Каган Езро Мойсейович (Мусійович?) (24 липня 1887–1 серпня 1948)  –  лікар.
        Уродженець Риги. Закінчив Юр'ївський університет (1916) (від 1919 р.  –  Тартуський університет). Доктор медицини. Лікар, завідувач першої робочої поліклініки у Харкові, одночасно викладав курс лекцій з гігієни та охорони праці у Харківському технологічному інституті (1921–1923). Професор Харківського інституту народного господарства. Читав курси лекцій з професійної гігієни, патології та гігієни праці у металургійній промисловості. Член вченої ради Інституту праці (1923). Організатор, першої в СРСР, кафедри професійної гігієни у Харківському медичному інституті та перший її завідувач (1925–1938). Водночас  –  завідувач кафедри професійних захворювань та гігієни праці у Харківському інституті удосконалення лікарів (1927–1932), завідувач відділу робочої медицини при Наркомздраві. Учасник Міжнародного з'їзду з професійних захворювань у Амстердамі (1925). Голова секції профгігієни та патології Наукової асоціації "Медсантруд" (1927). Директор Всеукраїнського інституту робочої медицини, Всеукраїнського державного інституту автології та гігієни праці (1923–1931). Член Харківської філії Українського товариства працівників науки та техніки (від 1929). Доктор медичних наук (1925). Заслужений професор (1934). Заступник директора та директор з наукової частини Українського центрального інституту гігієни праці та профзахворювань (1936). Репресований у 1938 р. Від 1945 р.  –  завідувач кафедри гігієни праці Омського медичного інституту [1, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Рабочая медицинская статистика" (Харків, 1923); "Труд в литейных. Опыт гигиенического исследования литейного дела" (Харків, 1925); "Соотношение между энергетическими и гемо-динамическими показателями во время работы и восстановления" (1935); "Определение вредных веществ в воздухе промышленных предприятий" (Харків, 1937).

Казанський Діонісій Олександрович (6 січня 1883–1938)  –  хімік.
         Уродженець с. Грязновки Тамбовської губернії, син священика. Закінчив Харківський університет із дипломом 1-го ступеня (1910). Лаборант, помічник при неорганічному відділенні хімічної лабораторії університету (1916), водночас викладав фізику в Жіночій гімназії Покровської та Ілляшевої (1916). Від 1920 р.  –  у Харківському технологічному інституті. Асистент (1920), викладач кафедри неорганічної та аналітичної хімії, професор ХТІ та Харківського інституту народної освіти (1921–1938). Читав курси лекцій з неорганічної хімії, кількісного аналізу. Учасник III-го Менделєєвського з'їзду з чистої та прикладної хімії в Петрограді (1922), IV Менделєєвського з'їзду в Москві (1925). Завідувач кафедри неорганічної хімії Харківського інституту соціального виховання (1926). Науковий співробітник хімічної лабораторії ХТІ (1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського хімічного інституту. Завідувач кафедри кількісного аналізу Харківського університету (1933). Декан хімічного факультету (1935–1938). Бібліотекар Товариства фізико–хімічних наук при ХІНО (1929). Член президії Харківського хімічного товариства [1, 31, 32, 47–50, 171].

Калінін Костянтин Олексійович (5 лютого 1887–22 жовтня 1938)  –  радянський авіаконструктор та пілот.
         Уродженець Варшави. Перебував як вихованець у Келецькій учительській семінарії (до 1904). Закінчив Одеське піхотне училище (1909–1912). Служив на Далекому Сході у чині підпоручика. Закінчив Гатчинську військову авіашколу (1916). Військовий льотчик 26-го корпусного авіазагону на Румунському фронті. За військові заслуги нагороджено орденами св. Станіслава, Анни 3-х ступенів з мечами та бантами. Під час громадянської війни служив у військах Центральної Ради України, Червоної Армії. Навчався в Інституті інженерів Червоного повітряного флоту (1920). Начальник виробництва заводу, конструкторського бюро "Ремповітря–6" (завод № 43), водночас  –  студент Київського політехнічного інституту. Його перший літак РВЗ-6 (К-1)  –  дипломна робота випускника КПІ (1923)  –  піонер серійного літакобудування в Україні. Викладач кафедри авіабудування КПІ. Читав курси лекцій з розрахунку міцності та деталей аеропланів. Від 1926 р.  –  у Харкові. Директор та головний конструктор Харківського авіаційного заводу ім. Раднаркому УРСР, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту. Керував проєктуванням деталей аероплана (1927–1930). Член кваліфікаційної комісії механічного факультету ХТІ (1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського авіамоторного інституту. Автор понад 20 різних типів літаків, прийнятих у серійне виробництво у 1927–1937 рр. Його санітарний літак "К-4", першим із радянських аеропланів, на 3-й Міжнародній авіаційній виставці в Берліні, у 1928 р., був удостоєний золотої медалі. У 1931 р.  –  нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора УРСР. У 1934 р.  –  переведений на Воронезький авіаційний завод. За його керівництва створено та затверджено до серійного виробництва безхвостий літак-бомбардувальник "Жар-птиця" ("літаюче крило", К-12)  –  прототип сучасних надзвукових літаків (1937). За хибним обвинуваченням у шпигунстві та підриві радянського літакобудування заарештований у квітні 1938 р. Після тортур та катувань, у жовтні 1938 р. розстріляний. Реабілітований у 1955. У 1990 р. Міжнародний планетний центр (США) затвердив для нової відкритої малої планети № 3347 назву "Костянтин" на честь К. А. Калініна [171, 251].

Кальян В. К. [Віктор Костянтинович]
         Викладач математики у Харківському сільськогосподарському інституті (1928–1929), на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1930) [171].

Каменєв [Петро Миколайович] (10 січня 1891/1892–1973)  –  інженер–механік.
         Уродженець Лівенського повіту Орловської губернії. Закінчив Ростовське середнє механіко–технічне училище (1912), на відмінно  –  Харківський технологічний інститут (1918). Імовірно, викладач ХТІ, доцент Харківського політехнічного інституту (1930). Від 1930 р. у Харківському машинобудівному інституті. Професор (1932), завідувач кафедри "Опалення та вентиляція" у Московському інженерно–будівельному інституті. Автор фундаментальних підручників з опалення та вентиляції, а також оригінальних інженерних методів розрахунку систем опалення та вентиляції, керівник наукової школи з вивчення методів "надлишкового тиску повітря" для розрахунку аерації, розрахунку повітроводів "по вакууму", "переміщення одиниць об’єму для вирішення зворотних завдань аеродинаміки повітроводів". Доктор технічних наук. Почесний доктор Будапештського технічного університету (від 1936) [171].
         Вибр. бібліогр.: "Аналитический расчет трубопроводов для пневматического транспорта" (Харків, 1931, 1932); "Динамика потоков промышленной вентиляции" (Москва, 1938); "Расчет однотрубных систем водного отопления" (Москва, 1948); "Гідроелеватори та інші струменеві апарати" (Москва, 1950); "Гидроэлеваторы в строительстве" (Москва, 1956–1959) (Москва, 1970).

Камінський Костянтин Антонович
         Старший асистент (1916), викладач Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва, водночас  –  у Харківському технологічному інституті (1919). Колезький асесор [171].

Кантор Олександр Григорович (1878–1937).
         Викладач Харківського технологічного інституту, робітничого технікуму (1919). Читав лекції з електротехніки, керував практичними заняттями з нарисної геометрії. Імовірно, у 30-х роках був репресований [171].

Капустянський Іван Назарович (18 вересня 1894–14 листопада 1937)  –  філолог.
         Уродженець с. Рокита Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут (1916). Учасник Першої світової війни Закінчив лекторські курси при Міністерстві народної освіти уряду гетьмана Скоропадського (1918). Засновник та перший завідувач Прилуцького краєзнавчого музею, ініціатор створення музею у колишній садибі графа Галагана у Сокиринцях, водночас  –  викладач української мови та літератури у Прилуцькій гімназії. Голова Полтавського губернського комітету охорони пам'яток мистецтва, історії та природи (1921). Читав лекції у Полтавському інституті народної освіти, на курсах губпартшколи та вчительських курсах. Друкувався у місцевій пресі: "Вісті", "Пролетарська освіта", "Червоний юнак". Від 1923 р.  –  у Харкові. Аспірант секції української мови науково–дослідної кафедри ім. О. Потебні при ХІНО (від 1925), водночас викладав на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1923–1924, 1933). Читав курс лекцій з української літератури. Автор статей у журналах "Шляхи освіти", "Знання", "Плужанин" та ін. Завідувач редакційно–бібліографічного відділу Української книжкової палати (1927). Науковий співробітник Інституту ім. Т. Г. Шевченка. Член літературної організації "Плуг". Заарештований у 1935 р. за звинуваченням у участі в контрреволюційній терористичній організації та засуджений до 5 років ув'язнення у виправно–трудовому таборі. Помер у 1937 р. в Карагандинському таборі внаслідок виснаження та непомірної фізичної праці. Реабілітований, за відсутністю складу злочину, Військовою колегією Верховного суду СРСР у 1989 р. [25, 48–49, 151, 171, 223].
         Вибр. бібліогр.: "Валеріан Поліщук: спроба характеристики творчості" (1925); "Нова українська революційна проза"; "Учительство в українській літературі" (1925); "Плужанська творчість" (1926).

Каравайчук-Караваєв Микола Андрійович
        Закінчив Харківське музичне училище (1911). Штатний керівник, диригент студентського симфонічного оркестру Харківського технологічного інституту (від 1911). Викладач співу Харківського 2-го реального училища (1915). Імовірно, батько відомого композитора та диригента Олега Миколайовича Каравайчука.
             Детальніше див.: Неясова О. Матеріали до творчої біографії О. М. Каравайчука

Каргер Володимир Володимирович (1908–1942).
         Закінчив Харківський університет. Під час студентства, викладав математику на робочому факультеті Харківського політехнічного інституту, завідував астрономічним кабінетом при Харківській обсерваторії. Від 1930 р.  –  асистент Харківського сільськогосподарського інституту [171].

Карпенко Володимир Григорович (1879–15 січня 1925)  –  інженер–механік.
         Закінчив Томський технологічний інститут (відділення двигунів внутрішнього згоряння). Лаборант при лабораторії парових машин, викладач ТТІ (1908–1915). Цивільний чин  –  титулярний радник. Професор ТТІ. Декан механічного факультету, професор кафедри теплотехніки, завідувач кафедри термодинаміки та термічних двигунів (1923) Харківського технологічного інституту (1922–1925). Читав курси лекцій з термодинаміки, термічних двигунів, холодильної справи. Член Бюро правління, голова Факультетської комісії механічного факультету (1923), голова Комісії ХТІ з розробки програми НОП (1924). На згадку про вченого теплотехнічному кабінету ХТІ присвоєно ім'я В. Г. Карпенка [20, 48, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Графическое построение тепловых диаграмм машин внутреннего сгорания" (Томськ, 1910); "К вопросу о трении поршня" (Томськ, 1913); "Die Gasmotorentec hnik" (Berlin); "Техническая термодинамика" (Харків, 1923); "Паровые турбины" (Харків, 1924); "Сборник задач по технической термодинамике" (Харків, 1925); (Наук. зап. ХТІ, 1928).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Карпенко Павло Григорович
         Завідувач адміністративно–господарської частини, на правах помічника декана робітничого факультету Харківського технологічного інституту (1922–1925), заступник декана робітфаку ХТІ. Помічник директора Українського інституту металів (1929) [1, 171].

Карпухін Петро Прохорович (26 вересня 1902–31 травня 1974)  –  інженер–хімік.
         Уродженець м. Макіївки. Закінчив Харківський технологічний інститут (1925). Залишений задля роботи при інституті. Аспірант, викладач ХТІ, науковий співробітник науково–дослідної кафедри хімічної технології органічних речовин при ХТІ (1925–1929). Помічник завідувача, в. о. заступника завідувача деканату хімічного факультету. Читав курси лекцій з технології фарб, контролю за виробництвом (1927). Секретар, декан хімічного факультету ХТІ (1929). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, направлений до Харківського хімічного інституту. Доцент, професор (1935), завідувач кафедри технології барвників та проміжних продуктів ХХТІ, ХПІ (1935–1974), водночас  –  професор кафедри технології та товарознавства волокнистих речовин Військово–господарської академії РСЧА ім. Молотова. Доктор технічних наук (1938). Член–кореспондент АН УРСР (від 1939). Старший науковий співробітник відділу органічного синтезу Інституту хімії (1941–1944). Заслужений діяч науки та техніки (від 1954). Член вченої ради, декан факультету технології органічних речовин ХПІ (1970). Керівник проблемної лабораторії полімерів при ХПІ. Автор понад 170 друкованих праць у галузі технології фарбувальної хімії та технології барвників, низки авторських свідоцтва. Нагороджений орденами Леніна, "Знак Пошани" [15, 31, 32, 56, 61, 171, 180, 228].
         Вибр. бібліогр.: "О составе типичной каменноугольной смолы, выделение из нее чистых веществ"; "Перероблювання кам’яновугільноі смоли" (Харків, 1931); "Каменноугольная смола, как источник сырья для органического синтеза" (Харків, 1939); "Выделение флуорантена из фракции каменноугольной смолы и его очистка" (Тр. ХХТИ, 1949, №7); "Способ получения винилфлуорена" ("Sposob polucheniya vinilfluorena") (Авт. свид. № 114 931 от 1959); "Способ получения винилаценафтена" (Авт. свид. № 140 424 от 1961); "Активные красители" (Київ, 1963).

Кастерін Василь Федорович (1889–?)  –  інженер–механік.
         Уродженець м. Стародуба. Закінчив Саратівське середньотехнічне училище (1913), Харківський технологічний інститут (1922). Коли був студентом, обіймав посаду техніка–інструктора при модельному інституті (1920–1921). Інженер АТ "Село–Техніка", водночас  –  аспірант кафедри сільськогосподарського машинобудування ХТІ (1923–1925). Викладач курсів Укравтопромторгу [49, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Руководство по тракторному делу" (Харків, 1927).

Касяненко (Касьяненко) Андрій Іванович (28 листопада 1886–1942)  –  інженер–механік.
      Уродженець Переяславського повіту. Закінчив Черкаську чоловічу гімназію, механічний факультет Київського політехнічного інституту. Викладач кафедри авіабудування КПІ. Від 1924 р.  –  у Харкові. Інженер, завідувач відділу обладнання Конструкторського бюро К. А. Калініна на Харківському авіаційному заводі. Керівник секції повітряного спорту, відповідальний секретар Всеукраїнської ради Товариства сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву. Член правління Українського акціонерного товариства виробництва, постачання та торгівлі предметами воєнізації та оборони "ПОСТ Ч. З. У." (1928), водночас  –  завідувач аеродинамічної лабораторії у Харківському технологічному інституті. Голова правління "Укрповітряшлях". Член правління Українського науково-технічного товариства (1929), старший технічний інспектор важкої індустрії при Наркомпраці УРСР. Зробив значний внесок у розвиток вітчизняного літакобудування. Автор численних публікацій у журналах "Авиация и воздухоплавание" ("Авіація та повітроплавання"), "Аэрохем" ("Аерохем"), "Воздушный флот" ("Повітряний флот") та ін. [171, 237].
         Вибр. бібліогр.: "Безмоторное летание и школа планеризма" (Київ, 1924).

Катков Дмитро Севастьянович (4 листопада 1888–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Зміївського повіту Харківської губернії. Закінчив Ізюмське реальне училище (1908), на відмінно  –  Харківський технологічний інститут (1916). Читав спецкурси з технології металів, з організації та нормалізації в ХТІ (1921–1923, 1925–1929). Інспектор підрозділу наукової організації праці відділу праці ВРНГ УРСР (1927). Науковий співробітник науково–дослідної кафедри при ХТІ (1927). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Інженер тресту "Південсталь" [134, 170, 171].
        Вибр. бібліогр.: "Проблемы научной организации труда" (Науч.-техн. журн. Укрсовнархоза, 1922, №1); "Линейки для решения задач о наивыгоднейшим резании" (Харків, 1922); "Руководство к счетным линейкам системы инженера Д. С. Каткова" (Харків, 1924) "Исследование и использование станков по обработке металлов" (Харків, 1925, 1930); "Почему нам нужна научная организация. Опыт организационного обследования ХПЗ" (Харків, 1926); "Техническое нормирование в кузнечном деле" (Харків, 1928); "Техническое нормирование в литейном деле" (Харків, 1928); "Производственная обработка металла резцом" (Харків, 1935).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.
         Фото люб'язно надала Олена Вікторівна Козарєзова, правнучка Д. С. Каткова.

Каттані Федір Леопольдович (1888–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Бердичівського повіту. Закінчив Ізюмське реальне училище (1906), з відзнакою  –  Харківський технологічний інститут за спеціальністю «холодильна справа» (1916). Стипендіат ХТІ (1919). Асистент, викладач будівельної механіки Харківського технологічного інституту (1920–1922), Харківського інституту сільського господарства (1924). Керував проєктуванням у холодильній справі, проводив практичні заняття з технічного креслення [134, 170, 171].

Кащеєв Леонід Миколайович (13 березня 1880–27 липня 1942) – інженер–технолог.
         Уродженець Арзамаса, син купця. Після закінчення Нижегородської гімназії (1900) був студентом Московського університету (1900/01), Томського технологічного інституту (1901/02). Від 1903 р.  –  студент механічного відділення Харківського технологічного інституту. Після перерви, відновився у ХТІ, який закінчив з відзнакою у 1912 р. В Арзамасі працював завідувачем будівництва та розширення міського водопроводу та каналізації, у Харкові  –  завідувачем водопровідного та каналізаційного відділення технічної контори «Артіль російських інженерів» (система кооперативного виробництва групами ремісників). У 20–30-х роках  –  завідувач технічного відділення Управління водопостачання м. Харкова, водночас  –  викладач технічного креслення ХТІ (1920–1922). Займався проєктуванням та будівництвом водопроводів Полтави, Сум, Донецька, Куп'янська, Чугуєва, Лозової [170, 171, 173].

«Харків та будівництво водонапірної вежі в Арзамасі» О. А. Балова, А. М. Сєдов

Матеріал про Л. Н. Кащеєва надано співробітниками АТ «Мосводоканал НДІпроект» – Московського науково-дослідного та проектно-дослідного інституту з проектування споруд та систем водопостачання та каналізації міст та населених пунктів О. А. Балової та головним архітектором А. М. Сєдовим

Кібальчич Зінаїда Михайлівна (1893–1942)  –  математик.
         Закінчила Харківський університет. Викладач Харківського технологічного інституту (1917–1923). Керувала практичними заняттями з теоретичної механіки, математичного аналізу. Член Харківського математичного товариства. Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові разом зі своїми братами інженерами–технологами, померла від виснаження в результаті тривалого голодування [171, 173].

Кириченко [Микола Юхимович]  –  інженер–хімік.
         Закінчив Харківський технологічний інститут за спеціалізацією "технологія жирів". Позаштатний викладач ХТІ, ХПІ (від 1929). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського хімічного інституту [171].

Кирпичов Віктор Львович (8 жовтня 1845–20 жовтня 1913)  –  інженер–механік.
       Уродженець Санкт–Петербурга. Закінчив кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище, Михайлівську артилерійську академію (1868), де відтак викладав курс механіки. Викладач прикладної механіки Петербурзького технологічного інституту (1870–1884). Слухав лекції Г. Кірхгофа з експериментальної та теоретичної фізики, працював у його лабораторії у Німеччині. Працював під керівництвом фізиків У. Томсона та Д. Максвелла в Англії (1873). Професор (1876). Читав курси лекцій з опору матеріалів, графічної статики, деталей машин, додаток до механічної теорії тепла до парових та інших термічних двигунів. Перший директор Харківського технологічного інституту (19 червня [1 липня] 1885–1898). Організатор механічної лабораторії ХТІ. Проводив дослідження цегли на міцність для Харківсько–Миколаївської залізниці. (1891). Один із організаторів створення Харківської технічної школи для майстрових та робітників (1897). Голова Харківського відділення Імператорського російського технічного товариства (1890–1891). Постійний член Харківського губернського статистичного комітету, член комісії Міністерства шляхів сполучення з дослідження стану мостів на залізницях. (1891). Директор Київського політехнічного інституту (1898–1902). Професор Петербурзького політехнічного інституту (1903–1913). Організував в інституті лабораторію прикладної механіки з дослідження тертя та мастильних матеріалів для машин. Один із засновників Південноросійського товариства технологів, його голова (1895–1898). Почесний член Політехнічного товариства при Московському технічному училищі, довічний член Імператорського Російського технічного товариства. Почесний інженер–технолог (1900). Таємний радник. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава та Анни 1-го ступеня [8, 22, 35, 59, 131] .
        Вибр. бібліогр.: "Детали машин" (СПб, 1800–1881); "Основания графической статики" (СПб, 1882); "Сопротивление материалов" (СПб, 1887); "Кристаллизация железа от сотрясений в мостах и машинах" (Харків, 1892); "Новые исследования относительно прочности железа, стали и меди. Влияние посторонних примесей на сопротивление металлов" (Харків, 1894); "Лишние неизвестные в строительной механике" (Київ,1903); "Беседы о механике" (СПб, 1907); "Конспект лекций по прикладной механике" (СПб, 1911); "Об усталости металлов" (СПб, 1914); "Собрание сочинений (Петроград, 1917).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Кислицин Микола Семенович (1864–?)  –  інженер шляхів сполучення.
         Закінчив Інститут шляхів сполучення (1897). Працював у портах Архангельська та Феодосії, потім на Лозово–Севастопольській та Курсько-Харківсько-Азовській залізницях. Викладач технічного креслення Харківського технологічного інституту (від 1904). Читав курс лекцій з гідротехнічних споруд, водночас  –  начальник 3-ї дільниці Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці (1903–1910). Помічник начальника служби шляхів Управління Південних казенних залізниць у Харкові. Голова гуртка акваріумістів при Харківському товаристві акліматизації. Член Комітету із завідування освітніх установ у межах Південної залізниці (1909). Від 1913, у Міністерстві шляхів сполучення, штатний інженер VI класу, 2-й заступник начальника Управління Забайкальської залізниці, начальник служби колії (1913–1920). Статський радник (1916). Організував Управління Читинської залізниці і керував нею до правління отамана Г. М. Семенова і в перші місяці ДСР (лютий 1920  –  лютий 1921), після чого емігрував до Харбіна. Викладач, професор проєктування та будівництва гідротехнічних споруд у Харбінському політехнічному інституті. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Володимира 4-го, Станіслава 3-го і 2-го, Анни 3-го і 2-го ступенів [21, 43].
       Вибр. бібліогр.: "Железные дороги. Отдел II. Верхнее строение. Его устройство и ремонт. Стрелочные переводы" (Севастополь, 1900); "Гидротехнические сооружения" (Харків, 1907); "Общие соображения об определении прочных размеров фундамента и стен каменного шлюза и сухого дока" (Харбін, 1925); "Новый метод расчета кольцевой сети с питанием из нескольких пунктов" (Харбін, 1931).

Китаєв Іван Хомич (1891–?)  –  інженер.
       Закінчив Ризький політехнічний інститут. Асистент, викладач лабораторії технології органічних речовин у Харківському технологічному інституті (1921–1923). Член Харківського товариства фізико–хімічних наук (1922) [171].
        Вибр. бібліогр.: "О составе гидрированного сурепного масла" (Укр. хем. журн., 1925, № 1).

Кияниця Віктор Миколайович (2 грудня 1887–1979)  –  інженер–технолог.
       Уродженець с. Покровського Олександрівського повіту Катеринославської губернії, син особистого почесного громадянина. Закінчив Олександрівське середньотехнічне училище (1907), на відмінно  –  Харківський технологічний інститут (1912). Учень П. П. Копняєва. Лаборант при електротехнічній лабораторії ХТІ (від 1913), водночас  –  викладач арифметики та методики арифметики Харківського єпархіального училища (1914–1915), робочого технікуму Харківського відділення технічного товариства, політехнічних курсів інженера Г. Г. Скворцова (1916), Харківського відділення Комітету військово–технічної допомоги (1916), Харківського жіночого політехнічного інституту (1919). Завідувач приватних електротехнічних курсів (1919). Асистент, викладач кафедри основ електротехніки ХТІ (1917–1925). Член Опікунської ради Жіночого політехнічного інституту (від 1917). Секретар електротехнічного факультету ХТІ (1921), тимчасовий завідувач перукарні ХТІ (1921). Декан електротехнічного факультету ХТІ (1923). Консультант з електроустановки нової силової станції на Харківському канатному заводі (1923). Завідувач пірометричної лабораторії, інспектор–метролог Української головної палати мір і ваг (1927). Читав курс лекцій з нарисної геометрії (1927). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Професор, завідувач кафедри світлотехніки ХЕТІ (від 1936). Науковий керівник відділення промислового освітлення Українського центрального інституту гігієни праці та профзахворювань. Учасник 3-ї Всесоюзної світлотехнічної конференції у Харкові (1931). Працював у Ашхабадському сільськогосподарському (1941), Горьківському індустріальному (1941–1944), Львівському політехнічному інститутах. Читав курси лекцій з електротехніки, електричного освітлення, електричних машин. Доктор технічних наук (1940). Старший науковий співробітник відділу палива та котельних установок, завідувач Львівського відділення Інституту енергетики УРСР (1945–1947). Професор кафедри використання електроенергії в Українській сільськогосподарській академії (від 1951). Автор понад 40 друкованих праць. Нагороджений орденом В. І. Леніна та медаллю [3, 21, 31, 48–50, 56, 134, 168, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Зажигание электрической искрой в автомобильных двигателях" (Харків, 1918); "Электрическое освещение и нагревательные приборы" (Харків, 1926); "Дослідження задачі про штучне освітлення різальному цеху гути" (Наук.-техн. вісник, 1931, №3-4); "Расчет освещенности от светящейся полосы" (журн. "Светотехника", 1932. №1); "Освещение цеха для резки стекла" (Харків, 1932); "Исследование влияния ультрафиолетового облучения на семенах огурцов" (Київ, 1966).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Клемешов Олексій Миколайович  –  інженер–електрик.
       Помічник, начальник телеграфу ПЗ, водночас  –  викладач Харківського технічного залізничного училища, Вищих залізничних та електротехнічних курсів, робочого технікуму та Харківського технологічного інституту (1919). Читав лекції з електротехніки та телефонії [171, 258].
         Вибр. бібліогр.: "Лекции по железнодорожным электрическим устройствам слабого тока" (Харків, 1911); "Электротехника (сильный ток)" (Харків, 1911); "Телефония" (Харків, 1912); "Железнодорожная сигнализация" (Харків, 1913).

Клобуков Микола Петрович (5 грудня 1859–26 жовтня 1900)  –  хімік.
        Уродженець Ніжина Чернігівської губернії, син поручика. Закінчив Імператорське Московське вище технічне училище, Королівське баварське вище технічне училище у Мюнхені (1886). Доктор філософії Ерлангенського університету (1886). Асистент при електротехнічній лабораторії Мюнхенського технічного училища (1888). Читав лекції з електрохімії в училищі. Лаборант при фізичному кабінеті Харківського технологічного інституту (від 1890). Організатор та завідувач електротехнічного кабінету (1891–1893). Родоначальник електрифікації ХТІ. Від 1894 читав курси лекцій з теорії електрики, електротехніки, керував практичними заняттями. Займався організацією електротехнічної лабораторії ХТІ. Тимчасовий консультант при Харківській комісії з влаштування міського електричного освітлення (від 1896). За дорученням Харківської міської управи проводив, ревізію та перевірку обладнання електричних установок (1897). З науковою метою відвідав металургійні заводи на півдні Росії (1898–1899). Від 1898 р. читав лекцій з металургії та прикладної електрохімії (1899). Постійний співробітник журналів "Electrochemische Zeitung", "Prometheus" (1896). Член Південноросійського товариства технологів. Перший викладач електрохімії у Росії. Трагічно загинув у 1900 р. [35, 43, 59, 131].
       Вибр. бібліогр.: "Механические генераторы тока и электромоторы" (Харків, 1893); "Курс электротехники" (Харків, 1893–1894); "Курс электричества" (1894–1895); "Теория электричества" (Харків, 1895); "О современном состоянии и задачах электрометаллургии и электрохимической промышленности" (Харків, 1900).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Клюєв Олексій Павлович (1893–?)  –  офіцер.
         Закінчив Військове інженерне училище. Командир запасу інженерних військ. Викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (1929–1930). Читав курс з військово–інженерної справи. Від 1930 р.  –  у Харківському інженерно-будівельному інституті [171].

Кнаббе Володимир Сергійович (9 лютого 1849–2 серпня 1914)  –  інженер–технолог.
       Уродженець Санкт-Петербурга, син чиновника. Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1870). Від 1871 р. працював 15 років за спеціальністю на різних заводах: технік-конструктор, помічник цехового майстра, майстер цеху, механік, головний інженер, управитель. Протягом 10 років працював в управліннях Оренбурзької, Севастопольської, Петербурзької залізниць. Механік та викладач кафедри механічної технології Харківського технологічного інституту (1888–1896). Член Південноросійського товариства технологів (1896). Ад'юнкт-професор (1893). За його керівництва збудовано та обладнано механічні майстерні ХТІ. Начальник технічного відділення служби рухомого складу та тяги Курсько-Харківсько-Азовської залізниці (1895). У 1896 р. перейшов до Міністерства народної освіти, Міністерства фінансів (1902). Засновник, професор Одеської Школи борошномелів (1902). У 1904–1914 рр.  –  професор ХТІ. Читав курси лекцій з механічної технології та обробки металів. Помічник директора інституту (1905). Секретар навчального комітету ХТІ (1905–1907, 1910–1913). Голова студентського драматичного гуртка. Неодноразово їздив у відрядження до Німеччини, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії задля вивчення роботи машинобудівних заводів. У 1881–1914 рр. відвідав близько 130 заводів і залізничних майстерень, а також усі промислові виставки, що відбулися за цей час у різних країнах. Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава та Анни III та II ступенями [13, 21, 35, 43, 59, 131, 132].
         Вибр. бібліогр.: "Производство вальцованной и тянутой проволоки и проволочного железа" (СПб., 1878); "Фреза и ее роль в современном машиностроении" (Харків, 1892); "Современное оборудование машиностроительных заводов и железнодорожных мастерских" (Харків, 1896); "Чугунолитейное дело" (Харків, 1900); "Кузнечное дело" (СПб., 1901); "Литейное дело. Отливка изделий из чугуна, стали, железа, бронзы, латуни, цинка, свинца и олова" (СПб., 1901); "Проволочное производство" (СПб., 1901); "Машины–орудия для холодной обработки металлов" (СПб., 1902); "Механическая технология металлов" (Харків, 1908); "Современные машиностроительные заводы и применяемые ими новые способы холодной обработки металлов" (Харків, 1908).
         У бібліотеці НТУ ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Князюк Григорій Георгійович (15 грудня 1903–?)  –  інженер–механік.
        Уродженець с. Руда Боркінської волості Слонімського повіту Гродненської губернії, син селянина. Працював наглядачем телеграфу при Сибірському окрузі шляхів сполучення. Після закінчення початкової школи та підготовчих весняних курсів вступив до Харківського технологічного інституту у 1921 р. Мобілізовано до Червоної Армії (1921–1923). Закінчив механічний факультет Харківського технологічного інституту у 1927 р. Комісія зі стажу та практики при ВРНГ УРСР присвоїла кваліфікацію інженера-механіка за спеціальністю «Сільськогосподарське машинобудування» (1929). Інженер–конструктор Харківського заводу Серп і молот (1927–1929). Аспірант, старший конструктор Українського інституту сільськогосподарського машинобудування (1929–1931). За сумісництвом  –  викладач робітфаку та підготовчих курсів профтисячників при ХТІ (від 1930), доцент ХПІ. Асистент (від 1930), доцент (від 1935) Харківського механіко–машинобудівельного інституту. Викладач технічного креслення, доцент, завідувач кафедри деталей машин, заступник директора з навчальної частини (1934) у Харківському інституті механізації та електрифікації сільського господарства (від 1930). Професор, завідувач кафедри "Деталі машин", декан загальнотехнічного факультету в Харківському текстильному інституті (від 1935). Старший викладач Військово–господарської академії РСЧА (1938). Також викладав у Харківському авіаційному інституті. Доцент, завідувач кафедри графіки Харківського технологічного інституту будівельних матеріалів (від 1944) [171].
         Вибр. бібліогр.: "Нарисна геометрія та технічне креслення" (Харків, 1939).
     Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Кобзарев [Юрій Борисович] (8 грудня 1905–25 квітня 1992)  –  фізик.
       Уродженець Воронежа. Закінчив Харківський інститут народної освіти (1926). Під час студентства викладав фізику в технікумах та на робочих факультетах Харкова, у т. ч. і Харківського технологічного інституту. Працював під керівництвом Д. А. Рожанського в Ленінградському електрофізичному інституті (від 1926), у Фізико-технічному інституті академіка А. Ф. Іоффе (від 1934). Одночасно займався викладацькою діяльністю у Ленінградському політехнічному інституті, Військовій електротехнічній академії. Засновник, завідувач кафедри радіолокації у Московському енергетичному інституті (1943–1955). Начальник відділу НДІ-20 (від 1950). Завідувач лабораторії (від 1955), відділу радіотехніки (від 1968), радник дирекції Інституту радіотехніки та електроніки АН СРСР у Москві (від 1980). Один із засновників радіолокації в СРСР. Автор наукових праць з теорії коливань, статистичної радіотехніки, імпульсних методів радіолокації. Розробник низки радіолокаційних систем для військ ППО країни. Член-кореспондент АН СРСР по відділенню технічних наук (радіотехніка) (1953), академік по відділенню загальної фізики та астрономії (радіофізика) (1970). Лауреат Сталінської премії за винахід першого у СРСР імпульсного радіолокатора (1941). Герой Соціалістичної Праці (1975) [171].
         Вибр. бібліогр.: "Электрические колебания" (Ленінград, 1938).

Кобелянський Гаврило Васильович  –  інженер–електрик.
         Був студентом Катеринославського гірничого інституту. Закінчив Харківський технологічний інститут (1924). Інженер металургійного заводу ім. О. І. Рикова в Єнакієво. Асистент, викладач ХТІ, ХПІ (1929–1930). У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту [171].
         Вибр. бібліогр.: "Очистка доменного ферромарганцевого газа и отходящих газов агломерационных фабрик на заводах черной металлургии ПНР" (Москва, 1971).

Коваленко Василь Іванович (1901–1938)  –  інженер.
         Уродженець Воронезької губернії. Викладач кафедри соціально-економічних наук, декан робітфаку Харківського технологічного інституту (1928–1929). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Заарештований (1936), засуджений трійкою при УНКВС Дальбуду до ВМП  –  до розстрілу (1938). Реабілітований у 1963 р. [83, 171].

Коваленко [Євген Арсенович] (1883–?).
         Уродженець Харкова. Після закінчення Харківського університету був студентом механічного відділення Харківського технологічного інституту (від 1907). Викладач математики Харківського сільськогосподарського інституту (1927), робітфаку ХТІ, підготовчої групи "1000" (1929–1930). Член виїзної приймальної комісії у Луганську, Сталіні, Артемівську, ХПЗ та ГЕЗ для прийому студентів у ХТІ на 1929/1930 н/р. [171].

Ковальський Матвій Федорович (9 серпня 1836–10 жовтня 1900)  –  математик.
        Уродженець м. Чуднів Волинської губернії. Закінчив Харківську 2-гу гімназію (1856), Харківський університет (1860). Служив чиновником у Київській акцизній палаті. Захистив магістерську дисертацію (1866). Приват–доцент Харківського університету. Читав курси лекцій з нарисної геометрії, вищої алгебри, математичного аналізу, одночасно викладав курс лекцій з інтегрального числення у Харківському технологічному інституті (1886–1900). Завідувач педагогічної частини жіночого пансіону (згодом жіночої гімназії імені його дружини, Лідії Ковальської) (від 1870). Удосконалював освіту за кордоном. Екстраординарний (1869), ординарний (1872), заслужений професор (1891). За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 2-го та Володимира 4-го ступенів, св. Станіслава 2-го ступеня з імператорською короною [35, 57, 59, 131].
         Вибр. бібліогр.: "Арифметика для початкового навчання" (СПб., 1865); "Теорія інтегруючого множника диференціальних рівнянь виду f(x,y)dx+F(x,y)dy = 0" (Харьков, 1866).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Ковтун Іван Михайлович (?–1960)  –  інженер–електрик.
         Закінчив Харківський технологічний інститут (1929). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Викладач, доцент ХТІ, ХЕТІ. Кандидат технічних наук [171].
       Вибр. бібліогр.: "Электрические машины" (Харків, 1941); Методические указания по дипломному проектированию для студентов электромашиностроительной специальности "Электрические машины" (Харків, 1959).

Кокель Олексій Опанасович (13 березня 1880–4 лютого 1956)  –  художник.
         Уродженець с. Тархани Буїнського повіту Симбірської губернії. Закінчив Нормальну школу при Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (1906), Вище художнє училище Академії мистецтв у індивідуальній майстерні І. Ю. Рєпіна. Брат єпископа Благовіщенського Священномученика Германа. Викладав у Харківському художньому училищі (від 1916), Харківському технологічному інституті (1919), Робітничому технікумі, водночас завідував образотворчою секцією Військово-окружного комісаріату України (1918–1922). Організатор та перший директор Харківського художнього інституту (1921–1923), відтак до кінця свого життя,  –  професор та завідувач кафедри живопису та малюнка в інституті (1921–1936), одночасно викладав у 1-й Харківській художньо-промисловій профшколі (1925), Школі фабзавуча при заводі Електросила № 1 (1928). Професор (від 1939) кафедри малюнка та живопису Гірничо–Індустріального інституту (1945). Викладач кафедри образотворчого мистецтва Харківського інституту інженерів комунального будівництва (від 1944). Член Товариства харківських художників (1916–1920). Один із засновників Асоціації художників України (1925–1935), Харківського відділення Спілки художників (від 1938), українського авангардного мистецтва. Засновник чуваського професійного образотворчого мистецтва. Колекція його творів знаходиться у Чуваському державному художньому музеї. У с. Тархани відкрито музей-садибу О. О. Кокеля [171, 260, 261].

Колесніков Олександр Зіновійович  –  інженер.
         Завідувач Товарно-випробувальної станції Харківського технологічного інституту. Проректор з адміністративно-господарської частини (1928), заступник ректора ХТІ (1929). Помічник директора ХПІ з адміністративної частини (1930) [171].

Колосов Олексій Григорович (1887–?)  –  інженер–електрик.
         Окончил Брауншвейгский технический университет. Работал в Петрограде и Москве. Преподаватель электротехники в Харьковском технологическом институте (1920). Член комиссии по проектированию электротехнического факультета (1920) [171].

Комаров Аполлон Петрович (15 грудня 1859–?)  –  інженер-технолог.
         Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1884). Викладач Харківського технологічного інституту (1894–1923). Читав курси лекцій з проєктування механізмів та парових котлів. Член Південноросійського товариства технологів (від 1896), Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Завідувач музею університету (1903). Працював у Томському технологічному інституті (1904–1905). Завідувач механічних майстерень ХТІ (1896, 1903, 1906–1916). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Казначей Товариства допомоги нужденним студентам ХТІ. Член експертної комісії з випробування двигунів внутрішнього згоряння при Харківському товаристві сільського господарства (1914). Голова Опікунської ради Художньо-ремісничої навчальної майстерні декоративного живопису Харківського товариства грамотності ім. полковника Бородаєвського (1903, 1915–1916). Член ревізійної комісії Південноросійського товариства технологів (1916). Екстраординарний професор (1917), викладач ХТІ (1922). Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну та ревну службу нагороджено орденами св. Анни 3-го та Станіслава 2-го ступенів [21, 22, 33, 35, 47, 59, 134, 170].

Кондратьєв Микола Іванович (1880–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Куп'янська. Закінчив Харківську 3-ю гімназію (1900), з відзнакою  –  механічне відділення Харківського технологічного інституту (1912). Міський інженер Харкова. Позаштатний викладач ХТІ, ХПІ (1928–1930). Керував проєктуванням з опалення та вентиляції. Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації інституту, розподілений до Харківського будівельного інституту. Доцент, професор, декан санітарно-технічного факультету (1931–1941) ХІСІ, водночас  –  заступник голови Українського управління НІТТ водопостачання та сантехніки (1936). Доцент, член Ради Харківського інституту інженерів комунального будівництва (1944), водночас  –  завідувач навчальної частини (1944), декан, завідувач кафедри (від 1945) Харківського гірничо–індустріального інституту [3, 171, 334].
         Вибр. бібліогр.: "Методика дипломного проектирования по канализации" (Харків, 1939).

Кондуренко (Гайдак-Кондуренко) Віктор Васильович (1880–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Кишинева, дворянин. Закінчив Ананьївську гімназію (1902), з відзнакою — механічне відділення Харківського технологічного інституту (1909). Учень професора М. Д. Пильчикова. Помічник начальника технічного відділу та його заступник Верхньо-Волзького заводу залізничних матеріалів (Твер, 1909). Інженер Берестово-Богодухівської копальні (ст. Ясинувата, 1913). Завідувач електричної станції та матеріального відділу при Харківській міській управі (1918). Заступник директора філії Технічної контори підйомно-транспортного обладнання Всесоюзного машинотехнічного синдикату "Транстехконтора", заступник начальника Бюро, головний інженер Проєктно-монтажного бюро "ВМТС" у Харкові. (1929), водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1929–1930). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського машинобудівного інституту. Імовірно, репресований. Головний інженер Дальбуду (1938) [170, 171, 272].

Кононов Олександр Павлович (1894–1935)  –  офіцер.
         Уродженець Тверської губернії. Учасник Першої світової війни, громадянської війни. Офіцер 17-го Сибірського піхотного полку. Член РСДРП(б). Командир 265-го Уральського стрілецького полку (1918), 89-ї стрілецької бригади (1919), помічник начальника 30-ї стрілецької дивізії (1920). У 20-х роках  –  в Україні. Помічник начальника 4-го відділу штабу Українського військового округу, водночас  –  заступник воєнрука (вчителя захисту Вітчизни) Харківського технологічного інституту (1928). Нагороджено Орденом Червоного Прапора (1922) [171].

Константінов Василь Олександрович (1 серпня 1884–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Мценського повіту Орловської губернії, син селянина. Закінчив учительську семінарію по 1-му розряду (1904), Харківський технологічний інститут (1916). Викладач сільської, початкової шкіл (1903–1911). Брав участь у роботі XII З'їзду російських дослідників природи та лікарів у Москві (1909–1910). Інженер технічного відділу Харківської спеціальної ради з палива (1915–1920). Член Південноросійського товариства технологів (1917). Асистент, викладач, професор Харківського технологічного інституту за сумісництвом (1916–1929). Керував технічним кресленням (1920), проєктуванням ДВЗ, парових турбін та трансмісій, читав курси лекцій з вантажопідйомних машин, технічної термодинаміки, теплотехніки, ДВЗ, автомобільних двигунів, двигуна Дизеля. Водночас працював у ХПЗ: старшим конструктором з теплових двигунів, завідувачем конструкторського бюро, технічного відділу з контролю за виробництвом ХПЗ (до 1930). Під його керівництвом успішно впроваджено авторський проєкт створення карбюраторного гасового двигуна для першого радянського трактора «Комунар» (1923–1925). Розробив проєкт триступеневого компресора високого тиску для серійного виробництва. Завідувач кафедри автотракторних двигунів ХТІ. Від 1930 р. (від 1931  –  у штаті)  –  доцент, професор, завідувач кафедри двигунів внутрішнього згоряння Харківського механіко-машинобудівного інституту, водночас  –  завідувач кафедри деталей машин, автотракторних двигунів Інституту механізації сільського господарства. Професор Харківського авіаційного інституту (1933–1937), завідувач кафедри двигунів внутрішнього згоряння Харківського автомобільно–дорожнього інституту (1932, 1945–1951). Консультант Науково–дослідного інституту механізації сільського господарства. Кандидат технічних наук (1937) [1, 11, 31, 47–50, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: «Задачи и расчеты по двигателям внутреннего сгорания» (Москва, 1930, 1932, 1939); «Расчет продувки и выхлопа в зависимости от средних температур газа» (1930); «Тепловой расчет бескомпрессорного Дизеля» (1930); «Общий рабочий цикл двигателей внутреннего сгорания» (1937).
       Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Копеліович Михайло Михайлович (10 вересня 1897–3 вересня 1937)  –  інженер–хімік.
         Уродженець Лохвиці Полтавської області. Закінчив реальне училище (1916). Служив у Червоній армії, працював у Харківському губкомі партії (1920–1921). Закінчив Харківський технологічний інститут (1927). Секретар зі студентських справ (1926). В. о. ректора ХТІ (1927–1928). Член партійного осередку інституту. Проректор з адміністративно–господарської частини ХТІ (1927–1928). Займався будівництвом електротехнічного корпусу (1928–1930). Директор ХЕТІ (1930–1934). Заступник завідувача відділу шкіл ЦК КП(б)У, заступник наркома освіти України (1935–1937). Заарештований та розстріляний у 1937 р. за звинуваченням в участі у контрреволюційній троцькістсько–терористичній організації. Реабілітований, за відсутністю складу злочинів, Військовою колегією ЗС СРСР 1965 р. [1, 61].

Копняєв Павло Петрович (27 лютого 1867–3 червня 1932)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Уральська, син осавула козачого війська. Закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут (1896), Дармштадтський політехнікум у Німеччині (1898). Викладач Харківського технологічного інституту (від 1898). Ад'юнкт–професор з електротехніки (1903). Читав курси лекцій з прикладної механіки, теорії побудови машин. Викладач Санкт–Петербурзького технологічного інституту (1905–1906), водночас працював інженером у фірмі Вестінгауза. Ординарний професор ХТІ (від 1907). Завідувач електротехнічної лабораторії та електротехнічної станції (1900–1915). Делегат IV Всеросійського електротехнічного з'їзду в Києві (1907), V Всеросійського електротехнічного з'їзду в Москві (1908). Професор (1908). Член редакційного комітету "Известий Южно–Русского Общества Технологов" ("Вісті Південно–Російського Товариства Технологів") (1913–1914). Задля вивчення обладнання та ведення занять в електротехнічних лабораторіях політехнікумів його було відряджено у Відень, Мюнхен, Цюріх, Штутгарт, Дармштадт, Дрезден, Берлін, Данциг (1914). Заслужений професор ХТІ. Голова факультетської комісії механічного факультету (1916). Цивільний чин  –  статський радник. Декан механічного факультету (від 1917), ректор ХТІ (1919–1920). Перший декан електротехнічного факультету ХТІ (1921–1929). Завідувач електричної станції (1919), електротехнічної лабораторії, кафедри основ електротехніки, кафедри машинобудування (від 1923), кафедри електричних машин у ХТІ. Голова факультетської комісії ХТІ (від 1920). Заслужений професор (1926). Завідувач електрометричної та радіолабораторії Української головної палати мір і ваг (1925–1928), науково–дослідної кафедри електротехніки при ХТІ (1921–1929). Технічний керівник комісії з будівництва лабораторій електротехнічного факультету ХТІ (1929). Професор ХЕТІ (від 1930). За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Анни 2-го та Володимира 4-го (1916) ступенів. Заслужений діяч науки та техніки УРСР [1, 17, 21, 32, 48–50, 59–60, 133–134, 171, 284].
         Вибр. бібліогр.: "Курс электротехники" (Харків, 1900); "Электротехника" (Харків, 1902); "Расчет сетей электрической канализации" (Харків, 1903); "Электрические измерения" (Харків, 1903); "Динамомашины постоянного тока" (Харків, 1903); "Начала электротехники" (Харків, 1904); "Курс электротехники" (Харків, 1911–1912); "Начальный курс электротехники" (Харків, 1922); "Электрические машины постоянного тока" (Харків, 1926).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Копилов В. Н. [Василь Миколайович]  –  офіцер.
         Командир батальйону Школи червоних командирів (червоних старшин), водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (1929–1930). Від 1930 р.  –  у Харківському інженерно–будівельному інституті [171].

Корейво Йосип Іванович  –  інженер–електрик.
      Головний механік Харківського поштово–телеграфного округу (1903–1905), водночас  –  викладач електротехніки Харківського технологічного інституту (1904–1905). Завідувач електротехнічного кабінету (1904) [21].
         Вибр. бібліогр.: "По поводу доклада Комиссии по устройству и эксплуатации электрического освещения в заседании Харьковской городской думы от 29 сентября 1899 года" (Харків, 1899).

Коршиков Олександр Аркадійович (9 листопада 1889–1945)  –  ботанік.
         Уродженець м. Суми, дворянин. Закінчив Сумське реальне училище (1909), Харківський університет (1915). Залишений при університеті для приготування професорського звання, водночас  –  вчитель фізики та космології Харківської жіночої гімназії Л. М. Черняковської (1916). Викладач, доцент Харківського технологічного інституту (1918–1927). Читав курс лекцій з анатомії та фізіології рослин на хімічному факультеті. Завідувач ботанічного кабінету у ХТІ (від 1923). Професор, завідувач кафедр морфології та систематики рослин Харківського інституту народної освіти (1926–1928), нижчих рослин ХДУ (1935–1941). Завідувач секції морфології рослин науково–дослідної кафедри ботаніки при ІНО. Його праці присвячені морфології, систематиці та історії розвитку прісноводних водоростей. Директор Науково–дослідного інституту ботаніки при ХДУ (1930–1936). Директор Миргородського зоотехнічного технікуму (1942). Автор понад 110 друкованих праць. Під час Другої світової війни за партизанську діяльність був заарештований і засланий до табору Бухенвальд, потім переведений до концтабору Дора- Міттельбау. У 1945 р. загинув в одній із шахт підземного заводу, який фашисти підірвали разом із ув'язненими [3, 5, 31, 32, 47–50, 95, 169, 134].
         Вибр. Бібліогр.: "Материалы к флоре водорослей России: Apiocystis globosa n. sp. и Gloeodendron ramosa n. gen. et. Sp." (Харків, 1916); "Развитие в метрвой и живой природе" (Харків, 1924); "Простейшие опыты с электричеством" (Харків, 1925); "Происхождение жизни" (Костянтинівка, 1925); "Определитель протококковых водорослей" (Москва, 1953).

Костін Володимир Олексійович (1859–1896)  –  інженер–технолог.
         Закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету, Харківський технологічний інститут. Викладач ХТІ (1891–1894). Читав курси лекцій з деталей машин, технології волокнистих речовин. Ад'юнкт-професор ХТІ (1894–1896) [35, 59, 131].

Котко В. М.
         Викладач воєнної кафедри Харківського технологічного інституту (1927). Читав курс лекцій з топографії. Підполковник [171].
         Вибр. бібліогр.: "Телефония : пособие для офицеров войск связи ВВС ВС СССР" (Москва, 1949).

Котов Тихін Іванович (1895–1923)  –  математик.
         Уродженець Задонська Воронезької губернії, син протоієрея. Закінчив Харківську 3-ю гімназію (1913), Харківський університет з дипломом І ступеня та золотою медаллю (1917). Залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Приват–доцент (1919), професор Академії теоретичних знань, Харківського інституту народної освіти. Читав курси лекцій з теорії чисел, вищої алгебри, аналітичної геометрії у просторі, диференційного обчислення, водночас читав проєктивну та аналітичну геометрію, керував практичними заняттями з математичного аналізу у Харківському технологічному інституті (1919–1923). Член факультетської комісії ХТІ (1921). Викладав вищу математику у Сільськогосподарському та Хіміко–фармацевтичному інститутах. Професор, дійсний член науково-дослідної кафедри геометрії при ХІНО [17, 119, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Геодезические линии" (журн. "Наука на Украине", 1922, № 3); "Об асимптотических геодезических линиях" (журн. "Наука на Украине", 1922, № 4); "Теория геодезических линий".

Кочарівська (Качарівська) Ганна Семенівна (14 листопада 1891–1932)  –  суспільствознавець.
         Уроженка Омська. Активна учасниця соціал–демократичного руху в Росії, Латвії, Польщі. Член РСДРП(б). Проводила революційну пропаганду серед робітників Риги. Відбувала заслання у м. Вірному (1894–1897). Брала участь у створенні партійних груп в Оренбурзі, Ризі. Викладач Харківського технологічного інституту соціально-економічного циклу наук (від 1924). Професор ХТІ (1926–1928). Читала курс лекцій з історичного матеріалізму [1, 9, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Проблемы общественного материализма" (1904).

Кравчик Еммануїл Давидович (1905–1976)  –  інженер–електрик.
         Закінчив робітничий факультет, електротехнічний факультет Харківського технологічного інституту. Асистент з політичної економії кафедри соціально–економічних наук у ХТІ та робітфаку (1924–1925). Викладач машинобудування у ХТІ (1925–1928). У 30-х роках  –  заступник начальника технічного відділу машинобудування ХЕМЗу, член редколегії журналу ХЕМЗу "Генератор". Заарештований у 1936 р. за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Засуджений 5 ВТТ+ ПП. Реабілітований, за відсутністю складу злочинів, Військовою колегією Верховного суду СРСР (1989). Доцент Уральського політехнічного інституту. Кандидат технічних наук [49, 83, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Каталог низковольтной аппаратуры" (Москва, 1948); "Регуляторы возбуждения" (Москва, 1950); "Работы в области асинхронных электродвигателей и синхронных генераторов" (Н. Тагіл, 1966).

Крамаренко Леонід Петрович (15 грудня 1881–14 травня 1960)  –  інженер–технолог.
         Уродженець м. Балта Подільської губернії, син особистого дворянина, члена Окружного суду. Закінчив Єлисаветградську гімназію (1900), Київський університет (1907), Київський політехнічний інститут (1913). Завідувач патентного бюро заводу сільськогосподарських машин "Р. та Т. Ельворті" в Єлисаветграді. Викладач, доцент, завідувач кафедри, завідувач Станції випробування сільськогосподарських машин у КПІ (1915–1929), водночас  –  директор Київського гідротехнічного училища, сільськогосподарського меліоративного технікуму (1919–1922), професор сільськогосподарського інституту. Професор, декан факультету сільськогосподарського машинобудування ХПІ (1929). Член науково–дослідної кафедри сільськогосподарської механіки у Київському сільськогосподарському інституті. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського інституту сільськогосподарського машинобудування. Професор, завідувач кафедри сільськогосподарського машинобудування ХММІ (від 1932, 1941), сільськогосподарського інституту (1945–1950). Консультант УНДІСГОМу та УНДІМу (1929–1934). Заступник директора ХІМСГ з науково–навчальної частини (1936), в. о. директора, директор інституту (1937). Голова Комітету НДІ при Харківській міській управі, в. о. ректора сільськогосподарського інституту під час окупації. У Харківському НДІ тваринництва Лісостепу та Полісся УРСР (Кулиничі) (1945–1960). Доктор технічних наук (1938), професор (1938), член-кореспондент АН УРСР (1939) [171, 273].
         Вибр. бібліогр.: «Режущий аппарат современных жатвенных машин и его теория» (Київ, 1917); «Сельскохозяйственное машиноведение» (Київ, 1919); «Грунтообробні машини й знаряддя» (Харків, 1934); «Уборочные машины: теория, конструкция и расчет» (Харків, 1935); «Комбайны. Теория. Конструкция. Расчет» (Харків, 1936); «Сельскохозяйственные машины: теория, конструкция и расчет» (Харків, 1937).
        Бібліотека висловлює подяку працівникам Відділу зберігання та опрацювання документів (архів) НТУ «ХПІ» за наданий матеріал.

Крамер [Соломон Мойсейович](Мусійович) (9 липня 1895–1938?).
       Уродженець Більська Гродненської губернії. Завідувач відділу промислової статистики ЦСУ України, водночас  –  викладач політичної економії Харківського інституту народної освіти (1925–1928), робітфаку при Харківському технологічному інституті (1929–1930). Асистент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Імовірно, заарештований та засуджений у 1937 р., розстріляний у 1938 р. [171].
         Вибр. бібліогр.: "1905 год в Харькове" (Харків, 1925).

Красуський Іван Адамович (20 квітня 1865–1937)  –  хімік, інженер–технолог.
         Уродженець Москви, син землевласника Рязанської губернії. Закінчив фізико–математичний факультет відділення природничих наук Університету св. Володимира (1889) та Харківський технологічний інститут (1900, сторонній слухач). Працював у лабораторіях політехнічних інститутів Цюріха, Брауншвейгу. Практикант, хімік цукробурякового заводу в Німеччині. Хімік та помічник директора Андрушківського цукробурякового заводу. Лаборант при агрохімічній лабораторії Харківського університету (від 1893). Приват–доцент з технічної хімії (1898), завідувач технічної лабораторії університету. Читав курси лекцій з аналітичної та органічної хімії. Ад'юнкт-професор ХТІ (1900). Професор із хімічної технології (1903). Читав курси лекцій з технології харчових речовин та паперового виробництва, водночас  –  завідувач кафедри технології та технічної хімії Харківського університету (1900–1904). Викладач органічної хімії Харківського ветеринарного інституту (1901–1904). Професор Варшавського політехнічного інституту (1904–1905). Член Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Віце-голова Харківського сільськогосподарського товариства (1903). Від 1906 р.  –  знову професор з хімічної технології ХТІ. Читав курси лекцій з технології палива та води, з технології бродіння. Завідувач лабораторії харчових речовин ХТІ (1903, 1907–1916, 1919), водночас  –  приват–доцент Харківського університету (1908–1916). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Автор розділу "Цукор і крохмаль" у "Народной энциклопедии" ("Народній енциклопедії") (1912). Відряджений на сільськогосподарську та промислову виставку в Києві, на З'їзд дослідників природи та лікарів у Тифлісі (1913). Викладав хімію у Харківському жіночому медичному інституті (1911–1916), Харківському комерційному училищі (1912–1916). Член навчального комітету Харківських вищих комерційних курсів (1915–1916), Опікунської ради Харківського народного університету (від 1917). Працював редактором "Известий Харьковского Технологического Института" (1908–1917), "Известий Южно–Русского Общества технологов" (1910–1913, 1916). Гласний Харківської міської Думи (1914–1916). Помічник директора інституту (1915–1916). Цивільний чин  –  статський радник. За відмінну та ревну службу нагороджений орденами св. Станіслава 2-го та Володимира 4-го ступенів. Голова каналізаційно–водопровідної комісії при Харківському міському громадському управлінні (1916). Проректор (1918), ректор ХТІ (1919–1922). Кандидат у гласні Харківської міської думи (1919). Член факультетської комісії ХТІ (від 1921). Товариш міністра освіти за уряду гетьмана Павла Скоропадського (1918). Член кадетської партії (від 1914). Депутат фракційного складу Харківської міської думи при Денікіні від партії кадетів (1919). У 1921 р. звинувачений в активній співпраці з Добровольчою армією на відкритому судовому процесі у справі "Національного центру". Засуджений до "загальнопримусових робіт на 5 років без утримання під вартою та з відправленням за спеціальністю". Пом'якшенню вироку сприяв Ф. Е. Дзержинський. У списку антирадянської інтелігенції ГПУ України значився як активний противник радянської влади (1922). Завідувач лабораторії технології сільськогосподарських продуктів, кафедри та лабораторії харчових речовин (від 1923). Читав курси лекцій з аналітичної хімії, технології бродіння, технології сільськогосподарського виробництва, технології води та палива, технології харчових речовин, контролю виробництва. Директор Українського інституту прикладної хімії (1923–1929). Завідувач Науково-дослідної кафедри технології харчових речовин при ХТІ (1921–1929), водночас  –  викладач Харківського інституту народного господарства. Консультант "Цукротресту" (1924). Член Товариства фізико–хімічних наук при ХІНО, секції матеріалознавства НОП при Р. К. І., виробничо–науковій секції "Доброхіму", секції науковців Всеросійської профспілки працівників освіти, Міжвідомчої комісії з метризації, Наукового комітету Наркомпросу, НТТ, ВРНГ (1924). Голова Всеукраїнської асоціації інженерів (1924–1929). Учасник IV Менделєєвського з'їзду в Москві (1925). Член Наукового комітету Укрголовпрофосвіти (Головний комітет науково–спеціальної та професійної технічної освіти). Професор Харківського хіміко-технологічного інституту (від 1930) [17, 21, 22, 32, 45, 48–50, 57, 59, 81, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Об определении гигроскопической воды" (1895); "Титрованный метод определения цинка" (Труды о-ва физ.-хим. наук при Харьк. ун-те, 1906); "Применение биологического способа очистки стоячих вод в России" (Изв. Южнорус. о-ва технологов, 1908); "Химический анализ чугуна" (Харків, 1927).

Красуський Ігор Іванович (1890–?).
       Уродженець Санкт–Петербурга, син професора. Закінчив харківську Приватну гімназію 2-ї групи викладачів (1911), Харківський університет. Препаратор, викладач природознавства на робітфаку Харківського технологічного інституту (1921–1923). Займався літературною діяльністю [171].

Красуський Костянтин Адамович (14 вересня 1867–7 квітня 1937)  –  хімік.
         Уродженець с. Верейкіно Зарайського повіту Рязанської губернії. Закінчив Санкт-Петербурзький університет (1891), учень О. Є. Фаворського. Лаборант з відділення якісного аналізу при Петербурзькому університеті, помічник проф. Д. П. Коновалова на кафедрі неорганічної хімії (від 1894). Приват–доцент, магістр хімії (1902). Доцент, професор неорганічної та органічної хімії Варшавського університету, Київського політехнічного інституту, Київського та Харківського університетів (1916). Доктор хімії. Статський радник. Гласний Харківської міської думи. Проректор Харківського університету, водночас  –  позаштатний професор, завідувач лабораторії органічних речовин Харківського технологічного інституту (1918–1919). Читав лекції та проводив практичні заняття. Співпрацював у 82-томному "Энциклопедическом Словаре" ("Енциклопедичному Словнику") Брокгауза та Єфрона. Член фракційного складу Харківської міської думи при Добровольчій армії (1919). У 1921 р. його звинуватили в активній співпраці з Добровольчою армією на відкритому судовому процесі у справі «Національного центру». Засуджений до громадсько–примусових робіт терміном на два роки. Завідувач (від 1922), проректор та декан Харківського хіміко–фармацевтичного інституту. Завідувач кафедри органічної хімії Харківського медичного інституту, водночас  –  професор Харківського ветеринарного інституту, ХІНО, завідувач хіміко–фармацевтичного відділу Першого українського санітарно–бактеріологічного інституту (1922–1928). Відповідальний редактор видання „Український Хімічний Журнал” (від 1925). Голова Харківського товариства фізико-хімічних наук. Член-кореспондент АН УРСР (1926). Член Науково–технічної Ради ВРНГ УРСР, Президії з хімізації народного господарства УРСР, Ради з хімізації народного господарства СРСР (від 1929). Від 1929 р.  –  у Баку. Професор кафедри органічної хімії Азербайджанського державного університету, індустріального інституту, завідувач кафедри хімії Нафтової промислової Академії. Член-кореспондент Академії наук СРСР (1933) [171, 266].
         Вибр. бібліогр.: "Действие брома на диаллил" (Санкт-Петербург, 1893); "О порядке присоединения хлорноватистой кислоты к этиленовым углеводородам" (Санкт-Петербург, 1901); "Исследование изомерных превращений, совершающихся при участии органических окисей" (Санкт-Петербург, 1902); "Исследование реакции аммиака и аминов с органическими окисями" (Київ, 1911); "О влиянии хлора на порядок отщепления воды в альфа-хлороспиртах"; "О реакции образования альдегидов и кетонов из галоидных соединений этиленовых углеводородов"; "О реакции образования альдегидов и кетонов из альфа-хлороспиртов"; "О механизме изомеризации органических альфа-окисей"; "О действии диэтиламина на окись изобутилена" (журн. "Наука на Украине", 1922, № 4); "Характеристика нефти" (Баку, 1935).

Крафт Володимир Богданович (27 липня 1889–?)  –  інженер–хімік.
         Уродженець Харкова. Закінчив Полтавське реальне училище. Був студентом Санкт-Петербурзького політехнічного інституту (1910/1911). Закінчив Харківський технологічний інститут (1921). Асистент, викладач кафедри технології силікатів Харківського технологічного інституту (1925–1930, позаштатно). Керував практичними заняттями у лабораторії мінеральних речовин (1926). Читав курси лекцій з холодильної справи (1925), геодезії, топографії, технології будівельних матеріалів (1927). Співробітник Українського науково–дослідного інституту будівельних матеріалів [31, 171].
         Вибр. бібліогр.: "К вопросу о химических реакциях при обжиге динаса" (Харків, 1935); "Методы определения окиси железа в огнеупорных глинах" (Харків, 1935).

Кремень Борис [Бенедикт] Йосипович  –  інженер–електрик.
         Закінчив Харківський технологічний інститут. Начальник відділу Державного електротехнічного тресту, водночас  –  асистент (від 1925), викладач, завідувач кафедри електрифікації промислових підприємств Харківського технологічного інституту. Керував проєктуванням обладнання для копалень (1925). Доцент ХПІ. У квітні 1930 р., після реорганізації ХПІ, розподілений до Харківського електротехнічного інституту. Завідувач кафедри електрообладнання, професор ХЕТІ (1932) [31, 50, 171].

Кривобабко Іван Прокопович (1897–?)  –  інженер.
         Уродженець Харківської губернії. Закінчив Ростовський політехнічний інститут. Аспірант науково-дослідної кафедри фізичної хімії при ХІНО (від 1925), учень професора Г. І. Мухіна. Викладач Харківського технологічного інституту, водночас  –  науковий співробітник аерометричної та калориметричної лабораторій, завідувач термохімічної лабораторії Української палати мір і ваг (1936). Під керівництвом професора А. Н. Щукарьова розробив метод визначення теплового значення калориметричної бомби (1928). Займався уніфікацією аерометричної шкали, дослідженням українських силікатів. У 1938 р. заарештований за звинуваченням у антирадянській діяльності. Загинув в ув'язненні [3].
         Вибр. бібліогр.: "Оптична діяльність в мішанинах розчинників" (Укр. хем. журн., 1926, № 2, кн. 4); "Термометрична справа" (Наук.-техн. вісн., 1929); "Физическая химия" (Харків; Київ, 1933).

Криженко Іван Павлович (20 липня 1896–?).
         Уродженець Подільської губернії. Аспірант Українського інституту марксизму, водночас  –  асистент Харківського політехнічного інституту (1930) [171].

Крикунчик Абрам Бенцонович (29 липня 1903–1986)  –  інженер–електрик.
         Уродженець Єлисаветграда. Закінчив Харківський технологічний інститут (1926). Член КПУ. Асистент з історії соціалізму та матеріалізму кафедри соціально-економічних наук у ХТІ (від 1924), доцент (1924), викладач електротехніки ХТІ (1925–1929). Інженер Шатурської ДРЕС. Аспірант Науково- дослідної кафедри електротехніки при ХТІ. Удосконалював освіту в Німеччині (1929–1932). Начальник електровідділу, помічник головного інженера з монтажу та експлуатації Сталіногірської ДРЕС (від 1932). Інженер Всесоюзного державного тресту з організації та раціоналізації районних електричних станцій та мереж, викладач Московського енергетичного інституту. Начальник електротехнічного сектору (від 1941), заступник головного електрика, головний електрик (1952–1979) інституту «Теплоелектропроєкт» (Атомтеплоелектропроєкт). Під його керівництвом розроблені проєкти найбільших теплових та атомних електростанцій. Автор понад 100 наукових праць та патентів з електроенергетики та електротехнічного обладнання. Член науково-технічних рад Міненерго СРСР та Мінелектротехпрому, Ради з енергетики Держкомітету СРСР з науки та техніки, Національного комітету СРСР у Міжнародній Електротехнічній Комісії. Лауреат Премії Ради Міністрів СРСР за проєктування та будівництво Конаківської ДРЕС (1972). Кандидат технічних наук (1966). Заслужений енергетик РРФСР (1978). Нагороджений: орденом Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, двома орденами «Знак пошани» та медалями [32, 49–50, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Способ избежания действия предельного регулятора паровых турбин" (журн. "Электрические станции", 1930, № 6); "Способ избежания действия предельного регулятора паровых турбин" (журн. "Электрические станции", 1931, № 6); "Вакуумная печь для сушки трансформаторов на Сталиногорской ГРЭС" (журн. "Электрич. станции", 1940, № 3); "Аппараты высокого напряжения" (Москва, 1957); "Электрическое оборудование станций и сетей" (Москва, 1966).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Криштафович Микола Йосипович (23 жовтня 1866–4 січня 1941)  –  доктор геології.
         Уродженець с. Фролове Духівщинського повіту Смоленської губернії. Закінчив Харківський університет. Бібліотекар (1916), викладач Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва. Надвірний радник. Доктор мінералогії та геогнезії. Дійсний член Санкт-Петербурзького мінералогічного товариства. Учасник 1-го Всеросійського з'їзду з бібліотечної справи у Санкт- Петербурзі (1914). Приват-доцент Харківського університету (1919), одночасно читав курс лекцій з геології на інженерно-будівельному факультеті Харківського технологічного інституту (1920–1922). Викладач, професор геології та мінералогії сільськогосподарського інституту ім. Сельінтерну (1924–1929), Харківського інституту геодезії та землеустрою. Редактор-видавець "Ежегодника по минералогии и геологии России" (1896–1916). Дійсний член секції Харківської філії "Надра" Всесоюзних з'їздів для вивчення продуктивних сил при ХІНО (1929). Кандидат у члени Всеукраїнської академії наук (1929). Досліджував крейдяні та антропогенні відклади Південно-Західної України, Центральної Росії та палеогенові відклади Прибалтики. Відкрив палеолітичну стоянку у Канівському районі Черкаської області [171, 268].
         Вибр. бібліогр.: "Послетретичные образования в окрестностях Ново-Александрии" (Варшава, 1896); "Фауна, стратиграфия и возраст меловых отложений на территории Люблинской и Радомской губерний" (Санкт-Петербург, 1898); "Гидрогеологическое описание территории города Люблина и его окрестностей" (Варшава, 1902); "О последнем ледниковом периоде в Европе и Северной Америке" (Москва, 1910).

Крушель Євген Георгійович (Євген-Теодор Георгій-Детлефович) (28 січня 1874–серпень 1937)  –  інженер–технолог.
         Уродженець Євпаторії, син фортепіанних справ майстра. Закінчив Харківське реальне училище (1893), з відзнакою  –  механічне відділення Харківського технологічного інституту (1908). Член Харківського революційного першотравневого комітету (1902). Учасник збройного повстання 1905 р. у Харкові, після якого його було заслано до Сибіру. Інженер Воронезького механічного заводу. Помічник директора Російсько-Балтійського заводу у Ризі (1910), директор заводу "Бр. Бромлей" у Москві (1911). Директор кулеметного та рушничного заводу, помічник начальника Ковровського Цивільного комітету (1917). Постійний консультант Укрдержплану (1921–1922). Член Науково-технічної ради України (від 1922). Член правління (1921), директор-розпорядник Торгово-промислового автотранспортного акціонерного товариства "Автопромбуд" (1926). Консультант із проєктування ливарного цеху Київського заводу «Більшовик», Ніжинського обозного заводу. Консультант Азотного заводу, Ростовського заводу сільськогосподарського машинобудування. Член промислової секції Укрдержплану, Науково–технічної секції металопромисловості ВРНГ УРСР, Бюро з вивчення продуктивних сил України Укрдержплану ВРНГ (1929), водночас  –  професор ХТІ (1929). Член кваліфікаційної комісії ХПІ (1930). У 1930 р. був заарештований як член "Українського інженерного центру" у справі Промпартії. У 1931 р. початковий вирок "вища міра покарання" (розстріл) замінили на 10 років ув'язнення в ВТТ. Загинув у концтаборі в Карелії (Ведмежа Гора) у 1937 р. Реабілітований, за відсутністю складу злочинів, Військовою колегією ЗС СРСР у 1959 р. Батько професора кафедри теплоенергетики Львівського політехнічного інституту Георгія Євгеновича Крушеля та дід професора кафедри університету Олени Георгіївни Крушель [170, 171, 243].

Крижанівський Олексій Степанович (2 травня 1880–?).
         Уродженець с. Данине Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Викладач, професор Комуністичного університету ім. Артема у Харкові (1925–1929), водночас  –  викладач суспільствознавства Харківського технологічного інституту (1925–1928), Українського інституту марксизму. Читав курси лекцій з історії капіталізму, Комінтерну. Професор Заочного комуністичного університету (1929). Науковий співробітник Українського науково-дослідного інституту педагогіки (1927). Керівник навчальної діяльності аспірантів Інституту педагогіки. Директор УкрНДІ педагогіки (1929–1930) [3, 171].
         Вибр. бібліогр.: "О классном наставничестве в гимназиях и реальных училищах" (Москва, 1915).

Кримов Іван Євстратович (1895–1942)  –  інженер–механік.
         Закінчив Харківський технологічний інститут (1924). Інженер Харківського паровозобудівного заводу, водночас  –  викладач ХТІ (1925–1930). Керував практичними заняттями з технології металів. Під час Другої світової війни, в окупованому Харкові, помер від паралічу серця внаслідок тривалого голодування [171, 173].

Ксандров Дмитро Миколайович (20 березня 1887–?)  –  інженер–механік.
         Уродженець м. Бірюча Воронезької губернії, (Бірюч був заснований 8 березня 1705, спочатку належав до Бєлгородської губернії, а від 1779 р. був повітовим містом Воронезької губернії Російської Імперії) дворянин. Закінчив Харківську 4-ту гімназію (1905), з відзнакою  –  Харківський технологічний інститут з авіаспеціальності (1921). Викладач (1921–1922), доцент (1923–1925), професор кафедри авіації ХТІ (1927–1929). Читав курси лекцій з будівельної механіки (від 1921), аеродинамічних розрахунків аеропланів (від 1923), еволюції конструктивних ідей, аеродинаміки, історії повітроплавання, основ авіації (1927) на авіа відділенні ХТІ. Член Комісії з обладнання аеродинамічної лабораторії ХТІ (1924), водночас  –  заступник завідувача відділу де  –  та мобілізації промислових та військових замовлень ВРНГ УРСР, "Уповголоввійськпромторгу" (1921–1928), інженер Г.У.В.П. СРСР в Україні, член правління Товариства авіації та повітроплавання України та Криму (1923). Науковий співробітник, завідувач (1927) науково–дослідної кафедри гідромеханіки та авіації при ХТІ (1925–1929). Член ревізійної комісії Акціонерного товариства повітряних сполучень. Голова авіаційно–дослідної секції Товариства сприяння обороні та авіаційно–хімічному будівництву в УРСР (1928). Член Центрального правління товариства авіації та повітроплавання (ТАПУК), кваліфікаційної комісії механічного факультету ХТІ (1930). Від 1930 р.  –  професор Харківського авіамоторного (авіаційного) інституту. Декан літакобудівного факультету (1930–1936), завідувач кафедри міцності матеріалів ХАІ (1938–1941; 1943–1948), водночас  –  завідувач кафедри будівельної механіки ХАДІ (1932–1933) [1, 15, 31, 32, 48–50, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Полеты в природе" (Харків, 1925); "Анализ кривых графиков нового приема аэродинамического расчета" (Харків, 1927); "Аэродинамический расчет аэропланов: курс лекций" (Харків, 1928); "Высотная характеристика авиамоторов" (Харків, 1928).

Кузмицький Костянтин Володимирович (1892–1955)  –  військовий інженер.
         Закінчив інженерну академію. Старший інспектор УВПС УВО, водночас  –  викладач військової кафедри Харківського технологічного інституту (1927–1930). Читав курс лекцій з військово-інженерної справи. Від 1930 р.  –  у Харківському інженерно-будівельному інституті. Викладач Військово- інженерної академії ЧА ім. В. В. Куйбишева. Генерал-майор інженерно-технічної служби [171].
         Вибр. бібліогр.: "Аэродромы и посадочные площадки, их выборы и подготовка" (Харків, 1931); "Аэродромы" (Москва, 1931); "Взлетно-посадочные полосы" (Москва, 1935); "Аэродромное строительство" (Москва, 1943).

Кузнєцов Олександр Михайлович (1878–?)  –  інженер–механік.
         Син власника заводу. Закінчив Імператорське Московське технічне училище (1903). Начальник Харківської електричної станції та завідувач водопроводів Харківського паровозобудівного заводу. Інженер Держплану ВРНГ УРСР, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1920–1922). Член факультетської комісії електротехнічного факультету ХТІ (від 1921). Читав курси лекцій з електротехніки, електричних станцій, освітлення та електротехнічного обладнання фабрик та заводів. Консультант секції енергетичної промисловості Держплану ВРНГ (1924). Заступник голови Комісії перспективного планування Укрдержплану (1928), голова секції енергетики та реконструкції Держплану ВРНГ УРСР (1926–1929). Член Бюро з вивчення продуктивних сил України Укрдержплану ВРНГ. Член Правління Президії Держплану УРСР. Заарештований як член "Українського інженерного центру" у справі Промпартії (1930). Вирок позбавлення волі на 5 років у ВТТ замінили засланням на 5 років. У 40-х роках працював в Управлінні "Алтайколметзолото". Реабілітований у 1959 р. [49, 173].
         Вибр. бібліогр.: "Электричество на фабриках и заводах" (Харків, 1921); "Электрификация Харьковского района: материалы по пересмотру плана электрификации (ГОЭЛРО) (Харків, 1925, стор. 59–64.); "Електрична станція Харківського району" (Науково-техн. вісн., № 8/10).

Кузнєцов Володимир Іванович (1886–?)  –  інженер–технолог.
         Уродженець м. Пльос Костромської губернії, брат М. І. Кузнєцова. Закінчив з відзнакою Харківський технологічний інститут (1913). Лаборант (від 1915), асистент при лабораторії цукрового виробництва (від 1917), викладач технології сільськогосподарських продуктів ХТІ (від 1921), водночас  –  Харківського сільськогосподарського інституту. Читав курси лекцій з технології харчових та органічних речовин, контролю виробництва, хіміко-технічного аналізу, колоїдної хімії. Завідувач відділу матеріальної частини ХТІ (1921). Науковий співробітник, завідувач лабораторії цукрового виробництва при ХТІ (1923–1929). Учасник IV Менделєєвського з'їзду в Москві (1925). Від 1930 р.  –  доцент Харківського хіміко-технологічного інституту [17, 31, 32, 48–50, 134, 171].

Кузнєцов Мефодій Іванович (20 червня 1879–9 листопада 1959)  –  інженер–технолог.
         Уродженець м. Пльос Костромської губернії. Закінчив Костромське реальне училище (1898), Харківський технологічний інститут (1904). Лаборант при лабораторії фарбувальних та органічних речовин, викладач ХТІ (від 1908). Читав курси лекцій з технології білкових речовин та сухої перегонки дерева. Заочно керував упровадженням у практику способу виробництва формальдегіду, виробленого ним раніше, на фабриці Hugo Blank у Берліні (1908). Читав курси лекцій з технології білкових речовин, паперового виробництва (від 1909). Перший в Україні читав курс лекцій з коксування вугілля (від 1910). Учасник Першого Менделєєвського з'їзду (1907). Виступив із доповіддю на II Менделєєвському з'їзді у Санкт-Петербурзі (1911). Читав лекції на курсах автомобільних механіків та водіїв. Харківського комітету військової та технічної допомоги (1916). Колезький асесор. Член фізико-хімічного товариства при Петроградському університеті (1917). Асистент (1918), професор ХТІ, завідувач кафедри технології органічних та фарбувальних речовин (1919–1921). Голова ОКПВІ (Особливої комісії з прискореного випуску інженерів) (1920). В. о. ректора ХТІ (1920–1921). Член факультетської комісії ХТІ (від 1921), завідувач лабораторії та кафедри технології органічних речовин (від 1923). За дорученням Комісії з електрифікації України, здійснив розрахунок газосилової установки на енергії від газування вугілля Ізюмського родовища (1923). Член виробничо-наукової секції Добровільного товариства сприяння будівництву підприємств хімічної промисловості ("Доброхім") (1924). Читав курс лекцій з пірогенного виробництва, контролю за виробництвом (1927). Член правління Всеукраїнської асоціації інженерів. Керівник науково-дослідної кафедри та лабораторії хімічної технології органічних речовин при ХТІ (1921–1929). Учасник IV Менделєєвського з'їзду у Москві (1925). Виступив з доповіддю на засіданні Комісії з розвитку та покращення продукції Укрлікертресту у Києві (1925). Завідувач товарно- дослідницької станції (1926), газового заводу ХТІ (1928), водночас  –  завідувач науково-дослідного відділу Державного інституту з проєктування та будівництва коксових печей та хімічних заводів "Коксобуд". Член кваліфікаційної комісії механічного факультету ХПІ (1930). Від 1930 р.  –  професор Харківського хіміко-технологічного інституту. Завідувач кафедри технології пірогенних процесів ХХТІ (1930–1941). Дійсний член АН УРСР (від 1939). Під час Другої світової війни в окупованому Харкові очолював хімічний відділ Науково-технічного управління. Виїхав до Німеччини. Репатрійований у 1945 р. Від 1951р.  –  знову у ХХТІ. За відмінну та ревну службу нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня (1913) [17, 21, 27, 32, 48–50, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Формальдегид, его добывание, свойства и применения" (Харків, 1906); "Окисление метиловаго спирта в формальдегиде" (Харків, 1910); "Производство кокса, его свойства и исследование; Утилизация побочных продуктов коксового производства" (Харків, 1912); "Производство бумаги и исследование ее: Получение полуфабрикатов: древесной и соломенной массы и целлюлозы" (Харків, 1914); "Курс лекций по жидкому топливу и смазочным материалам" (1917); "Общий курс химической технологии" (Харків, 1935).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Кулєшов (Кулішов) Микола Миколайович (1890–1968)  –  агроном, видатний біолог-рослинник, фахівець у галузі насінництва та методики контрольно-насіннєвих досліджень.
         Народився в 1890 році в місті Фергані, у сім'ї лікаря, політичного засланця. Закінчив Київську п'яту гімназію (1909), а сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту (1913). Практикант із вивчення кукурудзи Харківської дослідної станції (1912–1913). Тимчасово працював у Бюро з прикладної ботаніки, разом з А. Г. Лорхом (1889–1980), вивчаючи пшеницю, ячмінь, овес (1914). Асистент кафедри загального землеробства Донського політехнічного інституту (1914–1915). Спеціаліст Харківської обласної дослідної станції (1915–1920). Директор Центральної контрольно-насіннєвої станції України, заступник директора Всесоюзного інституту рослинництва (ВІР) (1926–1933), водночас викладав курс лекцій з зернознавства, керував практичними заняттями у Харківському технологічному інституті (1921). Професор, завідувач кафедри приватного землеробства Харківського інституту сільського господарства (1922–1926), завідувач Курсів з дослідної справи при Контрольно-насіннєвій станції (1923). Займався науково-дослідною діяльністю, завідував секцією кукурудзи Всесоюзного інституту прикладної ботаніки та нових культур (ВІПБіНК; від 1930 р.  –  Всесоюзний інститут рослинництва у Ленінграді (ВІР) (1926–1933), заступник директора ВІР; керував експедиціями з вивчення культурних рослин: у Середній Азії, Монголії та Закавказзі. Заарештований органами НКВС СРСР 5 березня 1933 р. засуджений до 3 років заслання в Східно-Сибірський край і відправлений до Іркутська та звільнений у тому ж році. Працював у насіннєвій лабораторії, потім професором, завідувачем кафедри рослинництва Іркутського сільськогосподарського інституту, організованого у 1934 р. У січні 1938 року йому було присуджено вчений ступінь доктора сільськогосподарських наук без захисту дисертації. Вдруге був заарештований 29 червня 1938 р. у груповій справі за звинуваченням ст.ст.: 58–7, 58–10, 58–11 КК РРФСР та ув'язнений; 16 серпня 1939 р. реабілітований та звільнений. Засуджений Професор, завідувач кафедри рослинництва Омського сільськогосподарського інституту (від 1940). Від 1945 р.  –  знову у Харківському сільськогосподарському інституті, водночас  –  заступник директора та завідувач лабораторії екології сільськогосподарських рослин Українського науково- дослідного інституту рослинництва, селекції та генетики (1947–1960). Володів англійською , французькою та німецькою мовами. Був директором дослідної станції, а згодом і Українського відділення ВІР. Соратник Миколи Вавилова Його наукові праці присвячені біології та екології культурних рослин. Вивчав формування та розвиток насіння, розробляв методи та принципи оцінки та покращення посівних якостей насіння зернових культур, особливо ярої та озимої пшениці. Член-кореспондент АН УСРР (1948), академік АН УСРР (від 1951). Заслужений діяч науки УСРР. Реабілітований 1959 р. [83, 134, 153].
         Вибр. бібліогр.: "Качество семенного материала в 1918–21 гг." (Харків, 1922); "У истоков селекции" (1927); "Сортовой состав полей Украины в 1923–1924 гг." (Київ, 1928); "Гибель озимых хлебов и мероприятия по ее предупреждению" (Ленінград, 1929); "Кукуруза" (Москва, 1958); "Агрономическое семеноведение" (Москва, 1963).

Куликов Кирило Олександрович (2 лютого 1895–1937)  –  інженер–механік.
         Уродженець Астраханської губернії, син селянина. Був студентом Томського технологічного інституту. У 1922 р. перейшов на механічний факультет Харківського технологічного інституту, який закінчив у 1927 р. за спеціальністю «Сільськогосподарське машинобудування та тракторобудування». Керував практичними заняттями з технічного креслення (1928), викладач групи "1000" ХТІ (1929). Заступник начальника танкового відділу заводу № 183 (ХПЗ), водночас  –  аспірант науково-дослідної кафедри машинобудування при ХТІ, асистент ХПІ. Імовірно, заарештований у червні 1937 р. за звинуваченням у шкідництві та розстріляний у грудні того ж року. Реабілітований, за відсутністю складу злочинів, Військовою колегією ВС СРСР у 1957 р. [32, 171].

Кульчинський Микола Ігнатович (1897–?)  –  суспільствознавець.
         Аспірант Українського інституту марксизму, водночас  –  викладач Харківського технологічного інституту (1925–1928). Читав курси лекцій з історії революційного руху, політичної економії. Викладач 1-ї Харківської художньо-промислової профшколи (1925) [31, 49].

Купріц Яків Миколайович (1878–1969)  –  інженер, фахівець у галузі технології борошномельного виробництва.
         Уродженець Ревеля. Закінчив Ризький політехнічний інститут (1903). У 1904–1916 рр. працював за спеціальністю. Завідувач Харківського відділення Товариства А. Ерлангера (1910). Член Південноросійського товариства технологів (1910). У 1916–1917 рр. займався конструюванням балонів та вентиляторних установок для відбиття газових атак на військовій службі. Керував розробкою проєктів та будівництвом десятків великих товарних млинів в Україні (від 1918). Член Особової комісії Спілки інженерів з надання технічної допомоги Добровольчій Армії у Харкові (1919). Професор Харківського технологічного інституту (1920–1924). Завідувач кабінету борошномельного виробництва (від 1923). Читав курси лекцій з борошномельної справи, зерноочисних машин, зерносушарок, обладнання виробництва. Член Факультетської комісії механічного факультету ХТІ (1921–1923). Учасник Всеукраїнського науково-технічного з'їзду у Харкові (1922). Головний інженер, член правління державного акціонерного товариства "Мельбуд", Українського борошномельного тресту (1922–1930). Професор Московської сільськогосподарської академії (1924). Завідувач кафедри технології зерна та борошна Московського хіміко-технологічного інституту (від 1929). Перший декан борошномельно- елеваторного факультету, професор Московського технологічного інституту харчової промисловості. Кафедра "Технологія переробки зерна" МТІПП носить ім'я Я. М. Купріца. Від 1931 р.  –  головний інженер тресту "Союзпродмашина". Заступник директора з наукової частини ВНДІ зерна та продуктів його переробки (1937–1941). Професор Московського інституту інженерів борошномельної промисловості та елеваторного господарства. Засновник науки про управління технологічними властивостями зерна. Лауреат Сталінської премії у галузі науки за розробку теоретичних засад технологічних процесів борошномельної промисловості (1946). Доктор технічних наук (1946). Заслужений діяч науки і техніки РРФСР (1963) [48–49, 120, 134, 171].
         Вибр. бібліогр.: "Силосный элеватор емкостью в 1000000 пудов зерна" (Київ, 1908); "Мукомольное производство" (Москва, 1940); "Физико-химические основы размола зерна" (Москва, 1946); "Технология мукомольного производства" (Москва, 1951); "Технология переработки зерна" (Москва, 1965, 1977).

Кутневич Дмитро Андрійович (11 лютого 1860–1920?)  –  фізик.
         Закінчив Харківський університет. Викладач фізики Харківського технологічного інституту, від 1900 р. у штаті, у 1907–1912 рр.  –  за сумісництвом. Проводив практичні заняття з фізики, займався науково- дослідною роботою під керівництвом М. Д. Пильчикова. Читав курс лекцій з вимірювальних приладів (від 1906). Завідував фотографічним кабінетом (1907–1910). Підготував серію знімків для ювілейного альбому до 25-річчя ХТІ, водночас викладав фізику у Харківському реальному училищі (1904–1907). Член ради, голова електротехнічного відділу Харківського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Гласний, член ревізійної та трамвайно-освітлювальної комісій Харківської міської думи (1915–1916). Директор, згодом його заступник, Харківського 2-го реального училища (1907–1916). Дійсний статський радник. Член фракційного складу Харківської міської думи при Денікіні від партії прогресистів (1919). За відмінну та ревну службу нагороджено орденами св. Володимира 3-го, Анни 2-го, Станіслава 2-го ступенів [21, 47].
         Вибр. бібліогр.: "Список физических приборов для различных учебных заведений" (Харків, 1909).
         У бібліотеці НТУ "ХПІ" зберігаються видання з автографом ученого.

Кухарська К. Ю.
         Викладачка математики у Харківському технологічному інституті (1919), Харківському інституті народного господарства (1924) [171].

Куцаєв Сергій Миколайович
          Аспірант Українського інституту математичних наук при Харківському інституті народної освіти (1929). Викладач робітфаку Харківського технологічного, політехнічного інститутів (1929–1930). Асистент Харківського будівельного інституту (від 1930). Інженер Всесоюзного теплотехнічного інституту, Центрального науково-дослідного інституту авіаційного моторобудування ім. П. І. Баранова [171].
         Вибр. бібліогр.: "Определение толщины масляного слоя в подшипнике ограниченной длины при знакопеременной нагрузке" (Москва, 1943); "Руководящие указания по восстановлению котельных агрегатов" (1944); "Прокачка масла через подшипники авиационного двигателя" (Москва, 1947).

Кушен Михайло Давидович (13 вересня 1882–?)  –  філолог.
         Закінчив Харківський університет із дипломом 1-го ступеня. Вчитель 1-го Харківського реального училища, інспектор реального училища професора Г. Ф. Буракова (1912–1916). Викладач російської мови та літератури на робітничому факультеті при Харківському технологічному інституті (1921–1929), водночас  –  викладач Харківського інституту народного господарства (1924). Завідувач кабінету з російської літератури та мови на робітфаку ХТІ (від 1927). За відмінну та ревну службу нагороджено орденом св. Станіслава 3-го ступеня [31, 47–50, 134, 171].

Дати життя та смерті до 1918 р. вказані за старим календарним стилем.



Автор-укладач Г. В. Павлова, завідуюча відділом рідкісних книг і рукописів

Інформація оновлена в лютому 2023 р.
Копіювання інформації вітається з посиланням