Текст лекції
Мистецтво існує й розвивається як система взаємопов’язаних між собою видів, багатоманітність яких обумовлена багатогранністю реальності, що відображається в художній творчості; саме в ній людина осмислює світ та себе в ньому. Причому це осмислення виражається через специфічне оформлення матерії та естетичну організацію особливих знаків, що сприймаються чуттєво (знаки співзвуч та звуків, ліній, фарб, рухів, жестів, ритмів, слів).
Поділ мистецтва на види пов’язано з особливостями людського сприйняття світу, оскільки людські вухо й око по-різному сприймають досконалість і красу. Так, одна й та ж дійсність по-різному відображається художником, музикантом, письменником, скульптором чи архітектором. Порівняно з іншими, кожен вид мистецтва має як переваги, так і недоліки, тому виділяти серед них головні й другорядні некоректно. Проблема видової специфіки мистецтва, беручи свій початок від Античності, пройшла крізь усю історію естетичної думки. Людство з давніх-давен намагається виділити окремі види мистецтва і з’ясувати специфіку кожного з них. І хоча за вирішення цієї задачі бралося багато визначних філософів і митців, вона і на сучасному етапі залишається остаточно невирішеною.
Види мистецтва – його структурні й класифікаційні одиниці, які історично обумовлені й різняться за способом опанування дійсності та втіленням художнього образу.
Наступний рівень систематизації – роди мистецтва, що об’єднують певні жанрові групи за їх схожістю. Так, в літературі «розповідні» жанри складають рід епосу, «суб’єктивно-емоційні» – лірики, «діалогічно-монологічні» – драми.
Різноманітність жанрів мистецтва породжена потребою художнього відображення різних сторін і проявів безмежно багатої й складної дійсності. Жанр – це історично обумовлений внутрішній розподіл у всіх видах мистецтва, а також тип художнього твору, що вирізняється єдністю специфічних якостей, форми та змісту.
Система мистецтв – категорія історична. Народившись у певну епоху як відповідь суспільним потребам, вона постійно змінюється в часі, окремі види, роди та жанри мистецтва розквітають, стають у центрі уваги, а в інші епохи відступають на другий план, ґрунтовно змінюються чи й зовсім зникають. Гегель відкрив закон нерівномірності історичного розвитку мистецтва. Кожна епоха, згідно його теорії, має своєрідні «естетичні домінанти» – провідні види й жанри мистецтва, які визначають особливості художнього мислення, що проявляється в усій сукупності продуктів творчої діяльності. Вони найбільш популярні та масові, найповніше задовольняють потреби епохи. У сучасній естетиці їх визначають як актуальні.
В античному суспільстві актуальними видами мистецтва були скульптура, театр і архітектура (як загальнодоступні всім членам полісу). В християнському Середньовіччі домінували архітектура(переважно культова) таіконопис, які сприяли епохальному настрою на піднесено-ідеальне, неземне. Антиаскетична ренесансна культура актуалізувала живопис і скульптуру; художники досягли свободи, наприклад, у виборі кольору та композиції. Нормативний класицизм XVII ст. найбільше цікавився театром. У центрі соціальної уваги в епоху Просвітництва (XVIІI ст.) опинялися література й театр, спроможні якнайкраще транслювати світоглядні ідеї. Реалізм ХІХ ст. через своє захоплення художньою критикою зосереджувався на літературі. Радянська культура віддавала перевагу масовим мистецтвам: літературі, кіно й телебаченню.
Сучасна культура намагається утриматися від концентрації на окремих видах мистецтва, прагнучи охопити все і вся в новому сприйнятті. Популярними є різноманітні експерименти й гра з конструюванням чогось нового з елементів різних видів мистецтв, чому сприяє залучення до творчого процесу комп’ютерних технологій. Постмодерна культура веде діалог з модерною: оскільки минуле знищити неможливо, бо це призведе до німоти, його слід іронічно (але не наївно) переосмислити. Постмодерн смакує маргінальне, алогічне, несвідоме (на думку Мішеля Фуко, над свідомістю окремого індивіда панує «культурне несвідоме»). Це особливо яскраво втілюється у творчості багатьох сучасних художників, які намагаються деконструювати епістемологічну картину світу і звести її до мозаїчного переплетення різноманітних сенсів та цінностей. Постмодерністське поле мистецтва має неабияку автономію і свободу. Жан Ліотар характеризує емоційно-образні стани, новоявлені в практиці сучасного мистецтва, як вільні «інтенсивності» з поступовим «згасанням афекту».
Так чи інакше всі види мистецтва продовжують функціонувати сукупно в усій своїй системності, незалежно від того, яким «візерунком» вималюється їхня «спорідненість». Остання визначається певним критерієм, що приймається за основу класифікації видів.
Критерієм класифікації може бути:
1) спосіб сприйняття (тоді ми маємо мистецтва слухові, зорові і видовищні);
2) тип зображення дійсності (зображальні – незображальні);
3) специфіка створення художнього образу (часові, просторові, часово-просторові);
4) характер поєднання художніх засобів (прості, синтетичні);
5) матеріал для творення художнього образу (природний, слово, звук, сама людина).
Сучасна система мистецтва, з одного боку, тяжіє до синтезу, а з іншого, – до збереження автономії окремих видів мистецтва. Обидві тенденції сприяють розвитку художньої культури в цілому, на якій, крім того, відчутно позначається вплив науково-технічного прогресу.
Кожне мистецтво – цілий світ, чарівний і принадний, світ правди і мрії. І кожному з них властива своя мова, умовність щодо «правил гри» й своя форма мислення в образах, завдяки якій забезпечується емоційно-почуттєве пізнання світу, втілення почуттів і думок митця. Різні мистецтва мають свої засоби ефекту присутності, за допомогою яких читач, глядач, слухач ніби стає на місце героя. Отже, різняться між собою мистецтва саме за формою мислення, способами і засобами створення художнього образу – серцевини і сутнісної основи мистецтва.
Серед усіх видів мистецтва виділяється художня література (франц. litterature) як важливий чинник культуротворчого процесу. Це – писемна форма мистецтва слова, за допомогою якого відтворюється буття. Художня культура будується на словесній основі: література надзвичайно впливає на всі види мистецтва, створюючи контекст для сприйняття художніх образів інших мистецтв. Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, у всій своїй багатогранності. Жодні інші художні враження не заміняють читання, бо воно є основною формою художньої комунікації. Цей статус літератури пояснюється її опорою на природне мовлення, в якому сконцентровано дослід людства, її орієнтацією на співтворче сприйняття, на роботу уяви, фантазії, на постійне вловлювання підтексту.
Художня література буває прозова і поетична. За способом зображення життя літературні твори поділяються на три роди: епос, лірику і драму.
Епос (грец. epos – слово, мова, розповідь) переважно в прозовій формі відтворює зовнішній щодо письменника світ, зображаючи через розповідь характери і поведінку людей в різних обставинах. Часто епос звернений у минуле. Зміст подається через авторську оповідь, в якій автор як сторонній спостерігач прагне об’єктивності.
Жанри епосу: казка – фольклорно-розповідний твір про вигадані чи фантастичні події; легенда – переказ про людей чи події, оповитий казковістю й фантастикою («житія» перших християн, апокрифічні легенди); оповідання – невеликий розповідний твір здебільшого про одну або кілька подій у житті людини чи декількох людей, характери персонажів подаються вже сформованими, відсутня широка мотивація подій, наявні описи нечисленні і стислі; повість – має більш розгорнутий, ніж в оповіданні, сюжет, ширше охоплення подій з життя головного персонажа, більшу кількість другорядних персонажів і повнішу їх характеристику, а також наявність широких описів, частіше має однолінійний сюжет; роман – складний за побудовою й великий розміром епічний прозовий (рідко віршований) твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовані іноді численні персонажі (розрізняють соціальні, психологічні, історичні, сімейно-побутові, філософські, сатиричні, науково-фантастичні, пригодницькі); епопея – так в стародавній Греції називали зведення великих циклів сказань, пісень і легенд, пов’язаних між собою розповіддю про якусь видатну історичну подію чи героя на фоні широких картин народного життя й боротьби. Пізніше епопеями почали називати складні епічні твори, найчастіше прозові, у яких життя відображено особливо широко і різнобічно.
Лірика (грец. lyra – давньогрецький музичний інструмент, під акомпанемент якого в давні часи виконувалися вірші й пісні) – літературний рід, у якому життя відображається через передачу почуттів, переживань, думок людини в певних обставинах, під впливом певних подій, це – саморозкриття внутрішнього світу героя, тому зазвичай тут переважає суб’єктивізм.
Основні жанри: ода – похвальний ліро-епічний вірш, присвячений важливим історичним подіям, видатним особам і написаний в особливо урочисто-патетичному тоні; елегія – виражає настрої смутку, журби, задуми, меланхолії; ідилія – вірш, у якому в прикрашеному вигляді змальовується безтурботне й щасливе життя простих людей – пастухів, селян, рибалок – на фоні чарівної природи; мадригал – ліричний вірш на тему кохання з компліментами, похвалами й перебільшенням позитивних якостей адресатки; епітафія – призначена для напису на надгробку; сонет – старовинна канонічна форма вірша; строфа з 14 рядків переважно п’ятистопного ямба, що композиційно складається з заспіву (перші 8 рядків) та виспіву (6 рядків).
Драма (грец. drama – дія) передає явища життя й характери героїв через розмови (діалоги та монологи) і вчинки, призначені для сценічного втілення, завдяки чому досягається ефект присутності.
Драма виникли в Давній Греції з релігійно-обрядового дійства на честь бога плодючості й виноробства Діоніса. Якщо момент жертвування йому цапа (грец. tragos), що супроводжувався сумними піснями (одами), потім став витоком жанру трагедії, то веселі пісні хору, ігри та комічні вистави на честь воскреслого Діоніса заснували комедію. Трагедія – драматичний твір, в основу якого покладено гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, а трагічний герой потрапляє в безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами й часто гине. У комедії – сатиричними й гумористичними засобами відображається смішне в житті, висміюються потворні суспільні й побутові явища, все відстале й відмираюче, негативні риси людей (бувають сатиричні, памфлетні, ліричні, водевільні й масок «дель арте»). Існує й синтетичний жанр – трагікомедія – драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і комедії. Жанр фарсу пов’язаний з народними іграми й обрядами. Саме у фарсах зроблені перші спроби художньо втілити на сцені соціальні типи шарлатанів-лікарів, розпутних ченців, шахраїв-урядовців, бундючних феодальних вояк, вчених педантів, лайливих жінок. Фарсовим персонажам властива якась основна риса: обжерливість, тупість, хитрощі тощо. Драма як жанр з’явилася в середині XVIII ст. на знак заперечення застарілої класицистичної трагедії й салонної дворянської комедії. Вона присвячувалася простим людям, їх сімейному та суспільному життю. В основу драми хоч і покладено гострий життєвий конфлікт, напружену боротьбу й складні переживання персонажів, але розв’язка не має трагічного характеру, так само як відсутня й свідома настанова на сатиричне висвітлення подій та персонажів (розрізняють історичну, героїчну, побутову, психологічну і мелодраму).
Видатні письменники Харкова: Григорій Сковорода – видатний філософ, письменник та педагог; Григорій Квітка-Основ’яненко –письменник-драматург; Петро Гулак-Артемовський – творець жанру байки, поет і перекладач; Григорій Данилевський – автор популярних історичних романів; Гнат Хоткевич – письменник, режисер, актор, музикант; Остап Вишня (Павло Губенко) –письменник-гуморист; Василь Блакитний-Еллан та Микола Хвильовий – письменники, поети, публіцисти; поети – Михайло Кульчицький, Борис Слуцький та Борис Чічібабін.
Музика (грец. musike – мистецтво муз) – слуховий, часовий, динамічний вид мистецтва, що виражає різноманітні емоційні стани через особливо організовані звукові комплекси. Музика – це неповторний світ спеціально відібраних звуків (не всі звуки – музичні), що линуть до слухача то бурхливими водоспадами, то ніжними дзвіночками, то тихесеньким жебонінням лісового джерельця. Музичний світ організовано за чіткими гармонійними принципами. Усі враження про світ, думки й почуття композитор чи виконавець передає лише за допомогою своєрідного упорядкування певних звуків.
Основні виразні засоби: мелодія, поліфонія, гармонія, інтонація, лад, ритм, темп і т. ін. Специфіка музичного звуку в тому, що, на відміну від будь-якого іншого, він фіксується за висотою і включається в систему ладово-ритмічних співвідношень, що склалися історично.
Музика здатна виражати думки, будь-які емоції та вольові процеси людини в чутній формі й слугувати засобом спілкування людей. Віддавна музику використовують для духовного і фізичного зцілення. Піфагор вірив, що ритм музики відтворює світовий порядок. Платон, Аристотель, Конфуцій надзвичайно високо оцінювали можливості впливу музики на людину й були переконані, що держава має суворо контролювати добір і виконання музики. Більше того, система естетичного виховання, за їх переконанням, має базуватися на музичній освіті.
Музика – це поєднання двох різновидів творчості: «первинного» – композиторського та «вторинного» – виконавчого. У суспільній свідомості музичний твір виступає як комплекс виконавчих трактувань, які виражають не лише індивідуальні рішення, а й особливості епохи, її музичного життя.
Розрізняють музику: гомо-фоно-гармонічну – супровід гармонічно поєднаними з музикою акордами; гетеро-фонічну – наспіви обростають сусідніми тонами й новими мотивами, що групуються навколо основного; поліфонічну – розвиток декількох рівноцінних мелодій. Крім того, у сучасній музиці відомий формалістичний напрям алеаторика, головним принципом якого є випадковість (розбризкування чорнила на нотному папері або перетасовування музичних тактів, опісля чого – виконання таким чином «новоспеченого» твору). Залежно від того, як виконується музичний твір, розрізняють інструментальну (виконується музичними інструментами) і вокальну (виконується голосом – співом), вокально-інструментальну музику. За призначенням виділяють музику симфонічну, камерну, оперну, хорову, воєнну, духовну (релігійну), джазову і т. д. Серед музичних жанрів домінує пісня, яка визначає розвиток музичної культури; це найдавніший, наймасовіший та найдемократичніший жанр. До популярних музичних жанрів належать: хор, гімн, меса, ораторія, кантата, романс, реквієм, концерт, сюїта, фуга, соната, симфонія, опера.
Сучасна музика активно включена в систему синтетичних видів мистецтва – театру, кіно й телебачення.
Видатні діячі музичного мистецтва Харкова: Микола Лисенко – засновник професійної української хорової, фортепіанної, оперної музики та фольклористики; Ілля Слатін – засновник Харківського музичного училища; Михайло Тіц, Валентин Борисов – композитори і педагоги; Гнат Хоткевич – композитор й виконавець; Ісак Дунаєвський – композитор, класик легкого жанру; Марк Бернес – співак і актор; Вахтанг Жорданія –диригент; Володимир Крайнєв – піаніст; Даніїл Крамер – зірка світового джазу; Борис Гмиря – один з найкращих басів України; Євгенія Мірошніченко – видатна оперна співачка; Сергій Чиграков (Чиж) – рок-музикант.
Архітектура (грец. architekton – будівничий) – практичний (найутилітарніший), статичний, просторовий, вид мистецтва, мета якого створення будинків, споруд та їх комплексів потрібних для життєдіяльності людей. Мистецтво проектування й будування просторового середовища. Художній образ створюється незображальним способом. Певні ідеї, настрої й бажання (людські уявлення про світ, час, велич, радість, урочистість, самотність) він відображає через співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, зв’язку з ландшафтом і пейзажем. Архітектурні витвори – будівлі з організованим внутрішнім простором, ансамблі будівель і споруди, що слугують для оформлення відкритого простору (монументи, тераси, набережні). Крім того, архітектор планує й організовує простір заселеного міста в цілому.
Архітектура оформлюється в культурах Месопотамії та Єгипту, а розквітає і стає авторською в античних Греції та Римі. Її «зірковий час», коли вона впевнено домінує над іншими видами мистецтва, – епоха християнського Середньовіччя. З кінця XVI ст. теорія архітектури стає провідною дисципліною в Академіях мистецтв Європи. Всесвітньо відомі архітектурні споруди й ансамблі запам’ятовуються як символи країн і міст (піраміди в Єгипті, Акрополь в Афінах, Колізей у Римі, Ейфелева вежа в Парижі, хмарочоси в Чикаго, Кремль у Москві, Печерська Лавра в Києві, Держпром у Харкові).
Розрізняють: об’ємні споруди (культові, адміністративні, промислові, спортивні, житлові); ландшафтну архітектуру (альтанки, містки, фонтани, сходи для парків, бульварів); містобудівництво (створення нових міст і реконструкція старих). У ХХ ст. поширюється архітектура малих та монументальних форм, садово-паркова, або зелена архітектура. Сучасний рівень розвитку техніки, використання залізобетону, скла, пластичних мас та інших нових матеріалів дозволяють створювати незвичайні форми споруд у вигляді кулі, спіралі, квітки, колоса. Нині архітектурі притаманні: вільність планування, узагальненість і виразність об’ємно-просторової побудови, прагнення до композиційного поєднання з природним середовищем.
Основні засоби створення художнього образу в архітектурі – формування простору й архітектоніка. Використовуються принципи симетрії та асиметрії, нюанси чи контрасти у зіставленні елементів, їх різноманітні ритмічні співвідношення. Особливе значення має співмірність частин і цілого (система пропорцій), а також співмірність споруди та її окремих форм людині (масштабність).
Стала спільність характерних особливостей художньої форми та ідейно-змістовної програми архітектури утворює її стиль. Найважливіші риси стилю проявляються в системі функціональної та просторової організації споруд, у їх архітектоніці, пропорціях, пластиці, декорі (візантійський чи романський стиль, готика, ренесанс, бароко, рококо, класицизм, ампір, модерн, конструктивізм, хай-тек).
Видатні архітектори Харкова: Андрій Тон – академік архітектури, перший харківський міський архітектор; Петро Ярославський – автор громадських та житлових будівель у центрі міста; Олексій Бекетов – автор проектів більш ніж 40 споруд у Харкові, зокрема МНБ ім. В.Г. Короленка; Євген Васильєв – автор проекту дзвіниці Успенського собору; Костянтин Жуков – один із засновників стилю українського модерну; Олександр Линецький – автор будівель на вул. Сумській, Гіршмана, пл. Конституції; Болеслав Михаловський – архітектор оперного театру на вулиці Римарській, 21.
Образотворчі мистецтва. Живопис – зображальне мистецтво (німе, зорове, нерухоме, просторове), що відтворює на площині явища життя в очевидному предметному вигляді. Барвистий світ фарб і ліній, світ різноманітних форм і об’ємів. Мова кольорів, відтінків і ліній. Живопис за допомогою кольору здатен відтворити як реальний – тривимірний світ, так і світ ірреальний – фантастичний, уявний.
Основою живопису, як і інших образотворчих мистецтв, є малюнок. Але вже у ХІХ ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки. Живопис, залишивши малюнок допоміжним компонентом, узаконив перелік основних зображальних засобів – колір, колорит, світло, перспектива.
За технікою (сукупністю прийомів і матеріалів для зображення) розрізняють: масляний живопис, фреску (живопис водними фарбами по сирій штукатурці), темперу (фарби розведені яєчним жовтком), енкаустику (восковий живопис), мозаїку (зображення зі смальти, кераміки чи скла), вітраж (вікна-картини із різнокольорових шматочків прозорого скла з допомогою свинцевих смужок). Крім того, для живопису використовують акварель, гуаш, пастель і туш.
Існує монументальний живопис (настінні сюжетні розписи, плафони, панно), який бере участь в організації архітектурного простору; станковий (картини) – зазвичай не пов’язаний з певним місцем; декораційний (ескізи театральних, циркових та кінодекорацій і костюмів); мініатюра (невеличкі твори, ілюстрації та прикраси рукописних книг); декоративний – розпис архітектури орнаментами та оздоблювання предметів побуту.
Жанри живопису: анімалістичний, портрет, пейзаж, натюрморт, історичний, релігійний, побутовий, алегоричний.
Видатні художники Харкова: Ілля Рєпін – наймогутніший представник українського передвижницького руху; Дмитро Безперчий – портретист і пейзажист; Марія Раєвська-Іванова – засновниця першої художньої школи у Харкові, перша жінка у Росії, що отримала диплом художника; Сергій Васильківський, Петро Левченко, Михайло Ткаченко, Михайло Беркос – пейзажисти; Генріх Семирадський – яскравий представник пізнього академізму; Микола Самокиш, Михайло Дерегус – майстри історико-батального живопису; Семен Прохоров, Василь Єрмилов – педагоги і живописці.
Скульптура (лат.sculpo – висікаю, вирізаю) – зображальне статичне мистецтво, що відтворює життя в пластичних, об’ємно-просторових формах.
Основні матеріали: камінь, бронза, мармур, дерево, глина, віск, гіпс, пластмаса, дріт. Серед виразних засобів – постановка фігури в просторі, передача її руху, пози, жесту, світлотіньове моделювання, що посилює рельєфність форми, архітектонічна організація обсягу, зоровий ефект маси, вибір пропорцій.
Скульптурна форма створюється в реальному просторі за законами гармонії, ритму, рівноваги, взаємодії з оточуючим архітектурним або природним середовищем і на основі спостережених у натурі анатомічних (структурних) особливостей конкретної моделі.
Існує декілька способів творення скульптурного образу: висікання (якщо використовуються тверді матеріали), вирізання (дерево), ліплення (глина та інші м’які матеріали), лиття (метал, пластмаса). Нерозплавлений метал кується, чеканиться, зварюється й ріжеться. Склалися два основні типи скульптури: кругла – якщо є можливість розглядати скульптуру з різних сторін; рельєф – об’ємне зображення, розташоване на площині (розрізняють: барельєф, горельєф).
За призначенням і змістом скульптура поділяється на монументальну (міські пам’ятники, монументи), монументально-декоративну (на фасадах та в інтер’єрах суспільних споруд), станкову (більш інтимна, бо її можна детально розглядати в музейних чи виставкових залах, житлових інтер’єрах, саме станковій скульптурі притаманний тонкий психологізм), садово-паркову (фонтани, скульптурні портрети)та скульптуру малих форм (різноманітні статуетки, орнаменти та деталі, які прикрашають предмети побуту, а також медальєрне мистецтво, гліптика – різьба по каменю).
Скульптура має своє коло жанрів: анімалістичний, побутовий, історичний. Але головний об’єкт скульптури – людина. Якщо скульптор зображує її в повний зріст – це статуя, до стегон – напівфігура (торс), зображення до пояса – бюст, від плечей – скульптурний портрет. Композиції з фігур декількох людей називають скульптурними групами.
Для абстрактної сучасної скульптури характерні нетрадиційні методи й матеріали (дріт, надувні фігури, дзеркала) і навіть проголошення повсякденних речей витворами скульптури.
Віддавна в скульптурі застосувався колір для підсилення художньої виразності. Поліхромність чи монохромність скульптури залежить не тільки від матеріалу, а перш за все від загального напрямку розвитку мистецтва в певній країні.
Видатні скульптори Харкова: Леонора Блох – засновниця харківської школи скульптури; Матвій Манізер – автор пам’ятника Т.Г. Шевченку; а також Микола Рябінін, Василь Агібалов, Адольф Страхов, Ольга Кудрявцева.
Синтетичні мистецтва. Театр (грец. theatron – місце для видовищ, видовище) – синтетичний, видовищно-сценічний вид мистецтва, загадковий, сповнений пахощів гриму та фарб світ буремних пристрастей, що відкривається глядачеві, коли піднімається оксамитова завіса. Одні люди (актори, лицедії) зображують інших, діють від них і грають їх. Театр – це своєрідна форма суспільної свідомості («вища інстанція для вирішення життєвих питань»Олександр Герцен), його неможливо відділити від життя народу, його національної історії й культури. Ще за часів Давньої Греції на театральній сцені вирішувалися суспільно важливі питання.
Театральна дія відбувається в часі (темп, ритм, зростання і спадання емоційної напруги) і просторі (сценічні майданчики і принцип їх використання, мізансцени, декорації, рух), але умовний театральний час не тотожній астрономічному. Театр – синтез різних мистецтв та їх виразних засобів. Як першооснову він включає літературу; крім того – образотворчі мистецтва, музику, освітлення, реквізит, бутафорію. Але найважливіші складові – режисерська та акторська творчість.
В історії театрального мистецтва відомі різні авторські театральні системи, зокрема: система Олександра Блока, основний принцип якої –«від почуття до почуття»; система Антона Чехова та Костянтина Станіславського, – «від почуття – до думки»; система Бертольда Брехта – «від думки – до думки»; і система Альбера Камю – «від думки – до почуття».
Основні різновиди та жанри театру за їх «спеціалізацією»: драматичний (трагедія, комедія, драма); музичний (опера, балет, оперета, мюзикл) та ляльковий (різножанрові спектаклі для дітей і дорослих).
В історії європейської культури завжди домінував драматичний театр. Основний його художній засіб – слово (мовлення як засіб побутової характеристики персонажа або розкриття складних конфліктів свідомості й психології героя може мати форму монологу, діалогу, адресуватися глядачеві чи звучати як роздуми героя – «внутрішній монолог»). Спектакль складається з актів і дій, які, в свою чергу, поділяються на мізансцени, картини і т. ін.
У ХХ ст. з’явилося багато експериментальних форм театру: камерний театр, політичний театр, театр абсурду, театр вулиці і т.д.
Видатні митці театру Харкова: Григорій Квітка-Основ’яненко, Михайло Старицький, Марко Кропивницький – драматурги; Лесь Курбас – засновник українського «Молодого театру», опісля названого «Березіль» з осідком у Харкові; Гнат Хоткевич – режисер і організатор національних театрів; Іван Мар’яненко та Амвросій Бучма – режисери, педагоги, актори; Анатолій Ефрос – режисер; Андрій Жолдак – режисер-авангардист. Видатні актори, що працювали у Харкові: Михайло Щєпкін; Марія Заньковецька; Наталя Ужвій; Мар’ян Крушельницький, Поліна Куманченко.
Кіно – найдієвіший вид мистецтва (реальність, що відтворюється, майже не відрізняється від дійсного буття), синтетичний, видовищний і колективний. 22 березня 1895 р. у Парижі брати Луї та Огюст Люм?єри вперше в історії влаштували прилюдний показ нового винаходу, який назвали сінематографом (фільм «Натовп робітників виходить з заводу»). І вже 28 грудня 1895 р. після вдосконалення апарату й збільшення кількості фільмів вони відкрили перший у світі кінотеатр «Індійський салон», де відбувся перший платний кіносеанс, на якому продемонстрували «Прибуття поїзду», «Сніданок дитини» та ін. Остання дата вважається Днем народження кіно.
За роки свого існування кінематограф пережив кілька технічних революцій. Звук. Колір. Екран – широкоформатний, панорамний і навіть кругорамний. Його називали «живими тінями», «ожилою фотографією», «Великим німим», «балаганом», «кіношкою»… Перш за все, кіно – масове зорове (народне і зрозуміле) мистецтво. Показує не сам світ, а його фотографічне відлуння, рухоме й дуже подібне до реальності. Різні кадри йдуть один за одним, підсилюючи й розвиваючи дію.
Колись хлопчик-газетяр біг вулицями Харкова, розмахуючи газетою «Южный край» і вигукував: «У понеділок, 2 грудня 1896 р., в оперному театрі буде дано сеанс кінематографа Альфреда Федецького! Буде показано на сцені, на екрані 12 аршинів завширшки і 10 аршинів заввишки живу фотографію із закордонного та місцевого життя. Апарат кінематограф єдиний у Росії і є останнє слово технічних удосконалень…». Перший фільм Федецького – «Джигітовка козаків Оренбурзького полку». На той час було вже багато інших як закордонних, так і вітчизняних систем кінематографа: в Петербурзі, Москві, Києві, Одесі. Зокрема, хрономотограф Олексія Самарського та стробограф Івана Акімова.
Кіно щонайменше синтезує в собі літературу і музику, хоча буде легко знайти приклади його синтезу й з іншими видами мистецтва. Специфіка кіномистецтва в тому, що воно здатне візуально відтворювати рух. Уперше в історії мистецтва тут було використано світло! Техніка кіно уможливила з допомогою світла одержання зворотних зображень, забезпечення їх мінливості – і тим самим візуальне відтворення руху.
Провідний художній засіб, який остаточно відмежував кіно від театру, – монтаж як можливість створювати власний кіночас і кінопростір.
Основні різновиди кінематографу: художній, телевізійний, документальний, анімалістичний (мультиплікаційний). Серед найпопулярніших жанрів ігрового кіно: комедія, детектив, фантастика, бойовик, вестерн, історичні та біографічні фільми, фільми-катастрофи, а також ревю, оперета, опера, балет.
Українське радянське кіно почалося з хронікально-документальних фільмів, головними темами яких були події державного та суспільного значення. Засновником українського документального кіно став кінооператор і режисер Дзиґа Вєтров.
Перший кінематографічний мультиплікаційний фільм було зроблено в 1907 р. – карикатуристом Стюартом Блектоном «Чарівна авторучка», або «Мрія курця», або «Магічне перо» (назви одного фільму): на екрані мальоване чоловіче обличчя з цигаркою в роті. Цигарка димить. У пасмах диму – ручка, яка малює «мрію курця» – жіночу голову. Ручка на очах у публіки створювала «малюнок галопом». У цьому була магія фільму.
Видатні харків’яни-кіноактори: Марк Бернес, Леонід Биков, Людмила Гурченко, Наталя Фатєєва, Олена Яковлева.
Крім традиційних видів мистецтва (архітектури, скульптури, живопису, музики, театру, літератури), сферу сучасного мистецтва розширили телебачення, радіо, фотомистецтво, що є здобутком технічних досягнень ХХ ст. Більше того, є мистецтва, що з’явилися як синтез із спортом: балет на льоду, спортивні танці. Отже, мистецтво тяжіє до нестримного й усебічного розвитку, який відбувається у двох напрямках: 1) від синкретизму (нерозчленована органічна єдність різних мистецтв та інших форм духовного життя) первісного художнього мислення – до виокремлення певних видів мистецтва; 2) від самостійних видів мистецтва – до їх синтезу (театр, кіно, телебачення синтезують у собі багато мистецтв, архітектура синтезується з живописом та скульптурою).
Синтез мистецтв має різноманітні прояви, серед яких:
супідкорення: нерівноправний синтез, бо один з видів мистецтв домінує над іншими (архітектура домінує над монументальними живописом, скульптурою, мозаїкою, декоративно-прикладним мистецтвом у випадках взаємодії);
симбіоз: рівноправне поєднання, внаслідок чого виникає щось якісно нове (так внаслідок злиття драми й музики народжується опера, а внаслідок симбіотичного поєднання літератури, музики, хореографії, театру, цирку виникає естрада);
зняття: поєднання, коли один з видів мистецтва обмежується забезпеченням основи для іншого, уникаючи при цьому безпосередньої участі в художньому результаті й унаявніючись лише в «знятому» вигляді (так, літературне лібрето «знімається» у балеті, де говорять не слова, а рухи, жести, пластика);
концентрація: одне з мистецтв нібито вбирає (концентрує у собі) в себе інші, не втрачаючи своєї самобутності (так, театр, концентруючи у собі музику, літературу, живопис, скульптуру, архітектуру, хореографію чи навіть кіно і фотографію, зберігає свою специфіку – гру актора);
трансляційне сполучення: таке синтезування, коли з допомогою одного мистецтва (як засобу) передаються інші (так, фотографія, кіно і телебачення дозволяють транслювати через простір і час художні здобутки всіх інших видів мистецтва).
Художня культура постмодернізму принципово неоднорідна й різноманітна за формами і способами своїх проявів. Замість глибинних пластів художніх сенсів постмодерна художня культура цікавиться множинними поверхнями, або інтертекстуальністю. Вона звернена до різноманітних практик створення невпорядкованого, фрагментарного, уривчастого, випадкового й мозаїчного. Згідно з Фредріком Джеймісоном, постмодерністський відеоарт демонструє практично повну відмову від втілення функціонального часу, руйнує межі часового виміру, перетворюючись на «тотальний потік» без перерв у показі подій і сучасних фіксацій. Образи представляють собою малопов’язані «фрагменти в польоті» як чиста й пуста тривалість. Художник демонструє тільки видимість, поверхню.
Множинність відмінностей у тематиці та стилістиці постмодернізму пояснюється рядом тез: 1) оскільки люди не можуть доступитися до реальності, вони не мають засобів пізнати істину; 2) реальність недоступна, бо людина – заручник мови, що надає форму думкам раніше, аніж з’явиться можливість подумати, тому людина не може адекватно виразити те, що думає; 3) людина створює реальність з допомогою мови, тому природа реальності визначається тими, хто має можливість і владу формувати мову. Ці тези засвідчують і пояснюють надзвичайну роль засобів масової інформації, що формують суспільну думку й впливають на образ реальності в мистецтві, а значить – на культуру.
План семінару
1. Система мистецтв і принципи їх класифікації.
2. Особливості видів мистецтва в соціокультурному процесі:
а) література;
б) музика;
в) архітектура;
г) образотворчі мистецтва (живопис і скульптура);
д) синтетичні мистецтва (театр і кіно).
3. Сучасний синтез мистецтв.
4. Художня культура Харкова.
Теми рефератів
1. Світове значення української літератури ХІХ–ХХ ст.
2. Микола Лисенко – основоположник української класичної музики.
3. Нові принципи музичного мислення в сучасній культурі.
4. Образотворча спадщина Тараса Шевченка.
5. Життя і творчість Іллі Рєпіна.
6. Пейзажист Сергій Васильківський.
7. Скульптура міста Харкова.
8. Храми й монастирі Слобожанщини.
9. Архітектура міста Харкова.
10. Особливості хореографії як виду мистецтва.
11. Цирк та естрада як синтетичні мистецтва.
12. Жанри кіномистецтва.
13. Творчість Олександра Довженка.
14. Поетична хвиля українського кіно.
15. Досягнення українського професійного театру ХІХ–ХХ ст.
16. Система Костянтина Станіславського.
17. Теорія епічного театру Бертольда Брехта.
18. Творчість Леся Курбаса.
19. Соціально-естетичні особливості телебачення.
20. Тенденції сучасної художньої культури.
Контрольні запитання
1. Дайте визначення понять «вид мистецтва» «рід мистецтва», «жанр мистецтва». Чому існує багатоманітність видів, родів і жанрів художньої творчості?
2. Які основні тенденції сучасної системи видів мистецтва?
3. Як Ви гадаєте, чому проблема видів мистецтва посідає особливе місце в історії естетики? Які принципи класифікації видів мистецтва Вам відомі?
4. Чому література є одним із найважливіших чинників культурного життя? У чому своєрідність літературного образу?
5. Прокоментуйте висловлювання В. Гюго: «Кам’яна книга звільнить місце міцнішій і довговічнішій книзі – паперовій», «Книга вб’є будівлю». Чи згодні Ви з такою оцінкою?
6. Доведіть, що усна народна творчість є тим джерелом, з якого виникають літературні роди – епос, лірика, драма.
7. Які основні жанри лірики та драми? Наведіть приклади відомих літературних творів. Які з них справили на Вас найбільше враження та чому?
8. Чи згодні Ви з тезою, що для епосу притаманне панування колективного над індивідуальним? Аргументуйте відповідь.
9. Доведіть, що театр – синтетичне мистецтво. Прокоментуйте вираз: «У театрі відбувається відтворення життя у формах самого життя».
10. У чому специфіка драматичного, музичного та лялькового театрів? Які жанри театрального мистецтва Ви знаєте?
11. Чим можна пояснити особливу роль театру в українській культурі ХІХ–ХХ ст.? Як Ви розумієте вислів Л. Курбаса: «Театр – регулююче дзеркало»?
12. У чому особливості музичного образу? Чи згодні Ви з Аристотелем, що «музика здатна чинити вплив на моральний бік душі», та «мусить бути включеною в перелік предметів виховання молоді»?
13. Охарактеризуйте різновиди музики та їхні жанри. Наведіть приклади відомих Вам творів світової та вітчизняної музики.
14. Які особливості архітектури як складової матеріальної культури та мистецтва?
15. У чому самобутність архітектурних пам’яток Слобожанщини? Які архітектурні стилі представлені в Харкові?
16. Охарактеризуйте різновиди й жанри живопису, графіки та скульптури.
17. Які особливості художніх образів, виразних засобів, технік живопису, графіки, скульптури?
18. Які різновиди та жанри кіно Ви знаєте?
19. Які основні тенденції українського кінематографу? Кого з видатних українських кінорежисерів Ви знаєте? Назвіть їхні кращі фільми.
20. Охарактеризуйте соціально-естетичні особливості телебачення. Чи можна вважати телемистецство складовою демократизації суспільства?
Додаткова