Уродженець Павлограду, дворянин. Закінчив Харківську 2–гу гімназію. Був студентом
Харківського університету (від 1886). Закінчив Харківський практичний технологічний інститут (1895). Прядильний майстер,
помічник директора паперопрядильної фабрики братів Ясюнинських (ст. Кохма, 1896–1897). Директор
прядильної фабрики Дербеньових (1899), фабрики Шипілова (1910), фабрики Тагієва (1911–1912). У 1920–1922
рр. – у Харківському технологічному інституті. Завідувач кабінету технології волокнистих речовин, технічного
креслення [170, 171].
Закінчив Київський університет із дипломом 1–го ступеня. Викладач російської мови.
Викладач Лубенської гімназії (1912), Харківського геодезичного інституту, водночас викладав курси лекцій з геодезії, російської та
української мови на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті та в ХТІ, ХПІ (1921–1930). Секретар робфаку ХТІ (1921–1922).
Імовірно, доцент Харківського державного педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди. Кандидат філософських наук (1953) [31, 48–50, 171].
Вибр. бібліогр.: Морфологические особенности язика Устюжского Летописного Свода (Харків, 1954).
Мазлах (Робсман) Сергій Михайлович (21 січня 1878–26 листопада 1937).
Уродженець Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії.
Член соціал-демократичної партії(1899), професійний революціонер. Вільний слухач Женевського та Бернського університетів (1905–1907).
Знавець української, російської, французької, німецької, англійської, латинської та грецької мов. Член КП(б)У,
один із засновників українського націонал-комунізму. Вчитель, статистик Полтавської губернської земельної
управи (1907–1917). Ініціатор та укладач "Журнала учредительного собрания Союза потребительских обществ
Полтавской губернии". («Журналу установчих зборів Спілки споживчих товариств Полтавської губернії»). Від
1917 працював у різних радянських установах та редакціях друкованих видань Росії та Україні. Завідувач торгово-
промислового відділу Полтавської міської управи. Ініціатор та організатор створення першої більшовицької
газети «Молот» у Полтаві. Заступник голови губвиконкому Донбасу, водночас – завідувач губернським
статистичним бюро (1920–1921). Керуючий Донбасторгом. Від 1923 р. – у Харкові. Член Ради Народних
Комісарів України з правом вирішального голосу (від 1925). Керуючий Центральним статистичним управлінням
ВРНГ УРСР (1924–1926), водночас – керуючий «Донбасторгом», член Колегії Народного комісаріату освіти,
викладач робітничого факультету Харківського технологічного інституту та ХТІ. Читав лекції з російської історії,
історії РКП(б). Голова Всеукраїнського правління державного страхування «Укрдержстрах», завідувач
Центрального архіву праці (1928–1929). Керівник Сектору народногосподарського обліку Держплану УРСР, член
Президії Держплану УРСР (1931). Від 1931 р. – у Москві, на керівних посадах у різних органах державного
управління СРСР. Начальник управління обліку та звітності Комітету заготовок при Раднаркомі СРСР.
Заарештований у 1937 р. за звинуваченням у контрреволюційній терористичній шкідницькій організації та через
три місяці розстріляний. Реабілітований Військовою колегією Верховного суду СРСР у 1955 р
[171, 255, 356].
Вибр. бібліогр.: "Мелкие сельскохозяйственные общества Полтавской губернии в 1913 году" (Полтава, 1917);
"До хвилі (Що діється на Україні та з Україною?)" (совместно с В. Шахрай; 1919).
Був студентом Санкт-Петербурзького технологічного інституту (від 1897), один із
лідерів українського студентського руху. Член Північного комітету Революційної української партії, згодом один із засновників
УСДРП, Всеросійського селянського союзу (1905). Від 1917 р. – в Україні. Член Центральної Ради від
Харківської губернії. Розробляв законопроєкти з фінансово-економічних питань, заступник генеральних
секретарів торгівлі та промисловості, в. о. міністра фінансів. У період Гетьмана та при Директорії очолював
Міністерство фінансів. У 1920–1922 рр. – в еміграції. Від 1922 р. повернувся до України. Завідувач науково-технічного відділу
Укрраднаргоспу (1922–1923), водночас – викладач кафедри мінеральної технології Харківського технологічного інституту. Читав лекції з технології
силікатів, випробування глин та цементу. Учасник ІІІ-го Менделєєвського з'їзду з чистої та прикладної хімії у Петрограді (1922),
Всеукраїнського науково-технічного з'їзду у Харкові (1922). Дійсний член науково-дослідної кафедри мінеральної технології при ХТІ
(1925–1929). Член президії Всеукраїнського товариства сприяння жертвам інтервенції (1925). Викладач хімії
Вищих 3-річних педагогічних курсів ім. Сковороди (1928). Професор (штатний) Харківського технологічного
інституту (від 1929). Член правління Всеукраїнського науково-технічного товариства, член Харківської філії
Українського товариства працівників науки та техніки для сприяння соціалістичному будівництву СРСР (1929).
Позаштатний професор Харківського будівельного технікуму при ХТІ (1929). Завідувач хімічної лабораторії,
директор Української головної палати мір та ваг ВРНГ УРСР. Голова Всеукраїнської міжвідомчої метричної
комісії, член редколегії журналу "Науково-технічний вісник" (1928). Від 1930 р. – у Харківському будівельному
інституті. 1931 р. Заарештований у справі Українського національного центру (1931). Після закінчення терміну
заслання викладав у Казахському університеті. У 1937 р. заарештований вдруге і розстріляний в Алма-Аті [171, 259, 274].
Вибр. бібліогр.:
"Die wirtschaftliche Selbststandigkeit der Ukraine in Zahlen" ("Ukrainischer Pressedienst". Berlin, 1921);
"Цементная промышленность в нашем народном хозяйстве" (Харків, 1922); "Курс хемії" (Харків, 1922);
"Дослідження кримських пуццолан" (Науч.-техн. журн. Укрсовнархоза, 1922, №1); "В справи хемичної
термінології" (Науково-техн. вісн., 1926, №1); "Зависимость огнеупорности украинских глин и каолинов от их
химического состава" (журн. "Укр. силикаты", 1930, №5-6).
Майєр Лев Мойсейович (Мовшевич) (25 листопада 1895–?) – інженер-хімік.
Уродженець Мелітополя, син міщанина. Закінчив Мелітопольське комерційне училище (1915), хімічний
факультет Харківського технологічного інституту (1923). Учасник Першої світової війни, прапорщик (1916).
Будучи студентом, призначений комісаром Харківського інституту народного господарства (1919), за
сумісництвом працював у Контрольно-навчальній комісії хімічного факультету ХТІ (1921). Аспірант-стипендіат
Харківського технологічного інституту на кафедрі хімічної технології органічних речовин (від 1923). Асистент,
викладач ХТІ (1923–1929). Читав курс лекцій з якісного аналізу. Учасник IV Менделєєвського з'їзду у Москві
(1925). Науковий співробітник хімічної лабораторії при ХТІ (1929). В.о. доцента ХММІ (від 1930). Заступник
директора Науково-дослідного вуглехімічного інституту (1936). Професор, завідувач кафедри хімії ХММІ (від
1942). Член вченої ради ХММІ (1947–1949). Доктор технічних наук. Нагороджений медаллю "За доблесну працю" [3, 32, 48–50, 171].
Вибр. бібліогр.:
"К вопросу происхождения и качества бурых углей" (Новосибірськ, 1958).
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та обробки документів (архів) НТУ «ХПІ» за
наданий матеріал.
Майєр Яків Мойсейович (1893–1988) – інженер-механік.
Уродженець Мелітополя. Закінчив на відмінно Харківський технологічний інститут (1924).
Будучи студентом, за сумісництвом працював у Технічній раді ХТІ (1921). Секретар механічного факультету, асистент,
викладач ХТІ (1923–1929). Політкомісар ХТІ, голова Бюро політкомісарів внз Наркомпросу УРСР.
Комісар Вищих технічних навчальних закладів (1919). Асистент при кафедрі соціально-економічного циклу наук
ХТІ (від 1923), аспірант науково-дослідної кафедри теплотехніки при ХТІ. Керівник теплотехнічної лабораторії
ХТІ (1925), одночасно – інженер-конструктор, завідувач підвідділу теплових двигунів Харківського
паровозобудівного заводу. Займався освоєнням виробництва "Зульцерів". Ректор ХТІ (1928–1929).
Організатор та перший завідувач лабораторії двигунів Науково-дослідного інституту промислової енергетики
України (1925–1929). Професор (1929). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського
машинобудівного інституту. Директор Українського науково-дослідного інституту двигунів внутрішнього
згоряння, директор та науковий керівник Українського науково-дослідного авіадизельного інституту (1936). Йому
належить теоретична та експериментальна розробка параметрів робочого процесу швидкохідного дизеля, на
основі якого створено двигун В-2, що надійшов задля оснащення танків Т-34. В. о. ректора ХММІ (1941).
Професор кафедри двигунів внутрішнього згоряння, член вченої ради ХПІ. Автор понад 36 наукових друкованих
праць [1, 3, 50, 61, 171, 182].
Вибр. бібліогр.:
"Безкомпрессорные дизель-моторы" (Харків, 1927); "К вопросу о выборе типа нефтяного
двигателя малой мощности для различных областей народного хозяйства СССР" (Харків, 1931);"Порівняльна
оцінка безкомпресорних дізель-двигунів Зульцерової системи марки RK та Дейцевої системи марки PК" (Харків,
1931); "Результаты исследования судового двигателя дизеля системы завода бр. Зульцер марки 4-S-47 постройки
Харьковского паровозостроительного завода им. Коминтерна" (Харків, 1932); "К вопросу о расчете испарения
топлива в двигателях" (Харків, 1959).
Майзель Веніамін Михайлович (20 червня 1900–28 лютого 1943) – інженер-механік.
Уродженець Мінська. Слухач Харківського жіночого політехнічного інституту.
Закінчив з відзнакою Харківський технологічний інститут (1921), Харківський інститут народної освіти (1922) та Харківський інститут
народного господарства (1923). У 1922–1925 рр. працював інженером-конструктором з гідромашинобудування,
водночас – аспірант, асистент кафедри гідравліки ХТІ (від 1922). Заступник начальника Науково-технічного
управління ВРНГ Української РСР (1925–1928). У 1928–1941 рр. – професор харківських інститутів:
технологічного, механіко-машинобудівного, авіаційного, інженерно-будівельного та автодорожнього.
Позаштатний професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ,
розподілений до Харківського машинобудівного інституту. У 1933 р. працював також у Харківському фізико-хіміко-математичному інституті,
від 1934 р. – у Харківському університеті. Позаштатний аспірант, науковий співробітник науково-дослідної кафедри гідромеханіки та авіації
при ХТІ (1925–1929). Професор, завідувач кафедри динаміки та міцності машин ХММІ (1930–1941). Завідувач секції механіки Науково-дослідного
інституту математики та механіки при ХДУ (1936), водночас працював в Інституті озброєнь, Інституті енергетики та
Інституті будівельної механіки АН УРСР.
Член-кореспондент АН УРСР (від 1939), член вченої ради відділу технічних наук АН УРСР (1942), керівник
групи гідромеханічного відділу Інституту будівельної механіки (1941–1942) [3, 8, 15, 31, 32, 171, 228].
Вибр. бібліогр.:
"К исследованию движения жидкости внутри вращающихся лопастей ц.-б. насосов с радикальным профилем
лопаток при любом значении внутреннего диаметра лопасти" (Харків, 1928); "До досліду роботи і руху рідини в
обертальних лопатях відцентрових смоків" (Харків, 1931); "К вопросу о работе вязких жидкостей в центробежных
насосах" (Харків, 1931); "Справочное руководство по машиностроению" (Харків, 1937–1938); "Температурная
задача теории упругости" (Київ, 1951).
У бібліотеці НТУ «ХПІ» зберігаються видання з автографом ученого.
Майзель Макс Михайлович (1902–1975) – інженер-хімік.
Кандидат фізико-математичних наук. Закінчив на відмінно Харківський технологічний
інститут (1920). Асистент, викладач хімії ХТІ (1920–1922). Завідувач відділу планового регулювання ВРНГ УРСР (1928). Автор 4–го тому
"Химическая аппаратура" ("Хімічна апаратура") та редактор 5-го тому "Трубы, их соединения, арматура"
("Труби, їх з'єднання, арматура"), багатотомного видання "Справочного руководства по машиностроению"
("Довідкового посібника з машинобудування") (1937–1938). Професор Артилерійської ордена Леніна академії
Червоної Армії ім. Дзержинського. Імовірно, перший завідувач кафедри автоматики Московського державного
університету дизайну та технології (від 1959). Вчений у галузі автоматизації технологічних процесів легкої
промисловості. Доктор технічних наук. Ініціатор початку НДР 1964 р. з розробки забезпечення технічними
засобами [171].
Вибр. бібліогр.:
"Нормы расхода рабочей силы и материалов на монтажные работы : пособие
для составления смет, графиков работ и спецификаций на установку и монтаж оборудования трубопроводов и
коммуникаций" (Харків, 1934);
"Химическая аппаратура" (Харків ; Київ, 1934);
"Процессы и аппараты химической технологии" (Москва, 1940);
"Машины и аппараты производства искусственной кожи" (Москва, 1949);
"Основы автоматики и телемеханики" (Москва, 1956);
"Автоматизация производственных процессов легкой промышленности" (Москва, 1973).
Освіта вища, спеціальна. Працював у Москві. Від 1920 р. – у Харківському
технологічному інституті. Керував практичними вправами з накреслювальної геометрії, технічного креслення. У 1921 р. відряджений до
Москви на будівництво Центральної радіотелефонічної станції [171].
Вибр. бібліогр.:
"Скоростная постройка четырехэтажного 48-квартирного Дома учителя в Москве" (Москва,
1939); "Скоростное строительство многоэтажных жилых домов" (Москва; Ленінград, 1940).
Малішевський Микола Георгійович (14 листопада 1874–1969) – інженер-технолог.
Уродженець Новозибкова. Був студентом Санкт-Петербурзького
технологічного інституту. У 1896 р. заарештований за революційну
діяльність та засланий до Вологодської губернії. Продовжив освіту у
Франції, де отримав диплом інженера-механіка. Закінчив екстерном
Харківський технологічний інститут (1915). Спільно с Д. С. Черкесом
розробив проєкт каналізації Харкова (1908). Інженер Харківської міської
управи з будівництва каналізації міста (1908–1913). Член ради Харківського
відділення Імператорського Російського технічного товариства (1915–1916).
Представляв Харківське міське управління на 9-му Російському
водопровідному з'їзді в Тифлісі (1909). Викладач, доцент кафедри санітарної
техніки (1920–1927), професор Харківського технологічного інституту
(1928–1929). Читав курси лекцій з санітарної техніки, водопостачання та
каналізації, ґрунтових та шосейних доріг (1927). Член предметної комісії ХТІ
з санітарної техніки (1924), водночас – науковий співробітник Науково-
дослідної кафедри інженерно-будівельних наук при ХТІ (1926–1929),
завідувач підприємств Міськкомгоспу. Від 1930 р. – професор Харківського
будівельного інституту.
Редактор "Сборника научных трудов ХИСИ". Професор УкрНДІ
комунальної гігієни (1937). Науковий співробітник Українського відділення
"ВОДГЕО" Всесоюзного науково-дослідного інституту водопостачання,
каналізації, гідротехнічного обладнання та інженерної гідрогеології (від
1930). Професор Харківського гірничо-промислового інституту. Доктор
технічних наук (1940)
[1, 28, 31, 32, 47–50, 134, 171, 334].
Вибр. бібліогр.:
"Пояснительная записка к проекту канализации г.
Харькова" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1911); "Проект расширения сети
харьковского городского водопровода" (Изв. Южнорус. о-ва технологов,
1911); "Очистка питьевой воды" (Харків, 1926); "Насосные станции" (Харків
; Київ, 1934); "Проектирование и эксплуатация водопроводных и
канализационных насосных станций" (Москва, 1953); "Водоприемники из
открытых водоемов" (Харків, 1958); "Водопроводные и канализационные
насосы и насосные станции" (Харків, 1960).
Малозьомов Іван Іванович (8 жовтня 1899–19 листопада 1954) – архітектор-художник.
Закінчив Стародубську гімназію (1917), Київський архітектурний інститут (1927),
учень В. Касьяна, О. Мурашко, Ф. Кричевського. У 1927–1929 рр. – старший архітектор при будівництві Будинку Держпромисловості
у Харкові. У 1929–1936 рр. – архітектор інституту "Дніпробуд", Бюро з проєктування м. Велике Запоріжжя,
водночас – викладач Харківського художнього інституту, Харківського політехнічного інституту (1930). У квітні
1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту. Доцент кафедри
архітектури ХІСІ. Професор Харківського інституту інженерів комунального будівництва. Від 1932 – голова
оргкомітету зі створення Спілки архітекторів України, у 1934–1936 – заступник голови Спілки. Голова правління
Будинку архітекторів (1936). Керівник бригади планування м. Кривий Ріг у Державному інституті проєктування
міст УРСР "Гіпроград" (1936). Від 1936 р. – головний архітектор Ленінграда. Керівник майстерні у Ленпроєкті.
Автор генерального плану Колпіно. Від 1945 р. – в Україні. Заступник начальника Управління у справах
архітектури при Раді Міністрів УРСР, член Вченої ради Інституту містобудування Академії архітектури УРСР,
одночасно викладач Київського художнього інституту (1945–1954). Автор генеральних проєктів планування
Києва, Тбілісі, Єревана, Якутська, Петрозаводська, Запоріжжя, Маріуполя, Кривого Рогу, Твері.
У т. ч. у Харкові: інтер'єрів будинку Держпрому (1927–1928); проєкту будинку клубу будівельників (1927);
проєкту їдальні для " Донбасвугілля"; житлового масиву "Промінь" (1928); проєкту будинку "Техвидав" на
вулиці Сумській (1929); проєкту житлового будинку на вулиці Дарвіна; проєкту виставкового павільйону в
університетському саду (1930); проєкту фабрики фотоплівкової апаратури ім. Дзержинського (у співпраці з архітекторами Манучаровою, Приймаком
та Яковлєвим 1931) [171, 275].
Вибр. бібліогр.:
"Конструкции зданий массового жилищного строительства" (Київ, 1949); "Конструкции из новых строительных материалов" (Київ, 1951).
Закінчив Харківський технологічний інститут (1929). Лаборант електротехнічного факультету ХТІ, асистент
ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту.
Завідувач вимірювальної лабораторії, секретар Парткомітету ХЕТІ (1936) [3, 171].
Син купця. Закінчив Харківську 1-шу гімназію (1901), Харківський університет із дипломом 1-го ступеня.
Понадштатний лаборант університету, водночас – лаборант при хімічній лабораторії Харківського
технологічного інституту (1909–1911). Брав участь у роботах Першого Менделєєвського з'їзду (1907), XII З'їзду
російських дослідників природи і лікарів у Москві (1909–1910). Асистент Харківського інституту народної освіти
(1927) [11, 21, 31].
Мартинов Сергій Олександрович (1875–1933) – інженер–технолог.
Уродженець Тимського повіту, син чиновника. Закінчив Санкт-Петербурзьку 2-гу
гімназію (1894). Був студентом Санкт-Петербурзького університету. Від 1897 р. – у Харківському технологічному інституті, який
закінчив з відзнакою у 1907 р. Механік заводу Дітмара у Харкові. Інженер (від 1911), керуючий справами
Південноросійського товариства для нагляду за паровими котлами (від 1916). Від 1920 р. – викладач, доцент
(1923–1925), викладач кафедри теплотехніки Харківського технологічного інституту (1928–1929). Читав курси
лекцій з котельних, паросилових установок, обладнання та експлуатації, економіки силових установок. Член
факультетської комісії ХТІ (від 1921). Учасник Всеукраїнського науково-технічного з'їзду у Харкові (1922).
Завідувач спецлабораторії котельних установок (від 1923), водночас – головний інженер Теплосилового бюро
ВРНГ УРСР, завідувач теплотехнічного відділення тресту «Південсталь» (1924). Директор Експериментального
теплотехнічного бюро при НТУ ВРНГ УРСР (1928). Дійсний член науково-дослідної кафедри теплотехніки при
ХТІ (1929). Директор Науково-дослідного інституту промислової енергетики України (1929), водночас – доцент
ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. У 1930
р. був заарештований як член "Українського інженерного центру" у справі Промпартії. Вирок – позбавлення волі
на 10 років у ВТТ. Реабілітований 1959 р. [1, 22, 31, 32, 49, 50, 134, 170, 171, 253].
Член ЦК української партії соціалістів – революціонерів (після 1917).
У 1920–1923 рр. – член Полтавського та Волинського губкомів партії, згодом – інструктор ЦК КП(б)У. Від 1924 р. – студент Харківського
технологічного інституту. Аспірант, асистент з історії соціалізму та матеріалізму кафедри соціально-економічних
наук (1924–1925), викладач ХТІ (1926–1929), доцент ХХТІ (1930–1937). Дійсний член Українського товариства
працівників науки та техніки (1929). Репресований у 1937 р. Від 1950 р. – старший хімік Кіровобадського
масложиркомбінату [75, 171].
Маслов Олексій Матвійович (13 березня 1879–1954) – інженер–технолог.
Був студентом Томського технологічного інституту. Виключений за участь у революційному русі
(1904–1905). Член Томського підпільного комітету РСДРП, Сибірського союзного комітету РСДРП. Підпільні
імена – Олександр, Олександр Кр., Красноярський. Голова Красноярського комітету РСДРП та секретар
Сибірського союзного комітету (1906). Керував партійною роботою в Томську, Іркутську, Нижньоудинську,
Барнаулі та Красноярську. Від 1919 р. – на Уралі. На керівній господарській роботі в Україні (1922–1936). Ректор
Харківського технологічного інституту (1922–1928), водночас – член правління Укрдержстраху (1922–1923),
член президії Укрдоброхіму (1924), заступник голови ВРНГ України (1925). Член президії (1927), начальник
Науково-технічного управління ВРНГ УРСР (1926–1928). Голова Бюро виробничої секції Аерохіму (1926).
Учасник теплотехнічного з'їзду в Москві (1926), Всесоюзного з'їзду інженерно-технічної секції профспілок
(Москва, 1927), Всесоюзного з'їзду інженерно-технічної секції Всесоюзного союзу робітників-металістів (Москва,
1928).
Голова правління Державного пайового товариства з будівництва Держпрому. Член правління Українського
науково-технічного товариства (1929). Голова Української ради наукових інженерно-технічних товариств.
Відповідальний редактор журналів "Энергетика" ("Енергетика"), "Научно-технического вестника" ("Науково-
технічного вісника") (1936). Директор Московського хіміко-технологічного інституту (1936–1938). Від 1939 р.
працював у Наркоматі хімічної промисловості
[3, 48–50, 93, 96, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Промплан Украины на 1925–1926 год (По предварительным данным материалов ВСНХ УССР)" (Господарство
України, 1925, №10); «Використання енергетичних ресурсів для електрифікації України у другій п'ятирічці»
(Господарство України, 1932, № 3–4).
Матвєєв Аркадій Львович (1886–1956) – інженер–електрик.
Уродженець Новочеркаська. Закінчив Санкт–Петербурзький електротехнічний інститут (1913), залишений
викладачем в інституті. Інженер земельного відділу у Новочеркаську (від 1920), завідувач технічного відділу,
технічний директор Харківського відділення Державного електротехнічного тресту (ГЕТ) (від 1922), водночас
– керуючий Харківським відділенням Петроградського електромашинобудівного тресту (1925–1928). Викладач,
доцент Харківського технологічного інституту (від 1928), водночас – викладач Харківського державного
електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну". Заступник директора Всесоюзного електротехнічного
об'єднання у Харкові (1929), водночас – доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до
Харківського електротехнічного інституту. У 1930 р. був заарештований, як член "Українського інженерного
центру" у справі Промпартії. Був засуджений до позбавлення волі на 8 років у ВТТ, достроково звільнений.
Реабілітований 1959 р. Професор, завідувач кафедри "Центральні електричні станції" ХЕТІ (від 1932). Член вченої
ради ХЕТІ (1935). Старший науковий співробітник відділу теплових двигунів та установок Інституту енергетики
(1942–1945). Декан електроенергетичного факультету (1943), водночас – консультант "Харківенерго" та
Українського відділення "Гідроенергопроєкту". Займався дослідженнями навантажень електричних мереж та
електричних станцій від промислових, сільськогосподарських та комунально-побутових споживачів, а також
нормуванням споживання електроенергії. Завідувач відділу електростанцій та енергосистем, член вченої ради,
старший науковий співробітник відділу теплових двигунів та установок Харківської філії Інституту енергетики
(1942–1945). Доктор технічних наук. Автор понад 50 публікацій. Нагороджений орденом "Знак Пошани" (1944),
медаллю
[171, 172, 228, 284].
Вибр. бібліогр.:
"Перспективы потребления электроэнергии на коммунально-бытовые нужды в
социалистических городах" (Сб. науч.-техн. ст. ХЭТИ, вып.1, 1934, с.141–153); "Ошибки проектирования,
выявленные в результате изучения работы ТЭЦ-ХТЗ" (Сб. науч.-техн. ст. ХЭТИ, вып.2, 1936, с.45-74);
"Влияние стахановских методов работы в промышленности на использование мощности электрических систем"
(Сб. науч.-техн. ст. ХЭТИ, вып.4, 1937, с.7–18); "Нормирование расхода электроэнергии в цехах, обрабатывающих
металлы резанием" (журн. "Электричество", 1938, № 11); "Объемный метод нормирования удельного расхода
электроэнергии при поточно-массовом производстве" (журн. "Электричество", 1944, № 3).
Матвієнко Ананій Данилович (1903–1962) – інженер–будівельник.
Закінчив архітектурне відділення Харківського технологічного інституту (1929). Інструктор виробничого
навчання, викладач Харківського політехнічного інституту (1929–1930). Від 1930 р. – асистент, доцент, завідувач
кафедри технології будівельних матеріалів, технології в'яжучих речовин у ХПІ. Декан, заступник директора
інституту з наукової та навчальної частини, керівник Науково–дослідного сектору ХІСІ. Директор ДонНДІ
надшахтного будівництва (1957–1959). Засновник лабораторії теоретичних засад технології штучного каменю, що
стала базою для розвитку технологічних, фізико–хімічних та петрографічних досліджень. Це призвело до великих
успіхів інституту в галузі хімічних добавок до бетонів, захисту будівельних конструкцій від корозії, використання
промислових відходів та побічних продуктів промисловості в будіндустрії. Кандидат технічних наук. Член-
кореспондент Академії будівництва та архітектури УРСР [171, 314, 334].
Вибр. бібліогр.:
"Будівельні матеріали і конструкції на базі не випалюваних в’яжучих" (Журн. "Архітектура і
будівництво", 1956, № 2); "Опыт применения сверхтонкого помола в производстве вяжущих" (Київ, 1956);
"Активизированные шлаки – заменители портландцемента" (Труды ХПИ, 1956, № 8); "Опыт применения
сверхтонкого помола в производстве вяжущих" (Київ, 1956); "Легкие бетоны из местных материалов Донбасса"
(Сталіно, 1959).
Матросов Василь Миколайович (1 березня 1876–?) – інженер–технолог.
Уродженець Єлабуги Вятської губернії. Закінчив реальне училище (1895), Харківський технологічний
інститут (1908). Помічник начальника збірноскладального цеху при Харківському паровозобудівному заводі
(1908). Помічник головного інженера з експлуатації каналізації при Харківському громадському управлінні
(1914). Член Південноросійського товариства технологів (1913–1916), правління Південноросійського товариства
для нагляду за паровими котлами (1916), Опікунської ради Жіночого політехнічного інституту (1917), член
Колегії заводоуправління ХПЗ (1919), правління Всеукраїнської асоціації інженерів (1921). Головний інженер
ХПЗ (1917–1923), головний інспектор Інспекційного бюро при ВРНГ (1924). Керуючий Південно–рудного тресту,
завідувач Науково–технічного відділу при ВРНГ (1922–1926), член Президії Теплосилового бюро ВРНГ, паливної
комісії секції енергетики Укрдержплану, консультант ВРНГ України з експорту вугілля (1924). Головний інженер
управління електростанції Харківського району (ЕСХАР) (1925), Пайового товариства з вишукування,
спорудження та експлуатації ЕСХАР, директор-розпорядник Товариства з експорту Донпалива "Експортвугілля"
(1925), водночас – викладач, доцент (1923) кафедри технології металів та дерева ХТІ та робітфаку (1920–1927).
Читав курси лекцій з теплотехніки (1920), холодної обробки металів, наукової організації праці, основ масового
виробництва (1924), обробки металів різанням, організації виробництва (1927). Голова Комісії зі стажу та
практики при ВРНГ УРСР, член науково-дослідної кафедри з теплотехніки при ХТІ, Комісії ХТІ з розробки
програми з НОП (1924) [22, 31, 48–50, 134, 170, 171].
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.
Машкін Анатолій Павлович (19 березня 1884–1932) – філолог.
Уродженець Уржума Вятської губернії.
Закінчив Вятську гімназію (1903). Був студентом Казанського, Санкт-Петербурзького університетів. Член РСДРП,
активний учасник революційних подій 1917–1918 рр. Від 1919 р. – в Україні. Викладач соціально-економічного
циклу наук на робітничому факультеті Харківського технологічного інституту (1921). Завідувач редакційного
віділу ЦСУ (1922). Заступник наркома освіти, голова Центрального методологічного комітету в Інституті історії
партії при ЦК КП(б)У, голова Головпрофосвіти та голова методкомітету (1922). В. о. голови Головпрофосвіти
(1923). Член бюро науково-дослідної кафедри з історії європейської культури (1922), колегії Наркомпросу (1924),
водночас – завідувач методичного відділу Комуністичного університету ім. Артема (1925), викладач
Профоосвіти, завідувач педагогічної кафедри ХІНО, Інституту марксизму (1926). Від 1927 року перебував в
Українському відділенні Всесоюзного товариства старих більшовиків. Проректор Комуністичного університету,
професор Харківського педагогічного інституту професійної освіти. Автор низки робіт з літературознавства,
методики викладання мови та літератури [50, 171, 352].
Вибр. бібліогр.:
"Эстетическая теория Батте и лирика Державина" (Казань, 1916); "Справочник упрощенного правописания"
(Казань, 1917); "Литературная методология позитивизма" (Харків, 1922); "Очерки литературной методологии"
(журн. "Наука на Украине", 1922, № 3); "Литература и язык в современной школе" (Харків, 1923); "Пути
марксистской литературной критики" (Харьків, 1925); "Методика літератури" (Харків, 1931).
Мевіус Аполлон Федорович (24 листопада 1820–7 жовтня 1898) – гірничий інженер.
Уродженець Томської губернії. Закінчив Гірський інститут (1842). Вивчав гірничозаводську справу за
кордоном. Управитель Златоустовського заводу (1848). Досліджував місцеві руди у Керчі (1851–1855). Займався
розвідкою запасів кам'яного вугілля та залізняку для Луганського заводу (1855), одночасно керував
проєктуванням та будівництвом Петровського чавуноливарного заводу Півдня Росії (нині – Єнакіївський
металургійний завод). Вивчав гірничодобувні виробництва у Німеччині та Бельгії, а також займався закупівлею
обладнання для Бахмутського заводу (1857–1858). Полковник (1861). Начальник Луганського округу, куратор
Луганського та Петрівського заводів, що будуються, Лисичанської, Успенської, Городищенської та Софіївської
вугільних копалень, а також селищ, розташованих на території округу. Почесний член Харківського осередку
Імператорського російського технічного товариства. У Харківському технологічному інституті (1886–1894).
Читав курс лекцій з металургії. Голова З'їзду гірничопромисловців Півдня Росії, комісії виборних від
вуглепромисловців. Керував проєктуванням та будівництвом металургійного заводу ДЮМО (нині – Алчевський
металургійний комбінат), який і очолив у 1895 р. Брав участь у редагуванні та підготовці статей "Горнозаводского
листка". ("Гірничозаводського листка"). Голосний Харківської міської Думи. Учасник Російсько-турецької війни.
Автор понад 100 друкованих наукових праць. Нагороджений "Знаком відзнаки за 25-річну бездоганну службу",
Демидівською премією Академії наук Росії за навчальний посібник "Чугунолитейное производство"
("Чавуноливарне виробництво") [30, 43, 59, 131].
Вибр. бібліогр.:
бібліогр.:"Курс металлургии чугуна и железа" (1847); "Курс чугунно-литейного производства" (1856);
"Французско-русский словарь технических терминов, употребляемых в геологии, геодезии, горном искусстве, заводском
деле, маркшейдерском искусстве, металлургии, механике, минералогии, монетном деле, постройке железных судов,
пробирном искусстве, соляном деле и химии» (СПб., 1858); "Чугунолитейное производство, или Систематическое изложение
всех способов и приемов, употребляемых для получения литейного чугуна, приготовления моделей, производства формовки,
отливки и окончательной отделки разных чугунных изделий" (Харків, 1859); "Будущность горнозаводского промысла на юге
России" (1867); "О новом способе устройства мостовых в г. Харькове" (Харків, 1884); "Выбор места для постройки чугунно-
плавильных заводов на Юге России" (Харків, 1887); "Комнатное отопление минеральным углем" (1892); "Учебный курс
металлургии чугуна, железа и стали" (1894); "Технический французско-русский словарь" (Харків, 1898);
"Горнопромышленная карта Донецкого бассейна" (1890, 1894 и 1897).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Медведєв Михайло Іванович (1893–1964) – інженер–механік.
Уродженець Кобеляків. Закінчив Харківський технологічний інститут (1925). Начальник конструкторського
бюро тракторного цеху, головний конструктор Харківського паровозобудівного заводу, одночасно – викладач
ХТІ. Завідувач виробничої частини 2–ї Профшколи механічної спеціальності (1926). Аспірант науково–дослідної
кафедри машинобудування при ХТІ (1929). Професор, перший завідувач кафедри тракторобудування ХММІ (від
1930), водночас – завідувач кафедри механізації Харківського сільськогосподарського інституту (1944–1948).
Читав курс лекцій з автомобілів та тракторів. Декан факультету тракторного та сільськогосподарського
машинобудування ХПІ (1950–1962), доктор технічних наук (1958). Завідувач кафедри тракторобудування, член
вченої ради ХПІ. Академік Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук (1961). Керівник Українського
осередку ВАСГН (від 1961). Засновник Харківської школи тракторобудування. Автор понад 200 наукових
праць [31, 32, 50, 61, 180а, 182].
Вибр. бібліогр.:
"Теория гусеничных систем" (Харків, 1934); "Конструирование трактора" (Харків, 1935);
"Теория трактора" (Харків); "Теория поворота сельскохозяйственного гусеничного трактора" (Харків, 1948);
"Гусеничное зацепление тракторов" (Київ, 1959).
Син міщанина. Закінчив Казанську 3-тю гімназію (1882), фізико-математичний факультет Казанського
університету у званні дійсного студента (1886), механічне відділення Харківського практичного технологічного
інституту (1896). Інженер для розробки електротехнічних проєктів Управління Харківсько-Миколаївської
залізниці, у Харківському паровозобудівному заводі. Член Південно-Російського товариства технологів. Викладач
Київського політехнічного інституту (1898–1902). Брав участь у створенні механічних майстерень та електричної
станції КПІ. Засновник та перший директор електротехнічних курсів у Петровську Дагестанської області. Від
1908 р. – директор електротехнічних курсів у Харкові.
Мельников Микола Олександрович (27 лютого 1899–?)
Син священика. Після закінчення Севастопольського Костянтинівського реального училища (1915) був
студентом Петроградського гірничого інституту (1919). Секретар промислової секції Укрдержплану. Вступив на
хімічний факультет Харківського технологічного інституту у 1927 р. Від 1930 р. – на викладацькій роботі у
Харківському хіміко-технологічному інституті. Асистент, викладач англійської мови, в. о. завідувача кафедри
іноземних мов Харківського технологічного інституту (від 1929), ХХТІ. Старший викладач кафедри іноземних
мов Харківського технологічного інституту будівельних матеріалів (від 1945).
Старший викладач, завідувач кафедри іноземних мов, член вченої ради ХПІ
[31, 36].
Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ»
за наданий матеріал.
Мерперт Мойше Пінсухович [Мойсей Петрович] (1896–?) – інженер–механік.
Закінчив Катеринославське 2-ге комерційне училище, Харківський технологічний інститут (1926). Будучи
студентом, підробляв у літографії ХТІ виготовленням креслень та графічних робіт. Конструктор Виробничої
частини, асистент лабораторії деталей машин, керівник практичних занять у ХТІ, асистент ХПІ. У квітні 1930 р.,
після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Керівник дипломних проєктів
ХММІ (1939) [171].
Милович Олександр Якович (20 серпня 1874–1958) – інженер–механік.
Уродженець Чернігівської губернії. Закінчив Імператорське Московське вище технічне училище.
Учень Н. Є. Жуковського. Викладач прикладної механіки та машинобудування, креслення та проєктування Харківського
технологічного інституту (1900–1908). Читав курс лекцій з гідравліки (від 1906). Екстраординарний професор
Томського технологічного інституту (від 1908). Завідувач кафедрами прикладної механіки та гідравліки
Донського політехнічного інституту (1909–1921), гідравліки Петрівської сільськогосподарської академії
(1921–1935). Керівник гідротехнічної лабораторії каналу ім. Москви (1937), у 1939 р. – аналогічною
лабораторією в Куйбишеві. Під його керівництвом створено найбільшу в СРСР гідротехнічну лабораторію при
будівництві Куйбишевської ГЕС, де проводилися порівняльні дослідження камер турбін. Від 1943 р. – у ВНДІ
гідротехніки та меліорації у Москві [20, 21, 59, 98].
Вибр. бібліогр.:
"Опыт теории всасывающей трубы" (Москва, 1907); "Конструирования лопаток турбины Френсиса по способу
проф. Pfarr'а" (Харків, 1908); "Вихревая теория направляющего аппарата и камеры турбины" (Москва, 1912);
"Нерабочий изгиб потока жидкости" (Москва, 1912); "Гидравлика" (Москва, 1926); "Теория деления и соединения
потоков жидкости"; "Теория всасывающей трубы"; "Теория источников и ее приложения"; "Основы динамики
жидкости" (Москва, 1933); "Теория динамического взаимодействия тел и жидкости" (Москва, 1940).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Милославський Євген Іванович – інженер.
Закінчив Інститут інженерів шляхів сполучення у Санкт-Петербурзі. Начальник господарсько-матеріального
відділу Південного округу шляхів сполучення (1923), завідувач транспортного відділу ВРНГ України (1924).
Вчений секретар (1923), голова транспортно-будівельної секції Укрдержплану Раднаргоспу (1926–1928), водночас
– викладач, професор кафедри доріг та мостів Харківського технологічного інституту (від 1925), професор
Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Також читав вступний курс із опору матеріалів для всіх факультетів ХПІ.
Від 1930 р. – професор Харківського будівельного інституту, завідувач кафедри експлуатації автомобільного
транспорту (від 1933) [3, 50, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Водные пути сообщения Донбасса" (Харків, 1932); "Автоматериалы. лекция 1-3 / инж. А. В. Золотухин, инж. Н.
А. Кобец; под ред. проф. Е. И. Милославского; Харьк. обл. автомобильн.-мотоциклетный клуб. Автомотошкола.
Заоч. курсы повышения квалификации шоферов 3-го класса на 2-й класс (Харків, 1949); "Водители-стахановцы:
Опыт работы лучших водителей Харькова в борьбе за повышение межремонтных пробегов автомобилей" / Б. В.
Решетников, Л. Я. Лагунов; под ред. проф. Е. И. Милославского (Харків, 1952).
Помічник начальника повітряних сил УВО, водночас — викладач військової кафедри Харківського
технологічного інституту (1929) [171].
Мірошниченко Микола Якович (1901–1971) – інженер–механік.
Уродженець Старого Мерчика. Закінчив школу, училище. Працював майстром на Паркетній фабриці
Духовського (1915–1916). Навчався у Мерчанській агрошколі. Закінчив Харківський технологічний інститут
(1929). Учасник секції "Авіохім". Головний інженер Харківського авіаційного заводу, водночас – викладач
Харківського авіаційного інституту. Під його керівництвом проводилася докорінна реконструкція заводу,
перепідготовка кадрів, освоєння перших літаків. Директор Саратовського авіазаводу під час евакуації. Близько
десяти років Микола Якович працював головним технологом, а у 1947–1968 рр. – знову головним інженером
заводу. Герой Соціалістичної Праці, кавалер чотирьох орденів Трудового Червоного Прапора [171, 280].
Михайленко Параска Іванівна (1898–1988) – інженер–хімік.
Уродженка Червоного Кута Саратовської губернії. Слухачка робітничого факультету Саратовського
університету (1918–1919). Закінчила Харківський технологічний інститут (1928), однорічні курси з вивчення
військово–хімічних дисциплін при Військово-технічній академії РСЧА. Аспірант, викладач кафедри технології
органічних барвників. У ХХТІ читала курс хімії та технології вибухових та отруйних речовин. Декан факультету
технології органічних барвників у ХХТІ, ХПІ (1947–1953). Професор (1969). Доктор технічних наук (1969). Автор
понад 50 наукових праць з проблем технології органічних барвників. Нагороджена орденом Трудового Червоного
Прапора та медалями
[61].
Вибр. бібліогр.:
"Исследование образования, состава и свойств металлосодержащих комплексных соединений некоторых органических полупродуктов и красителей, получаемых
непосредственно на белковых и полиамидных волокнах" (Харків,, 1969).
Викладач робітничого факультету при Харківському технологічному інституті (1929–1930). Імовірно,
заступник директора з навчальної частини Харківського інженерного гідрометеорологічного інституту (1936)
[3, 171].
Закінчив Харківський технологічний інститут (1928). Викладач курсу двигунів внутрішнього згоряння у
Харківському об'єднаному технікумі доріг (від 1929), водночас – викладач ХПІ, ХММІ (від 1930). У 50-х роках
– у Харківському інженерно-економічному інституті [171].
Вибр. бібліогр.:
"Регулировочные характеристики двигателя с параллельным возбуждением" (Харків, 1957).
Закінчив на відмінно інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту (1929).
Викладач ХТІ (від 1930) [171].
Можаров Володимир Андрійович ((липень 1877–1952) – гірничий інженер.
Уродженець с. Демкіно Рязанської губернії, син священика. Трудову діяльність розпочав від 1903 р.
Закінчив Гірничий інститут у Санкт-Петербурзі (1907). Змінний інженер, майстер мартенівського цеху
Іванівського заводу Уфимської губернії (1907–1909). Управитель Балашівського заводу (1909–1912). Головний
інженер, керуючий (доменне, мартенівське, прокатне виробництва, два заводи, три рудники) Іванівського,
Ревдинського (Єкатеринбурзька губернія) гірничих округів (1914–1916). Учасник 2-го Всеросійського з'їзду діячів
з гірничої справи, металургії та машинобудування (1913). Директор Миколаївського металургійного заводу
Іркутської губернії (1916–1920). Керуючий Ревдинським гірничим округом (1916). Завідувач гірничого відділу
Іркутської ради народного господарства (1920–1922). Заступник голови Іркутського губернського виконавчого
комітету (1922–1925), голова планової комісії Губвиконкому. Від 1925 р. – головний металург Південного
машинобудівного тресту у Харкові. Від 1928 р. – професор Харківського інституту народного господарства,
політехнічного та механіко-машинобудівного інститутів. Читав курси лекцій з металургії та заводських печей. Від
1933 р. – позаштатний завідувач кафедри металургії у Харківському медико-економічному інституті, водночас
– завідувач відділу теплоенергії металургійних процесів, директор, заступник директора з наукової частини
Українського науково-дослідного інституту металів (1929–1936). Доповідач на Першому Всесоюзному з'їзді з
якісних сталей у Москві (1933). За особливим дорученням Наркомату важкої промисловості СРСР та НКПС, як
голова міжвідомчої комісії, провів обстеження виробництва вісьової заготовки вісей з них на 4-х металургійних
та 8-ми машинобудівних заводах та розробив технологічні умови для виготовлення якісної вісьової сталі та вісей
з неї (1934–1935). Головний металург, начальник Центральної лабораторії Харківського тракторного заводу ім.
Орджонікідзе (від 1936). Професор, кандидат технічних наук (1937). Голова сталеплавильної секції НДТО
металургів України. Займався проблемою переробки керченського чавуну мартенівським та томасовським
способами. Автор методу виготовлення технічно чистого заліза АРМКО для мартенівських печей [166].
Вибр. бібліогр.:
"Очерк новейших систем генераторов для каменных углей" (Санкт-Петербург, 1906);
"Трение газов о стенки кирпичных каналов" (Санкт-Петербург, 1914); "Производство стали" (Харків, 1934);
"Производственная инструкция по выплавке в основной мартеновской печи технически чистого железа типа "Армко"
(Харків, 1935); "Производительность мартеновской печи и основные факторы, ее определяющие" (Харків, 1937); "Изыскание
способов изготовленияв основной мартеновской печи нестареющей мягкой стали и изучение ее свойств" (Харків, 1937).
Бібліотека висловлює подяку Д. Ю. Журилові за надану інформацію.
Молокін Олександр Георгійович (24 серпня 1880–23 січня 1951) – цивільний інженер.
Уродженець Вільно. Закінчив Віленське реальне училище (1898), Санкт-Петербурзький інститут цивільних
інженерів (1910). Асистент кафедри будівельного мистецтва Лісового інституту. Від 1913 р. – у Харкові.
Харківський міський архітектор, водночас – викладач архітектури Харківського технологічного інституту (від
1914). Архітектор Харківського комітету Всеросійського союзу (1916). За його проєктом та під його керівництвом
збудовано будинок Селянського поземельного банку, а також низку інших будівель у Харкові (1913–1929),
водночас викладав на курсах вогнестійкого будівництва при ХТІ (1916). Доцент (1919), професор із цивільної
архітектури ХТІ (1920–1929). Член факультетської комісії ХТІ (від 1921), голова предметної комісії з
архітектурно-будівельного мистецтва (від 1924). Архітектор ХТІ (1924, 1926), член Комітету з будівництва
будівель та лабораторій ХТІ (1921). Завідувач кафедри спеціальної архітектури (від 1923), в. о. декана інженерно-
будівельного факультету (1924). Читав курси лекцій з деталей архітектури, проєктування, санітарної техніки,
будівельних матеріалів, організації праці: кошториси та звіти (1927).
Також від 1924 р. читав курс енциклопедичних технічних знань на робітничому факультеті при ХТІ. Під його
керівництвом розпочато роботи з перспективного проєктування Харкова, зруйнованого у роки громадянської
війни. Член Комісії з питання розширення міської межі м. Харкова (1922). Голова Бюро будівельників при
Губпрофосвіті, консультант Міськкомгоспу (1924). Член теософічного товариства. Займався проєктуванням
будівель: Укрдержстраху, фабрики "Укртабактрест" під Чугуєвим; будинку працівників друку та зв'язку (1928).
Брав участь в укладанні "Кодексу правил планування населених пунктів України". Технічний керівник комісії з
будівництва лабораторій електротехнічного факультету (1929). Науковий співробітник науково-дослідної кафедри
інженерно-будівельних наук при ХТІ (1926–1929). Завідувач будівельного технікуму (1925–1929). Виступив з
доповіддю "Найдоцільніші форми житлового будівництва в сучасних умовах" на Всеукраїнському з'їзді з питань
будівництва (1927). Член архітектурної секції Клубу працівників народного господарства (від 1929). Позаштатний
професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Голова кваліфікаційної комісії інженерно-будівельного
факультету ХПІ (1930). Від 1930 р. – професор Харківського будівельного інституту. Декан архітектурного
факультету (від 1936), завідувач кафедри архітектурного проєктування ХІСІ.
Автор проєктів промислових та житлових споруд у Харкові. У роки евакуації – архітектор-консультант
Ташкентської філії "Промбудпроєкту" (1943). Почесний член-кореспондент Королівського товариства
британських архітекторів (1936). Нагороджений орденом "Знак пошани" за самовіддану працю з відновлення
Харкова після Другої світової війни [21, 31, 32, 48–50, 134, 171, 187, 269, 334].
Вибр. бібліогр.:
"Краткий курс оснований и фундаментов гражданских сооружений" (Харків, 1921); "О конкурсе проектов здания
"Дома Правительства УССР" в г. Харькове" (Зодчество, 1928, № 1–2); "Альбом проектів будiвель у колгоспах,
Харкiв, 1929).
Бібліотека висловлює подяку М. Антоненко за надану інформацію.
Моніч Василь Васильович (10 квітня 1874–1929) – інженер-технолог.
Уродженець Новогрудського повіту. Закінчив Глухівський учительський інститут (1900). Вчитель російської
мови (1900–1902). Закінчив на відмінно Харківський технологічний інститут (1909). Працював на заводі Гартмана
у Луганську. Стипендіат Міністерства народної освіти для підготовки до викладацької діяльності при ХТІ (1910).
Вивчав паровозобудування та займався науково-дослідною діяльністю у Шарлоттенбурзькому політехнікумі
(1911–1912). Викладач ХТІ (1913–1929). Читав курси лекцій з прикладної механіки, паровозобудування та керував
проєктуванням. У 1914 р. викладав технічне креслення, проєктування печей на курсах сільського вогнестійкого
будівництва при ХТІ. Від 1916 р. читав курс експлуатації паровозів. Доцент ХТІ (1918), ад'юнкт-професор (1919).
Читав курс лекцій з термодинаміки (1919–1920). Був членом правління Південноросійського товариства
технологів. Брав участь у випробуваннях паровозів 0-5-0 та 1-5-0. Керівник науково-дослідної кафедри з
паровозобудування при ХТІ (від 1921). Завідувач кабінету паровозобудування (від 1920), кафедри
паровозобудування ХТІ (1923–1929). Член предметної дорожньо-мостової комісії ХТІ (1924). Викладав у
Жіночому політехнічному інституті (1916–1919). Читав курси лекцій з паровозобудування, машинознавства,
термодинаміки, експлуатації та методів випробувань, організації залізничного господарства (1927). Професор
(1923). Член Факультетської комісії механічного факультету ХТІ (1921–1923), водночас – викладач Харківського
державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну" (від 1923). Делегат з'їздів інженерів
служби тяги у Москві (1922, 1923). Член редакційної комісії "Известий Харьковского технологического
института" ("Вістей Харківського технологічного інституту") (від 1925). Професор Харківського технікуму
механічної спеціальності (1925–1926). Секретар секції науковців Губвідділу профспілки працівників освіти (1927–28). Завідувач науково-дослідної кафедри машинобудування при ХТІ (1929) [17, 21, 22, 32, 48–50, 133, 134, 171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"Прямоточная паровая машина (Die Gleichstrom – "Прямоточная паровая машина (Die Gleichstrom – Dampfmaschne) в применении к
паровозам" (Берлін, 1912);"Теоретические исследования паровозных тележек со стороны возвращающей силы"
(Берлін, 1912); "Графический способ Rov”я вписывания паровозов в кривые" (Харків, 1914);
"Смачивание некоторых сортов угля водою при отоплении паровозов" (Харків, 1917); "Паравозні колішні із
секторовими зворотніми пристроями" (Харків, 1921); "Сучасні конкуренти паровозу" (Науково-техн. вісн., 1926,
№ 2);"Паровозные тележки" (Харків, 1927).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Моргуліс Юрій Борисович – інженер-механік.
Закінчив Харківський технологічний інститут (1926). Інженер відділу теплових двигунів Харківського
паровозобудівного заводу, водночас – асистент ХТІ, викладач ХПІ (1929). У квітні 1930 р., після реорганізації
ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Викладач кафедри ДВЗ ХММІ. Начальник
експериментального відділу Українського науково-дослідного авіадизельного інституту при ХПЗ (1934),
НДІ–1600 (1937). Брав участь у доопрацюванні двигуна В-2 танка Т-34. Інженер дизельного КБ Сталінградського
тракторного заводу (1941). Головний архітектор Головдизеля Мінтрансмашу (1948). Кандидат технічних наук [171, 180а, 182].
Вибр. бібліогр.:
"Испытание дизель-моторов по 600 HP завода "Двигатель Революции" на Мелитопольской
Городской Электрической Станции" (Наук. зап. Харк. технолог. ін-та, Вип. 2, Т. 4, 1930); "Результаты
исследования судового двигателя дизеля системы завода бр. Зульцер марки 4-S-47 постройки Харьковского
паровозостроительного завода им. Коминтерна" (Харків, 1932); "Тяжелые топлива для дизелей" (Москва, 1959);
"Турбонаддув тракторных дизелей" (Москва, 1962); "Двигатели внутреннего сгорания" (Москва, 1959, 1972).
Закінчила курс Харківської гімназії Д. Оболенської у званні вчителя з арифметики та французької мови.
Викладала у жіночій гімназії Грегорцевича (1912), Харківській чоловічій 1-ій гімназії (1916), французьку мову в
Харківському технологічному інституті та на робітфаку ХТІ (1921–1923). Викладач Державних курсів іноземних
мов (Харків, 1927) [59, 171].
Уродженець Кобеляцького повіту Полтавської губернії, син чиновника. Закінчив
фізико-математичний факультет Імператорського Харківського університету. Кандидат математичних наук. Лаборант при фізичному кабінеті
Харківського технологічного інституту (1894–1901, за наймом) [35, 59].
Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно
наданий матеріал.
Уроженец Вятки. Окончил Ростовское среднетехническое училище (1909), с отличием Харьковский
технологический институт (1918). Ассистент ХТИ (1918–1919) [170, 171].
Уродженець Харківського повіту. Закінчив Харківське реальне училище (1908), з відзнакою Харківський
технологічний інститут (1914). Викладач Харківського технологічного інституту (1925–1930). Позаштатно
керував проєктуванням котлів, двигунів. Штатний викладач з авіації (1928). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після
реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту [171].
Вибр. бібліогр.:
"Тепловые расчеты паровой турбины при переменных режимах" (Москва ; Київ, 1962).
Ад'юнкт-професор з електротехніки Харківського технологічного інституту (1905–1907). Завідувач
електротехнічної лабораторії (1906). Імовірно, у 30-х роках, професор Центрального політехнічного заочного
інституту транспорту в Москві [21].
Вибр. бібліогр.:
"Электромеханика" (Москва, 1929); "Теория переменного тока" (Москва, 1931); "Типовое оборудование электротехнического кабинета-лаборатории для техникумов
железнодорожного транспорта электротехнической специальности" (Москва, 1934).
Підпоручик 157-го піхотного Імеретинського полку (1907). Начальник навчальної частини Харківської
школи червоних командирів (червоних старшин), водночас – викладач військової кафедри ХТІ, ХПІ (1929–1930).
Заарештований за звинуваченням у підготовці Всеукраїнського збройного повстання. Засуджений на 5 років ВТТ [171, 327].
Моторний Андрій Данилович (10 грудня 1891–26 лютого 1964) – інженер–геодезист.
Уродженець Полтавської губернії, козак. Закінчив Межовий інститут у Москві. Викладач курсів лекцій з
математики, меліорації, геодезії у Чернігівському та Золотоніському землевпорядних технікумах. Від 1927 р. – у Харкові. Викладач Харківського інституту геодезії та землеустрою, Будівельного технікуму при ХТІ. Від 1930 р.
– доцент кафедри геодезії та заступник директора з наукової роботи Харківського інституту геодезії. У
1934–1941 рр. – доцент, декан геодезичних факультетів інженерно-будівельного, гірничо-індустріального
інститутів. Завідувач кафедри, засновник та перший декан геодезичного факультету Львівського політехнічного
інституту (1945–1964). Доктор технічних наук (1958), професор (1960). Автор першого в Україні словника з
геології українською мовою (1933)
[168, 171, 334].
Вибр. бібліогр.:
"Методика проведения лабораторных и практических занятий по геодезии" (Харків, 1939);
"Новые системы звеньев полигонометрии" (Львів, 1957); "Исследования по земной рефракции" (Львів, 1962);
"Російсько-український геодезичний словник" (Вінниця, 1994).
Інженер чавуносталеливарного заводу К. Г. Шиманського у Харкові (1917). Був під слідством
революційного трибуналу. Викладач, приват-доцент, професор із загального курсу металографії та технології
металів Харківського технологічного інституту (1917–1923). Читав також курси лекцій з проєктування
машинобудівних заводів, техніки точної обробки, обладнання цехів. Член факультетської комісії ХТІ (1921).
Керівник науково-дослідної кафедри механічної технології при ХТІ (від 1921). Директор-розпорядник по
завідуванню всіма інститутськими виробництвами (1920), завідувач Показово-виробничої частини ХТІ (1921).
Член Комісії важкої індустрії при Українській Раді народного господарства, Комісії з реформи вищої технічної
освіти при Комісаріаті Наркомпросу (1919)
[47, 134, 171].
Старший воєнрук, помічник інспектора військово-навчальних закладів Українського військового округу. Від
1926 р. – військовий керівник Харківського технологічного інституту. Читав курс лекцій з військової топографії
(1926), тактики (1927). Учасник Московського з'їзду воєнруків. Один із організаторів Всеукраїнського з'їзду
воєнруків у Харкові (1927). На початку 30-х років заарештований у справі контрреволюційної змови в УВО.
Вирок – 10 років позбавлення волі у ВТТ
[171, 211].
Муравлянський Сергій Максимович (1890–1945).
Закінчив фізико-математичний факультет Варшавського університету. Старший асистент, викладач Ново-
Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва у Харкові (1916–1919), водночас – викладач
Харківського технологічного інституту (1919). Колезький асесор. Наприкінці 20-х років – викладач
ґрунтознавства у Харківському сільськогосподарському інституті ім. Сельінтерна, професор. Науковий працівник
секції динаміки науково-дослідної кафедри ґрунтознавства (від 1926). Дійсний член секції Харківської філії
"Надра" Всесоюзних з'їздів для вивчення продуктивних сил при ХІНО (1929). Завідувач лабораторії Головного
управління шосейних та ґрунтових доріг та автотранспорту при РНК УРСР. Професор Харківського
автомобільно-дорожнього інституту. 1 липня 1945 р. трагічно загинув
[32, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Ультрамикроскопия почвенных вытяжек" (Варшава, 1913); "Почвенный очерк участка
"Новая земля" Млеевской опытной станции" (Млієв, 1928); "Дослiдження клiнкерних глин України" (Харків, 1932).
Бібліотека висловлює подяку Марині Грачовій, онучці Муравлянського В. А., за надану інформацію з архіву
родини Муравлянських.
Мухачов Петро Матвійович (27 лютого 1861–19 лютого 1935) – інженер-технолог.
Уродженець Санкт-Петербурга, син чиновника. Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут
(1883). Викладач механіки Нижньотагільського реального училища (від 1884) служив на Уралі, на
Нижньотагільських заводах П. П. Демидова. Викладач креслення Харківського практичного технологічного
інституту (від 1887). Читав курси лекцій з практичної механіки, проєктування (від 1888). Ад'юнкт-професор
(1890). Удосконалював освіту в Росії та Європі. Читав курс лекцій з заводських машин, від 1892 р. – курс з теорії
та будови паровозів. Удосконалював свою освіту у Західній Європі (1890). Професор кафедри прикладної
механіки (1895). В. о. директора університету (1896). Секретар навчального комітету (1899–1902, 1904). Перший
виборний директор ХТІ (1905–1906, 1910–1915). Представляв ХТІ на XV Дорадчому з'їзді інженерів служби
рухомого складу та тяги (1907). У 1908 р. вивчав виробництво заводів Німеччини, Франції, Бельгії, Англії.
Відвідав паровозні та машинобудівні відділи Брюссельської виставки (1910). Заслужений професор (1912).
Цивільний чин – дійсний статський радник. Нагороджений орденами св. Станіслава 2-го, Анни 2-го, Володимира
3-го ступенів. Почесний член V Обласного з'їзду діячів із холодильної справи (1912). Завідувач кафедри
паровозобудування (1895–1935). Голова навчального та господарського комітетів ХТІ (1912). В. о. директора
інституту (1913). Був технічним кореспондентом Берлінського Бюро привілеїв К. І. Оссовського (1896–1913).
Завідувач музею інституту (1896–1916), малювальної зали та геодезичного кабінету (1910–1916), кабінету
паровозобудування (1921). Голова музичного гуртка ХТІ. Керував курсами для підготовки техніків із сільського
вогнестійкого будівництва при ХТІ (1913–1918). Понадштатний професор ХТІ (1923). Читав курси лекцій з
деталей машин (1921), регулювання ходу двигунів (1925), термічним двигунам, поршневим компресорам, обробці
металів тиском (1927–1929). Також викладав курси з влаштування депо та майстерень, вагонобудування, від 1924
р. читав курс енциклопедичних технічних знань на робочому факультеті при ХТІ. Директор-розпорядник
Показово-виробничої частини ХТІ (1921), член факультетської комісії ХТІ (1921), одночасно – викладач
інституту народного господарства, державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну" (від
1923), художнього та будівельного технікумів. Учасник відзначення 100-річчя Ленінградського технологічного
інституту (1928). Директор Українського інституту металів (1925–1929). Професор Харківського технікуму
механічної спеціальності (1925–1926), позаштатний професор Будівельного технікуму при ХТІ (1929). Завідувач
науково-дослідної кафедри механічної технології металів при ХТІ та секції гарячої обробки металів (1929). ). Член
кваліфікаційної комісії механічного факультету ХПІ (1930). Викладач Харківського Об'єднаного технікуму
шляхів сполучення. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного
інституту [21, 31, 32, 35, 48–50, 59, 131, 132, 134, 171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"Прокатные машины" (Харків, 1891); "Курс заводских машин" (Харків, 1894); "Теория и
конструкция паровозов обыкновенных ширококолейных дорог" (Харків, 1895); "Воздуходувные машины" (1899);
"Машины металлургических производств" (Харків, 1899);
"Механизмы для обработки металлов в нагретом состоянии" (Харків); "Теория паровозов" (Харків, 1901);
"Молоты и ковочные прессы" (1902); "Курс паровозов", (Харків, 1905); "ХТИ: организация и управление вузом.
Деятельность учебного комитета. Система преподавания" (Харків, 1906); "Теория паровозов" (Харків, 1912);
"Простые машины" (Київ, 1923).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Мухін Гліб Євгенович (25 лютого 1888–1932) – хімік.
Уродженець Харкова, спадковий почесний громадянин. Закінчив Харківську 2-гу гімназію (1906),
Харківський університет (1910). Асистент кафедри хімії університету, асистент лекцій професора І. П. Осипова з
неорганічної хімії для студентів-хіміків. Доцент (1914). Асистент фізико-хімічної лабораторії, викладач Вищих
жіночих курсів, одночасно викладав фізику в Жіночій гімназії Покровської та Ілляшевої (1915–1916). У
1919–1923 рр. викладав у Харківському технологічному інституті (асистент з фізичної хімії) та водночас – в
Харківському інституті народної освіти. Читав курси лекцій з фізичної хімії, хімічної кінетики, спектроскопії.
Член фізико-хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Науковий співробітник Українського
інституту прикладної хімії. (1924–1927). Професор. Заступник директора Фізико-хіміко-математичного інституту,
ректор Харківського фармацевтичного інституту (1922), декан хімічного факультету та завідувач кафедри
фізичної хімії у ХІНО (1926–1929), водночас – викладач Харківського інституту народного господарства.
Учасник IV Менделєєвського з'їзду у Москві (1925).
Директор Українського інституту з теоретичної хімії. Створив першу в Україні рентгенлабораторію з вивчення
металів. Завідувач фізикохімічного відділу Першого Українського санітарно-бактеріологічного інституту
(1925–1929) [3, 31, 32, 44, 45, 59, 134].
Вибр. бібліогр.:
"Растворимость йодистого кадмия в органических растворителях", "Оптична діяльність в
мішанинах розчинників" (Укр. хем. журн., 1926, Т. 2, кн. 4); "Химическая кинетика в смесях растворителей"
("Хем. журн.", 1929, т. 4, кн. 3).
Уродженець Галичини. Аспірант Українського інституту марксизму (1927). Викладач Харківського музично-
драматичного інституту, Харківського геодезичного та землевпорядження інституті, водночас – викладач
Будівельного технікуму при Харківському технологічному інституті (1929). Читав курс лекцій з політичної
економії [31, 171].
Мишкін Микола Павлович (26 квітня 1864–23 січня 1936).
Уродженець Вятської губернії, син священика. Закінчив математичне
відділення фізико-математичного факультету Казанського університету
(1887). Асистент кафедри фізики та метеорології Петровської
сільськогосподарської академії, спостерігач у метеорологічній обсерваторії
Академії наук. Професор кафедри фізики та метеорології
Новоолександрійського інституту сільського господарства та лісівництва (від
1896). Область наукових досліджень – про атмосферну електричну енергію.
1916 року читав курс фізики в Харківському технологічному інституті.
Статський радник. Після революції – завідувач метеобюро при Наркомземі
у Білорусі. Професор Білоруського державного інституту сільського та
лісового господарства ім. Жовтневої революції Наркомзему БРСР у Мінську.
Автор патенту на винахід двигуна, що працює на атмосферній електриці
(1899) .
Вибр. бібліогр.:
«Явления, наблюдаемые в электрическом поле острия»
(Варшава, 1899); «К вопросу о химическом действии потока электричества,
образующегося в поле наэлектризованного острия» (СПб., 1899); «Поток
электричества в поле наэлектризованного острия и его действие диэлектрик»
(Варшава, 1900); «Современное состояние вопроса об утилизации
атмосферного электричества» (СПб., 1905); «Движение тела, находящегося в
потоке лучистой энергии» (Журн. Рус. Физико-Хим. О-ва, 1906, вип. 3);
«Конспект лекции по физике» (Харків, 1915); «Законности в строении
планетной системы» (АН БССР, 1926).
Докладніше див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Мышкин,_Николай_Павлович ;
История развития гидрометеорологической службы Беларуси https://belgidromet.by/ru/history-ru/
