Закінчив Санкт-Петербурзький історико-філологічний інститут. Удостоєний диплому від Оренбурзького
навчального округу на звання вчителя французької мови. Учитель Харківської 3-ї чоловічої гімназії, водночас –
викладач французької мови Харківського технологічного інституту (1896–1907). Статський радник (1906)
[21, 35].
Лагутинський Михайло Миколайович (20 січня 1871–1915) – математик.
Уродженець Харківської губернії, дворянин. Закінчив Харківський університет із дипломом 1-го ступеня
(1894). Магістр математики (1901). Приват-доцент чистої математики Харківського університету (1902–1914).
Читав курси лекцій з накреслювальної та проєктивної геометрії, водночас – викладач Харківського
технологічного інституту (від 1902 за наймом, від 1914 – у штаті). Проводив практичні заняття з аналітичної
геометрії, читав лекції, водночас викладав математику у Жіночій гімназії Грегорцевича (1908–1909). Брав участь у
роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). У 1913 р. відряджений на З'їзд
дослідників природи і лікарів у Тифлісі. Учасник Першої світової війни Загинув у німецькому полоні. На його
честь засновано премію (на основі капіталу, переданого матір'ю вченого) імені М. М. Лагутинського при
Харківському університеті (1916) [11, 21, 43. 45, 57, 59, 119].
Вибр. бібліогр.:
"О форме интеграла алгебраической системы обыкновенных дифференциальных уравнений, выраженного в
конечном виде" (Харків, 1906); "О преобразовании развертывающихся поверхностей самих в себя" (Харків, 1907);
"Приложение полярных операций к интегрированию обыкновенных дифференцированных уравнений, в конечном
виде" (Харків, 1910); "Об измерении алгебраических форм" (Харків, 1914).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Лазаревський Микола Петрович (1957–1899) – хімік.
Прослухав повний курс фізико-математичного факультету Харківського університету. Лаборант при
хімічній лабораторії Харківського технологічного інституту (1895–1897) [35, 59].
Закінчив інженерно-будівельний факультет Харківського політехнічного інституту. Керував проєктуванням
мостів у ХПІ. Член робочої комісії дорожньо-мостового відділення ХПІ (1930). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р.,
після реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту [171].
Ланге Юрій Валентинович (16 серпня 1877–27 січня 1928) – інженер–будівельник.
Уродженець Козловського повіту Тамбовської губернії. Ад'юнкт-професор будівельно-інженерного мистецтва
Ново-Олександрійського сільськогосподарського інституту (1905). Брав участь у роботі XII З'їзду російських
дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Районний інженер-гідротехнік при Харківсько-
Полтавському управлінні землеробства та державного майна (1912). Декан Інституту сільського господарства та
лісівництва (1923–1924). Професор кафедри гідромеханіки та авіації (1922), доцент Харківського технологічного
інституту (1925–1927). Читав курс лекцій з гідросилових споруд, водночас викладав гідрологію та креслення у
Харківському інституті сільського господарства та лісівництва. Завідувач відділу меліорації Інституту водного
господарства (від 1926). Професор кафедри зрошення Харківського сільськогосподарського інституту, завідувач
відділу сільськогосподарської меліорації НДІ водного господарства (1927) [11, 31, 32, 50].
Вибр. бібліогр.:
"На что нужно обратить внимание при изучении строительного искусства" (Санкт-
Петербург, 1909); "Способ устройства набивных стен из цементного или глиняного бетона" (Харків, 1925);
"Основания проекта оборудования дренаж-пьезометражем гидротехнических сооружений Волховстроя" (Харків,
1928).
Уродженець Ямпіль Подільської губернії. Аспірант Українського інституту марксизму,
викладач кафедри соціально-економічних наук у Харківському технологічному інституті (з 1924). Читав курси лекцій з політекономії (1927–1928).
Член редколегії Української книжкової палати [31].
Вибр. бібліогр.:
"Учебник по обществоведению" (Харків, 1931).
Уродженець Катеринославської губернії. Закінчив Харківський університет (1927). Аспірант Українського
інституту математичних наук при Харківському інституті народної освіти (1929). Асистент, викладач робітничого
факультету при Харківському технологічному інституті, ХТІ, ХПІ (1929–1930). У квітні 1930 р., після
реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту, Викладача ХММІ, ХЕТІ. Кандидат
фізико-математичних наук (1940). Доцент (1946), професор, завідувач кафедри теоретичної механіки ХПІ
[171].
Вибр. бібліогр.:
"Об одном персимметрическом детерминанте" (Сб. науч.-техн. ст. ХЭТИ, вып. 4, 1937, с. 197–199). "Определение
момента инерции тела с помощью многофилярного подвеса" (Харків, 1960); "Теоретическая механика" (Харків,
1960–1961); "Динамика точки переменной массы" (Харків, 1964); "Движение искусственных спутников земли и
искусственных планет" (Харків, 1964); "Потенциальная энергия" (Харків, 1964).
Уродженець Харкова. Закінчив Корочанську гімназію (1896), Харківський університет із дипломом 1-го
ступеня. Асистент при мінералогічному кабінеті університету, викладач ХІНО, водночас – асистент, викладач
мінералогії та геології у Харківському технологічному інституті (1920–1923). Дійсний член секції Харківської
філії "Надра" Всесоюзних з'їздів для вивчення продуктивних сил при ХІНО (1929) [171].
Вибр. бібліогр.:
"Краткий предварительный отчет по исследованию восточной половины Старооскольского
уезда в гидрогеологическом и почвенном отношениях" (Курськ, 1910).
Вільний слухач, студент 4-го курсу інженерно-будівельного факультету Харківського технологічного
інституту (від 1928). Закінчив архітектурне відділення ХТІ (1929). Член кваліфікаційної комісії ХТІ (1929–1930).
Відповідальний інструктор з виробничого навчання, викладач інженерно-будівельного факультету, секретар
робочої комісії з будівельної механіки ХПІ (1930). Асистент ХПІ (від 1930). У квітні 1930 р., після реорганізації
інституту, розподілений у Харківський будівельний інститут. Науковий співробітник Українського науково-
дослідного інституту споруд, заступник директора ХІСІ (1933–1934). Кандидат технічних наук [171].
Вибр. бібліогр.:
"Зимний бетон : исследовательская работа" (Харків, 1933); "Технический минимум для
бетонщика" (Харків, 1933); "Первые шаги стахановской работы на харьковской стройке Южмонтажстроя"
(Харків, 1935); "Применение доменных шлаков в строительстве" (Харків, 1936); "Бункер для силосования
кукурузы" (Київ, 1955); "Жилые дома из крупных бетонных блоков" (Київ, 1959).
Латишев Григорій Олексійович (27 серпня 1857–11 грудня 1922) – інженер–технолог.
Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1880). Працював на механічному заводі. Викладач
нарисної геометрії, креслення Харківського технологічного інституту (від 1885). Читав курси лекцій з
сільськогосподарських машин (1886), з механічної технології (1892). Член господарського комітету інституту
(1885). Ад'юнкт-професор накреслювальної геометрії (1893). Дійсний член Харківського відділення
Імператорського Російського технічного товариства, Південноросійського товариства технологів (від 1896).
Завідував бібліотекою Південноросійського товариства технологів (1897). Читав курси лекцій з
сільськогосподарського машинобудування, технології металів. Приват-доцент Харківського Університету
(1891–1892, 1895–1898, 1908–1914, 1916), де читав курс лекцій з накреслювальної геометрії. Експерт
Всеросійської виставки (1896). Професор сільськогосподарських машин (1902). Один із організаторів
випробувань плугів у Янківському маєтку П. І. Харитоненка, проведених за дорученням Харківського
сільськогосподарського товариства, (1902). Секретар Навчального комітету, член Господарського комітету.
Голова студентського технічного товариства ХТІ (1902–1903). Суддя професорського суду, куратор 1 курсу ХТІ.
Виконував обов'язки в. о. директора інституту (червень – серпень 1903). Разом із В. Ф. Гербурт-Гейбовичем, за
дорученням Сумського повітового земства Харківської губернії, проводив оціночну експертизу 8 промислових
закладів (1903). Один з організаторів випробувань локомобілів, виготовлених на російських заводах з російських
матеріалів, проведених за дорученням Міністерства державного майна Росії (1903). Знову, після звільнення 1904
р., призначений до інституту. Завідувач сільськогосподарської станції ХТІ (1903–1915, 1919). Член Бюро Вченого
комітету з сільськогосподарської механізації Головного управління землеустрою та землеробства (1907–1910).
Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907), З'їзду завідувачів ремісничих училищ. У 1913 р. відряджений на
сільськогосподарську та промислову виставку в Києві, на З'їзд дослідників природи та лікарів у Тифлісі.
Цивільний чин – дійсний статський радник (1916). Голова організаційного комітету та член експертної комісії з
випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914). Був
професором на Вищих жіночих курсах товариства взаємної допомоги трудящих жінок (1913–1916). Заслужений
професор (1916–1921) ХТІ. Завідувач сільськогосподарської станції (до 1923). Голова Військово–технічної комісії
при ХТІ (1916). Член факультетської комісії ХТІ (1921). За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св.
Володимира 4-го, Анни 2-го, Станіслава 3-го ступенів [21, 22, 35, 43, 45, 57, 59, 131, 134, 170] .
Вибр. бібліогр.:
"Курс сельскохозяйственных машин" (Харків, 1895); "Курс начертательной геометрии"
(Харків, 1897); "Сельскохозяйственные машины" (Харків, 1901); "Начертательная геометрия" (Харків, 1901,
1910); "Отчет о произведенном в институте в 1903 году испытаний локомобилей" (Харків, 1903).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Лащенко Порфирій Миколайович (27 лютого 1869–1937) – хімік.
Уродженець Харкова, дворянин, син протоієрея. Закінчив Харківську 2-гу гімназію (1888), Харківський
університет із дипломом 1-го ступеня (1893). Викладач арифметики та геометрії Харківського повітового
училища (від 1895). Лаборант хімічної лабораторії (від 1889), викладач (від 1906) Харківського технологічного
інституту. Читав курс лекцій з фізичної хімії, від 1908 р. – з електрохімії, керував практичними заняттями.
Приват-доцент Харківського університету (1904–1906). Під час відрядження, від ХТІ, вивчав організацію
практичних занять з фізики та хімії у фізико-хімічному інституті професора В. Оствальда у Лейпцигу (1905).
Викладав фізику в Жіночій гімназії Д. Д. Оболенської (1898, 1906).
Член комітету Південноросійського товариства технологів, фізико-хімічного товариства при Петроградському
університеті (1917). Магістр хімії, професор Донського політехнічного інституту, Новочеркаських приватних
вищих жіночих курсів (1915–1928). Читав курси лекцій з фізичної хімії, хімічної статики та динаміки. Завідувач
кафедри фізичної хімії Новочеркаського індустріального інституту. Заарештований за звинуваченням в участі у
контрреволюційній білогвардійській організації та розстріляний у 1937 р. Реабілітований у 1991 [21, 31, 35, 43, 57, 59, 131].
Вибр. бібліогр.:
"Практические занятия по неорганической химии" (Харків, 1898); "Об активных массах труднорастворимых солей
при реакциях двойного обмена в разведенных растворах" (Харків, 1906); "Об активной массе твердой фазы в
обратимых реакциях среди электролитов" (Новочеркаськ, 1910); "Введение к изучению правила фаз" (Ростов-на-
Дону); "О полиморфизме цинка" (Харків, 1914).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Леве Микола Федорович (січень 1895–1964) – інженер–хімік.
Уродженець Петербурга. Був студентом Петроградського
технологічного інституту. Від 1922 р. – студент,
політкомісар Харківського технологічного інституту. Проректор з адміністративно-господарської частини
інституту (1923–1926). Закінчив хімічний факультет ХТІ (1925). Керував практичними заняттями із загальної хімії
(від 1925). Інженер Харківського паровозобудівного заводу (1926–1928). Заступник начальника сталеливарного
цеху. Заступник директора Українського інституту металів (1925). Науковий співробітник (1928), директор (1936)
Українського науково-дослідного інституту металів, водночас викладав у ХТІ курси лекцій з неорганічної хімії,
якісного аналізу (1925–1930). Науковий співробітник хімічної лабораторії при ХТІ (1929). Від 1930 р. – в. о.
професора ХТІ. Асистент (від 1930), професор (1937) ХХТІ, завідувач кафедри електрозварювання ХММІ. Читав
курси лекцій з електроплавки металів, виробництва чавуну та сталі. Від 1945 р. – завідувач кафедри технології
металів. Голова клубу інженерів Харкова (1929). Відповідальний редактор металургійного сектора Державного
технічного видавництва України, редактор журналу "Сталь" (1931–1938). Автор понад 60 наукових друкованих
праць. Нагороди: орден "Знак пошани" (1945); медаль "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні" (1946);
медаль "За відновлення підприємств чорної металургії та Півдня" (1950); орден "Трудовий Червоний Прапор"
(1954) [31, 32, 48–50, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Определение мышьяка в пирите" (Харків, 1925); "Кислород и окислы в железе и стали"
(Харків, 1936); "Качественная характеристика стали по шлаковым включениям" (Науч. зап. ХММИ, т. 2, 1937);
"Зависимость между раскисленностью, шлаковыми включениями и механическими свойствами" (Харків).
Уродженець м. Суми, син надвірного радника. Закінчив Сумське реальне училище (1901), на відмінно
Харківський технологічний інститут (1909). Член Південноросійського товариства технологів. Проєктний інженер
при Товаристві Вестингауз при Загальній компанії електрики у Харкові (1910–1911), "Електротрест". Від 1920 р.
– у ХТІ. Член факультетської комісії ХТІ (1921), доцент кафедри електричних установок ХТІ (1923). Читав курс
лекцій з електрифікації підприємств гірничої та металургійної промисловості, розподілу механічної енергії
(1920–1925). Керував проєктуванням гірничих установок [22, 24, 31, 48, 49, 134, 171].
Вибр. бібліогр:
"Электрификация городской промышленности и Донецкий Бассейн" (Харків, 1926).
Був студентом Ризького політехнічного інституту. Закінчив Харківський технологічний інститут із
відзнакою (1921). Інженер ХТІ. Асистент, керівник колоквіумів абітурієнтів (1920). Технічний секретар комісії з
проєктування електротехнічного факультету ХТІ (1920). Заступник, помічник, директор-розпорядник Показово-
виробничої технічної частини ХТІ (1922). Професор, заступник директора з наукової частини Томського
інституту технології зерна та борошна ім. І. С. Лобачова. Доктор технічних наук [171].
Вибр. бібліогр.:
"Анализ балансов помола" (Ленінград, 1929); "Американские помолы" (Москва, 1932);
"Противоречие между принципом действия сита и рабочей щели вальцев" (Томськ, 1935); "Измельчение
эндосперма пшеницы на рифленых и гладких валках" (Москва, 1937); "Мельничные стальные валки":
(Эксперимент. исследование изнашиваемости различных сталей и чугунов)" (Москва, 1937).
Бібліотека висловлює подяку доценту НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно наданий матеріал.
Левитський Володимир Фавстович (6 червня 1854–26 жовтня 1939) – економіст.
Уродженець Старостинця Сквирського повіту Київської губернії, син священика. Закінчив Новоросійський
університет. Магістр (1890), доктор політекономії та статистики (1899). Був професором Харківського
університету (від 1893), водночас викладав курси лекцій з політичної економії та статистики у Харківському
технологічному інституті (1898–1903, 1927–1928), на Вищих харківських комерційних курсах. Представник
Навчального комітету Вищих комерційних курсів у Опікунській раді (1912). Декан юридичного факультету,
професор кафедри політекономії та статистики Харківського університету (1915–1917). Цивільний чин – дійсний
статський радник. Член оцінно-статистичної комісії, Опікунських комітетів Художнього училища, 1-ї Маріїнської
жіночої гімназії при Харківському міському громадському управлінні (1916), Опікунської ради Харківського
народного університету (від 1917). Член фракційного складу Харківської міської думи при Денікіні від партії
кадетів (1919). В. о. ректора Харківського університету (1920). У 1921 р. звинувачувався у пособництві
Добровольчій армії на відкритому судовому процесі у справі Національного центру. Засуджений до ув'язнення в
концентраційний табір терміном на 5 років, але через похилий вік вирок замінили умовним терміном. Член
Всеукраїнського комітету сприяння вченим (від 1921). Академік соціально-економічного відділу Всеукраїнської
академії наук (від 1922), професор Харківського сільськогосподарського інституту, Харківського інституту
народного господарства (1923–1931). Консультант ЕКО Ради з'їздів промисловості, торгівлі та транспорту
України (1925). За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава 2-го, Анни 2-го, Володимира
3-го ступенів
[31, 58, 50, 59, 155].
Вибр. бібліогр.:
"Лекции по истории хозяйственного быта" (Ярославль, 1885); "Задачи и методы науки о народном
хозяйстве" (Ярославль, 1890); "Сельскохозяйственный кризис во Франции (1862–1892)" (Харків, 1899); "Аграрный вопрос в
России, с точки зрения основных течений в развитии современного народного хозяйства" (Харків, 1906); "История
политической экономии в связи с историей хозяйственного быта" (Харків, 1907).
Левицький Григорій Васильович (27 жовтня 1852–26 жовтня 1918) – астроном.
Уродженець Харкова, син адвоката. Закінчив Санкт-Петербурзький університет (1874). Працював у
Пулковській обсерваторії позаштатним астрономом, від 1876 р. – її обчислювачем. Магістр (1879). Приват-
доцент Харківського університету на кафедрі астрономії та геодезії. Дійсний член Харківського математичного
товариства (1880–1913). Професор університету (1884–1894), водночас читав курс лекцій з геодезії у
Харківському технологічному інституті (1886–1893). Упорядник астрономічного календаря у "Харківському
календарі" (1893). Професор (від 1898), ректор (1903–1905) Тартуського університету, водночас – директор
Тартуської обсерваторії. Опікун Віленського (1908–1911), Варшавського (1911–1914) навчальних округів. Від
1915 р. викладав у Жіночому педагогічному інституті у Петрограді. Голова Російського астрономічного
товариства, Вченого комітету з початкової освіти Центрального управління Міністерства народної освіти
(1915–1918). Заслужений професор. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 1-го,
Володимира 2-го, Станіслава 1-гоступенів
[29, 57, 59, 131, 156].
Вибр. бібліогр.:
"О существовании сопротивляющейся среды в небесном пространстве" (1877); "Об
определении орбит двойных звезд" (СПб., 1879); "Ueber den pers onlichen Fehler bei Duarchgangsbeobachtungen"
(1890); "Ueber eine Polhohenbestimmungsmethode" (1891); "Bestimmung der La ngendifferenz zwischen Nicolajew und
Charkow" (1893); "Астрономы и астрономические обсерватории Харьковского университета" (Харків, 1893);
"Способ Гаусса для измерений фокусных расстояний линз" (1893); "Beobachtungen von Sonnenflecken und
Protuberanzen auf der Univess ita tssternwarte zu Charkow" (1893); "Астрономы Юрьевского университета с 1802 по
1894 год" (Харків, 1899).
Закінчив інженерно-будівельний факультет Харківського технологічного інституту (1923). Інженер
Управління Донецької залізниці, водночас – викладач ХТІ. Проводив практичні заняття з геодезії, топографії,
креслення, будівельної механіки. Член предметної дорожньо-мостової комісії ХТІ (1924). Завідувач (від 1923), в.
о. завідувача геодезичного кабінету (1926). Член випробувальної комісії інженерно-будівельного факультету ХТІ
(1929), голова робочої комісії з дорожньо-мостового відділення ХПІ (1930). Доцент ХПІ. Читав курси лекцій з
насосів та насосних станцій, під'їзних шляхів. Від 1930 р. – доцент Харківського будівельного інституту [171].
Вибр. бібліогр.:
"Основания и фундаменты Т. 1. Местность непокрытая водой" (Харків ; Дніпропетровськ,
1934).
Курсовий командир Школи червоних командирів (червоних старшин). Викладач військової кафедри
Харківського політехнічного інституту (1929–1930). Читав курс зі стрілецької справи. Від 1930 р. – у
Харківському інженерно-будівельному інституті [171].
Лейба Семен Петрович (2 лютого 1904–?) – інженер–хімік.
Уродженець Ізюму Харківської губернії. Закінчив технікум (1921), Харківський технологічний інститут за
спеціальністю "Технології пірогенних речовин" (1926). Викладач ХТІ (від 1929). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р.,
після реорганізації ХПІ, асистент хімічної лабораторії, кафедри теорії металургійних процесів при ХММІ.
Проводив заняття з теорії металургійних процесів [171].
Вибр. бібліогр.:
"Вязкость синтетических шлаков тройных систем CaO–FeO–SiO2 и MnO–FeO–SiO2 с
добавками окиси хрома, окиси магния и разжижителей" (Совещание по вязкости жидкостей и коллоидных
растворов,1945, т. 3).
Викладач математики на робітничому факультеті Харківського технологічного інституту (1922–1923).
Імовірно, завідувач педагогічної секції Київського окружного відділу народної освіти наприкінці 20-х років
[171].
Уродженець Кавказу, дворянин. Закінчив Харківське реальне училище (1893), механічне відділення
Харківського технологічного інституту (1898). Викладач, завідувач технічних майстерень Харківського
технічного залізничного училища (1910–1916). Керував практичними заняттями з графічних робіт студентів ХТІ
(1919). У різні роки викладав у Харківському художньому технікумі (1925–1927), Харківському технікумі
механічної спеціальності (1925), Харківському державному електромеханічному робочому технікумі ім.
"Профінтерну", Харківському Об'єднаному технікумі доріг, будівельному технікумі при ХТІ (1929), на
архітектурному факультеті Харківського художнього інституту (1929). Читав курси лекцій з механіки, опору
матеріалів, деталей машин, технічного креслення. У 30-х роках – професор, завідувач кафедри поліграфічного
машинознавства в Українському поліграфічному інституті [170, 171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"Механизм подхватывающей вилки в плоских печатных машинах" (Харків, 1937); "Безосный
метод в начертательной геометрии" (Львів, 1958).
Уродженець Єлисаветградського повіту. Закінчив Уманську гімназію (1906). Був студентом Київського
університету (1903/1905). Закінчив на відмінно механічне відділення Харківського технологічного інституту
(1915). Інженер залізниці. Від 1920 р. – у ХТІ. Викладач інженерно-будівельного факультету (1920–1924) [170, 171].
Ліберман Овсій Григорович (2 жовтня 1897–11 листопада 1981) – економіст.
Уродженець Славути Подільської губернії. Закінчив Київський університет (1920), Харківський інженерно-
економічний інститут (1933). Завідувач лабораторії організаційного аналізу Всеукраїнського інституту праці у
Харкові, водночас – викладач соціально-економічного циклу наук на робочому факультеті Харківського
технологічного інституту (1924–1927), політекономії, НОП, статистики ХІНГ (1925–1929). У 1938 р.
заарештований органами НКВС за сфабрикованим обвинуваченням у шпигунстві та тероризмі, перебував під
слідством до 1939 р. Науковий співробітник Науково-дослідного фінансового інституту в Москві (1944–1946).
Завідувач кафедри економіки та організації машинобудівної промисловості ХІЕІ (1947–1963), професор (1958)
кафедри статистики та обліку у Харківському університеті (від 1963). Доктор економічних наук (1957). Член
Харківського відділення Всесоюзного науково-технічного товариства машинобудівників [171, 270].
Вибр. бібліогр.:
"Что читать по научной организации труда" (Харків, 1925); "За эффективный и простой учет
производства" (Харків, 1933); "Построение баланса промышленного предприятия" (Москва, 1948); "Ускорение
оборачиваемости оборотных средств социалистического предприятия" (Харків, 1949); "Организация и
планирование машиностроительных предприятий" (Москва, 1960, 1967); "Экономические методы эффективности
общественного производства" (1970).
Уродженець Нижегородського повіту, спадковий почесний громадянин. Закінчив Нижегородське
середньотехнічне училище (1908), на відмінно – механічне відділення Харківського технологічного інституту
(1916). Керував позаштатно практичними вправами з накреслювальної геометрії, графічної статики у ХТІ
(1917–1919). Помер від висипного тифу 1920 р. [170, 171].
Лідов Олександр Павлович (29 червня 1853–11 серпня 1919) – інженер–технолог.
Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1877). Служив інспектором Мальцовського
технічного училища, водночас викладав там фізику та хімію. Завідував хімічним заводом при мануфактурі А. І.
Баранова у Володимирській губернії (1879–1889). Член Південноросійського товариства технологів (1896).
Ад'юнкт-професор Харківського технологічного інституту (від 1889). Читав курс лекцій з хімічної технології. Від
1892 р. – професор, завідувач лабораторії технології органічних та фарбувальних речовин. Читав курс лекцій з
проєктування нафтових та газових заводів (від 1914).
Опублікував кілька статей з техніки фарбування та ситцедрукування в енциклопедичному словнику Брокгауза
(1896). Завідував лабораторією фарбувальних та органічних речовин ХТІ (1903–1915). Виступав з доповідями та
повідомленнями на Міжнародному конгресі прикладної хімії в Лондоні, на засіданні Російського фізико-хімічного
товариства у Санкт-Петербурзі (1905), З'їзді прикладної хімії в Римі (1906), 12-му З'їзді натуралістів та лікарів у
Москві (1909).
Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Виступив із доповіддю на VIII Конгресі прикладної хімії у Нью-
Йорку (1912), з доповіддю "О желательности разведок на естественный газ в России" ("Про потребу розвідок
природного газу в Росії") на засіданні Лондонського Королівського Товариства (1917). Заслужений професор
(1915). Член фізико-хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Дійсний статський радник. За
відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Володимира 3-го, Анни 2-го, Станіслава 2-го ступенів.
Вітчим відомого військового журналіста Петра Олександровича Лідова, автора відомого нарису "Таня",
присвяченого подвигу Зої Космодем'янської у роки Другої світової війни [10, 21, 35, 43, 59, 131, 133].
Вибр. бібліогр.:
"Технология органических веществ" (Харків, 1890); "Технология жиров" (Харків, 1891); "Химическая технология
волокнистых веществ" (Харків, 1893);"Руководство к химическому исследованию жиров и восков" (Харків,
1894);"Эфирные масла" (Харків, 1894); "Беление, крашение и ситцепечатание: химическая технология
волокнистых веществ" (Санкт-Петербург, 1900); "О получении трудно сгорающих углеродистых газов" (Харків,
1900);
"Естественные органические краски" (Санкт-Петербург, 1900); "Введение в химическую технологию" (Харків,
1903); "Общий курс химической технологии жиров" (Харків, 1903);
"Систематический ход исследования мазута" (Баку, 1904) ; "О составе рудничного газа" (1905) ; "Сточные воды
отбельных, красильных и ситцепечатных фабрик, их очистка и обезвреживание" (Харків, 1905); "Анализ газов"
(Харків, 1907); "Химический анализ воды" (Харків, 1907); "О существовании других кроме циана
азотоуглеродистых газов" (Харків, 1910);
"Краткий курс газового производства" (Харків, 1911); "Об оксанах, аналогах углекислоты" (Харків, 1914); "Об
окислении угля воздухом при низких температурах в присутствии железа и других металлов" (Харків, 1917).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Старший лікар штабу Українського військового округу, водночас – викладач Харківського технологічного
інституту (1929). Педагогічний стаж – 6 років [171].
Асистент, викладач Харківського технологічного, політехнічного інституту (від 1929). У квітні 1930 р., після
реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського інституту сільськогосподарського машинобудування. Доцент,
кандидат технічних наук
[171].
Вибр. бібліогр.:
"Паровозы : [Учеб. пособие для техникумов трансп. машиностроения]" (Київ ; Москва,
1952–1954); "Динамика локомотивов" (Москва, 1962).
Ловцов Михайло Іванович (4 березня 1849–2 грудня 1907) – цивільний інженер.
Уродженець Рязані, син священика. Закінчив Інститут цивільних інженерів (1873) із занесенням імені на
мармурову дошку пошани інституту. Викладач Харківського технологічного інституту з архітектурного та
будівельного мистецтва (від 1886 за наймом, у 1889–1907 рр. – у штаті). Архітектор ХТІ (1894–1904). За його
проєктами збудовані будівлі ХТІ: корпус для хімічних майстерень та креслярський корпус (нині ректорський),
станція випробувань сільськогосподарських машин при ХТІ. Займався спорудженням будівлі клініки
Харківського університету (1895). Губернський земський архітектор (1899, 1903). Дійсний член Харківського
відділення Імператорського Російського технічного товариства. Основні будівлі у Харкові, здійснені за його
проєктами: Благовіщенський собор (1888–1901); Трьохсвятительська ("Гольбергівська") церква на Заїковці
(1907–1914, у співавторстві з В. Покровським); Церква Олександра Невського при губернській лікарні
(1905–1907) та ін. Його особисту бібліотеку, після смерті, передано до Студентського технічного товариства ХТІ [21, 35, 59, 77, 131, 170, 238].
Вибр. бібліогр.:"Строительное искусство: курс лекций" (Харків, 1887); "Гражданское зодчество" (Харків);
"Курс общих начал строительного искусства" (Харків, 1903);
"Сборник типов начальных школьных зданий со многими конструктивными деталями" (Харків, 1904).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Лозинський Михайло Михайлович (30 липня 1880–3 листопада 1937) – юрист.
Уродженець с. Бобине Кодинського повіту у Галичині. Закінчив Львівську гімназію, захистив кандидатську
дисертацію з права у Відні (1914). Від 1903 р. – юрист та журналіст у Львові. Співпрацював у низці періодичних
видань: "Громадянський голос", "Дело" (Львів), "Рада" (Київ). Псевдоніми: М. Закордонний, М. Михайленко. Жив
і працював у Києві, Харкові, Одесі, Варшаві, Вільні, Москві, Санкт-Петербурзі (1907–1914). У роки Першої
світової війни брав участь у діяльності Спілки Визволення України. Член Національної ради ЗУНР, брав участь у
складі української делегації у Паризькій мирній конференції. Від березня 1919 р. – заступник державного
секретаря закордонних справ уряду ЗУНР. Керівник делегації ЗУНР на переговорах із Польщею. Професор
міжнародного права та історії української політичної думки Українського вільного університету у Празі
(1921–1927). Повернувся до СРСР у 1927 р. Викладач, завідувач кафедри права у Харківському Інституті
народного господарства та Інституті марксизму (1928–1930).
Науковий співробітник Інституту радянського будівництва, Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських
науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН), водночас – викладач Харківського політехнічного інституту. Від
1930 р. – асистент ХІСІ. Заарештований у 1930 р. у справі "Української військової організації" та "Союзу
визволення України". У 1933 р. засуджений за ст. ст. 54-4-6 КК УРСР на 10 років ВТТ. У 1937 р. – засуджений до
найвищої міри покарання та розстріляний. Реабілітований за відсутністю складу злочину 1957 р. [167, 171, 235, 271].
Вибр. бібліогр.:
"Тарас Шевченко. Єго житіє і значінє" (Львів, 1901); "Гайдамаччина. Із історії народних
рухів" (Львів, 1906); "Польський і руський революційний дух і Україна" (Київ, 1907); "Люди. Біографічно-
літературні нариси" (Львів, 1909); "Духовенство і національна культура" (Львів, 1912); "Вiйна i польска полiтична
думка" (Львів, 1916).
Уродженець Павлоградського повіту. Закінчив Харківське реальне училище (1901), Харківський
технологічний інститут (1916). Інженер, начальник цеху Харківського паровозобудівного заводу. Член президії
Всеукраїнської асоціації інженерів (1925), водночас – викладач ХТІ (1919, 1929). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р.,
після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. У 1930 р. репресований,
реабілітований у 1960 р. [170, 171, 178].
Лотоцький Євген Гнатович (1878–?) – інженер–технолог.
Уродженець Житомирського повіту, син чиновника. Закінчив Київську 1-шу гімназію (1896), Харківський
технологічний інститут (1903). Інженер Полтавської міської управи, Всеукраїнського енергобуду, завідувач
проєктного відділу Електричної станції Харківського району (ЕСХАР), водночас – викладач Харківського
державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну" (від 1926), Харківського технологічного
інституту (1927–1929). Читав курси лекцій з електротехніки, теплотехніки, електричних станцій, електричних
машин. Член кваліфікаційної комісії механічного факультету ХПІ (1930). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після
реорганізації ХПІ, розподілений у Харківський електротехнічний інститут. У 1931 р. заарештований як член
контрреволюційної диверсійної організації на ЕСХАРі. Вирок – позбавлення волі на 10 років у виправному
таборі. Доцент ХЕТІ. Керівник групи, старший науковий співробітник Харківської філії Інституту енергетики
(1942–1945). Реабілітований 1989 р. [170, 171, 172, 178, 228].
Вибр. бібліогр.:
"К вопросу о сооружении трамвая в городе Полтаве" (Полтава, 1911).
Закінчив школу прапорщиків, хімічні курси. Начальник хімічної служби 23 дивізії. Викладач військової
кафедри Харківського технологічного інституту (1927–1929). Читав курс лекцій з військово-хімічної підготовки [171].
Вибр. бібліогр.:
"Сборник лабораторно-практических задач по общей химии, химии ОВ и средствам противохимической защиты"
(Ленінград, 1933); "Подготовка железнодорожных команд ПВО (внутреннего наблюдения и химических)"
(Москва, 1935); "Инженерно-технические мероприятия ПВО для мельниц и элеваторов" (Москва, 1938);
"Противохимическая защита мукомольных предприятий" (Москва, 1940).
Закінчила Харківський університет (1910). Секретар бюро науково-дослідної кафедри з історії європейської
культури (1922). Аспірант кафедри філософії Українського інституту марксизму-ленінізму у Харкові (1926).
Штатний викладач Харківського технологічного інституту (1927–1929), водночас – асистент кафедри ленінізму
Інституту народного господарства, консультант кафедри філософії, викладач Харківського державного
електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну". Читала курси лекцій з філософії, історичного
матеріалізму. Асистент кафедри іноземних мов ХХТІ (1940) [171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"До суперечки до Спінозу" (1926).
Лук'янченко Костянтин Іванович (1881–?) – інженер–технолог.
Уродженець Богодухівського повіту. Закінчив Харківський університет, технологічний інститут (1906).
Викладач Харківського міського ремісничого училища (1914), Харківських електротехнічних курсів, водночас
читав курси лекцій у Школі Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства,
Харківському технологічному інституті (від 1911). Член Південноросійського товариства технологів (1910).
Викладач геодезії (позаштатно) у ХТІ (1919–1922). У 1922–1927 рр. – викладач, завідувач навчальної частини
Харківського державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну", Вечірнього робітничого
факультету, Вечірнього машинобудівного інституту ім. "Профінтерну". Професор Харківського геодезичного
інституту (1922–1929), Інституту сільського господарства (1924) [31, 46, 134, 171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"Электротехника постоянного тока" (Харків, 1912–1914); "Электротехника переменного тока" (Харків, 1913);
"Динамо-машины постоянного тока" (Харків, 1914).
Бібліотека висловлює подяку викладачеві НТУ «ХПІ» Д. Ю. Журилові за люб'язно надане фото.
Уродженець Харкова. Закінчив Харківську 2-гу гімназію (1893), Харківський університет. Нагороджений
золотою медаллю за студентський твір "Про електричні коливання коротких періодів" (1894). Викладач курсу
аналітичної геометрії Харківського технологічного інституту від 1898 р. Читав геометрію на курсах для
робітників та ремісників Харкова (1903–1904), у Харківському жіночому політехнічному інституті (1919).
Екстраординарний (1917), професор ХТІ (1922–1923). Завідувач математичного кабінету (від 1919), член
факультетської комісії ХТІ (1921). Професор інженерно-агрономічного факультету Харківського інституту
сільського господарства та лісівництва (1927). Читав курси лекцій з математики, теоретичної механіки.
Вибр. бібліогр.:
"Теоретическое объяснение устройства интегратора Амслера (№1)" (Харків, 1906); "Интегрирование дифференциальных
уравнений" (Харків, 1911);
"Пространство Лобачевского-Болье" (Харків, 1915); "Дифференциальное и интегральное исчисления" (Харків,
1915–1916); "Анализ. Интегрирование уравнений. Кратные интегралы. Приближенные вычисления" (Харків,
1922); "Элементы неевклидовой геометрии Лобачевского-Болье" (Москва, 1933).
У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
Закінчив Харківський технологічний інститут (1926). Інженер тресту "Хартранспроєкт", водночас –
асистент ХПІ (від 1930). У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського
будівельного інституту. Викладач ХІСІ та ХІІТу. Автор та співавтор низки проєктів житлових будинків, об'єктів
соціально-культурного призначення у Харкові та інших містах України та Росії, у тому числі Курського вокзалу у
Москві. Переможець багатьох архітектурних конкурсів. Нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великій
Вітчизняній війні " 1941–1945 рр."
[171].
Закінчив Харківський технологічний інститут (1925). Присвоєно кваліфікацію інженера (1928). Головний
інженер 7-го будтресту у Харкові, водночас – викладач Харківського політехнічного інституту (1930). Від 1930
р. – асистент Харківського будівельного інституту. Імовірно, головний інженер "Укрбудмістпрому" у Харкові (1936)
[3, 171].
Уродженець Чембар Пензенської губернії. Член Ризького центрального сільськогосподарського товариства,
учень професора К. Г. Шиндлера (1909). Завідувач американської агентури у Катеринославі. Інструктор з
машинознавства Харківського товариства сільського господарства (від 1912). Викладач, позаштатний агроном
Харківського технологічного інституту (1921–1923). Читав курси лекцій з агрономічних основ побудови
сільськогосподарських машин. Завідувач тракторного відділу АТ "Село-Техніка", технічної секції
Сільськогосподарського наукового інституту України, науковий співробітник науково-дослідної кафедри
машинобудування при ХТІ (1926–1927) [32, 59, 171].
Вибр. бібліогр.:
"Испытание земледельческих машин и орудий в имении Фрейденберг, организованное Рижским центральным
сельскохозяйственным обществом 17-25 августа 1909 года" (Санкт-Петербург, 1911); "Испытания плугов в
Змиеве" (Харків, 1913); "Плуги кустарного и заводского производства" (Харків, 1913); "Трактори причіпні
машини до них та знаряддя на Закавказькій виставці у Тифлісі 1926 р." (Науково-техн. вісн., 1926, №12).
(Науково-техн. вісн., 1926, №12).
Любарський Ісаак Юхимович [Іцко Хаімович] (1892–?) – інженер–механік.
Уродженець Олександрії. Після закінчення Олександрійської гімназії (1912) навчався за кордоном. Закінчив
з відзнакою Харківський технологічний інститут. (1918). Викладач 1-ї прискореної групи, декан Харківського
державного електромеханічного робочого технікуму ім. "Профінтерну", водночас – завідувач 1-ї Профшколи (від
1922). Позаштатний асистент, викладач ХТІ (від 1928), Школи Фабзавуча при заводі Електросила № 1, Вищих
технічних курсів Народного комісаріату шляхів сполучення. Доцент ХПІ. Викладач Харківського вечірнього
робітничого машинобудівного інституту ім. "Профінтерну" (від 1931). Завідувач кафедри теорії механізмів та
машин Харківського механіко-машинобудівного інституту (1930–1938), водночас – викладач Харківського
інституту інженерів залізничного транспорту [171, 172].
Вибр. бібліогр.:
"Аналитический и графический расчет вала тяжелой передачи" (Харків, 1935); "Кинематика планетарных
механизмов" (Харків, 1939).
Викладач будівельного технікуму при Харківському технологічному інституті (від 1929). Читала курс із
політичної економії [171].
Вибр. бібліогр.: "Славная годовщина" (Фрунзе, 1943).
Ляпунов Олександр Михайлович (25 травня 1857–3 листопада 1918) – математик.
Уродженець Ярославля, син відомого астронома М. У. Ляпунова. Закінчив Нижегородську гімназію, Санкт-
Петербурзький університет (1880). Учень П. Л. Чебишева, Д. І. Менделєєва, І. М. Сєченова, О. І. Сомова. Магістр
математики Петербурзького університету. Приват-доцент прикладної математики Харківського університету
(1885), водночас викладав курс лекцій з аналітичної механіки у Харківському технологічному інституті
(1887–1894). Товариш голови (заступник) Харківського математичного товариства (1891), від 1899 р. – його
голова. Доктор прикладної математики (1892). Ординарний професор Харківського університету (1893–1902).
Член-кореспондент Санкт-Петербурзької АН (1900), від 1901 р. – академік. Займався науковою діяльністю у
Петербурзі (від 1902). У 1918 викладав курс лекцій про форму небесних тіл у Новоросійському університеті.
Член-кореспондент Паризької АН, почесний член Петербурзького, Харківського, Казанського університетів. За
відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 2-го ступеня (1894) [8, 57, 59, 72, 131, 157].
Вибр. бібліогр.:
"О постоянных винтовых движениях твердого тела в жидкости" (Харків, 1888); "Об устойчивости движения в
одном частном случае задачи о трех телах" (Харків, 1889); "Общая задача об устойчивости движения" (Харків,
1892); "Теория притяжения" (Харків, 1897); "Динамика" (Харків, 1900).
