівна] (1876–2 лютого 1942)
         Майстер художнього перекладу. Викладачка Харківського технологічного інституту (1930). Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові, працювала у шпиталі, допомагала євреям урятуватися від загибелі, співпрацювала з партизанами. У 1942 р. заарештована гестапо і розстріляна в районі міського лісопарку [171, 173].

Білецький Олександр Іванович (20 жовтня 1884–2 серпня 1961)  –  філолог, літературознавець.
         Уродженець Казанської губернії. Закінчив Харківський університет (1907). Від 1912 р.  –  викладач університету. Водночас викладав російську мову в Жіночій гімназії Покровської та Ілляшової (1916). Доцент історико-філологічного факультету (1917). Професор Харківського університету, Академії теоретичних знань (1920), Харківського інституту народної освіти. Входив до списку антирадянської інтелігенції ГПУ України, як «значний та активний чорносотенець» (1922). У 1922–1926 рр.  –  завідувач історико-літературної секції науково-дослідної кафедри історії європейської літератури, водночас викладав російську мову на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1924–1925). Професор Інституту червоної професури (1929–1937). Від 1936  –  старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, з 1940 р.  –  його директор. Доктор філологічних наук (1937). Дійсний член АН України (1939) та АН СРСР (1958). Автор понад 300 друкованих наукових праць. За трудову діяльність нагороджений 5 орденами, медалями [49, 50, 70, 81, 140].
         Вибр. бібліогр.: "Легенда о Фаусте" (1912); "Двадцать лет новой украинской лирики" (1924); "Шевченко и мировая литература" (1939); "Українське літературознавство за сорок років" (1957); "Від давнини до сучасності" (1960).

Бєліков Олексій Олексійович (21 жовтня 1891–1937)  –  інженер-механік.
         Уродженець Пензенської губернії. Закінчив Саратовське середньотехнічне училище (1911). Працював у металургійних трестах та об'єднаннях України (1918–1920). Комісар Харківського технологічного інституту (1920–1921). Закінчив з відзнакою ХТІ (1921). Керував практичними заняттями з геодезії (1920), з топографічного креслення (1922). Завідувач Окружного комітету з перевезень Південного округу шляхів сполучення (1922). Аспірант-стипендіат кафедри паротеплотехніки ХТІ (1923). Член Наукового комітету Головпрофосвіти (1922). Асистент (1923), викладач з теплотехніки, термодинаміки, котельних установок (1921–1925), водночас  –  викладач кафедри соціально-економічних наук в ХТІ. Викладав історію та політичну економію на робітничому факультеті при ХТІ (1924). Завідувач геодезичного кабінету (1923). Дійсний член науково-дослідної кафедри теплотехніки при ХТІ. Виступив з пропозицією про створення бібліотечної комісії з 5-ти представників (по одному від кожного факультету та двоє  –  від проффаккому). Від 1926 р.  –  у Дніпропетровську. Доцент Дніпропетровського гірничого інституту (1927). Дійсний член Дніпропетровської філії Українського товариства працівників науки та техніки (1929). Директор Надеждинського (Сєровського) металургійного заводу (1930–1931). Заступник керівника (1931–1935), технічний директор тресту "Східсталь" (1936–1937). Член редколегії журналу "Бюллетень Востокостали". Автор низки статей з економіки. Заарештований за статтею 57–7–8–11 і розстріляний у 1937 р. Реабілітований за відсутністю складу злочину Військовою колегією Верховного суду СРСР у 1957 [31, 32, 48–50, 81, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Руководство по проєктированию и расчетам паровых котлов" (Харків, 1922); "Краткое руководство по низшей геодезии" (Харків, 1922); "Пар высокого давления 60–225 атмосфер. Ч.1: Свойства и преимущества пара высокого давления и котлы для него"; "Из отчета о заграничной командировке 1923–1924 гг." (Харків, 1924); "Пылеугольные топки" (Харків, 1924); "Массовое производство в металлопромышленности" (1926); "Сжигание угольной пыли" (Дніпропетровськ, 1927).
         У бібліотеці НТУ «ХПІ» зберігаються видання з автографом ученого.

Бєлов Костянтин Олексійович (27 вересня 1905–8 червня 2001)  –  інженер-хімік.
         Уродженець м. Косів Слонімського повіту Гродненської губернії. Після закінчення робітфаку вступив до Харківського технологічного інституту в 1926 р. Стипендіат тресту "Коксобензол". Після закінчення ХПІ (1930)  –  асистент при інституті і робітничому факультеті. Від 1931 р.  –  у Харківському хіміко-технологічному інституті. Доцент кафедри пірогенних процесів (1935–1942), завідувач кафедри хімічної технології палива ХХТІ, ХПІ (1942–1986). Доктор технічних наук (1955). Професор (1957). Почесний доктор НТУ "ХПІ". Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, "Знак Пошани" та медалями [171, 262].
         Вибр. бібліогр.: "Интенсификация работы бензольных отделений на коксохимических заводах" (Москва, 1959); "Коксование газовых углей в неизмельченном виде" (журн. "Кокс и химия", № 8, 1961); "Конденсат из шебелинского природного газа" (Київ, 1960); "Исследование процессов улавливания бензольных углеводородов и очистки газа на коксохимических заводах под давлением" (Харків, 1955).

Біловодський Іван [Іванович] (1898–?)  –  інженер-хімік.
         Закінчив Харківський технологічний інститут. Інженер Центральної науково-дослідної лабораторії Українського тресту вогнетривкої та цементної промисловості, водночас  –  лаборант силікатної лабораторії ХТІ (1929) [32, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Керамическая технология" (Харків, 1937).

Білокриницький Семен Михайлович (1902–10 грудня 1937)  –  інженер-електрик.
         Уродженець Києва. Слухач нелегального марксистського гуртка. Один з організаторів комсомолу України. Засновник «Соціалістичного союзу робочої молоді  –  III Інтернаціонал» у Києві. Секретар Центрального бюро ЦК РКСМ (1920). Учасник громадянської війни (1920–1921). Секретар Київського губкому комсомолу. Завідувач оргвідділу ЦК РКСМ України (1922–1923). Після закінчення робітфаку Харківського технологічного інституту вступив на електротехнічний факультет ХТІ у 1924 р. Закінчив ХПІ в 1930 р. За часів студентства читав лекції з соціально-економічного циклу наук на робітфаку й в ХТІ (1925–1930), завідувач навчального кабінету робітфаку (1927). Аспірант ХЕТІ (від 1931). Інженер-виконроб на будівництві електростанції у селищі Зуївка Макіївського району (1932). Начальник та головний інженер будівництва Теплоцентралі в Луганську (1933). Від 1936  –  у Харкові: начальник та головний інженер Червонозаводської ТЕЦ, керівник, директор тресту «Харенерго». Нагороджений орденом «Знак Пошани». 27 травня 1937 р. заарештований за статтями 54–8, 54–9, 54–11 КК УРСР і розстріляний у грудні. Реабілітований у 1957 р. [171, 287].
         Вибр. бібліогр.: «Трипольская трагедия» (Херсон, 1923); «Короткий нарис з iсторii КСМУ» (Харкiв, 1924); «В один союз. I съезд коммунистических организаций рабоче-крестьянской молодежи Украины» (Харків, 1924, 1925); «Первые комсомольцы» [Из воспоминаний] (Харків, 1936).
         Бібліотека висловлює подяку Наталії Шемановій за наданий матеріал із сімейного архіву.

Білоножко Федір Іванович (1886–1938)  –  офіцер.
         Уродженець Печеніги Харківської губернії. Штабс-капітан 319-го Піхотного Бугульмінського полку. Учасник Першої світової війни. Повний георгіївський кавалер. Викладач військової кафедри робітничого факультету Харківського технологічного інституту (1929–1930). Заарештований за звинуваченням в участі в "офіцерсько-монархічній РЗВСівській організації" (Російська загальновійськова спілка) і розстріляний у 1938 р. Реабілітований у 1957 [83, 171, 216].

Белугін [Г. Н.]  –  інженер-архітектор.
         Закінчив Ленінградський інститут цивільних інженерів (1928). Інженер Харківського відділення Теплоелектропроєкту, водночас  –  викладач Харківського технологічного, політехнічного інституту, Будівельного технікуму при ХТІ (1929–1930) [171].

Бєляков Федір Олексійович (24 липня 1874–1949)  –  інженер шляхів сполучення.
         Уродженець Дмитріївська Орловської губернії. Закінчив Санкт-Петербурзький інститут шляхів сполучення (1897). Старший інженер технічного відділення служби колії Південної залізниці у Харкові (1908–1911). Брав участь у роботі 9-го Російського водопровідного з'їзду у Тифлісі (1909). Начальник технічного відділу служби колії Південної залізниці (1916). Член Південноросійського товариства технологів (1916). У Харківському технологічному інституті  –  з 1917 р. Викладач, професор ХТІ та сільськогосподарського інституту (1921–1929). Читав курси лекцій з основ та фундаментів споруд, шляхів сполучення, інженерних конструкцій, ґрунтових та шосейних, заводських доріг, залізобетону. Член факультетської комісії (від 1921), завідувач кафедри залізниць (від 1923), член предметної дорожньо-мостової комісії ХТІ (від 1924). Член Бібліотечної ради від інженерно-будівельного факультету ХТІ (від 1924). Експерт з приймання греблі, системи Поаре на річці Псел, у Сумському повіті на замовлення контори "Цукортресту", з експлуатації глибоководної артезіанської свердловини на станції Харків (1924). Заступник декана інженерно-будівельного факультету (1925). Завідувач науково-дослідної кафедри з будівництва залізниць, секції дорожньо-будівельних робіт при науково-дослідній кафедрі інженерно-будівельних наук при ХТІ (1926). Член робочої комісії ХПІ з дорожньо-мостового відділення (1930). Від 1930 р.  –  професор Харківського інженерно-будівельного інституту (ХІБІ). Завідувач кафедри основ та фундаментів. Засновник кафедри будівництва залізничних шляхів та лабораторії дослідження ґрунтів і вивчення будівельних механізмів в ХІБІ. Декан ХІБІ (1936–1937). Під час Другої світової війни  –  член будівельно-силікатної секції Ради наук, Комітету сприяння охороні й відбудові зруйнованих храмів і пам'яток старовини при Харківській міській управі під час окупації. Брав активну участь у збереженні інститутських книжкових бібліотечних фондів під час окупації Харкова. Завідувач кафедри основ та фундаментів Гірничо-Індустріального інституту (1945–1949). Доктор технічних наук (1938). Нагороджений орденом "Знак Пошани" за самовіддану працю з відбудови Харкова після Другої світової війни [17, 22, 31, 32, 48–50, 134, 171, 334].
         Вибр. бібліогр.: "Бетонные изделия, пустотелые камни, трубы, черепица и пр." (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1913); "К вопросу о количественной характеристике топографии местности" (журн. "Наука на Украине", 1922, № 4); "Земляные сооружения" (Харків, 1923); "Новый метод расчета неразрезных балок" (Харків, 1927); "Новый метод расчета жестких рам" (Харків, 1928); "Statica nova: Новые методы расчета статически неопределенных систем" (Харків, 1929); "Статична метода "М. О." застосована до розрахунку нерозрізних трямів" (Харків, 1931).
         У бібліотеці НТУ «ХПІ» зберігаються видання з автографом ученого.

Бєлянкін Іван Іванович (4 січня 1876–2 лютого 1913)  –  математик.
         Уродженець Києва. Закінчив Університет св. Володимира з дипломом I-го ступеня. Від 1898 р.  –  викладач математики Київського політехнічного інституту і водночас приват-доцент Університету св. Володимира. Від 1908 р.  –  ад'юнкт-професор Харківського технологічного інституту. Читав курси лекцій з математики, теоретичної механіки, статики, динаміки. Представляв Університет св. Володимира на Міжнародному конгресі математиків у Римі, де виступив з доповіддю (1908). Професор з теоретичної механіки (1909). У 1909 р. відряджався від ХТІ на З'їзд природознавців і лікарів у Москві. Завідувач математичного кабінету ХТІ (1909–1913). Присяжний засідатель у Харківському окружному суді (1910). Прочитав дві доповіді на засіданні Математичного товариства в Геттінгені (1911). Був делегатом від ХТІ на 1-му російському з'їзді викладачів математики (1911). Виступив на засіданні Київського фізико-математичного товариства (1911). Під керівництвом почесного члена ХТІ професора М. Є. Жуковського, ознайомився з механічним кабінетом Московського університету (1911). Заповів ХТІ власну книжкову колекцію з 960 томів (1913). Цивільний чин  –  статський радник [21, 37, 43].
         Вибр. бібліогр.: "Основы учения о наложении поверхностей" (Київ, 1898); "Второй дифференциальный параметр квадратичной в дифференциалах формы n независимых переменных" (Казань, 1900); "Общее уравнение поверхности второго порядка, софокусной с данной" (Київ, 1905); "Общая теория фокусов кривых второго порядка" (Київ, 1905); "Метод двойственности на плоскости" (Київ, 1905); "Приведение общего уравнения кривой третьего порядка к простейшему виду" (Київ, 1907); "Определение рода поверхности второго порядка в тетраэдрических координатах при помощи разложения на квадраты" (Київ, 1907); "Интегрирование дифференциальных уравнений" (Київ, 1908); "Обобщение теоремы Бюдана-Фурье" (Київ, 1908); "Спрямление круговых дуг" (Київ, 1909); "Механика жидких тел" (Харків, 1910).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Бендиков Леонід Якович (1897–1948?) –  інженер-електрик.
         Закінчив електротехнічний факультет Харківського технологічного інституту (1926). За часів студентства працював членом Редакційно-видавничої комісії ХТІ (1921), секретарем факультетської комісії (1923). Керував практичними заняттями в машинній лабораторії ХТІ (1924). Викладав політичну економію (від 1925). Заступник редактора журналу ХЕМЗ "Генератор" (1930). Від 1930  –  асистент Харківського електротехнічного інституту. Директор Харківського електротехнічного інституту (1934–1938). Директор (1938–1939), головний інженер (1941–1943) заводу "Уралелектромашина" [3, 50, 171, 313].
         Вибр. бібліогр.: "Производство изделий из пластических масс на заводе М. В." (1933); "Кремниево-алфоминиевый сплав" (Харків,1936).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Беніке Лев Артурович (25 липня 1884–1921) –  ботанік.
         Закінчив Харківський університет з дипломом 1-го ступеня. Приват-доцент Харківського університету, водночас  –  викладач анатомії та фізіології рослин у Харківському технологічному інституті (1921). Помер від черевного тифу [171].
         Вибр. бібліогр.: "Об эндотрофной микоризе у Orchideae, Pirolaceae и Ophioglassaceae" (Харків, 1909).

Бер Теодор [Федір] Михайлович (7 лютого 1869–?)  –  інженер-технолог.
         Закінчив Харківський технологічний інститут (1894). Хімік Керченського пивоварного заводу (1895), залізоробного заводу Пастухова (1896). Член Південноросійського товариства технологів (1896). Помічник директора доменних печей Металургійного товариства Таганрога (1900). Лаборант при лабораторії мінеральних речовин, викладач ХТІ (1901–1911). Читав курси лекцій з металургії та металографії. У 1905 р. відряджався на Міжнародну виставку в Льєжі. Член Verein deutscher Eisenhiuttenleute (1907). Брав участь у роботі XII З'їзду російських природознавців у Москві, Міжнародного конгресу з гірничої справи, металургії та машинобудування в Дюссельдорфі (1910). Завідувач лабораторії мінеральних речовин ХТІ (1910–1911). Статський радник [11, 21, 22, 59].
         Вибр. бібліогр.: "Металлургия чугуна, железа и стали" (Харків, 1902); "Краткий отчет о заграничной поездке летом 1905 года" (Харків, 1907); "Докладная записка Учебному комитету ХТИ по вопросу о необходимости устройства в институте металлургической лаборатории, стоимости ея оборудования и содержания, а также о желательной постановке преподавания металлургии и металлографии для студентов обоих отделений института" (Харків, 1907); "Газообразный раствор с точки зрения правил фаз" (Дневник XII съезда естествоиспытателей и врачей, 1910).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Берг-Бронникова Марта Емілівна (3 лютого 1879–?)  –  філолог.
         Викладач німецької мови Харківської 1-ї приватної чоловічої гімназії (1907), Харківського технологічного інституту і водночас - Харківського інституту народного господарства (1926–1929). Від 1930 р.  –  асистент Харківського електротехнічного інституту [1, 31, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Краткая грамматика немецкого языка" (Харків, 1908).

Бергер Олександр Якович (31 липня 1894–1970?)  –  інженер-електрик.
         Уродженець Бердичева. Закінчив Бердичівське комерційне училище (1913), Харківський технологічний інститут (1920). Асистент, викладач електромашинобудування Харківського технологічного інституту (1925–1929). Керував практичними заняттями з вимірювальної техніки. Читав курси лекцій з вступу до електротехніки, з проєктування електричних машин. Водночас викладав у Харківському інституті народної освіти, у Школі майстрів при Харківському електромеханічному заводі. Інженер В.Е.К (1925). Науковий співробітник науково-дослідної кафедри електротехніки при ХТІ (1929). Від 1930 р.  –  асистент Харківського електротехнічного інституту, водночас  –  завідувач Дослідницького бюро Харківського електромеханічного заводу (1930). Кандидат технічних наук, професор, завідувач кафедри електричних машин і апаратів Новочеркаського політехнічного інституту. Професор Ленінградського політехнічного інституту (1937–1941). Завідувач кафедри електричних машин Ленінградського заочного індустріального інституту (1944). Заслужений діяч науки й техніки РРФСР (1959) [24, 31, 32, 50, 284].
         Вибр. бібліогр.: "Обслуживание моторов" (Харків, 1925); "Розрахунок i конструкцiя електричних машин змiнного струму" (Харків, 1930); "Водородное охлаждение электрических машин (Ленінград, 1933); "Турбогенераторы переменного тока" (Москва, 1937–1941).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Берлін Сергій Миколайович (21 жовтня 1884–?)  –  інженер-електрик.
         Уродженець м. Риги. Закінчив електротехнічний інститут у Карлсруе (1909), Ризький політехнічний інститут (1913). Асистент РПІ. Доцент (1920), професор електротехніки, декан Одеського політехнічного інституту, водночас  –  член Одеського відділення Науково-технічного комітету ВРНГ України, науково-дослідної кафедри прикладної механіки (1923–1927). Заступник керівника Одеським електротрамвайним комбінатом (1923). У 1927–1930рр.  –  у Харківському технологічному інституті. Керівник (позаштатно) головних проєктів з курсів: організація електричних підприємств; електричні станції; організація підприємств. Завідувач кафедри, декан і заступник завідувача навчальної частини ХТІ. Від 1930 р.  –  в Іванівському енергетичному інституті. Перший завідувач кафедри «Центральні електричні станції» (ЦЕС). У 30-ті роки репресований. Завідувач кафедри електростанцій та підстанцій (від 1944). Професор кафедри електротехніки та енергетики ІЕІ (1946). У 40-х – у Івановському енергетичному інституті: перший завідувач кафедри "Центральні електричні станції" (ЦЭС); завідувач кафедри електростанцій і підстанцій (з 1944); професор кафедри електротехніки і енергетики ИЭИ (1946). Реабілітований у 1959 р. [171, 242].
         Вибр. бібліогр.: "Основы тарификации электрической энергии коммунальных станций" (Москва, 1936); "Сталинские строики коммунизма" (Москва, 1951).

Бернштейн Герман Сергійович (1905–1942)  –  інженер-електрик
         Уродженець Харкова, син професора. Закінчив електротехнічний факультет Харківського технологічного інституту (1926). За часів студентства працював препаратором при фізичній лабораторії ХТІ (1921–1923). Викладач ХТІ. Керував практичними заняттями з електричних мереж та ліній (від 1926). Аспірант науково-дослідної кафедри електротехніки при ХТІ (1928). Від 1930 р.  –  асистент Харківського електротехнічного інституту. У середині 30-х років працював у Ленінграді за фахом. Під час Другої світової війни загинув під час евакуації з блокадного Ленінграда в 1942 р. [32, 171, 195].
         Вибр. бібліогр.: "Индукционные регуляторы" (журн. "Электротехн. вестн.", 1928, №4).

Бертинов Альберт Йосипович (1906–1987)  –  інженер-електрик.
         Уродженець Катеринослава. Закінчив робітничий факультет (1924), Харківський технологічний інститут (1930). Інженер, головний інженер Харківського електромеханічного заводу, водночас  –  асистент (від 1930), викладач, доцент, завідувач кафедри турбогенераторів (1936) Харківського електротехнічного інституту. Відповідальний редактор журналу "Электропривод" Харківського електромеханічного і турбогенераторного заводу. Докторант АН СРСР (1940). У роки Другої світової війни  –  головний інженер, начальник Головелектромашпрому, Технічного управління, голова Технічної ради Наркомату електротехнічної промисловості СРСР, а також заступник Уповноваженого Державного Комітету Оборони зі спецтехніки (1943). Керував створенням нових видів електротехнічних і радіотехнічних виробів і спецпродукції для народного господарства. Від 1948 р.  –  у Московському авіаційному інституті. Організатор, завідувач кафедри електричних машин (1952–1977). Доктор технічних наук (1963), професор (1964). Під його керівництвом створено (1938) перший в Європі турбогенератор з водневим охолодженням, а також розроблено технічний проєкт турбогенератора високої напруги з масляним охолодженням обмотки статора й водяним охолодженням ротора. У 1945–1947 рр. керував роботами з проєктування першої всесоюзної, єдиної серії, асинхронних двигунів потужністю до 100 кВт. Засновник наукової школи з електротехнічної механіки та електротехнічної енергетики літальних апаратів. Заслужений діяч науки й техніки РРФСР (1965) [171, 196, 284].
         Вибр. бібліогр.: "Советское электромашиностроение к XXI годовщине Октября" (журн. "Электричество", 1938, № 11); "Мероприятия по расширению многостаночного обслуживания" (Харків, 1939); "Проєктирование самолетных электрических машин" (Москва, 1953); "Проєктирование авиационных электрических машин постоянного тока" (Москва, 1958); "Авиационные электрические генераторы" (Москва, 1959); "Электрические машины авиационной автоматики" (Москва, 1961).

Берчанський [Сергій Львович] (?–1937)  –  інженер-електрик.
         Закінчив Петроградський електротехнічний інститут (1917). Начальник відділення мережі Харківської міської центральної електричної станції (1923–1929). Інженер Харківкомунгоспу, водночас  –  член електротехнічної секції ВУКАІ (1926), редакційної комісії журналу "Электротехнического вестника", викладач Харківського політехнічного інституту (від 1930). Головний інженер Харківської центральної електричної станції і водночас  –  доцент ХПІ, професор 2-ї групи Харківського електромеханічного робітничого технікуму ім. "Профінтерну". У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. У 1931 р. репресований. Розстріляний у 1937 р. [24, 171, 197].

Біленко [Петро Якович]  –  інженер-будівельник.
         Закінчив з відзнакою дорожньо-мостове відділення Харківського технологічного інституту (1927). Інженер Харкова, водночас  –  керівник з практичних занять у ХТІ. Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту [171].

Білярчик (Бєлярчик) Наум Волькович (1891–1937)  –  філософ.
         Уродженець Київської губернії. Учасник громадянської війни. Секретар військового комісара 519-го стрілецького полку. Аспірант кафедри філософії Українського інституту марксизму-ленінізму у Харкові (1926). Викладач соціально-економічного циклу наук Харківського технологічного інституту (1924–1929). Читав лекції з історичного матеріалізму, марксистської філософії у ХТІ. Викладач Комуністичного університету ім. Артема. Професор, завідувач кафедри філософії Київського держуніверситету. Учений секретар, науковий співробітник Комісії філософії при президії ВУАН (1934–1935). Заарештований у 1935 р. і засуджений до розстрілу. Нагороджений орденом Червоного Прапора (1921) [171, 198, 264].
         Вибр. бібліогр.: "Про прагматизм" (1926).

Бланк Яків Павлович (7 вересня 1903–6 лютого 1988)  –  математик.
         Уродженець Курляндської губернії. Закінчив Харківський інститут народної освіти (1926). За часів студентства читав лекції з математики на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1925). Аспірант, викладач ХІНО (1929), водночас  –  викладач ХТІ (від 1929). Делегат Всеросійського з'їзду математиків (1927). Від 1930 р.  –  асистент, викладач Харківського електротехнічного інституту, водночас  –  викладач Харківського єврейського машинобудівного технікуму, Харківського механіко-машинобудівного інституту (до 1941). Науковий співробітник Науково-дослідного інституту математики й механіки (1929–1941). Доцент, завідувач кафедри геометрії Харківського державного університету (від 1932). Читав лекції з теорії ймовірностей та векторного числення. Кандидат фізико-математичних наук (1938) Доктор фізико-математичних наук (1951). Заступник директора НДІ математики (1944). Професор ХДУ (1952). Автор понад 50 наукових друкованих праць. Нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні" та орденом Трудового Червоного Прапора (1953 р.) [8, 119, 199].
        Вибр. бібліогр.: «Поверхности переноса и их обобщения» (Харків,1950); «Аналог поверхностей переноса в геометрии Лобачевского» (Харків, 1957); «Работы по неголомомной геометрии» (Київ, 1972).
             Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу по збереженню та обробці документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Блінкін С. С. [Шолом-Шахно Шмулевич] (1897–?)  –  інженер-електрик.
         Уродженець Лебединського повіту Харківської губернії. Після закінчення гімназії був студентом Харківського університету (від 1915). Закінчив Харківський технологічний інститут (1926). Інженер Харківського трамвайного управління, водночас  –  викладач Харківського державного електромеханічного робітничого технікуму ім. "Профінтерну" (від 1926), Харківського технологічного інституту (1929–1930). Викладав курс з електротехніки в технікумі й проводив практичні заняття в інституті [171, 172].
         Вибр. бібліогр.: "Правила технической эксплоатации трамвая" (Київ, 1941).

Блох Веніамін Ізраїльович (27 листопада 1894–27 липня 1960)  –  інженер-механік.
         Уродженець Катеринослава, син годинникового майстра. Закінчив Катеринославське комерційне училище (1915), з відзнакою Харківський технологічний інститут (1921). За час студентства, завідувач бібліотеки ВРНГ УРСР. Інженер АТ "Село-техніка" (1922–1924), Відділу раціоналізації НТУ ВРНГ УРСР (1925–1927). Старший інженер з проєктування підйомно-транспортних споруд у тресті «Донвугілля» (1927–1928). Завідувач Бюро з проєктування підйомно-транспортних споруд у трестах «Гіпрошахта» та «Шахтобуд» (1928–1931). Під його керівництвом було споруджено: канатну підвісну дорогу між шахтами ім. Лутугіна та ім. Кисельова, дві підвісні дороги в Рутченкові, розвантажувальна станція Чистяківського рудоуправління, естакади на шахті ім. Дзержинського та ін. З 1921 р.  –  на викладацькій роботі в ХТІ: аспірант, асистент, викладач. Читав курси лекцій з гідравліки, вантажопідйомних машин, керував проєктуванням. Науковий співробітник кафедри гідромеханіки і авіації Харківського технологічного інституту (1925–1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту (1930–1950). Професор, завідувач кафедри пневматичних пристроїв ХММІ. Декан фізико-механічного факультету ХММІ (1936), завідувач кафедри опору матеріалів ХММІ (1948), водночас  –  професор ХАДІ. У 1950–1960 рр.  –  завідувач кафедри опору матеріалів ХАДІ. Доктор технічних наук (1948). Професор (1949). Нагороджений медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.» [3, 15, 31, 32, 171].
        Вибр. бібліогр.: "Обчислення фундаментів толокових машин" (Харків, 1927); "Уравнения движения твердых тел в вязкой жидкости" (1928); "Опыт аналитического исследования гребного полета"; "О конечных деформациях" (Харків, 1940); "Основные уравнения теории упругости в обобщенном виде" (Харків, 1940); "Теория упругости" (Харків, 1964).
          У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
          Бібліотека висловлює подяку співробітникам Відділу по збереженню та обробці документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Блюмштейн Ілля Натанович (1889–?)  –  математик.
         Уродженець Плоцька. Закінчив Пултуську гімназію, Харківський університет. Викладач математики Катеринославського єврейського політехнічного (1916), Харківського технологічного інститутів (1920–1921). Керував практичними заняттями з теоретичної механіки [134].

Бобариков Іван Іванович (1869–5 липня 1928)  –  інженер-технолог.
         Закінчив Харківський технологічний інститут із занесенням імені на мармурову дошку пошани (1894). Лаборант при механічній лабораторії ХТІ (від 1894). Проводив практичні заняття з курсу механіки спільно з В. Л. Кирпичовим. Викладач курсів креслення, опалення та вентиляції (1896–1900). Член Південноросійського товариства технологів (від 1896). Удосконалював свою освіту в Шарлотенбурзькому та Мюнхенському політехнічних інститутах (1898). Ад'юнкт-професор (1899). Читав курс лекцій з деталей машин, керував проєктуванням підіймальних машин. Професор Томського технологічного інституту (1901–1922). Читав курси з опору матеріалів і деталей машин. Декан механічного (1901–1906), інженерно-будівельного (1907–1915) відділень ТТІ. Директор інституту (1916–1919). Організував лабораторію з випробування матеріалів. Брав участь у роботі Урало-Сибірської комісії зі складання проєкту Північної залізничної магістралі (1919). Один із засновників Товариства сибірських інженерів, Інституту досліджень Сибіру в Томську. Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну і старанну службу нагороджений орденами св. Станіслава 2-го, Анни 2-го і Володимира 4-го ступеня (1917). Проректор з навчальної частини Московського державного інституту імені М. В. Ломоносова, завідувач кафедри Гірничої академії (1923–1925). Водночас читав лекції у Сільськогосподарській академії імені К. А. Тімірязєва. Від 1926 р.  –  професор по кафедрі прикладної механіки Московського вищого технічного училища. Дійсний член Державної вченої ради Наркомпросу РРФСР. Заслужений діяч науки й техніки СРСР. Його курс "Деталі машин (спеціальна частина)" удостоєний премії ЦЕКУБУ (1926) [35, 43, 59, 113, 200].
         Вибр. бібліогр.: "Детали машин: Соединения разъемные и неразъемные" (Томськ, 1912); "Сборник задач по сопротивлению материалов" (Томськ, 1914); "К вопросу о сопротивлении дерева скалыванию" (Томськ, 1915); "О применении чугуна в железо-бетонных колонах" (Томськ, 1914); "Сопротивление материалов" (Москва, 1924); "Детали машин" (Москва, 1926).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Бобрижний Володимир Олександрович (1891–?)  –  інженер-механік.
         Уродженець Катеринослава. Закінчив Харківське реальне училище (1910), з відзнакою Харківський технологічний інститут (1921). Працював на Харківському паровозобудівному заводі. Водночас  –  аспірант, асистент з теорії механізмів, викладач в ХТІ (1923–1926). Керував практичними заняттями з теоретичної та прикладної механіки. Заарештований за звинуваченням у шкідництві, але звільнений у залі суду у зв'язку з відсутністю доказів (1937). Заступник начальника виробничого відділу на Харківському тракторному заводі (1939–1942). В евакуації працював на АТЗ провідним інженером ряду механічних та ливарних цехів. Заступник директора Рубцовського машинобудівного технікуму з навчальної частини (від 1944). Читав курси лекцій з опору матеріалів, теоретичної механіки. Нагороджений Грамотою ЦВК СРСР за освоєння виробництва спецмашин (1935), медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років" (1946) [171, 182, 226].

Богатирьов Олександр Михайлович (1876–?)  –  інженер-технолог.
         Закінчив Харківський технологічний інститут (1907). Після закінчення інституту працював механіком Милятинської деревно-паперової фабрики кн. Юсупової (Калузька губернія, 1908). Імовірно, завідувач служби рухомого складу Харківського міського громадського управління (1914), головний інженер міських залізниць (Харків, 1915). Асистент, викладач ХТІ (від 1921). Керував практичними заняттями з деталей машин. Читав курс лекцій з організації виробництва, з обладнання цехів. Член гуртка сільськогосподарського машинобудування при ХТІ (від 1921). Викладач Харківського вечірнього електромеханічного робітничого технікуму ім. "Профінтерну" (від 1924). Головний інженер Українського тресту сільськогосподарського машинобудування тресту "Укртрестсільмаш" (Харків, 1926). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Професор машинобудування ХММІ, Українського заочного індустріального інституту. Імовірно, заступник директора Української промислової академії ім. Сталіна (1936) [3, 171, 172].
         Вибр. бібліогр.: "Конвєєр для фарбування борін на заводі "Серп та Молот" (Науково-техн. вісн., 1926, №6); "Допуски и технические измерения" (Харків, 1940); "Технология машиностроения" (Харків, 1941).

Бойченко [Павло Романович] (1887–?)  –  інженер-технолог.
         Уродженець Кролевецького повіту, син колезького секретаря. Після закінчення Вітебського (В'ятського) реального училища був у 1906/1910 рр. студентом Томського технологічного інституту. Від 1910 р.  –  студент механічного відділення Харківського технологічного інституту, яке закінчив з відзнакою в 1916 р. Імовірно, інженер Харкова (1930), водночас  –  інструктор виробничої практики Харківського політехнічного, механіко-машинобудівного інститутів. Начальник цеху контори тресту "Пор-Індобуд" (Харків, 1936) [3, 170, 171].

Болтіна Марія Василівна (1882–?)  –  хімік.
         Уродженка Куп'янського повіту, дочка чиновника. Закінчила Харківську 2-гу гімназію (1906), Харківський університет (сторонній слухач). Асистент кафедри органічної хімії Харківського технологічного інституту (1922). Хімік Першого українського санітарно-бактеріологічного інституту ім. І. І. Мечникова (1925–1929). Асистент кафедри неорганічної та аналітичної хімії Харківського медичного інституту (1928–1929) [1, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Исследование мяса, муки, хлеба, обедов" (Харків, 1908).

Бондаревський Дмитро Іванович (1892–1979)  –  інженер-електрик.
         Закінчив Приватне реальне училище Буракова у Харкові. Працював у фірмі "Сіменс-Шуккерт". У 1917 р. вступив на механічний факультет Харківського технологічного інституту. За часів студентства перебував на посаді асистента ХТІ (1919). Керував практичними заняттями студентів. Закінчив електротехнічний факультет ХТІ у 1925 р. У 30-х роках доцент Московського автодорожнього, енергетичного інститутів [171, 348].
         Вибр. бібліогр.: "Элементарный курс электрических трамваев" (Харків, 1924); "Борьба за экономию электроэнергии на трамвае" (Москва, 1937); "Пособие для изучения правил по технической эксплуатации трамваев" (Москва, 1963); "Эксплуатация и ремонт подвижного состава городского электрического транспорта" (Москва, 1973).

Бондаренко [Н. Я.]  –  інженер-хімік.
         Аспірант кафедри технології мінеральних речовин у Харківському технологічному інституті (1925), науково-дослідної кафедри технології мінеральних речовин при ХТІ (1929) [171].

Бооль Л. А.
         Аспірант Українського інституту математичних наук при Харківському інституті народної освіти, водночас  –  асистент робітничого факультету ХПІ (від 1929). У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту [171].

Борисенко Олександр Іванович (13 січня 1902–3 жовтня 1989)  –  інженер-механік.
         Уродженець Караванної Катерининської залізниці. Закінчив з відзнакою Харківський технологічний інститут (1925). Член авіаційної секції інституту (1922). Створив проєкт дослідницької вітросилової станції ХТІ (1923). Активний учасник Будівельної комісії з побудови аеродинамічної лабораторії ХТІ. Лаборант, аспірант (1926) науково-дослідної кафедри гідромеханіки і авіації при ХТІ (1923–1929). Завідувач аеродинамічної лабораторії ХТІ (1927–1929), Харківського авіаційного інституту (1930–1934). Читав курси лекцій з механіки, теоретичних основ авіації та повітроплавання, вітряних двигунів. У 1934–1945 рр.  –  у Воронежі. Керівник проєкту та будівництва аеродинамічної лабораторії Воронезького авіаційного заводу ім. Ворошилова. Доцент кафедри теоретичної механіки Воронезького сільськогосподарського інституту, державного університету (1939). Кандидат технічних наук (1939). Заступник начальника аеродинамічної лабораторії ВАЗу (1941). У роки Другої світової війни  –  завідувач кафедри аеромеханіки, декан літакобудівного факультету, заступник директора з навчальної та наукової роботи Воронезького авіаційного інституту (в Ташкенті). Від 1945 р.  –  доцент, завідувач кафедр ХАІ: аеродинаміки; спецмашин; авіаційних лопатевих машин; газотермодинаміки та реактивних двигунів; теплофізичних основ двигунобудування. Професор (1963). Доктор технічних наук (1966). Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани» та медалями: "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні"; "За трудову відзнаку"; бронзовою медаллю ВДНГ СРСР. Заслужений діяч науки УРСР (1977)
[6, 31, 56, 181].
         Вибр. бібліогр.: "До проблеми використання енергії вітру" (Науково–техн. вісн., 1926, №11); "Теория разрезного крыла тонкого сечения" (Ташкент, 1944); "Аэрогидромеханика" (Харків, 1956); "Векторный анализ и начала тензорного исчисления" (Харків, 1959); "Газовая механика двигателей" (1962); "Аэродинамика и теплопередача в электрических машинах" (Москва, 1974).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Борисенко Елій Миколайович (1 квітня 1874–?)  –  фізик, інженер-технолог.
         Закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету і технологічний інститут. Викладач курсу лекцій з технології волокнистих речовин Харківського технологічного інституту (1904–1919). Удосконалював свою освіту за кордоном (1905). Завідувач кабінету технології волокнистих речовин (1908, 1913–1919). Розробив проєкт інститутської лабораторії волокнистих речовин. Брав участь у роботі XII з'їзду російських природознавців та лікарів у Москві (1909–1910). Безкоштовно викладав на курсах для робітників Харкова (1910–1913), водночас був викладачем математики Жіночої гімназії Ілляшової та Покровської. Читав лекції з фізики в гімназії Денченко і креслення на курсах для робітників (1913–1915). Ад’юнкт-професор (1913), екстраординарний професор ХТІ (1919). Керівник випробувань двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914). Викладав математику в жіночій гімназії Д. Д. Оболенської, Харківському інституті Імператриці Марії Федорівни (1916). Помічник голови Товариства допомоги нужденним студентам, Студентського технічного товариства ХТІ (1916). Старший інженер відділу військового спорядження Харківського губернського комітету Всеросійського Земського союзу (1916). Статський радник. За відмінну і старанну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1911) [11, 21, 170].
         Вибр. бібліогр.: "Сборка ватерной машины и обработка ее отдельных частей" (Харків, 1910).

Борисоглібський Сергій Васильович (13 жовтня 1882–1978)  –  фізик.
         Уродженець Воронежа. Закінчив Імператорське Московське технічне училище з дипломом 1-го ступеня. Викладач математики 1-го реального училища (1913–1916). Член Харківського математичного товариства (1916). Колезький асесор. Асистент, викладач кафедри фізики Харківського технологічного інституту (1920–1930). Також викладав курс фізики на робітничому факультеті при ХТІ (1921–1929). Керував практичними заняттями з фізики. Представник ХТІ під час проведення іспитів на Вечірньому робітфаку Центрального району (1927). Викладач групи "1000" ХТІ (1929). Член виїзної приймальної комісії до Луганська, Сталіно, Артемівська, ХПЗ і ГЕЗ для набору студентів на 1929/1930 н/р. Науковий співробітник кафедри фізики ХТІ (1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського сільськогосподарського інституту. Професор кафедри загальної та експериментальної фізики ХММІ, ХПІ [1, 31, 32, 48–50, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Измерение показателя преломления стекла и жидкости с помощью рефрактометра" (Харків, 1956); "Определение коэффициента линейного расширения твердого тела" (Харків, 1957).

Боцьковський Мечислав Йосипович (Боцьківський) (1889–?)  –  інженер-механік.
         Уродженець Більська. Закінчив Уфимську гімназію, з відзнакою механічний факультет Харківського технологічного інституту в 1921 р. (прискорена перехідна група). Помічник начальника Харківської центральної електричної станції (1925), водночас викладав у ХТІ (від 1925). Керував проєктуванням з котлобудування [49, 171].

Брагін Олексій Володимирович (4 лютого 1884–2 березня 1916)  –  інженер-технолог.
         Закінчив з відзнакою хімічне відділення Харківського технологічного інституту (1908). Лаборант Донського політехнічного інституту. Від 1910 р.  –  лаборант при лабораторії поживних речовин ХТІ, водночас керував практичними заняттями у Харківському комерційному училищі (1913–1916). У 1913 р. відряджався на Київську сільськогосподарську та промислову виставку, на З'їзд природознавців і лікарів у Тифлісі. Секретар, член комітету Товариства допомоги нужденним студентам ХТІ (1913–1916) [21, 22].
         Вибр. бібліогр.: "Новый способ определения крахмала" (1911); "О клерсовой пробелке утфеля первой кристаллизации" (Київ, 1912).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
         Бібліотека виражає вдячність викладачеві НТУ "ХПИ" Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.

Брандт Лев Мусійович (Лейба Мошкович)  –  інженер-технолог.
         Закінчив (екстерном) механічне відділення Харківського технологічного інституту (1916). Викладач, доцент ХТІ, ХПІ (1929–1930). Читав лекції з підйомно-транспортного машинобудування, заводського транспорту. Від 1930 р.  –  доцент Харківського будівельного інституту. Професор, завідувач кафедри ХІБІ [171, 334].

Бржечка Володимир Фомич (23 лютого 1891–7 березня 1954)  –  математик.
         Уродженець Острозького повіту Волинської губернії. Закінчив Харківський університет (1917). Від 1920 р.  –  викладач математики на підготовчих курсах при Харківському технологічному інституті, з 1921  –  в інституті. Водночас викладав на робітничому факультеті при ХТІ (1921–1924, 1929). Від 1923 р.  –  професор та завідувач кафедри математики ХТІ. Викладав математику на вечірніх курсах електротехнічної секції ВУКАІ (1926). Учасник Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927). Науковий співробітник Українського інституту математичних наук при Харківському інституті народної освіти (1929). Завідувач кафедр вищої математики ХММІ (від 1930), ХЕТІ (1936). Декан загальнотехнічного факультету ХММІ (1936). Доктор фізико-математичних наук (1939). Завідувач кафедри вищої математики ХММІ (1948). Організував на кафедрі ХПІ першу у Харкові машинно-обчислювальну лабораторію. Майже 15 років був науковим співробітником сектора математичного аналізу Інституту математики при Харківському університеті. Професор Харківського гірничо-індустріального інституту. Нагороджений Народним Комісаріатом важкого машинобудування "Значком Відмінника" (1941) [3, 31, 32, 48–50, 134].
         Вибр. бібліогр.: "Теория пределов" (Харків, 1923); "Курс математического анализа" (Харків, 1924); "Sur le polynome multiplement monotone d'ordre h+1 qui secarte le moins de zero, dont la derivee d'ordre h+1 atteint la valeur donnee" (Kiev, 1928); "Математика для вищої технічної школи" (Харків, 1933); "Об одной задаче на exremum" (Харків, 1934).

Бризгалін Андрій Олександрович (1893–?)  –  фізик.
         Уродженець Харкова, козак, син урядовця. Закінчив Харківську 3-тю гімназію, Харківський університет. Асистент при кафедрі фізики Харківського технологічного інституту (1922–1923). Керував практичними заняттями студентів. Аспірант науково-дослідної кафедри фізики при ХІНО, асистент (1925), викладач фізики Комуністичного університету ім. Артема (1922–1928) [171].
         Вибр. бібліогр.: "Исследования условий передачи коротких электромагнитных волн" (1926).

Бровман Яків Володимирович (Янкель Волькович)  –  інженер-будівельник.
         Закінчив інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту (1925). Від 1929 р.  –  викладач ХПІ з проєктування мостів та естакад, керівник практичних занять на фабрично-заводському відділенні. Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського будівельного інституту [171].
         Вибр. бібліогр.: "Надшахтные копры: проектирование, расчет и конструкция" (Харків, 1935); "Обобщение опыта скоростной проходки вертикальных стволов в Донбассе" (Москва, 1953); "Организация строительства угольных шахт" (Москва, 1959).

Бродський Марк Юхимович  –  інженер-механік.
         Закінчив механічний факультет Харківського технологічного інституту. Завідувач навчальної частини на робітничому факультеті при ХТІ (1929–1930). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту [171].

Бродський [Н. С.] Наум Самуїлович (Нохім Шльомович)  –  інженер-механік.
         Учасник громадянської війни. Закінчив механічний факультет Харківського технологічного інституту (1925). Аспірант науково-дослідної кафедри теплотехніки при ХТІ (1929), асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Імовірно, інженер Сталінського комбінату, Експериментального теплотехнічного бюро ВРНГ УРСР (від 1927). Головний енергетик Запоріжсталі, Наркомату суднобудівної промисловості СРСР. Після війни був представником Флоту у Гамбурзі під час передачі трофейних кораблів Радянському Союзу [32, 171].

Брон Осип Борисович (8 лютого 1896–2 березня 1988)  –  інженер-електрик.
         Уродженець Клинці Суразького повіту Чернігівської губернії. Закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету (1920), електротехнічний факультет Харківського технологічного інституту (1924). Викладач курсів лекцій з вступу до електротехніки, електричних вимірів, електричних машин, техніки високої напруги Харківського технологічного інституту (1924–1929). Читав лекції на робітничому факультеті при ХТІ (1924). Керував практичними заняттями з теоретичної механіки. Завідувач електротехнічної лабораторії ХТІ (1926). Член редакційної комісії "Электротехнического вестника" ВУКАІ. Начальник лабораторії Харківського електромеханічного заводу. Науковий співробітник науково-дослідної кафедри електротехніки при ХТІ, Бюро досліджень Харківського електромеханічного заводу (1927). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Професор. Завідувач кафедри електричних апаратів, водночас  –  головний енергетик Харківського тракторного заводу. У 1941–1945 рр. служив у ВМФ, разом з І. В. Курчатовим займався розмагнічуванням військових кораблів. Начальник спецлабораторії Науково-дослідного мінно-торпедного інституту (1943–1944). Від 1945 р.  –  на заводі "Електросила" в Ленінграді, водночас (1956–1971) - завідувач кафедри теоретичних основ електротехніки Ленінградського інституту авіаційного приладобудування. Завідувач аналогічної кафедри Північно-Західного заочного політехнічного інституту. Професор тієї ж кафедри (до 1980). Основоположник низьковольтного апаратобудування в СРСР. Доктор технічних наук (1940). Заслужений діяч науки й техніки РРФСР (1967). Учасник Першої світової, громадянської та Другої світової війн. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної Війни I ступеня і двома орденами II ступеня, 13-ма медалями [31, 32, 49, 50, 134, 171, 284].
         Вибр. бібліогр.: "Высоковольтная лаборатория Харьковского технологического института" ("Электротехн. вестн.", 1926, №2); "О температуре перегрева контактных соединений" ("Электропривод", 1936, № 3); "Новая серия многоамперных рубильников" (Электропривод, 1936, № 4); "Движение электрической дуги в магнитном поле" (Москва, 1944); "Электрическая дуга в аппаратах управления" (Москва, 1954).

Брускін Олександр Давидович (28 жовтня 1897–7 березня 1939)  –  інженер-механік.
         Уродженець Херсона. Закінчив з відзнакою механічний факультет Харківського технологічного інституту (1922). За сумісництвом працював у факультетській комісії механічного факультету ХТІ (1921), очолював академічну комісію при Раді студентських представників. Член гуртка сільськогосподарського машинобудування при ХТІ (від 1921). Завідувач ремонтного цеху заводу "Серп і молот" (1923). Інженер правління Укртрестсільмашу. У 1922–1924 рр.  –  аспірант-стипендіат ХТІ при кафедрі сільськогосподарського машинобудування. Виконувач обов'язків політичного комісара ХТІ (1922). Удосконалював свою освіту в Німеччині, де вивчав тракторобудування. Працював інструктором, механіком, начальником тракторного цеху Харківського паровозобудівного заводу (1924–1928). Водночас у 1924–1927 рр. викладав у ХТІ курси лекцій з двигунів внутрішнього згоряння, мотокультури й тракторобудування. Керував проєктуванням з термодинаміки, двигунів (1926). Аспірант науково-дослідної кафедри машинобудування при ХТІ (1925–1926). Учасник Всесоюзного з'їзду інженерно-технічної секції Всесоюзного союзу робітників-металістів (Москва, 1928). Головний інженер ХТЗ (1929). Керував налагодженням та пуском виробництва колісного трактора ХТЗ і гусеничного трактора ХТЗ-НАТІ. Заступник начальника Тракторобуду (1929). Технічний директор (1931), директор Харківського тракторного заводу (1932–1934). Нагороджений орденом В. І. Леніна (1932). Директор Челябінського тракторного заводу (1934–1936). Заступник народного комісара важкої промисловості СРСР (1936). Народний комісар машинобудування СРСР (1937). Заарештований у 1938 р., засуджений у 1939 р. за ст. 58–7, 58–8, 58–9, 58–11 КК РРФСР до вищої міри покарання. Реабілітований за відсутністю складу злочину Військовою колегією Верховного суду СРСР у 1955 р. [15, 32, 73, 142, 171].

Будаков Микола Іванович (25 квітня 1880–?)  –  інженер-технолог.
         Уродженець Ростова-на-Дону. Закінчив Харківський технологічний інститут. Лаборант при хімічній лабораторії ХТІ (1911–1914), водночас  –  лекційний лаборант з неорганічної хімії при професорові О. М. Щукарьові на Вищих сільськогосподарських курсах К. О. Невіандт (1913–1914), викладач неорганічної хімії Торгової школи Харківського ремісничого товариства (1916–1919). У 1913 р. відряджався на сільськогосподарську та промислову виставку до Києва. Титулярний радник. Асистент (1917–1924), викладач аналітичної хімії ХТІ (1927). Викладач Харківського вечірнього електромеханічного робітничого технікуму ім. "Профінтерну" [21, 31, 134, 171 172].

Будников Петро Петрович (21 жовтня 1885–16 грудня 1968)  –  інженер-хімік.
         Уродженець Смоленська. Закінчив Ризький політехнічний інститут (1911). Викладач хімії та хімічної технології Лодзинського мануфактурно-промислового училища (1912). Інженер заводу електровугілля в Кудинові (1912–1918). Доцент, професор (1919), завідувач кафедри хімії і технології мінеральних речовин Іваново-Вознесенського політехнічного інституту (1918–1926). Був членом Технічної ради комісії з будівельних матеріалів при Держбуді СРСР і членом вченої ради Державного експериментального інституту силікатів (ДЕІС) у Москві. Від 1926 р.  –  професор, завідувач кафедри технології силікатів Харківського технологічного інституту і Центральної лабораторії УкрСилікаттресту при ХТІ. Головний інженер силікатних заводів (1926–1928), директор Центральної науково-дослідної лабораторії Українського тресту вогнетривкої та цементної промисловості (1927–1932). Науковий керівник Українського науково-дослідного інституту силікатної промисловості (від 1928). Завідувач відділення хімічно стійких керамічних матеріалів Харківського інституту силікатів (1932–1935). Голова кваліфікаційної комісії хімічного факультету ХПІ (1930). Від 1930 р.  –  професор Харківського хіміко-технологічного інституту. Декан хіміко-технологічного факультету та факультету технології силікатів, завідувач кафедри технології силікатів ХХТІ (1930–1941). Читав курси лекцій з технології мінеральних речовин, технології силікатів, з печей і топок. Дійсний член АН УРСР (1939), член-кореспондент АН СРСР. Голова відділення фізико-хімічних, математичних і геологічних наук АН УРСР (1941–1943). Член планової комісії АН УРСР (1941), вченої ради Інституту геологічних наук. Завідувач відділу фізико-хімії силікатів Інституту хімії ім. Л. В. Писаржевського (1943–1945), кафедри загальної технології силікатів Московського хіміко-технологічного інституту (1944–1968). Ініціатор створення Московського інституту гіпсової промисловості і його директор (1945–1947). Автор понад 1500 друкованих праць, майже 90 авторських свідоцтв і патентів. Член Німецького, Американського, Чехословацького керамічних товариств. Академік Польської академії наук (від 1956). Тричі лауреат Державної премії СРСР (1942, 1950, 1952). Герой Соціалістичної Праці (1965). Заслужений діяч науки й техніки РРФСР. Нагороджений двома орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами Червоної Зірки, "Знак Пошани", медалями [10, 31, 32, 78, 171, 228].
         Вибр. бібліогр.: "Реакции в смесях твердых веществ"; "Технология керамики и огнеупоров"; "Дубление кожи" (1916); "Автоматичні шахтні цементові печі" (Науково–техн. вісн., 1926, №3); "Синтез амоніяку" (Науково–техн. вісн., 1926, №8/10); "К исследованию гипса" (Ленінград, 1930); "Керамическая технология" (Харків, 1933); "Шлаки доменных печей и цементы из них" (Харків, 1939); "Химия и технология силикатов" (Київ, 1964); "Реакции в смесях твердых веществ" (Москва, 1965); "Химия и технология строительных материалов и керамики" (Москва, 1965).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Булаховський Леонід Арсенійович (Лейзер Аронович) (14 квітня 1888–4 квітня 1961)  –  філолог.
         Уродженець Харкова. Закінчив Харківську 3-тю гімназію, Харківський університет із золотою медаллю (1910). Стипендіат Міністерства народної освіти задля підготовки до професорського звання. Приват-доцент університету (1916), водночас викладав латинську мову у Приватній чоловічій гімназії 2-ї групи викладачів, російську мову в Маріїнській 1-й гімназії, у Жіночій гімназії Покровської та Ілляшової (1916). Професор Пермського університету (1917–1921). У 1921–1941 рр.  –  у Харківському університеті, водночас читав лекції з російської мови у Харківському технологічному інституті (1921), на робітничому факультеті при ХТІ (1921–1929). У 1936 р. захистив докторську дисертацію. Академік АН України (1939). Професор Московського університету (1943). Від 1944 р. працював у Київському університеті. Директор Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР (1944–1961). Член-кореспондент АН СРСР (1946) [48–50, 74, 134, 143].
         Вибр. бібліогр.: "Русский литературный язык первой половины 19 века. Лексика и общие замечания о слоге", "Исторический комментарий к русскому литературному языку" (1936); "Русский литературный язык первой половины XIX в." (1941–1948); "Введение в языкознание"; (1953); "Курс русского литературного языка" (1952–1953).

Бураков Григорій Федотович (30 вересня 1868–1931)  –  інженер-технолог.
         Уродженець Харкова. Закінчив Харківське реальне училище (1886), Харківський технологічний інститут (1891). Помічник начальника депо Московсько-Курської залізниці, водночас  –  викладач Курського училища. Начальник депо ст. Коренєво М–К–В залізниці (1897). Член Південноросійського товариства технологів (від 1897). Фабричний інспектор Харківської губернії (1901–1903). Від 1902 р.  –  викладач ХТІ за наймом, з 1903  –  у штаті. Читав курси лекцій з прикладної механіки, теорії побудови машин, проєктування парових котлів, сільськогосподарських машин. Вивчав у Німеччині організацію навчання студентів, організацію робіт з будівництва парових котлів (1905). Завідувач сільськогосподарської станції (1904–1906), машинної лабораторії з випробування теплових двигунів (1910), механічної лабораторії (1911). Ад’юнкт-професор (1908). Помічник голови Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства (1908). Професор (1911). Автор розділу «Паровые котлы» [«Парові котли») в "Народной энциклопедии" ("Народній енциклопедії") (1912). Був директором, заснованого ним, реального училища (згодом – 17-та школа), де викладав геометрію (1906–1919). Голова технічного комітету Південноросійського товариства нагляду за паровими котлами (1913–1916). Заступник голови Військово-технічної комісії при ХТІ (1916). Почесний мировий суддя Харкова (1914–1916). Редактор "Известий Южно-Русского Общества технологов" (1916–1917). Член Опікунської ради Жіночого політехнічного інституту (1917). Керівник науково-дослідної кафедри паротеплотехніки при ХТІ (1921). Член правління Всеукраїнської асоціації інженерів, член факультетської комісії ХТІ (1921). Завідувач машинної лабораторії, кабінету опалення та вентиляції (1919), лабораторії та кафедри теплотехніки (від 1923). Читав курси лекцій з технічної термодинаміки, опалення та вентиляції, газогенераторів. Виконувач обов'язків ректора, ректор ХТІ (1922–1923). Учасник Всеукраїнського науково-технічного з'їзду у Харкові (1922), 6-го Теплотехнічного з'їзду в Москві (1923). Член Факультетської комісії механічного факультету (1923), предметної комісії ХТІ з санітарної техніки (1924). Завідувач науково-дослідної кафедри теплотехніки при ХТІ (1923–1929). Голова Постійного бюро теплотехнічного з'їзду при ВРНГ УРСР (1924–1928), теплосилового Бюро при ВРНГ УРСР, голова студентського теплотехнічного гуртка ХТІ. Консультант технічного відділу Українського управління по паливу, член секції енергетики Укрдержплану (1924). Займався складанням технічних умов на постачання донецького палива і коксу. Також, за дорученням Товариства Транспорткому, займався дослідженням котельних установок на Ростовській електричній станції (1924). Завідувач проєктного відділу Управління "ЕСХАР" (1925). Начальник технічного відділу Українського управління по паливу (1926). Завідувач теплотехнічної лабораторії (1928), електросилової станції ХТІ (1930). Науковий співробітник Науково-дослідного інституту промислової енергетики України (1928). Член виїзної приймальної комісії до Луганська, Сталіно, Артемівська, ХПЗ і Державного електричного заводу (ДЕЗ) для набору студентів на 1929/1930 н/р. Професор ХТІ (1923–1929). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Завідувач кафедри котлобудування ХММІ (від 1930). Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну і старанну службу нагороджений орденами св. Станіслава 2-го ступеня, св. Анни 2-го ступеня [9, 17, 21, 22, 31, 32, 48–50, 59, 134, 170, 171, 253].
         Вибр. бібліогр.: "Законодательство о работе малолетних" (Изв. Южнорус. о–ва технологов, 1905); "Отопление и вентиляция" (Харків, 1912); "Паровые котлы" (Харків, 1924).

Бурачек Микола Григорович (16 березня 1871–12 серпня 1942)  –  художник.
         Уродженець Летичева Подільської губернії. Був студентом Київського університету (1899), виключений за участь у студентських виступах. У 1890 р. вступив до Краківської академії образотворчих (красних) мистецтв. Працював у Парижі, в майстерні А. Матісса, пізніше  –  в Академії Рансона (1910). Від 1912 р.  –  у Києві. Член Товариства київських художників, Товариства українських художників. Один із засновників Української Академії Мистецтв, і перший президент Української академії мистецтв (від 1918), член ОСХУ, експонент АХЧУ. Викладач Київського інституту театрального мистецтва (1918–1921). Від 1925 р.  –  у Харкові. Голова Харківського центрального бюро мистецтв, водночас  –  викладач Харківського художнього технікуму, Харківського художнього інституту (1925–1931), позаштатний професор Будівельного технікуму при Харківському технологічному інституті (1929–1930). Професор (від 1927), заслужений художник УРСР (с 1936), заслужений діяч мистецтв УРСР (від 1941). Автор численних мистецтвознавчих статей і монографій. Один із дослідників мистецької спадщини Т. Г. Шевченка, атрибутував сотні його акварелей і картин, зробив хронологію живописної та графічної спадщини. Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові, помер від серцевої слабкості внаслідок тривалого голодування [171, 173, 203].
         Вибр. бібліогр.: "Українське малярство М. Самокиша" (Харків, 1930); "Моє життя" (Київ, 1939).

Буслаєв Леонід Михайлович (26 жовтня 1897–?)  –  інженер-механік.
         Уродженець Тифліса. Закінчив Харківський технологічний інститут (1923). Інженер теплотехнічної лабораторії, асистент, викладач Харківського технологічного інституту в 1925–1930 рр. (позаштатно). Читав курс лекцій з теплотехніки, проєктування котлів. Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Професор Харківського інституту комунального господарства, Українського заочного індустріального інституту. Член ради Харківського інституту інженерів комунального будівництва (1944) [31, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Зведення вислідів випробувань донецьких антрацитів у газогенераторніх уставі Харківського технологичного інституту" (Харків, 1930); "Машиноведение" (Харків, 1941).

Бутков Василь Іванович (1892–?)  –  інженер.
         Інженер Харківського губернського військкомату, водночас  –  асистент, викладач Харківського технологічного інституту (1922–1926). Читав курси з графічної грамотності, креслення, малювання, архітектури в ХТІ і на робітничому факультеті. Член предметної комісії з архітектурно-будівельного мистецтва ХТІ (1924). У 1928 р. читав лекції з будівельного мистецтва. Викладач Приватної чоловічої гімназії 2-ї групи викладачів, будівельного та художнього технікумів. У 30-х роках  –  в Українському заочному індустріальному інституті [171].
         Вибр. бібліогр.: "Основы фабрично–заводской архитектуры" (Волчанск, 1937).

Буханцев Гаврило Васильович (1901–?)  –  інженер-механік.
         Закінчив механічний факультет Харківського технологічного інституту (1925). Інженер Південного машинобудівного тресту, "Донвугілля" (Харків, 1925–1930). Від 1927 р. водночас  –  лаборант теплової лабораторії, асистент кафедри парових котлів ХТІ. Керував практичними заняттями в тепловій лабораторії інституту. Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Доцент, завідувач кафедри котлобудування ХММІ (1938–1941) [171, 253].
         Вибр. бібліогр.: "Механизмы и оборудование комплекса шахтного подъема. Теория, конструкция и расчет" (Харків ; Київ, 1935); "Влияние размерности донецких антрацитов на процесс горения и тепловой баланс стационарного парового котла" (Науч. зап. ХММИ, т. 2, 1937).

Бухштаб Адольф Борисович (20 травня 1877–1935)  –  інженер-електрик.
         Уродженець Херсона, син провізора. Закінчив Сімферопольську гімназію (1895), Харківський університет. Працював у Москві до 1917 р., після революції  –  у Харкові. Працював у проєктному інституті "Важпромелектропроєкт". Водночас викладав у Харківському технологічному інституті (1925–1929). Читав курси лекцій з електротехніки, розподільних пристроїв, електричних станцій. Керував проєктуванням ЦЕМ та головних проєктів (від 1925). Голова електротехнічної секції Всеукраїнської Асоціації інженерів. Завідувач промислового відділу Всесоюзного електротехнічного об'єднання (Харків, 1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Професор 2-ї групи, керівник головних проєктів у Харківському вечірньому робітничому електромеханічному технікумі ім. "Профінтерну" [24, 31, 50, 172].
         Вибр. бібліогр.: "Положение электропромышленности в Москве и Петрограде" (1921); "Электричество в селе и в рабочем поселке" (1926)
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.



Автор-укладач Г. В. Павлова, завідуюча відділом рідкісних книг і рукописів

Інформація оновлена в лютому 2023 р.
Копіювання інформації вітається з посиланням