Саввін Сергій Григорович (1861–?)  –  інженер–технолог.
         Закінчив Харківський практичний технологічний інститут (1891). Збиральний майстер та помічник начальника Олександрівських майстерень. Член Південноросійського товариства технологів (від 1896). Ревізор служби тяги, начальник депо та майстерень Управління Сизрано-Вяземської залізниці (1896–1897). Начальник залізничних майстерень у Калузі (1902). Член правління Південноросійського товариства технологів (1908, 1916). Викладач (від 1910), завідувач майстерень, директор Харківського міського ремісничого училища. Один із організаторів та член Опікунської ради Харківського Жіночого політехнічного інституту (1917). У 1917–1922 рр. викладав у ХТІ. Керував практичними заняттями з графічної статики, технічного креслення. Старший інспектор Південної Окружної робітничо–селянської інспекції шляхів сполучення (1925) [170, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Механическая вентиляция кузницы» (Харків, 1896); «Компаунд паровозы, их устройство и главные детали» (Пенза, 1898, 1900); «Бандажные горны Калужских мастерских Сызрано- Вяземской ж. д.» (журн. «Изв. Южнорус. о-ва технологов», Т. 9, 1905); «Опытные исследования наивыгоднейшего давления пара для пульверизации нефти» (журн. «Изв. Южнорус. о-ва технологов», Т. 11, 1907).

Савичев В. С.
         Асистент кафедри електротехнічних установок, член предметної комісії Харківського технологічного інституту (1923) [171].

Савченко Микола Митрофанович (1887–?)
         Уродженець Харкова, син купця. Закінчив Ялтинську гімназію (1907), Харківський університет. Викладач фізики у Харківському технологічному інституті (1915–1917), водночас  –  у Приватному реальному училищі проф. Г. Ф. Буракова та Харківській гімназії 1-ї групи викладачів. Асистент ХТІ, ХПІ (від 1929). У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського авіаційного інституту [171].

Савченко Яків Митрофанович  –  агроном.
         Завідувач дослідного поля Аграрного комітету Сорокського земства (1910). Учасник 1-ї та 2-ї Бессарабської агрономічної наради в Кишиневі (1911, 1912). Викладач Харківського технологічного інституту (від 1915). Читав курс лекцій з рослинництва. Член ради Харківського товариства сільського господарства (1915–1916). Професор, завідувач кафедри сільського господарства Харківського ветеринарного інституту (1927–1929). У 40–х роках  –  професор Українського науково-дослідного інституту соціалістичного землеробства [1, 31].
         Вибр. бібліогр.: «Программа опытов Сорокского земского опытного поля» (Сороки, 1910); «Кормовая трава  –  люцерна» (Кишинів, 1912); «Юкка нитчатая» (Київ, 1946); «Ценные плодоягодные и декоративные кустарники» (Харків, 1965).

Садинський Давид Соломонович (23 грудня 1881–?)  –  суспільствознавець.
         Завідувач видавничо–редакційного відділу ВРНГ України, водночас  –  керівник соціально- економічного гуртка при клубі Харківського технологічного інституту (від 1921), викладач кафедри соціально–економічних наук у ХТІ (1923–1926). Читав курси лекцій з основ народного господарства та політичної економії. Також викладав у харківських інститутах: народної освіти, геодезичного, ветеринарного (від 1922); на вечірньому відділенні Харківського об'єднаного технікуму шляхів сполучення (1929), курсах «Червоний адміністратор» та «Інженер–практик» (1931). Читав курси лекцій з соціології, політекономії, економічної політики, історії революційного руху, історичного матеріалізму [31, 48–50, 171, 172].
         Вибр. бібліогр.: «Социальная жизнь людей: введение в марксистскую социологию» (Харків, 1923, 1924); «Революция 1905 г. Предпосылки, этапы, итоги» (Курськ, 1925).

Салтиков Микола Миколайович (12 травня 1872–28 вересня 1961)  –  математик.
         Уродженець Тверської губернії. Закінчив Харківський університет (1895). Учень О. М. Ляпунова, В. А. Стеклова. Залишився при університеті для підготовки до професорського звання. Магістр чистої математики (1899). Удосконалював освіту у Франції, Німеччині. Екстраординарний професор Томського технологічного інституту (1900–1903). У 1903 р. перейшов на кафедру механіки Київського політехнічного інституту. Професор Харківського університету (1906–1919), водночас викладав теоретичну механіку у Харківському технологічному інституті (1907–1908). Член Харківського математичного товариства, Берлінського математичного товариства (1907). Брав участь у роботах XII з'їзду російських дослідників природи і лікарів у Москві (1909–1910), Другого Всеросійського з'їзду викладачів математики (1913). Редактор харківського видання «Народной энциклопедии» («Народної енциклопедії») (1912). Декан фізико–математичного факультету Вищих жіночих курсів товариства взаємної допомоги трудящих жінок (1915–1916). Член фракційного складу Харківської міської думи при Денікіні від партії кадетів (1919). Цивільний чин  –  дійсний статський радник (1917). Брав участь у роботі Особливої комісії з розслідування злочинів більшовиків (1919). У жовтні 1919 р., після заняття міста Денікіним, був обраний гласним відновленої Харківської міської думи від партії кадетів, став міським головою, але вже у грудні залишив місто разом із Добровольчою армією. Професор математики університету та Російського політехнічного інституту у Тифлісі (1919–1921). Емігрував до Сербії. Екстраординарни професор математики на філософському факультеті Бєлградського університету (1921), королівським указом призначений-ординарним професором (1930). Брав участь у Міжнародному математичному конгресі у Цюріху (1932), у Першому конгресі математиків слов'янських країн. Виступав із доповідями на Міжбалканському математичному конгресі (Афіни, 1934); на 4-му з'їзді російських академічних організацій за кордоном (Бєлград, 1929); 1-му конгресі фізиків та математиків Югославії (Бєлград, 1949). Член–кореспондент Сербської Королівської академії наук та мистецтв з природничо-математичного відділення (1934), від 1946 р.  –  дійсний член. Член Товариства математиків, фізиків та астрономів Народної республіки Сербії, Спілки математиків, фізиків та астрономів Югославії. У 1946 р. став науковим співробітником щойно заснованого Математичного інституту Сербської Академії наук. 1954 вийшов на пенсію, але продовжував брати участь у роботі інституту як почесний співробітник. Помер 1961 року. Похований на Новому цвинтарі Бєлграда Автор понад 100 наукових праць. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 2-го, Володимира 4-го ступенів [11, 21, 43, 58, 106].
         Вибр. бібліогр.: «Теоретическая механика» (Томськ, 1902); «Приложение теории групп бесконечно- малых преобразований к интегрированию дифференциальных уравнений при помощи квадратур» (Київ, 1904); «Об основных законах механики» («Ob osnovnykh zakonakh mekhaniki») (Київ, 1907); «О некоторых вопросах преподавания в высших технических учебных заведениях» (Київ, 1907); «О развитии теории уравнений с частными производными первого порядка одной неизвестной функции» (СПб., 1911); «Теоретическая механика: Динамика» (Харків, 1911); «О полных интегралах уравнений с частными производными» (Москва, 1916)»; «Теория уравнений в частных производных первого порядка с одной неизвестной функцией» (Париж, 1925); «Классические методы интегрирования уравнений с частными производными первого порядка» (Париж, 1931); «Методы интегрирования уравнений с частными производными первого порядка с одной неизвестной функцией» (Сербія).

Самарін Михайло Павлович (1903–1948)  –  історик.
         Учитель російської мови Приватної чоловічої гімназії 2-ї групи викладачів, Жіночої гімназії Покровської та Ілляшової, Приватної чоловічої гімназії групи викладачів 3-ї гімназії, Харківського музичного училища (1914–1916). Викладач російської мови на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті групи «1000» ХТІ (1922–1929). Професор Харківського університету [31, 47, 49, 50, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Ученические журналы» (Харків, 1916); «Революция 1905 г. Предпосылки, этапы, итоги» (Курськ, 1925); «Учебник русского языка для школ с русским языком преподавания» (Харків, 1930, 1931).

Сапожнікова Гіта Абрамівна (1885–1948)  –  філолог.
         Закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти (1929). Від 1929 р. — у Харківському технологічному інституті. Викладач робітничого факультету ХТІ. Асистент соціально- економічного факультету Харківського педагогічного інституту професійної освіти, завідувач кафедри Донецької вищої комуністичної сільськогосподарської школи (Маріуполь). Доцент кафедри нової історії Харківського державного університету. Старший викладач нової історії Об'єднаного Українського державного університету в Кзил–Орді Казахської РСР (1941–1944). Старший викладач, доцент кафедри історії нового часу ХДУ (1944–1961). Кандидат історичних наук (1946). Автор понад 10 наукових, науково–популярних та навчально–методичних праць [171, 316].
         Вибр. бібліогр.: «Национально-освободительная война польского народа в апреле–мае 1848 года в Великом Герцогстве Познанском» (Харків, 1952).

Сартіні Микола Казимирович (10 травня 1883–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Таганрога, італійський підданий. Закінчив Ізюмське реальне училище (1902), з відзнакою  –  Харківський технологічний інститут (1914, екстерном). Працював у комерційному відділі Артілі російських інженерів Харкова (1916). Член Південноросійського товариства технологів (1917). Асистент (позаштатний, 1919), викладач кафедри будівельної механіки ХТІ та робітничого факультету при ХТІ (1920–1929). Керував практичними заняттями з нарисної геометрії (1920), технічного креслення (1925). Читав курси лекцій з нарисної геометрії (1928), основ машинобудування, паровозобудування, трансмісій, графічних методів зображення. Професор, завідувач кафедри креслення з основами машинознавства Харківського інституту народного господарства (1929). Читав курс лекцій з графічної грамотності на робітфаку (робітничому факультеті) ХІНГ. Від 1930 р.  –  асистент Харківського електротехнічного інституту. Перший завідувач навчальної частини робітничого факультету ХІБІ [1, 22, 31, 48–50, 134, 171].

Сахаров Михайло Іванович (22 липня 1882–1946)  –  фізик.
         Уродженець с. Павловське Воронезької губернії. Закінчив Харківський університет із дипломом 1- го ступеня (1904). Залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Читав лекції для робітників (1906). Лаборант Харківського університету Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Брав участь в укладанні харківського видання «Народная энциклопедия» («Народна енциклопедія») (1911–1912). Викладач Приватної чоловічої гімназії групи викладачів 3-ї гімназії (1916). Колезький асесор. Професор, завідувач кабінету, фізичної лабораторії Харківського технологічного інституту (від 1921). Також викладав курс фізики на робітничому факультеті при ХТІ (1921–1924), водночас  –  викладач фізики Харківського фармацевтичного інституту (1922). Науковий співробітник науково–дослідної кафедри при Харківському інституті народної освіти (1925–1927). Учасник наради при НТВ ВРНГ СРСР з питань вивчення коротких хвиль та їх застосування (1926). Представник ХТІ під час проведення іспитів на Луганському робітфаку (1927). Завідувач фізичного кабінету на робітфаку ХТІ (від 1927). Викладач групи "1000" ХТІ (1929). Позаштатний професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Читав курси лекцій з фізики, електричних коливань радіоактивності. Член виїзної приймальної комісії у Луганську, Сталіні, Артемівську, ХПЗ та ГЕЗ для прийому студентів на 1929/1930 н/р Член Всеукраїнської асоціації фізиків, Харківського математичного товариства. Завідувач кафедр фізики ХММІ та ХЕТІ. (від 1930). Під час Другої світової війни  –  бібліотекар Кліматичного інституту у Харкові. Нагороджений орденом «Знак Пошани» та медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945» [3, 31, 32, 45, 48–50, 61, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Курс лекций по физике» (Харків, 1922, 1928); «Сборник лабораторных работ по физике» (1939).

Сахаров Сергій Костянтинович (1890–1937)  –  офіцер.
         Уродженець Сувалкської губернії. Син надвірного радника Закінчив Тифліське військове училище (1911). Офіцер 99-го піхотного Івангородського полку. Учасник Першої світової війни Закінчив прискорений курс Військової академії (1917). Капітан. Від 1918 р.  –  в РСЧА. Начальник опервідділення штабу Ямбурзького району, начальник штабу 3-ї дивізії. Служив у Донській армії та в Збройних силах Півдня Росії (ЗСПР). Начальник штабу 11-ї Донської козацької дивізії, перший помічник капітана Донської флотилії. Полковник, старший ад'ютант штабу Корнілівської дивізії (1919–1920). Викладач Кубанського Олексіївського військового училища, начальник Донського офіцерського резерву (1920). Викладач тактики 13-х Бакинських командирських, 13-х Харківських курсів (1921). Помічник начальника 6-ї піхотної Чугуївської школи. Воєнрук з тактики Дніпропетровського інституту народної освіти. У 1927–1928 рр. проводив практичні заняття у Харківському технологічному інституті. Помічник дивізійного інженера 23-ї стрілецької Харківської дивізії (1928). Воєнрук Інституту фізкультурної освіти (1930). Заарештований у 1937 р. Засуджений Комісією НКВС та прокуратури СРСР за статтею 58-6-8-11 КК РРФСР. Розстріляний у 1937 р. [171, 317].

Сачук Дмитро Дмитрович (17 січня 1871–?)  –  агроном.
         Уродженець Ратного Волинської губернії. Ассистент сільськогосподарського університету в Ново- Олександрії Люблінської губернії (1909). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Цивільний чин  –  надвірний радник. Викладач Ново- Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва у Харкові, Харківських вищих жіночих курсів сільського господарства та лісівництва (від 1915). Професор Харківського інституту сільського господарства та лісівництва, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1924–1929). Читав курси лекцій з метеорології, аерології, землеупорядження та землеполітики [11, 31, 49, 171].

Свєт Ізраїль Шмуйлович [Самійлович]  –  (22 грудня 1897–?) інженер–хімік.
         Уродженець Лохвиці Полтавської області. Слухач Харківського жіночого політехнічного інституту, студент Київського політехнічного інституту (від 1918). Переведений у 1921 р. на хімічний факультет Харківського технологічного інституту, який закінчив у 1929 р. Т.в.о. декана, завідувач технологічного факультету ХПІ (1930). Металург Харківського тракторного заводу (ХТЗ). Учасник 1-го Всеукраїнського з'їзду НІТТ металургів (1932) [171, 180а].
        Вибр. бібліогр.: «Термическая обработка деталей трактора токами высокой частоты: Опыт Харьк. ордена Ленина трактор. завода им. Орджоникидзе» (Харків, 1941); «Химико-термическая обработка деталей машин» (Київ, 1950); «Новая высокопроизводительная технология термической обработки распределительных валов двигателей внутреннего сгорания» (Москва, 1956); «Повышение износостойкости деталей из серого чугуна закалкой при индукционном нагреве ТВЧ» (Москва, 1968); «Повышение прочности и долговечности машин» (Харків, 1974).
         Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Севрук Олександр Антонович (?–1927)  –  економіст.
         Викладач Харківського комерційного інституту (1917), професор Харківського інституту народного господарства, водночас  –  викладач бухгалтерії та комерційної арифметики у Харківському технологічному інституті (1922). Заступник завідувача фондового відділу Головсоцстраху України [171].
         Вибр. бібліогр.: «Счетоводство больничных касс по американской системе» (Харків, 1914); «Тема по счетоведению социального страхования» (Харків, 1917); «Государственное счетоведение. Учет и отчетность в органах социального страхования» (Харків, 1924); «Построение смет в органах социального страхования» (Харків, 1926).

Сегель [Мойсей Абрамович]  –  інженер–електрик.
         Закінчив з відзнакою Харківський технологічний інститут (1929). Інженер ХЕМЗу ім. Сталіна, водночас  –  асистент ХТІ, ХПІ, викладач Харківського державного електромеханічного робочого технікуму ім. «Профінтерну». У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту [171, 172].
         Вибр. бібліогр.: «Методы работы стахановцев ХЭМЗа им. Сталина» (Харків, 1936).

Селегеньов В. Я. [Василь Якович]  –  фізик.
         Ассистент ХПІ (від 1930). У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського авіаційного інституту. Викладач Українського заочного індустріального інституту [171].
         Вибр. бібліогр.: «К вопросу о синтезе нейтрона» (Науч. зап. ХММИ, т. 2, 1937); «Физика» (Харків, 1938); «Измерение потенциалов возбуждения атомов ртути при помощи счетчика фотонов» (Москва, 1940); «Применение атомной энергии в народном хозяйстве» (Харків, 1963).

Селіхов Дмитро Сергійович (1887–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Єлисаветградського повіту, дворянин. Закінчив Харківське реальне училище (1905), з відзнакою  –  Харківський технологічний інститут (екстерном, 1916). Помічник начальника технічного відділу Українського управління з палива, водночас  –  викладач ХТІ, керівник з проєктування парових котлів (1926–1930). Кандидат технічних наук. Член Комітету науково–дослідних інститутів при Харківській міській управі в окупованому Харкові під час Другої світової війни. Старший науковий співробітник Харківської філії Інституту енергетики (1944–1945), Львівського відділу Інституту енергетики (1945) [169, 171, 228].

Семенов Г. В. [Григорій Васильович]  –  офіцер.
         Викладач фізкультури у Харківському технологічному інституті (від 1929). Від 1930 р.  –  викладач військових дисциплін Харківського хіміко–технологічного інституту [171, 177].

Семихатов Сергій Миколайович (28 червня 1892–1968)  –  інженер–механік.
         Уродженець Тамбовської губернії, спадковий почесний громадянин. Закінчив Харківське реальне училище (1909), з відзнакою  –  Харківський технологічний інститут (1922). Секретар студентського технічного товариства (СТТ) ХТІ (1916). Викладач Ростовського політехнічного інституту. Захистив головний проєкт 1922 р. під керівництвом професора ХТІ Г. Ф. Буракова. Асистент, лаборант теплової лабораторії, технічної лабораторії з випробування матеріалів, викладач Харківського технологічного інституту (1922–1928). Керівник практичних занять з термодинаміки, термічних двигунів, проєктування котлів (1925–1929). Читав курси лекцій з теплотехніки, паротехніки, водночас  –  інженер Борошномелтресту, викладач Харківського державного електромеханічного робочого технікуму ім. «Профінтерну» (від 1927). Професор ХТІ. Керуючий Харківським відділенням АТ «Тепло та Сила» (1925–1927). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Завідувач кафедри палива ХММІ. У 40–х роках  –  начальник та науковий керівник лабораторного відділу Свердловського науково–дослідного інституту хімічного машинобудування. Професор ВНДІХІММАША. Доктор технічних наук. Лауреат Сталінської премії за видатні винаходи 3-го ступеня (1950) [1, 31, 48–50, 120, 171, 172, 318].
         Вибр. бібліогр.: «Исследования теплохимических аппаратов» (Москва, 1951); «Физические процессы и основы расчета теплохимических аппаратов» (Москва, 1958).

Семковський (Бронштейн) Семен Юлійович (4 березня 1882–18 березня 1937)  –  філософ, соціолог.
         Уродженець Могильова. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету, продовжив навчання у Цюріхському університеті. Член РСДРП від 1898 р., меншовик. У 1904–1905, 1907–1917 рр. жив у еміграції. У 1918–1920 рр.  –  викладач філософії у Київському університеті. Від 1920 р.  –  член КП(б)У, професор Харківської академії теоретичних знань, від 1922 р.  –  голова Наукового комітету Укрголовпрофосвіти, від 1924 р.  –  голова Укрнауки Народного комісаріату освіти УРСР. Водночас  –  викладач циклу соціально-економічних наук на робітничому факультеті Харківського технологічного інституту (1921–1922), Комуністичного університету ім. Артема (1923–1924). Дійсний член науково- дослідної кафедри історії європейської культури при Харківському інституті народної освіти (1921–1930), голова філософсько–соціологічного відділу та керівник кафедри філософії Українського інституту марксизму–ленінізму у Харкові (1924–1931). Професор кафедри історії європейської культури ХІНО ім. О. О. Потебні (1928). Голова соціологічної комісії (1927–1931), Асоціації природознавства (1931–1934). Завідувач філософсько-соціологічної секції Київської кафедри марксизму-ленінізму (1926), кафедри філософії (1929–1934), соціології (1932–1934) у Всеукраїнській Академії наук. Доктор філософії та соціології без захисту дисертації (1926). Дійсний член Харківської філії Українського товариства працівників науки та техніки для сприяння соціалістичному будівництву СРСР (1929). Академік ВУАН (від 1929). Завідувач кафедри історії європейської культури Харківського університету (1934–1936), водночас  –  голова Комісії філософії АН УРСР. Автор понад 100 праць з історії філософії. У 1926 р. за книгу «Диалектический материализм и принцип относительности» («Діалектичний матеріалізм і принцип відносності») його було премійовано за найвищим розрядом (500 руб.). Заарештований у 1936 р., Засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР та розстріляний у 1937 р. Реабілітований у 1956 р. [1, 31, 48–50, 120, 171, 172, 318].
         Вибр. бібліогр.: «Кооперативы и социализм» (Петроград, 1917); «Национальный вопрос в России» (Петроград, 1918); «Конспект лекций по историческому материализму» (Харків, 1922, 1923, 1924, 1925); «Национальная апперцепция» (журн. «Наука на Украине», 1922, № 3); «Теория относительности и материализм» (Харків, 1924); «Марксистская хрестоматия»: в 3-х т. (Катеринослав, 1925); «Марксизм и ленинизм» (Харків, 1925); «Диалектический материализм и принцип относительности» (Москва, 1926); «П. А. Стеклов, как философ математики» (1926).

Сендецький Гаврило Дмитрович (1884–?)  –  інженер–механік.
         Уродженець Ізюма, спадковий дворянин. Закінчив Ізюмське реальне училище з додатковим класом (1903). Вступив у 1904 р. до Харківського технологічного інституту. Захистив з відзнакою, виконаний під керівництвом професора В. Е. Тіра, «вперше у Росії головний проєкт обладнання заводу авіадвигунів» і отримав звання інженера–технолога (1917). Під час навчання в інституті, перебував на практиці на ХПЗ, проводив гідравлічні дослідження щодо проєкту спорудження водопроводу від річки Лопань до заводу. Працював розмітником майстерень Московського заводу О. В. Барі (1908), паровозним машиністом Управління Привіслянської залізниці (1912), конструктором котельно–крано- мостового відділення технічного бюро ХПЗ (1915). Лаборант гідравлічної, аеродинамічної лабораторії ХТІ (1916). Перший секретар, постійний член та розробник Статуту Аеросекції Технічного студентського товариства при ХТІ (від 1909). У 1917 р. працював асистентом у ХТІ. Удосконалював свою освіту для приготування до професорсько–викладацької діяльності у МВТУ, під керівництвом М. Є. Жуковського. Викладач авіатехнікуму при МВТУ (1919), Військового авіаційного інституту (Москва, у 30-х роках) [170, 175].

Серб Оттокар В'ячеславович (1881–?)  –  хімік.
         Уродженець Москви, син австрійського підданого. Екстерном Закінчив 2-у Харківську гімназію (1904), Харківський університет із дипломом 2-го ступеня. Лаборант, асистент при хімічній лабораторії Харківського технологічного інституту за наймом (від 1909), у штаті  –  (1910–1919). Змінний хімік сольового заводу «Вакуум» у Слов'янську (1915). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Викладав хімію у фельдшерсько-акушерській школі доктора Ряснянського (1910). Секретар Товариства фізико-хімічних наук при Харківському університеті (1913–1916). Асистент Харківського медичного інституту (1916). Член фізико–хімічного товариства при Петроградському університеті (1917) [11, 21, 47, 134].
         Вибр. бібліогр.: «Исследование фруктовых вин завода Тимченко в Дергачах Харьковского уезда» (Харків, 1909); «Описание лекционных опытов по органической химии» (Харків, 1912); «Приложение электрической энергии к вопросам органической химии» (Харків, 1913); «Краткое руководство по электросинтезу органических соединений» (Харків, 1913); «Синтезы органических соединений» (Харків, 1914).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Сердюк[ов] Євген Наумович (17 січня 1877–1921)  –  інженер–архітектор.
         Закінчив Ризький політехнічний інститут. Викладач архітектурного креслення та проєктування Харківського технологічного інституту (1907–1917). Позаштатний викладач ХТІ (1919). Служив архітектором у Харківському товаристві взаємного страхування від вогню (1907–1913). Член повітового Харківського окружного суду (1909). Колезький асесор. Викладав у Художньо–ремісничій навчальній майстерні декоративного живопису Харківського товариства грамотності ім. Бородоєвського (1915–1916). Займався приватними та громадськими спорудами. Проєктував будівлі та відповідав за технічний нагляд будівництва будівель: комерційного училища в Барвінкові Ізюмського повіту (1911); дослідної сільськогосподарської станції для Чернігівського губернського земства (1911); Харківського ветеринарного інституту (1911–1913); церкви у с. Вільшанка Курської губернії (1914–1915) [21, 134].
         Вибр. бібліогр.: «В стильной народной школы» (журн. «СНиП.», 1912, № 2); «Украинский стиль в Харькове: Наши гласные» (журн. «СНиП.», 1912, № 29).

Серебровський Володимир Матвійович (2 липня 1870–28 жовтня 1923)  –  математик, інженер–технолог.
         Закінчив Московський університет та Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1896). Керував кресленням у СПТІ (1899). Понадштатний старший лаборант при механічній лабораторії Київського політехнічного інституту (від 1900). Від 1906 р.  –  ад'юнкт-професор Харківського технологічного інституту. Читав курси лекцій з опору матеріалів, будівельної механіки. Член господарського комітету інституту (1908). Завідувач механічної лабораторії (1906–1915). Професор ХТІ (1908). Був членом комісії з огляду Нетеченського залізобетонного мосту, що будувався в Харкові (1910). Заслужений професор ХТІ (1914), водночас читав курс лекцій з опору матеріалів у Жіночому політехнічному інституті (1917–1918). Ординарний професор ХТІ (1919). Завідувач механічної лабораторії. Цивільний чин  –  статський радник. Завідувач лабораторії опору матеріалів (1920), кафедри будівельної механіки (1923). Керівник науково-дослідної кафедри з будівельної механіки та опору матеріалів при ХТІ (1921). Член факультетської комісії ХТІ (1921). Завідувач кафедри та лабораторії з опору матеріалів (від 1923). За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 3-го, Станіслава 2-го ступенів [17, 21, 32, 34, 37, 43, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Опыт определения чувствительности манометрической трубки Бурдона» (Москва, 1899); «К вопросу об определении твердости металлов с помощью стального закаленного шарика» (Москва, 1903); «К вопросу о распределении напряжений в железо-цементной балке» (СПб., 1904); «Сопротивление материалов» (Київ, 1905); «О сжатии пластичных материалов» (Харків, 1907); «Сборник задач по сопротивлению материалов» (Харків, 1910); «Підпірні стінки» (Харків, 1926); «Будівельна механіка:статика конструкцій» (Харків, 1927).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Серебряков Костянтин Дмитрович (1 квітня 1871–14 вересня 1930)  –  інженер–механік.
         Уродженець Москви. Закінчив Московський університет із дипломом І-го ступеня (1893), Олексіївське піхотне училище (1894) та Московське вище технічне училище (1899). Викладач креслення, гідравліки, проєктування турбін, прикладної механіки Харківського технологічного інституту (1903–1910, 1918–1920). Стипендіат Міністерства народної освіти на час закордонного відрядження з науковою метою (1904–1905). Викладав креслення на курсах для робітників Харкова (1905–1908), у Жіночій гімназії Д. Д. Оболенської (1905). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Член комітету Товариства допомоги нужденним студентам ХТІ. Конструктор вагонів московського трамвая (1910–1912). У 1912 році перейшов на приватну службу управителем міднопрокатного заводу «Гловно» в Польщі. Пішов добровольцем на фронт у чині підпоручика (1914). У комісії з постачання армії металами, заснованої при Головному штабі (від 1915). Від 1918 р.  –  доцент Харківського технологічного інституту. Читав курси лекцій з проєктування підйомних кранів та з котлобудування. Член Харківської міської управи (1919). У 1920 р. емігрував до Югославії, де викладав у Бєлградському університеті. Професор прикладної механіки університету. Статський радник [11, 21, 22, 171, 265].
         Вибр. бібліогр.: «Изохронное маховое колесо» (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1906); «К решению задачи о группе болтов» (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1908).

Сивоконь Василь Андрійович
         Секретар Губвідділу профспілки працівників освіти (1925–1929), водночас  –  викладач кафедри соціально-економічних наук, декан робітничого факультету Харківського технологічного інституту (1928–1929) [1, 50, 171].

Симонов Олександр Корнійович (1875–1957)  –  художник.
         Уродженець Полтавської губернії. Закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1901), Паризьку академію мистецтв (1907). Член Асоціації революційного мистецтва України (від 1928), Асоціації художників Червоної України, Товариства ім. І. Ю. Рєпіна (Москва). Учасник республіканських та всесоюзних виставок (від 1927). Засновник картинної галереї у Гаграх. Викладач, професор (1922) Харківського художнього інституту (1922–1934, 1943–1944); Харківського інженерно–будівельного інституту (1930–1941, 1944–1948), водночас був позаштатним професором Будівельного технікуму при ХТІ (1929–1930). Член Ради, професор, завідувач кафедри образотворчого мистецтва, Харківського інституту інженерів комунального будівництва (від 1944) [169, 171, 321].

Синельников Юхим Маркович (1905–1994)  –  інженер–електрик.
         Уродженець Катеринослава. Був студентом Московської міської академії. Навчався у Харківському технологічному інституті. (1925–1928). Інженер бюро досліджень, начальник технічного відділу з електроприводу ХЕМЗ, водночас  –  асистент, викладач ХТІ, ХПІ, від 1930 р.  –  Харківського електротехнічного інституту. Стажувався в Манчестері, на заводі "Віккерс" (1934–1937). Інженер– дослідник на заводі "Вольта" в м. Баранча Свердловської області (від 1937). Розробляв оригінальну медичну апаратуру у Всесоюзному інституті експериментальної медицини ім. О. М. Горького у Москві. Начальник лабораторії джерел живлення НДІ зв'язку Міністерства оборони СРСР (1945), старший науковий співробітник Всесоюзного електротехнічного інституту (1946). Начальник сектору НДІ Міністерства електротехнічної промисловості СРСР (від 1948). Доктор технічних наук (1948). Начальник науково–дослідної лабораторії тресту «Сталінградгідробуд» (1951–1953), водночас викладав у Сталінградському сільськогосподарському інституті. Завідувач кафедри «Електричні машини та апарати», професор Новочеркаського політехнічного інституту. Ініціатор та керівник створення на електромеханічному факультеті Новочеркаського політехнічного інституту кафедри «Математичні лічильно–обчислювані прилади та пристрої» (1962). Під його керівництвом, вперше в СРСР, розпочато дослідження щодо застосування ЕОМ для оперативного управління виробництвом. Засновник, головний редактор журналу «Известия вузов СССР. Электромеханика» (1958–1993), голова Головної ради з електромашинобудування при Міністерстві вищої освіти РРФСР. Автор близько 100 наукових друкованих праць. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями [171, 219].
         Вибр. бібліогр.: «К вопросу о преобразовании постоянного тока в переменный при помощи управляемых преобразователей» (Харків, 1935); «Влияние высших гармонических колебаний магнитного поля на разбег короткозамкнутых асинхронных электродвигателей» (1948); «Эволюция универсальных ЦВМ».

Синцов Дмитро Матвійович (8 листопада 1867–28 січня 1946)  –  математик.
         Уродженець В'ятки, син земського лікаря. Закінчив із золотою медаллю 3-ю Казанську гімназію (1886), фізико–математичний факультет Казанського університету (1890). Приват–доцент при кафедрі чистої математики університету (1894), магістр (1895), доктор чистої математики (1898). Ординарний професор Катеринославського вищого гірничого училища (від 1899), професор Харківського університету (1903). Читав курси аналітичної, проєктивної та диференційної геометрії, інтегрування диференційних рівнянь, теорії груп безперервних перетворень, з історії математики. Цивільний чин  –  дійсний статський радник. Позаштатний професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Голова Харківського математичного товариства (1906–1946). Завідувач сектору геометрії (1936), директор Науково–дослідного інституту математики та механіки при Харківському університеті. Засновник харківської геометричної школи. Заслужений діяч науки УРСР (1935). Академік АН УРСР (від 1939). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора [171, 322].
         Вибр. бібліогр.: «Бернуллиевы функции с произвольными указателями» (Казань, 1892); «Теория коннексов в пространстве в связи с теорией дифференциальных уравнений в частных производных первого порядка» (Казань, 1894); «Курс дифференциального исчисления» (Катеринослав, 1901); «Аналитическая геометрия в пространстве» (Катеринослав, 1902); «Геометрические приложения дифференциального исчисления» (Харків, 1908); «Интегрирование обыкновенных дифференциальных уравнений» (Харків, 1913); «Лекции аналитической геометрии» (Харків, 1916); «Формула Эрмита для приближенного вычисления сегмента кривой и ее видоизменение» (Казань, 1917); «Задачник по высшей математике» (Харків, 1922); «О роли интуиции в преподавании высшей математики» (журн. «Наука на Украине», 1922, № 2); «Работы по неголономной геометрии» (Київ, 1972).

Синявський Олексій [Олекса] Наумович (5 листопада 1887–24 жовтня 1937)  –  філолог.
         Уродженець с. Андріївки Бердянського повіту Таврійської губернії. Закінчив Харківський університет (1916). Професор Харківського інституту народної освіти (1920–1928), водночас  –  викладач української мови Харківського технологічного інституту (1921), лектор Комуністичного університету ім. Артема (від 1922), факультету соціального виховання ХІНО (1923). Голова Слобожанської учительської спілки. Член навчальної ради, голова предметної комісії з мовознавства в Комуністичному університеті (1922), гідротехнічної секції технічного відділу Інституту української мови (1926). Завідувач секції української мови науково-дослідної кафедри ім. О. Потебні при ХІНО (від 1925). Член Комісії з організації українського правопису Наркомпрос України (1925–1928). Керівник діалектологічної комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН), відділу діалектології Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР (від 1930). Читав лекції з української мови у Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка та Педагогічному інституті (1932–1937). Заарештований та розстріляний у 1937 р. [50, 134, 141, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Короткий нарис української мови» (Харків, 1918); «Порадник української мови» (Харків, 1922); «Українська мова: посібник для практичного вивчення української мови» (Харків, 1923, 1924, 1925, 1926); «Українська мова для шкіл соцвиховання» (Харків, 1923); «Елементи Шевченкової мови, їх походження й значення» (журн. «Культура укр. слова, 1931); «Норми сучасної української мови» (Львів, 1941).

Ситніков Олександр Петрович (21 липня 1864–?)  –  хімік.
         Уродженець с. Під’яруги (Под’яруги) Корочанського повіту Курської губернії, дворянин. Закінчив Бєлгородську гімназію (1884), фізико–математичний факультет Харківського університету. Магістр хімічної технології. Лаборант при лабораторії поживних речовин Харківського технологічного інституту (від 1889). Знову, після звільнення  –  лаборант (1904) з правом читання курсу мікробіології (від 1906). Читав курс лекцій та керував заняттями з контролю винокурного виробництва на Городищенських літніх курсах винокуріння (1903). Викладач, професор ХТІ. Читав курси лекцій з хімічної бактеріології, технології бродіння, технології харчових продуктів. Член комітету Товариства допомоги нужденним студентам ХТІ, Південноросійського товариства технологів. Завідувач лабораторії винокурного відділення Харківського товариства сільського господарства (1907–1909). Працював консультантом на шести винокурних заводах (1908). Делегат XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Брав участь в укладанні харківського видання «Народная энциклопедия» («Народна енциклопедія») (1911–1912). Виступив із доповіддю «Холод та виробництва, засновані на бродінні» на 5-му Холодильному з'їзді в Харкові (1912). Завідувач хімічної лабораторії Харківського товариства сільського господарства (1914–1916). Статський радник. Голова комітету Товариства допомоги нужденним студентам ХТІ (1916–1917). Завідувач контрольно–хімічної лабораторії Харківського товариства сільського господарства (Всеукраїнського агрономічного товариства) (1922), член підготовчої Комісії з питань хімічної промисловості Півдня Росії (1919). Читав у ХТІ курси лекцій з мікробіології, технології харчових речовин (1920–1923). Комерційний директор «Маслотресту» (1922). Член Харківського агрономічного товариства насінництва (1924). Науковий керівник Харківської лабораторії ферментації. Магістр хімічної технології, професор, завідувач хімічної та бродильної лабораторії Народного Комітету Землеробства (1927). Член промислової секції Укрдержплану (1925–1927), водночас  –  директор Науково-дослідного інституту харчової промисловості [11, 21, 31, 32, 35, 46, 58, 134, 170, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Об электровозбудительных силах элементов и их свободной энергии» (1889); «О современном положении молочного дела: доклад на заседании сельскохозяйственного общества Харькова» (Харків, 1900); «Руководство к контролю и учету винокуренного производства» (Харків, 1903); «Химическая промышленность юга России до войны, во время войны и ее будущее (Харків, 1918); «Микробиология брожения» (Москва, 1927, 1936, 1939, 1942); «Технологический справочник по спиртовой промышленности» (Москва, 1936).

Скворцов Георгій Григорович (3 листопада 1867–?)  –  інженер–технолог.
         Закінчив Харківський технологічний інститут (1894). Працював на сортувальній станції Управління Харківсько–Миколаївської залізниці у Полтаві. Викладач ХТІ (1904–1919). Читав курси лекцій з технології дерева (1905), проєктування з механіки, парових котлів, технічного креслення (1906–1917). З науковою метою побував у Німеччині, Бельгії, Швейцарії, Австрії. Дійсний член механічної секції на Всесвітній виставці у Льєжі (1905). Перебував як експерт у Харківському суді у справі машиніста залізниці, який отримав поранення під час виконання своїх службових обов'язків (1910). Харківським холодильним комітетом був делегований на VI з'їзд у холодильній справі у Москві (1912). Організатор секції з холодильної справи при Студентському технічному товаристві, автор статуту секції. Член комісії Харківської міської управи з влаштування льодоробного заводу при холодильнику критого ринку, товариш голови Холодильного комітету при Харківському сільськогосподарському товаристві (1915). У 1916 р. направлений у наукове відрядження до Петроградського технологічного інституту та на Уральський холодильний склад. Голова Опікунської ради 2-ї Харківської жіночої гімназії) (1911–1916). Член Південноросійського товариства технологів (від 1903). Викладав курси з креслення, технології металів, електричних залізниць, залізобетону на електротехнічних курсах Мельникова (1912–1916). Директор Харківських електротехнічних, політехнічних курсів Міністерства торгівлі та промисловості (пізніше  –  «Вищий політехнікум») (1916–1921). Статський радник. Постійний кореспондент-співробітник журналів «Холодильный комитет», («Холодильний комітет»), «Холодильное дело» («Холодильна справа»). За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1910) [21, 134, 170].
         Вибр. бібліогр.: «Введение в теорию холодильных машин» (Харків, 1914); «Холодильное дело, его начало, развитие и популяризация» (Харків, 1914).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Скворцов Іринарх Поліхронійович (7 серпня 1847–1921)  –  лікар.
         Російський медик і педагог; професор гігієни Імператорського Харківського університету; доктор медицини. Закінчив Санкт-Петербурзьку медико–хірургічну академію (1870). Доктор медицини (1874). Доцент із гігієни Казанського, Варшавського університетів. Заслужений ординарний професор, завідувач кафедри Харківського університету (від 1885), водночас викладав курс фабричної гігієни у Харківському технологічному інституті (1898–1906). Голова Харківського відділення Російського товариства охорони народного здоров'я (1899), член Харківського відділення Товариства боротьби із заразними хворобами (1903). Брав участь у роботі Першого Міжнародного шкільно–гігієнічного конгресу у Нюрнберзі (1904). Друкував свої роботи у «Врачебной газете» («Лікарській газеті»), «Журнале Министерства Народного просвещения» («Журналі Міністерства Народної освіти»), «Russische medicinische Rundschan» (1903). Його праця «Общепонятная гигиена» («Загальновісна гігієна») удостоєна Міністерством народної освіти великою премією імператора Петра Великого, при розгляді у 5-й групі (1879). Автор понад 100 статей і нарисів. За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Анни 2-го ступеня (1893) [21, 59, 116, 163].
         Вибр. бібліогр.: «Краткий курс военно–полевой гигиены» (Санкт–Петербург, 1877); «Общепонятная гигиена: Основы здравоохранения обществ. и личного с указ. на устройство и жизненные отправления человеческого тела, происхождение и общее течение болезней и подачу первой помощи в случаях, угрожающих жизни» (Санкт–Петербург, 1881); «Основные вопросы лечебной гигиены» (Харків, 1895); «Гигиена с включением анатомии и физиологии человеческого тела» (Харків, 1897); «Первый Египетский медицинский конгресс и международные санитарные меры» (Санкт–Петербург, 1903); «О воде вообще и о минеральных водах в частности в геологическом и биологическом отношении» (Санкт–Петербург, 1903).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Скобліков Петро Лаврентійович (1895–?)  –  офіцер.
         Уродженець Мінської губернії. Закінчив Михайлівську артилерійську академію, школу старшин зенітної артилерії. Помічник начальника 1-го відділу штабу Української військової організації (УВО), водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (1929). Заарештований у 1931 р. за ст. 54-2 як учасник підготовки збройного повстання та контрреволюційних злочинів. Засуджений до ВМП із заміною на 10 років у виправно–трудовому таборі. Реабілітований у 1989 р. [171, 327].

Скрипченко Петро Федорович (12 червня 1897–?)  –  економіст.
         Уродженець Лохвицького повіту Полтавської губернії. Аспірант Українського інституту марксизму (1927). Викладач політичної економії на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1926–1929), водночас  –  у Харківському сільськогосподарському інституті. Професор. У 30-х роках репресований [171, 279].

Скуднов Сергій Павлович  –  інженер–механік.
         Закінчив Імператорське Московське технічне училище (1901). Начальник шосейно–дорожнього відділу Українського управління місцевого транспорту "УКРУМТ" (від 1922). Викладач Харківського технологічного інституту (1925). Читав курс лекцій зі звичайних доріг на інженерно–будівельному факультеті ХТІ [171, 327].

Славін Гелярій (Гілелій) Йосипович (1890–1938).
         Уродженець м. Прилуки Сумської області. Член ВКП(б) (від 1919). Вища економічна освіта. Заступник завідувача (1925–1927), начальник відділу економіки та праці ВРНГ УРСР (1928). Перший ректор Харківського політехнічного інституту (2 грудня 1929  –  квітня 1930). Заарештований та засуджений до розстрілу за ст. 54-8-10-11 як учасник антирадянської право-троцькістської терористичної організації. Реабілітований у 1956 р. [171, 324].

Слезніков Григорій Йосипович  –  інженер–механік.
         Закінчив Харківський технологічний інститут (1929). Асистент ХПІ. У 40-х роках  –  викладач Українського заочного індустріального інституту [171].
         Вибр. бібліогр.: «Сопротивление материалов: контрольные работы» (Харків, 1939); «Сортамент черных и цветных металлов» (Москва, 1958, 1959).

Слободкін М. І. [Марк Ісаєвич] (1897–?)  –  інженер–механік.
         Закінчив Харківський технологічний інститут (1923). Під час студенства викладав на робітничому факультеті при ХТІ (від 1925). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений асистентом до Харківського механіко-машинобудівного інституту. Завідувач кафедри технології машинобудування, професор Самарського політехнічного інституту (від 1941). У 50-х роках  –  викладач Всесоюзного заочного політехнічного інституту. Організатор та перший завідувач кафедри гірничих машин у Тульському механічному інституті (від 1957). Засновник школи вчених у галузі руйнування гірських порід, учений у галузі гірничого машинобудування. Доктор технічних наук [171].
         Вибр. бібліогр.: «Механизмы и оборудование комплекса шахтного подъема. Теория, конструкции и расчет» (Харків, 1935); «Основы аналитической теории резания углей» (Москва, 1947); «Динамический расчет двухэтажной бездиагональной клети с хвостовым канатом для шахтного подъема» (Москва, 1951); «Кинематика, динамика и расчет на прочность клетей шахтного подъема» (Москва, 1954).

Слухай-Натальченко Леонід Єгорович  –  інженер.
         Завідувач світлотехнічної лабораторії Всеукраїнського державного інституту патології та гігієни праці, водночас  –  викладач Харківського політехнічного інституту (1930). Учасник 3-ї Всесоюзної світлотехнічної конференції у Харкові (1931) [171].
         Вибр. бібліогр.: «Светотехника и проблемы ее развития в УССР» (журн. «Светотехника», 1932. №1); «Улучшение видимости контрольно-измерительных приборов в цехах коксохимических заводов» (Харків, 1937).

Слуцкін Абрам Олександрович (17 липня 1891–13 липня 1950)  –  радіофізик.
         Уродженець Борисоглібська. Закінчив Харківський університет (1916). Після закінчення університету працював там-таки понад 30 років, водночас викладав фізику та математику на робочому факультеті при Харківському технологічному інституті (1921–1922). Викладач Комуністичного університету (1923–1928). Читав фізику, коливання високої частоти. Керував відділом Українського фізико–технічного інституту (УФТІ) (від 1929). Викладач Харківського гірничо–індустріального інституту. Завідувач відділу електромагнітних коливань Фізико–технічного інституту (1941–1945). Директор УФТІ, водночас  –  завідувач кафедри електричних машин, фізики у Харківському гірничо- індустріальному інституті (1944–1946), Харківському державному університеті. Один із творців радіотехнічного факультету у Харківському електротехнічному інституті. Завідувач кафедри теоретичних засад радіотехніки ХЕТІ (1946–1948). Засновник наукової школи радянських радіофізиків. Автор понад 50 наукових друкованих праць. Його основні праці присвячені вивченню електромагнітних коливань, питанням надвисокочастотної електроніки. Разом із Д. С. Штейнбергом розробив новий спосіб генерування високочастотних коливань у магнетронах на хвилях 7–50 см (1924). Результати його досліджень дозволили у 1938 р. побудувати в УФТІ діючий макет імпульсного трикоординатного радіолокатора в діапазоні дециметрових хвиль. Під його керівництвом були розроблені багаторезонаторні магнетрони сантиметрового та міліметрового діапазонів, вивчалося поширення та поглинання НВЧ у різних середовищах. Доктор фізико-математичних наук. Дійсний член АН УРСР (від 1948). Голова Харківського відділення Всесоюзного науково-технічного товариства радіотехніки та електрозв'язку ім. О. С. Попова. Нагороджений грамотами Верховної Ради Казахської РСР (1944), Верховної Ради УРСР (1945), медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» [31, 134, 171, 228].
         Вибр. бібліогр.: «Теория магнетронного генератора с разрезанным анодом» («Журнал технической физики», 1935, т. 5, вып. 4); «Применение магнитного поля для образования ионно-электронных пучков» (там же, 1935, т. 5, вып. 8); «Механизм возбуждения колебаний в многосегментных магнетронах» («Журнал технической физики», 1947, т. 17, вып. 4); «Получение колебаний большой мощности дециметрового диапазона в непрерывном режиме при помощи магнетронов» («Радиотехника». 1949, т. 1, № 9).

Смагін Іван Григорович (1874–1942)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Лівенського повіту. Закінчив Воронезький кадетський корпус (1898), механічне відділення Харківського технологічного інституту (1908). Інженер Повітової земської управи Харківського повіту (1916). Інженер–будівельник Харкова, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1924–1927). Читав курси лекцій з кам'яних та залізобетонних мостів. Член предметної дорожньо–мостової комісії ХТІ (1924). Завідувач дорожньої секції Окркомгоспу (1927). Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові, помер від запалення легенів унаслідок тривалого переохолодження та голодування [22, 49, 50, 170, 171, 173].

Соколов В. Г.  –  офіцер.
         Закінчив ВВПШ (політичну групу). Старший інструктор Політичного управління Українського Військового округу (ПУУВО), помічник начальника відділу ЗСУ УВО, водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (1928–1929). У Харківському медичному інституті (від 1930) [171].

Соколов Микола Олександрович (1896–1942)  –  офіцер.
         Уродженець Калуги. Закінчив школу прапорщиків при Віленському військовому училищі, Вищу педагогічну школу. Учасник громадянської війни у лавах Червоної армії. Начальник 1-го відділу розвідувального Управління Штабу ЗСУ збройних сил України та Криму (1922). Головний керівник циклу військових предметів школи червоних командирів (червоних старшин) у Харкові, водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (1926–1930). Читав курс лекцій з тактики. Закінчив Вищі військово-академічні курси (1936). Командир 68-ї Туркестанської гірничо- стрілецької дивізії, 126-ї стрілецької дивізії (1937–1939). Генерал–майор (1940). Командувач 268-ю (1941), 375-ою (1942) стрілецькими дивізіями. Смертельно поранений у битві під Ржевом. Нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, медаллю «XX років Робітничо-Селянської Червоної Армії». Ім'я М. А. Соколова надовго вписано в літописі Твері та Ржева [171, 325].

Соколова Катерина Олексіївна (1892–?)  –  хімік.
       Уродженка Калузької губернії. Закінчила Харківський університет. Асистент, викладач на кафедрі органічної хімії Харківського технологічного інституту (1921–1929). Читала курси лекцій із загальної хімії, кількісного аналізу. Науковий співробітник хімічної лабораторії ХТІ (1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілена до Харківського хімічного інституту. Доцент кафедри неорганічної хімії ХХТІ. Дружина професора О. І. Гундера [31, 32, 36, 48–50, 55, 134, 169, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Электролитическое определение нитрат-иона» (Харків); «Термическое разложение смеси сульфгидрата и бикарбоната натрия (Харків); «К проекту типового оборудования лабораторий неорганической и аналитической химии» (Харків, 1936–1937); «Руководство к лабораторным занятиям по курсу неорганической химии, домашние задания по этому курсу и лабораторный журнал» (Харків, 1939).

Соловйов О. Л. [Олексій Леонідович]
         Аспірант науково–дослідної кафедри марксизму та марксознавства (від 1922), водночас  –  викладач робітничого факультету Харківського технологічного інституту (1923–1924). Читав курс лекцій з історії революційного руху.
         Вибр. бібліогр.: «Октябрьская революция (пять лет борьбы)» (1922).

Соловйов Олексій Петрович  –  інженер–технолог.
         Інженер при Тульському управлінні. Учасник 12-го З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910), 2-го Південноросійського меліораційного з'їзду у Києві (1912). Викладач робітничого факультету при Харківському технологічному інституті (1923–1924) [11, 49].
         Вибр. бібліогр.: «К вопросу об общем гидрологическом исследовании Харьковской губернии» (Одеса, [1912].

Соловйов Костянтин Матвійович  –  хімік.
         Лаборант при хімічній лабораторії Харківського технологічного інституту (1888–1890) [59].

Соломко Олександр Митрофанович (16 грудня 1870–1922/1923)  –  інженер–механік.
         Закінчив фізико–математичний факультет Московського університету (1892) та ІМТУ з дипломом 1-го ступеня (1896). Викладач креслення Харківського технологічного інституту (від 1901), ад'юнкт- професор ХТІ (1903–1917). Викладав курс лекцій з прикладної механіки, опору матеріалів, підйомних машин. Завідувач лабораторії з випробування частин машин, механічної лабораторії (1903, 1911–1916). Член Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства, Опікунської ради (1908). Член експертної комісії з випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914). Завідувач (1903), викладач Харківської Декоративно- малювальної школи ім. полковника Бородаєвського (1915–1916). Екстраординарний професор ХТІ (1917). Начальник механічних майстерень Всеросійського Земського союзу з виготовлення спорядження для чинної армії на час воєнних дій (1915–1917). Завідувач відділу механічних майстерень Комітету Південно-Західного фронту. Керував майстернями Чернігівської, Харківської, Подільської, Волинської губерній; Галичини та Буковини. Від 1918 р.  –  у Міністерстві землеробства. Завідувач інженерно– механічної лабораторії з випробування машин у ХТІ (1918). Член Особливої комісії Спілки інженерів з надання технічної допомоги Добровольчій Армії (1919). Статський радник. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 3-го (1909), Станіслава 3-го (1914) ступенів [21, 134, 170].
         Вибр. бібліогр.: «Грузоподъемные машины» (Харків, 1909); «Детали машин» (Харків, 1912); «Прикладная механика» (Харків, 1912).

Солунський Всеволод Костянтинович  –  інженер–механік.
         Закінчив Харківський політехнічний інститут з авіаційної спеціальності (1930). Під час студентства читав курс соціально-економічного циклу наук на робітничому факультеті ХТІ (1924–1929). Член Комісії з обладнання аеродинамічної лабораторії ХТІ (1924) [171].

Сонгін Осип Йосипович (30 липня 1850–1902)  –  інженер–технолог.
         Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1875). Завідувач сталеливарних печей, організатор сталеливарного відділу, завідувач вагоно-механічного відділу та технічної контори Путилівського рейкопрокатного заводу (1876–1884). Головний механік мануфактур Сави Морозова, Ясюнінських, Баранова. Учасник Торгово-промислового з'їзду у Нижньому Новгороді (1896). Професор Харківського технологічного інституту (1899–1900). Читав курси лекцій з деталей машин та проєктування парових котлів [43, 59].
         Вибр. бібліогр.: «Сталь как материал для строительного дела и машиностроения: Опыт систематического руководства для пользования сталью» (СПб., 1894); «Значение высшего технического образования для русской промышленности» (Нижний Новгород, 1896); «О светлых крышах для ткацкого производства» (Москва, 1899).

Софінський Павло Степанович (1889–21 травня 1938)  – офіцер.
         Закінчив військове училище. Учасник Першої світової війни Завідувач військового кабінету ХТІ (1926–1930). Читав лекції зі стрілецької справи (1927).

Спах Альберт Георгійович  –  інженер–технолог.
         Завідувач відділу економіки та праці «Укргіпромезу» (Державного інституту з проєктування нових металургійних заводів) у Харкові (1928), водночас  –  викладач курсу «Основи технічного нормування» у школі майстрів при Харківському електромеханічному заводі, Харківському інституті народного господарства (1928), Харківському технологічному інституті (1929). Професор ХПІ. Директор Науково-дослідного інституту економіки праці, Науково-дослідного інституту технічного нормування. Член Всеукраїнської асоціації інженерів. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Професор Середньоазіатського політехнічного інституту. Доктор технічних наук (1962) [134, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Знание к станку: Юбилейный сборник школы мастеров» (Харків, 1921–1926); «Производственный учет рабочей силы» (Москва; Харків, 1924, 1925, 1928, 1932); «Инструментальное дело» (Харків, 1924); «Инструментальное дело» (Москва, 1928); «Струментарство» (Харків, 1929); «Определение квалификации работ по методу инженера А. Г. Спаха» (Харків, 1930); «Основы нормирования рабочих процессов» (Харків, 1932); «Терминология технического нормирования, организации труда и заработной платы в машиностроении» (Ташкент, 1965); «Производственный процесс и его организация в машиностроении» (Ташкент, 1968).

Спенглер Олександра Федорівна (6 січня 1890–?)  –  математик.
         Уродженка с. Казинки Острогозького повіту Воронезької губернії, спадкова дворянка. Викладач математики Харківського комерційного училища Холодногірського товариства освіти (1916). Член Харківського математичного товариства (1916). Асистент, викладач вищої математики, теоретичної механіки Харківського технологічного інституту, а також робітничого факультету (аналітична геометрія) при ХТІ (1917–1929). Водночас викладала у Харківському художньому технікумі (1924). Учасниця Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927) [1, 31, 47–50, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Аналитическая геометрия» (Харків, 1960) «Интегрирование рациональных функций» (Харків, 1960); «Сборник задач по аналитической геометрии» (Харків, 1960).

Спенглер Микола Федорович (6 грудня 1887–?)  –  інженер шляхів сполучення.
         Уродженець с. Казинки Острогозького повіту Воронезької губернії, спадковий дворянин. Закінчив Полтавське реальне училище, 4-ту Харківську гімназію (1908), Харківський університет. Інженер служби Південної залізниці. Асистент, викладач математики Харківського технологічного інституту (від 1914). Проводив практичні заняття з аналітичної геометрії (1917–1920). Член факультетської комісії ХТІ (1921). Викладав на робітничому факультеті при ХТІ (1922–1927). Асистент ХТІ (1925). Читав курси лекцій з вищої математики, аналізу, водночас викладав математику у Харківському художньому технікумі (1925–1926). Член Харківського математичного товариства, науково–дослідної кафедри математики при Харківському інституті народної освіти (1927). Учасник Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927) [31, 32, 47–50, 59, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Геометрия круга" г. А. П. Охитовича" (Москва, 1915); "Курс высшей математики" (Харків, 1926); "Функции и их графики" (Харків, 1926).

Спроге Василь Емільович (?–1980)  –  інженер шляхів сполучення.
         Уродженець Харкова. Після закінчення гімназії був студентом фізико–математичного факультету Харківського університету, Інституту шляхів сполучення у Москві (1913). Член партії кадетів. Другий секретар та перекладач Міністерства зовнішніх відносин (Севастополь, 1918). Студент Харківського технологічного інституту (1918–1919). Унтер–офіцер Добровольчої Армії. Студент гідротехнічного відділення Донського політехнічного інституту (1920). Старший технік, старший інженер управління досліджень Волго-Донського каналу. Асистент кафедри гідротехніки інженерно–економічного факультету Харківського інституту сільського господарства та лісівництва (1922). Інженер виробничої секції Держплану Української РСР. Член Комісії з електрифікації України (1923). Голова водної комісії по Дніпробуду, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1924–1927). Читав курси лекцій з гідравліки, керував практичними заняттями на інженерно–будівельному факультеті. Член секції енергетики та реконструкції Укрдержплану (1925–1927). Працював над планом ГОЕЛРО України. Викладач Тимірязівської академії. Помічник головного консультанта Управління головного інженера з проектування Чирчикського азотного заводу «Вугілля–Азот». Головний інженер проєкту «Машинне зрошення Фергани» у Гіпроводі. Директор Гіпроводу у Ленінграді. Заступник головного інженера Нижньоволгопроєкту (1932). Заступник директора Ленінградського відділення тресту Гідроелектропроєкт (1935). Завідувач бюро Західного Сибіру та Казахстану, «Велика Волга» Гідроенергопроєкту (1936). Головний інженер Українського відділення Гідроенергопроєкту. Читав лекції з гідрології на геолого–географічному факультеті Харківського університету. Професор (1939). Член вченої ради Інституту енергетики АН України [171, 329].
         Вибр. бібліогр.: «Гідротехнічні споруди Дніпрового будівництва»; (Науково–техн. вісн., 1926, № 2–3); «Наслідки американської експертизи проекту Дніпробуду» (Науково-техн. вісн., 1926, № 8/10); «Записки инженера» (Москва, 1999).

Стахорський Костянтин Михайлович (9 липня 1893–?)
         Уродженець Харкова. Закінчив Харківське комерційне училище (1911), фізико–математичний факультет Харківського університету. Служив у 7-й гаубичній мортирній стрілецькій батареї. Поручник. У Червоній армії  –  у 20-му важкому артилерійському дивізіоні, 20-ї стрілецькій дивізії 11-ї Армії. Заарештований і ув'язнений у Рязанському губернському) концтаборі РРФСР. Молодший лаборант лабораторії кількісного аналізу, асистент лабораторії технології органічних речовин, викладач з кількісного аналізу ХТІ (1920–1923). Старший асистент Українського інституту прикладної хімії (1925–1927) [171, 224].
         Вибр. бібліогр.: «О факторе ассоциации жидкостей при температурах кипения» (Укр. хем. журн., 1925, № 1); «О свойствах смеси гексана с нитробензолом» (Укр. хем. журн., 1926, № 2, кн. 4); «О молекулярной ассоциации в жидком состоянии» (Укр. хем. журн., 1926, № 2, кн. 4).

Стахорський Сергій Михайлович (1888–1941)  –  інженер–хімік.
         Уродженець Херсонської губернії. Закінчив Сумську гімназію (1907), Харківський університет та Ліонське вище технічне училище. Лаборант хімічної лабораторії, викладач (від 1920), завідувач відділення техніко-хімічних та інших матеріалів Харківського технологічного інституту (1921). Асистент кафедри професійної гігієни Харківського медінституту (1925). Професор ХТІ, ХХТІ, водночас  –  викладач з техніки безпеки у Харківському вечірньому робочому машинобудівному інституті ім. «Профінтерну» (від 1931). Читав курси лекцій з гігієни праці, техніки безпеки. Завідувач хімічного сектору Харківської філії Всесоюзного Інституту організації та охорони праці, кафедри техніки безпеки ХХТІ (1940), водночас  –  технічний інспектор Відділу праці Харківської міськради. Під час Другої світової війни розстріляний фашистами [171, 180].
         Вибр. бібліогр.: «Фабрично-заводская вентиляция и ее значение для здоровья рабочих» (Москва, 1926); «Чугунолитейное производство» (Нижний Новгород, 1928); «Фабрично-заводская вентиляция» (1930); «Безпека праці в коксо-бензольній промисловості» (1930); «Лекции по технике безопасности в ГСЭИ коксохимической промышленности» (1932); «Техника безопасности в химической промышленности» (Харків, 1935); «Борьба с газами, пылью и избыточным теплом в коксо-химическом производстве» (Харків, 1935); «Техника безопасности в коксохимическом производстве» (Харків, 1939).

Стеклов Володимир Андрійович (28 грудня 1863–30 травня 1926)  –  математик.
         Уродженець Нижнього Новгорода, син священика. Закінчив курс Нижегородського Олександрівського інституту. Був студентом Московського університету. Закінчив Харківський університет (1887). Учень О. М. Ляпунова. Асистент, приват–доцент (1891), професор (1896) Харківського університету (1889–1906), водночас викладав курси лекцій з аналітичної та теоретичної механіки у Харківському технологічному інституті (1894–1905). Магістр (1894), доктор математики, член–кореспондент Петербурзької АН (1902). Декан математичного факультету Харківського університету (1901–1906). Голова Харківського математичного товариства (1902–1906). У 1906–1919 рр.  –  професор Санкт–Петербурзького університету. Академік Петербурзької АН (від 1912). Член Ради фізико–хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Віце–президент АН СРСР (1919–1926). Директор фізико–математичного інституту АН СРСР (від 1921). Академік АН УРСР (від 1925) [8, 35, 59, 121, 13, 164].
         Вибр. бібліогр.: «О движении твердого тела в жидкости» (Харків, 1893); «О разложении данной функции в ряд по гармоническим функциям» (Харків, 1897); «О дифференциальных уравнениях математической физики» (Москва, 1897); «Общие методы решения основных задач математической физики» (Харків, 1901); «Теоретическая механика» (Харків, 1901); «Интегрирование функций» (СПб., 1907); «Уравнения с частными производными» (СПб., 1911); «Интегрирование обыкновенных дифференциальных уравнений» (СПб., 1912–1913); «О приближенном вычислении определенных интегралов при помощи формул механических квадратур» (Петроград, 1916); «Математика и ее значение для человечества» (Берлін, 1923).

Степанов Костянтин Васильович  –  офіцер.
         Член спортивного товариства "Сокіл" (1915). Інструктор клубу "Гірник" (Харків, 1924). Викладач військової кафедри ХТІ (від 1926). Завідувач спортивної зали ХТІ (від 1929), водночас  –  інструктор–організатор Ради фізкультури Харківської міськради, керівник секції педагогічних гімнастичних вправ спортивно–технічного комітету при ХІНО, викладач перших Всеукраїнських курсів фізичної культури. Завідувач кафедри гімнастики ДІФКУ (від 1931), кафедри фізичного виховання ХММІ (1937). Репресований. У 1938 р. засуджений до 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Загинув у сибірському засланні [171, 177].
         Вибр. бібліогр.: «Физкультура рабочей молодежи» (Харків, 1926).

Столовицький Ілля Абрамович  –  інженер–електрик.
         Закінчив Харківський технологічний інститут (1929). Асистент Харківського політехнічного інституту (1930). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Викладач ХПІ. Кандидат технічних наук [171].
         Вибр. бібліогр.: «Исследование релейно-контакторной системы управления автоматизированного электропривода электродов дуговой сталеплавидьной печи» (Харків, 1962).

Столяров Микола Олександрович (9 вересня 1870–1942)  –  математик.
         Уродженець Києва. Закінчив Університет св. Володимира (1894). Викладав у Києво–Подільській та Фундукліївській жіночих гімназіях. Викладач математики у Київському політехнічному інституті (від 1898), професор (1912), заслужений професор (1916). Професор теоретичної механіки у Харківському технологічному інституті (1914–1920). Викладав механіку та проводив практичні заняття з механіки. Завідувач математичного кабінету ХТІ (1915–1917). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Статський радник. Професор КПІ (1920–1932), водночас  –  інституту народної освіти, художнього інституту (1927). Читав курси лекцій з аналітичної геометрії, основ геометрії, механіки, додатку до механіки векторного аналізу. Директор геометричного інституту (1921). Заштатний академік відділення Всеукраїнської академії наук, голова природничого відділу Інституту української наукової мови (від 1924), математичної секції (1926) Академії наук України. Завідувач лабораторії геометрії Київського інституту народної освіти (КІНО) (1927). Учасник Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927). Від 1932 р.  –  професор Білоруського державного університету, завідувач кафедри теоретичної механіки (1938), водночас викладав у Білоруському політехнічному інституті. Загинув у період німецької окупації Мінська під час Другої світової війни. За відмінну службу нагороджений орденами св. Анни 2-го, Станіслава 2-го, Володимира 4-го ступенів (1916) [11, 21, 31, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Преобразование ультраэллиптических квадратур» (Київ, 1899); «Собрание упражнений в высшей математике» (Київ, 1902); «Статика» (Харків, 1915).

Столяров Яків Васильович (21 жовтня 1878–1945)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Москви. Закінчив Саратовське реальне училище (1896), Харківський технологічний інститут (1902). Працював старшим лаборантом Варшавського політехнічного інституту (1903). Викладач з курсів прикладної механіки, теорії побудови машин ХТІ (від 1904). Читав курси лекцій з опору матеріалів, методів випробування матеріалів та, вперше в інституті, курс із залізобетону (від 1910). Відвідав із науковою метою Німеччину, Швейцарію, Бельгію, Всесвітню виставку у Льєжі. Завідувач механічної лабораторії (1904–1905). Вивчав застосування залізобетону в будівельній техніці у Франції, Швейцарії, Австрії (1907). Делегат XII, XIII з'їздів російських цементних техніків та заводчиків у Москві, Санкт–Петербурзі (1908, 1910). Долучався як експерт з будівництва Нетеченського мосту та будівлі купецького банку у Харкові (1910). Ад'юнкт–професор (1909), професор з прикладної механіки (1912). Член ради, голова постійної комісії з технічної освіти та комітету військово–технічної допомоги Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства (1915–1916). Викладав математику для робітників Харкова. Помічник директора ХТІ (1910–1911). Завідувач сільськогосподарсько–інженерного відділення Харківських вищих сільськогосподарських курсів (від 1912). Відряджений на 2-й Всеросійський з'їзд діячів з гірничої справи, металургії та машинобудування, на Міжнародну будівельну виставку в Лейпцигу (1913). Завідувач фотографічного кабінету (1912–1917). Працював викладачем на курсах сільського вогнетривкого будівництва при ХТІ (1914–1915). Голова Комітету військово–технічної допомоги при Харківському відділенні І. Р. Т. Т. (1915). Член Опікунської ради Харківського народного університету (від 1917). Заслужений професор (1917). Цивільний чин  –  статський радник. Включений до списку антирадянської інтелігенції ГПУ України як неблагонадійний елемент, репресований (1921–1922). Професор (1922), завідувач кабінету теоретичної механіки ХТІ (від 1923). Член факультетської комісії механічного факультету (1923), предметної комісії з будівельної механіки ХТІ (1924). Декан інженерно–будівельного факультету (1925). Розробив нову методику викладання курсу «теорії механізмів». Завідувач секції будівельної техніки при науково–дослідній кафедрі інженерно–будівельних наук при ХТІ (1926), водночас  –  член Методкому Головпрофосвіти. Завідувач механічної лабораторії та кабінету прикладної механіки ХТІ. Консультант–експерт заводу «Світло шахтаря» під час будівництва вугільної та гасильної веж (1928). Голова інженерно–конструкторської секції при управлінні окружного інженера Харківської технічної наради. Завідувач секції виробничого навчання Українського науково–дослідного інституту педагогіки (1928). Позаштатний професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929). У 30-х роках  –  у Харківському інженерно–будівельному інституті. Під час Другої світової війни в окупаційному Харкові очолював технічний відділ Науково–технічного управління. Доктор технічних наук. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава 3-го (1909), Анни 3-го (1914) ступенів. Нагороджений орденом «Знак пошани» за самовіддану працю з відновлення Харкова після Другої світової війни [21, 22, 32, 43, 48–50, 81, 134, 171, 248, 283].
         Вибр. бібліогр.: «Метод приближенных формул при расчете индикаторных диаграмм» (Харків, 1903); «Учение о прочности» (Харків, 1906); «Краткие сведения по графостатике для студентов химического отделения ХТИ» (Харків, 1910); «Общий курс прикладной механики» (Харків, 1911); «Сопротивление материалов» (Харків, 1918); «Принцип составления учебных руководств» (Харків, 1923); «Общая теория механизмов и машин» (Харків, 1924); «Организация учебно-методологической работы в институтах» (Харків, 1925); «Технічна механика: опір матеріалів» (Харків, 1928); «Выбор допускаемых напряжений и марок бетона» (Ленінград, 1931); «Теория плоских статически неопределенных конструкций» (Харків, 1932); «Пути построения новой теории железобетона» (Харків, 1933); «Теория железобетона на экспериментальной основе» (Харків, 1934).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Страхова З. [Зінаїда Олексіївна]
         Закінчила Московський жіночий інститут. Учитель французької мови у Харківській жіночій гімназії Орловській, Єпархіальному жіночому училищі (1912–1916). У 1929–1930 рр. викладала німецьку мову на робочому факультеті ХТІ [171].

Стрєлков Ілля Іванович (9 серпня 1898–23 лютого 1954)  –  інженер–хімік.
         Уродженець Архангельської станиці Кубанської області. Закінчив Ставропольську гімназію, навчався у Петербурзькому гірничому інституті (1916). Член ВКП(б) (від 1917). Активний учасник революційних подій. Працював у Російському телеграфному агентстві (РОСТ) при ВЦВК (1918). Військовий кореспондент Українського фронту. Редактор, заступник завідувача Українського РОСТА, вчений секретар президії Раднаркому УРСР (1921). Студент Харківського технологічного інституту, водночас  –  завідувач секретно–інформаційного відділу ВРНГ (1922), відповідальний секретар УкрДоброхіма (1924–1928), учений секретар, керівник хімічної секції Всеукраїнського товариства авіації та повітроплавання «Аерохім», заступник голови при РНК СРСР. (1929–1933). Ініціатор створення Українського хімічного журналу. Розробник плану розвитку хімічної промисловості України першої (1929) та другої п'ятирічок. Керівник хімічного сектору Держплану УРСР (1931–1934). Член оргкомітету зі скликання «менделєєвських» з'їздів (від 1932). Член Вищої атестаційної комісії при ЦВК СРСР (1933–1937), водночас  –  позаштатний асистент, керівник практичних занять з органічної хімії (від 1925). Закінчив ХПІ за спеціальністю технологія фарбування (1930). Директор ХХТІ (1933–1939), Технологічного інституту будівельних матеріалів у Харкові (1944–1954). Завідувач кафедри колоїдної хімії ХПІ (1954). Автор 25 наукових праць, присвячених термохімії, хімічній термодинаміці. У 1936 р. знайшов простий спосіб наближеного розрахунку ентропії органічних сполук у твердому та рідкому стані. Член Центральної ради хімічного товариства ім. Менделєєва (1946). Доктор хімічних наук (1947). Професор. Член–кореспондент АН УРСР (від 1948). Нагороджений орденом Леніна та медалями [50, 61, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Об энтропии органических соединений» (Тр. ХХТИ, 1941, № 3); «Новая закономерность для энтропии и ее применение к органическим соединениям» (Труды ХПИ, 1952, № 1); «О соотношении между энтропией и теплоемкостью в соответственных состояниях» (Труды ХПИ, 1954); «Теплоемкость и энтропия уксуснокислого натрия» (Укр. хем. журн., 1955, № 21); «Диэлектрическая проницаемость увлажненных глин в неполярных средах». (Харків, 1959).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Струве Ядвіга Людвіговна (1899–1924)  –  філолог.
         Викладала німецьку мову у Харківському технологічному інституті та на робітфаку (1920–1924) [48, 67].

Ступель Файвель Аронович (1892/1894–?)  –  інженер–електрик.
         Закінчив з відзнакою електротехнічний факультет Харківського технологічного інституту (1922). Член факультетської комісії електротехнічного факультету ХТІ (1921). Інженер ХЕМЗу, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (від 1929). Заступник редактора журналу ХЕМЗу «Генератор» (1930). Доцент кафедри «електричні апарати» Харківського електротехнічного інституту (від 1930). Завідувач кафедри автоматики та телемеханіки Харківського політехнічного інституту (ХПІ). Кандидат технічних наук. Автор численних наукових праць та винаходів [171, 284].
         Вибр. бібліогр.: «Индуктивные и индукционные преобразователи механических величин. Устройство, схемы, расчет» (Харків, 1958); «Реле защиты и автоматики: теория и исполнения электромеханических и механических реле» (Москва; Ленінград, 1941, 1948); «Устройство для автоматической дуговой сварки: патент» (1941); «Электромеханическое реле. Основы теории, проектирования и расчета» (Харків, 1956); «Вопросы проектирования быстродействующих электромагнитных механизмов» (Харків, 1959); «Программное реле времени: патент» (1961); «Электромеханические датчики и преобразователи» (Москва, 1965); «Расчет и конструкция электромагнитных реле: патент» (1980).

Сукачов Олександр Павлович (16 липня 1904–17 березня 1966)  –  інженер–електрик.
         Уродженець Ізюму Харківської губернії. Закінчив Ізюмський індустріальний технікум (1922). Завідувач каніфольно–скипидарного заводу в Ізюмі. Навчався на хімічному факультеті Харківського технологічного інституту (1922–1925). Закінчив електротехнічний факультет ХПІ (1929). Лаборант Головної палати мір та ваг у Харкові, інженер Бюро досліджень ХЕМЗу. Асистент, аспірант ХПІ (від 1929). Викладач, доцент, завідувач кафедри змінних струмів, кафедри теоретичних основ електротехніки Харківського електротехнічного інституту (від 1931). Аспірант Українського фізико–технічного інституту, за сумісництвом. Брав участь у проєктуванні та експериментальних розробках генератора Ван де Граафа на 5 млн. вольт. Декан загальнотехнічного факультету ХЕТІ (1938–1939). Помічник ректора з політичної роботи (політкомісар), завідувач кафедри теоретичних засад електротехніки, директор бібліотеки Львівського політехнічного інституту (1939–1940). Від 1940 р.  –  у ХЕТІ: завідувач кафедри теоретичних основ електротехніки, начальник навчальної частини, в. о. директора (1940–1944). Під час Другої світової війни  –  начальник електромашинобудівного сектору заводоуправління Сталінградського тракторного заводу (1941–1942). Начальник оперативної групи з відновлення ХЕТІ. Завідувач кафедри, начальник навчальної частини (1944–1946), декан електроенергетичного факультету (від 1948) ХЕТІ. Кандидат технічних наук (1940) [171, 284].
         Вибр. бібліогр.: «Теорія змінних струмів» (Харків, 1935); «Реактивность электротехнических цепей» (Харків, 1940); «Теоретические основы электротехники» (Харків, 1959); «Теория переменных токов» (Харків, 1964); «Сборник задач по теоретическим основам электротехники» (Харків, 1962); "Конспект лекций по курсу "Теоретические основы электротехники" (Харків, 1964).

Сумська Віра Мойсіївна(Мойсеївна) (1 вересня 1872–?)  –  філолог.
         Закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат. Викладач французької мови в Охтирській жіночій гімназії, 1-й Харківській чоловічій гімназії (1910–1916), робітничого факультету Харківського технологічного інституту (1921) [59, 171].

Супруненко Олександр Ілліч (17 серпня 1884–?)  –  агроном.
         Уродженець м. Ромни Полтавської області. Закінчив Ново-Олександрійський інститут сільського господарства та лісівництва (1907). Колезький асесор. Лаборант Київського університету. Удосконалював освіту в Берлінській вищій агрономічній школі та університеті в Галлі (Німеччина). Викладач Харківських вищих жіночих курсів сільського господарства та лісівництва (від 1917), Харківського технологічного інституту (1919–1923, 1926–1927). Читав курс лекцій з основ ґрунтознавства та землеробства, водночас завідував підвідділом сільськогосподарської освіти НКО УРСР та відділом сільськогосподарської освіти Укрголовпрофосвіти (1920). Виступив із вітальною промовою від Наркомпросу на святкуванні першого випуску робітфаку Харківського сільськогосподарського інституту (1923). Професор, декан Харківського сільськогосподарського та геодезичного інститутів. Читав курси лекцій з рослинництва, селекції та генетики перехресних запилювачів (1927). Завідувач секції генетики та селекції науково–дослідної кафедри сільськогосподарської ботаніки. Дійсний член Українського товариства працівників науки та техніки (1929). Редактор сільськогосподарського відділу журналу "Знання" (1929). Професор Харківського сільськогосподарського інституту (від 1930). Директор інституту рослинництва в окупованому Харкові у роки Другої світової війни, дійсний член Ради наук Харківської міської управи [31, 32, 49, 50, 134, 169, 171, 228].
         Вибр. бібліогр.: «Объяснительные записки, учебные планы и кратк. учебные программы к с.-х и лесным профшколам (Харків, 1922).

Суханов Д. Я. [Дмитро Якович]  –  інженер.
         Викладач 2-ї групи з гідравліки у Харківському технологічному інституті (від 1929). Кандидат технічних наук.
         Вибр. бібліогр.: «Американские центробежные насосы и метод их расчета» (Москва, 1938); «Работа лопастных насосов на вязких жидкостях» (Москва, 1952).

Сирокомський Олександр Іванович (26 червня 1894–?)  –  математик.
         Уродженець м. Калиш, син чиновника. Закінчив Калуську гімназію Варшавського університету (1914), фізико–математичний факультет Харківського університету. Викладав теоретичну механіку у Харківському технологічному інституті (1920–1922). Науковий співробітник науково–дослідної кафедри прикладної математики (1927). Учасник Всеросійського з'їзду математиків у Москві (1927). Викладач Харківського інституту народної освіти, фізико–хіміко–математичного інституту, землефаку Харківського геодезичного інституту та інституту землеустрою, Харківського Об'єднаного технікуму шляхів сполучення (1929). Читав курси лекцій з вищої математики, теоретичної механіки. Дійсний член Українського інституту математичних наук [31, 119, 134, 1714].
         Вибр. бібліогр.: «Физические основы специального принципа относительности» (1922); «Семья планет» (Харків, 1923).

Сисоєв Андрій Микитович (26 жовтня 1901–1959)  –  інженер–хімік.
         Уродженець Мінеральних Вод Тверської області. Закінчив Харківський технологічний інститут (1926). Викладач у ХТІ, пізніше  –  у ХХТІ (1925–1959). Ще студентом, у лабораторії професора О. М. Щукарьова, виконав роботу «Про електроліз без електродів», яка викликала широке обговорення в наукових колах. Викладач робітфаку ХТІ (1929), асистент Харківського хіміко–технологічного інституту (від 1930). Завідувач кафедри технології електрохімічних виробництв ХХТІ (1933–1944). Читав курси лекцій з технології мінеральних речовин, електрохімії, технічної електрохімії. Професор (1938), доктор технічних наук (1939). Засновник Харківської наукової школи електрохімічних методів отримання рідкісних, благородних та радіоактивних металів. Він сконструював високотемпературні печі нового типу та розробив електротермічні методи отримання лужних металів, магнію та ін. Автор понад 60 друкованих праць, 10 авторських свідоцтв [36, 55, 60, 171]
         Вибр. бібліогр.: «Современные источники высоких температур» (Берлін, 1927); «Новейшие успехи в строительстве индукционных и высокочастотных печей» (1928); «Выпрямляющие свойства окислов металлов» (1931); «Новый вид твердого выпрямителя  –  таллиевый выпрямитель» (1934); «Униполярная электропроводность» (Харків, 1947); «Электролит для хромирования тетрахроматного саморегулирующего типа» (Авт. свід. №122 379 от 1959).

Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.



Автор-укладач Г. В. Павлова, завідуюча відділом рідкісних книг і рукописів

Інформація оновлена у 2023 р.
Копіювання інформації вітається з посиланням