Текст лекції
Поняття «естетика» традиційно пов’язують із грецьким ейсетікос – почуттєвий. Проте воно також невіддільне від термінів: естаномай, естесі, естаноме – почуття, розвиток особистісного ставлення до предмета, його якісна оцінка й бажання повторити сприйняте. Хоча наведені грецькі терміни наближаються до загального поняття «почуття», вони відбивають складний процес формування відношення до предмета, орієнтуючи людину на власні чуття зору, слуху, дотику та вимагають довіри до них.
Існуючи тривалий час у надрах філософського знання, естетика набула самостійного наукового статусу в середині XVІII ст. завдяки працям німецького філософа Олександра Баумгартена, який відокремив її від філософії та визначив як науку про досконале.
Потреба виділення в самостійну наукову галузь певних уявлень, ідей, пов'язаних з емоційно-чуттєвим, ціннісним ставленням людини до природи, суспільства, мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії, богослов’я, традиційних мистецтвознавчих та історичних поглядів.
Баумгартен поділив естетику на теоретичну і практичну. Перша мала займатися проблемою «досконалості чуттєвого пізнання й удосконалення смаку», а друга – безпосередньо пов’язувалася із загальними проблемами розвитку мистецтва. Ця тенденція існує й понині, змушуючи ставити питання про двопредметність естетики й доцільність її відокремлення від філософії та мистецтвознавства, у руслі яких вона розвивалася протягом ХІХ–ХХ ст.
Предмет естетики трансформується й ускладнюється в процесі розвитку культури. На кожному новому її етапі виявляється неповнота сформованих уявлень про естетичне відношення людини до світу й самої себе. Тому однозначного та загальновизнаного визначення її предмета не існує, він залишається відкритим. Недостатньо бачити в цьому тільки негативне, бо предмет науки – справа всієї її історії.
Традиційними вважаються три підходи у визначенні предмета естетики.
1. Естетика – наука про прекрасне, своєрідна «філософія прекрасного». Останнє при цьому розглядається як метакатегорія естетики, найвища естетична цінність.
З давніх часів відомі два тлумачення краси, яскраво відображені давньогрецьким філософом Платоном у діалозі «Гіппій Великий». Одне з них (з позиції Гіппія) пов’язане з намаганням дати відповідь на питання «Що прекрасне?» з перерахуванням відповідних об’єктів. Друге (з позиції Сократа) – ставить проблему інакше: «Що є прекрасне?», намагаючись з’ясувати сутність краси.
Але естетика вивчає не тільки прекрасне, а й потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне і т. ін., тобто найрізноманітніші прояви естетичного в житті та мистецтві, усе багатство естетичного відношення людини до світу.
2. Естетика – наука про мистецтво, його сутність, закони розвитку та роль в житті людини й суспільства. Правомірність такого підходу аргументується тим, що естетичне освоєння світу найбільш повно і безпосередньо виявляється саме в мистецтві. Серед основних понять науки – художнє, яким визначається все те, що стосується мистецтва, концентрат естетичного.
У XIX ст. Георг Гегель охарактеризував мистецтво, як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі й завдання творчості художньо обдарованої людини – митця. Він не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а й виступає своєрідною моделлю тих високих, неординарних можливостей, до яких повинна дотягуватися кожна людина. Творча діяльність митця – це процес цілеспрямованої реалізації естетичного, усвідомлене творення естетичних цінностей. Як їх генератор мистецтво впливає на розвиток естетики в цілому. Зі свого боку, естетика завжди намагалася утворити загальну теорію художньої творчості, не заперечуючи специфіки мистецтвознавчих наук, а також інтересу філософії, культурології, психології, соціології до комплексного вивчення мистецтва. І все ж таке визначення не відображає всього багатства змісту естетичної науки та її предмета, бо мистецтво – не єдина сфера естетичного. Задача науки – аналіз його виявлення в природі і трудовій діяльності, виробництві та сфері суспільних відносин.
3. Естетика – наука про естетичне відношення до дійсності, що реалізується перш за все як емоційно-почуттєвий зв’язок суб’єкта з об’єктом. Цей зв’язок ґрунтується на незацікавленому інтересі до останнього й супроводжується відчуттям глибокої духовної насолоди від стосунків з ним. Тому естетичне відношення «діалогічно»: його суб’єкт ставиться до об’єкту так, якби той теж був суб’єктом, партнером реального або ілюзорного спілкування.
Будь-який об’єкт (природа чи продукт техніки, людський вчинок чи художній витвір) може бути залучений до сфери естетичного інтересу суб’єкта й перетворений естетичною діяльністю в естетичний предмет. Естетичне відношення залежить як від багатства і різноманіття природних і соціальних якостей і зв’язків об’єкта, так і від розвинення естетичних здібностей суб’єкта, його включення до системи суспільних відносин та загальнолюдських цінностей.
Будучи індивідуальним, особистісним естетичне відношення завжди обумовлено суспільним змістом естетичного ідеалу, який набуває значення внутрішнього імперативу людини. Саме в процесі реалізації естетичного відношення вона розвивається як цілісна, гармонійна особистість. Дане визначення предмета естетики не заперечує наведеним вище, воно являється найбільш загальним і оптимальним.
Таким чином, естетику можна визначити як науку про естетичне відношення до дійсності та загальну теорію мистецтва.
Як наука естетика носить філософський характер. Методологія естетичних досліджень безпосередньо пов’язана з вирішенням основного питання філософії – відношення мислення до буття. В системі соціально-гуманітарних наук естетика також тісно пов’язана з етикою, культурологією, психологією, історією, педагогікою, соціологією.
Історичний досвід естетичного відношення людини до світу закріплений в системі категорій естетики. Це фундаментальні, найбільш ґрунтовні поняття, які створюють особливий апарат аналізу естетичного багатства дійсності й мистецтва; визначають специфіку, процес і результати емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного осягнення світу.
Естетичні категорії не є якимись нерухомими, незмінними сутностями. Вони збагачуються у своєму змісті, оновлюються, розвиваються, відображаючи певні історичні етапи людського пізнання, культури в цілому. Разом з тим їх зміст детермінований особистісно й національно. Вони ґрунтуються на єдності об’єктивного й суб’єктивного, емоційно-почуттєвого і раціонального начал.
Метакатегорією науки, що дала їй назву й визначила специфіку її предмета в усіх його проявах, є естетичне. В історії естетики існували численні трактування його сутності та природи, серед яких перш за все ототожнення з прекрасним. Самостійною категорією естетичне стає у ХVІІІ ст. Іммануїл Кант визначав його як специфічне ставлення до дійсності, яке формується в результаті неутилітарних відносин людини зі світом. Ці відносини засновані на баченні об’єкта як предмета необхідного духовного задоволення й насолоди; у процесі цих відносин людина постає як вільна особистість (вільна від практичних потреб і цілей). Естетично усвідомлюючи світ, людина надає йому естетичної оцінки, визначає ступінь його відповідності цінностям, уявленням доби про досконалість, гармонію, красу і таким чином вводить у свій власний духовний світ. Естетичне є всеосяжним. Воно характеризує суспільну практику з точки зору її універсальності, значущості для людини, відповідності до неї.
Визначення своєрідності естетичного пов’язане зі змістом категорії міра, що виражає діалектичну єдність якісних і кількісних характеристик естетичного об’єкта. Найвищим виявленням міри є досконалість як найвищій ступінь, повнота, межа будь-яких властивостей. Тому естетичне в його сутнісному значенні є досконале у своєму роді. Досконалість найповніше втілює ознаки роду природного, соціального або духовного об’єкта. Тому естетичним є не тільки прекрасне, а й піднесене, трагічне, героїчне, комічне, потворне, низьке і т. ін., бо в кожному з них найбільш досконало передається сутність даного роду явищ.
Особливе місце в естетиці займають основні категорії, бо саме в них з найбільшою повнотою фіксується сутність естетичного пізнання та естетичної оцінки. Термін «основні» підкреслює традиційний зв’язок цих категорій з головними проблемами науки.
Найбільшої уваги історія естетики приділяла прекрасному як одній з найважливіших й одвічно актуальних для людини й людства духовних цінностей. Прекрасне фіксує міру свободи людини стосовно світу, оскільки характеризує явища з точки зору їх відповідності досконалому, як такі, що мають найвищу естетичну цінність і несуть духовну насолоду.
Антична естетика не лише визначила прекрасне як одну з основних естетичних категорій, а й використовувала систему таких суміжних понять, як користь, доцільність, міра, благо, доброчинність, чуттєвість, намагаючись через них якнайповніше охарактеризувати цю категорію (Платон, Сократ, Аристотель, Геракліт, Фалес). У культурі Середньовіччя прекрасне – втілення абсолютної божественної краси, яка відокремлювалась від краси земної (Аврелій Августин, Фома Аквінський). Доба Відродження трактує прекрасне як прояви гармонійного, пропорційного, домірного (Альбрехт Дюрер, Леон Батіста Альберті). Раціоналістичний ракурс осягнення прекрасного притаманний гуманітарній думці XVII–XVIII ст. Засновник естетики Баумгартен визначав прекрасне як результат пізнання й ототожнював його з довершеністю. Дені Дідро аналізував уявлення про прекрасне у різних народів, наголошуючи на значенні віку, характеру, людського темпераменту в процесі сприйняття прекрасного. В естетиці ХІХ ст. прекрасне – універсальна категорія. Гегель визначав його як єдність краси та істини. Кант пов’язував прекрасне зі здатністю судження смаку. Артур Шопенгауер визначав, що прекрасним може бути тільки відбиття дійсності в мистецтві, на думку Фрідріха Ніцше право на красу має лише «надлюдина».
Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей. Перш за все – дійсність містить у собі об'єктивну основу прекрасного, що відображається в так званих «законах краси»: симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу в культурах Античності, Середньовіччя, Нового часу та XX ст. суттєво різняться. Визначення прекрасного залежить від соціальних умов життя особистості, соціальної групи, тобто від способу життя. Так, витонченість і вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості. Разом з тим ідеал прекрасного визначається особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов'ян – з берізкою. Розуміння прекрасного зумовлюється також рівнем індивідуальної, особистісної культури, специфікою естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання.
Прекрасне має своєрідний вияв у різних сферах дійсності. У природі – це насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості системи відносин. У мистецтві прекрасне – гармонійна єдність високого позитивного сенсу твору та досконалості його втілення на рівні форми й засобів виразності.
Антипод, протилежність прекрасного – потворне. Ця категорія пов'язана з оцінкою явищ, які викликають обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, невпорядкованості та заперечення досконалості. Потворне має з прекрасним діалектичний зв'язок, який виявляється в різних аспектах. По-перше, потворне в негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу. По-друге, прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Згадаймо слова шекспірівського Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. Врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро зауважував: найпрекрасніша з мавп є огидною в порівнянні з людиною, а наймудріша людина в порівнянні з Богом здається мавпою – за мудрістю, красою, й за всім іншим. Потворне в мистецтві справляє двоїсте враження, в якому усвідомлення негативної сутності явища, процесу поєднано з духовною насолодою від майстерності мистецького втілення.
Піднесене – категорія естетики, що визначає виняткові явища, до яких людині важко дорівнятися; це сфера майбутньої свободи людства, бажаний рівень оволодіння світом. Особливого значення категорія піднесеного набула в добу Середньовіччя як характеристика переживання при «духовному спогляданні», відчутті єдності з Богом. Як вираження незбагненного божественного начала трактував піднесене Гегель. Кант вказував на здатність піднесеного як привертати, так і відштовхувати людину. Фрідріх Шіллер бачив піднесене в явищах, що фіксують недосконалість людини в оволодінні світом і водночас прагнення до оволодіння ними.
Для з'ясування специфіки піднесеного, доцільно порівняти його з прекрасним. Останнє завжди несе в собі людську міру, піднесене – це перевищення міри, воно вражає людське уявлення силою та масштабом свого прояву. Прекрасне – це прояв людської свободи, тоді як піднесене – це свобода у перспективі, область несвободи в сьогоднішньому розумінні. Піднесене – колосальне, могутнє, що перевершує можливості сучасного людства. Зіштовхуючись із цими грізними силами, прагнучи протистояти їм, поступово підкорюючи їх собі, людина тим самим споріднюється з вічністю, набуває свого істинного, земного безсмертя, спираючись на творчу діяльність. Піднесене пов'язане не тільки з сильними позитивними емоціями (захоплення, захвату); подібні явища здатні викликати почуття трепету, священного жаху тощо.
Піднесене має особливі прояви. У природі як величне сприймаються простір неба й могутність водоспадів, стихія бурі та північне сяйво. В індивідуальному та суспільному житті як піднесене оцінюються вчинки, вражаючі величчю душі, силою почуттів, шляхетністю поведінки людини. Тому піднесене в суспільному бутті тісно сплітається з позитивними етичними цінностями. Усі ці художньо усвідомлені явища складають сферу піднесеного в мистецтві. Його історія знає специфічні жанри для створення даного ефекту (епопея, гімн, ода, парадний портрет), а також художні напрямки, ідеал яких побудований на уявленні про піднесене (бароко, класицизм).
Низьке – категорія естетики, яка відтворює граничні негативні явища дійсності й особливості суспільного та індивідуального життя, що викликають у людини презирство й зневагу. Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, самореалізації, а також реальну загрозу існування людства в цілому. Через це низьке пов'язано з проявами бездуховності, аморальної поведінки. За своїм змістом низьке є протилежним піднесеному; воно може мати спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з іншого – з трагічним і комічним.
Трагічне стверджує силу, нескінченність Всесвіту, незважаючи на вихід з нього живої істоти. Та й в останній трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та Всесвітом, кінцеве – з нескінченним. Ще Аристотелем була сформульована мета трагічного – катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають душу глядача і слухача. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонший, найтендітніший витвір. Гегель вважав, що в трагедії загибель не є тільки знищенням, бо означає також і зберігання в перетвореному вигляді того, що в даній формі має загинути. Він протиставляв людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, тій, що пригнічена інстинктом самозбереження. Тому категорія трагічного визначає діалектику свободи та необхідності, вільного вибору людиною страждань або смерті заради вирішення суспільно вагомого конфлікту. У центрі трагічного – протиріччя між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода). Трагічний герой – це особистість, яка свідомо й вільно обирає свій шлях, розуміючи, що ціна такого вибору – страждання або навіть смерть.
Історія культури знає декілька типів трагічних конфліктів. За античних часів це було зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. При цьому трагічне збігалося з героїчним. Трагічний герой Античності (Едіп, Прометей) визнає, що призначене долею є неминучим. Але велич особистості в тому, що вона діє вільно, сприймаючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за свої вчинки і життя. В культурі Середньовіччя джерело трагічного – божественна воля, за якою людина або вільно слідує, або, роблячи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. Трагічне ототожнювалося з мученицьким, його логіка: утішся, бо є страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, що не заслуговують на це. Утішання земне (не ти один страждаєш) посилювалося втіхою небесною (у тому світі тобі відплатиться по заслузі). З епохи Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини особистих та суспільних цінностей. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Новий трагічний герой (Дон Кіхот, Фауст) – творець власного життя, його співавтор разом з життєвими обставинами. Сучасна естетична думка й мистецтво продовжують розробку проблеми трагічного конфлікту, вкладаючи в неї більш глибокий філософський і моральний зміст; цей конфлікт пов’язаний з майбутнім людської цивілізації.
Сутність комічного полягає в суперечності, конфлікті; комізм – результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Джерелом комічного може стати підміна сенсу та змісту, порушення міри, створення ілюзії. На відміну від трагічного конфлікт «знімається» у комічному за допомогою осміювання. Але комічне не є тотожним смішному. Сміх у комічному постає як засіб очищення, критичного осмислення недосконалого в житті людини, акцентування невідповідності змісту й форми об’єкта комічного, його частин і проявів уявленням про досконалість. Комічне має соціальний характер. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне.
Життєдіяльність комічного героя не відповідає суспільно-історичній необхідності. Для нього не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення дійсності, руху історії. Комічне часто розкриває людину як соціально пасивну істоту, байдужу до боротьби за нове. На противагу трагічному героєві, що уособлює суспільно значущу діяльність, пристрасть та бажання оновлення дійсності, комічний персонаж позбавлений цих шляхетних, піднесених якостей.
Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (граничне загострення, контраст реального й химерного) та гіпербола (навмисне перебільшення особливостей, якостей предмета).
Розрізняють форми комічного: гумор – жартівливе висміювання незначних недоліків та протиріч; сатира – різка критика пороків, суперечностей соціальної дійсності, безкомпромісне викривання негативного; іронія – приховане глузування, коли про якесь явище і особу говориться у позитивному чи захопленому тоні, але мається на увазі протилежне; сарказм – дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку негативних явищ особистого та суспільного життя.
Як дійовий засіб викорінення недоліків і вад комічне постає в естетиці Просвітництва, як засіб боротьби з псевдоідеалами – у Гегеля. Він вважав, що загальна підстава комедії – це світ, де людина як суб'єкт зробила себе повним хазяїном того, що має значення для неї. Комічне, таким чином, пов'язано зі свободою людини та суспільства, зі звільненням їх від різних вад, що заважають вдосконаленню життя.
Тенденція сучасної культури – потяг до утвердження розважального начала в комічному і водночас – акцент на значущості комічного в осягненні дійсності.
Розглянуті основні естетичні категорії відтворюють найважливіші процеси естетичного відношення людини до світу; вони тісно пов’язані між собою, створюючи єдину систему.
У зв’язку із широким проникненням естетичного начала до різних сфер буття й свідомості людей, надзвичайним розширенням самої сфери естетичного освоєння дійсності однією з найактуальніших стає категорія естетичної культури особистості.
Це гармонійне єднання естетичних знань та естетичного відношення людини, що відображає рівень її причетності до естетичного досвіду людства, самоусвідомлення в системі духовних ціннісних орієнтацій. У цьому цілісному емоційно-почуттєвому, духовно-ціннісному «обличчі» людини відбивається її здатність до сприйняття й створення досконалості. Естетична культура особистості характеризує рівень творчої самовіддачі людини, спрямованість її духовних орієнтацій та пошуків, ідентифікації в системі художніх цінностей. Естетична культура – ґрунт розвитку й ствердження саме людського начала в людині; вона забезпечує прогресивне, духовно сповнене буття людства.
План семінару
1. Еволюція та визначення предмету естетики.
2. Сутність естетичного. Естетичне та художнє.
3. Специфіка та історичний розвиток естетичних категорій:
а) прекрасне;
б) піднесене;
в) трагічне;
г) комічне.
4. Естетична культура особистості.
Теми рефератів
1. Естетичне та корисне.
2. Категорії античної естетики (калокагатія, мімезис, катарсис).
3. Естетична теорія Сократа.
4. Учення Платона про прекрасне.
5. Проблема виховної ролі мистецтва в естетиці Аристотеля.
6. Середньовічна естетика.
7. Естетика Київської Русі.
8. Прекрасне та піднесене в природі та суспільстві.
9. Діалектичний зв’язок прекрасного і потворного.
10. Піднесене та низьке в сучасній художній культурі.
11. Класичні форми трагічних конфліктів.
12. Комічне – соціокультурна реальність.
13. Олександр Баумгартен про досконале і прекрасне.
14. Учення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля про філософію мистецтва.
15. Естетичні погляди Артура Шопенгауера.
16. Інтуїтивіська естетика Анрі Бергсона.
17. Українська естетика в контексті національної культури.
18. Естетичні погляди Гната Хоткевича.
19. Постмодерністська естетика.
20. Формування естетичної культури спеціаліста.
Контрольні запитання
1. Чи змінювалося визначення предмета естетики у процесі розвитку науки?
2. З іменами яких видатних діячів української культури пов’язаний розвиток естетики XVIII–XX ст.?
3. Як визначається предмет сучасної естетики?
4. Охарактеризуйте відомі Вам естетичні теорії сучасності.
5. З якими суміжними науками співвідноситься естетика?
6. Для чого потрібно вивчати естетику?
7. З’ясуйте, як пов’язана естетика з Вашою майбутньою спеціальністю.
8. У чому сутність і специфіка естетичного? Як співвідносяться естетичне та художнє?
9. Прокоментуйте вислів Льва Толстого про те, що естетика є вираженням етики. Чи згодні Ви, що моральний аспект є складовою частиною естетичного?
10. Які особливості прекрасного як категорії естетики? Чи залежить оцінка прекрасного від смаку та ідеалу особистості?
11. Проаналізуйте зміну уявлень про ідеал людської краси в певні історичні періоди. Наведіть приклади з відомих Вам художніх творів.
12. Охарактеризуйте потворне як естетичну категорію. Наведіть приклади, коли мистецтво відмовляється від боротьби з потворним, а, навпаки, підносить його до рівня норми. У чому причина такого явища?
13. Чи можна стверджувати, що потворне в негативній формі містить уявлення про естетичний ідеал? Аргументуйте відповідь.
14. Яке співвідношення піднесеного та низького в житті, мистецтві?
15. Чи згодні Ви з І. Кантом, що основа піднесеного міститься тільки в нас самих, у характері наших думок ; що людина, яка переживає почуття піднесеного – істота не тільки естетична, а й високо етична. Прокоментуйте відповідь.
16. У чому сутність трагічного? Поясніть вислів Г. Гегеля про те, що в трагедії загибель не є тільки знищенням?
17. Які класичні форми трагічних конфліктів Вам відомі? Наведіть приклади з творів літератури, кінематографу.
18. У мистецтві ХХ ст. на зміну трагічному героєві приходять супермен, герой детективу, авантюрист. Чи означає це, що сучасна культура не знає трагічних колізій?
19. Чому почуття гумору є позитивною якістю людини?
20. Охарактеризуйте форми комічного в мистецтві. Наведіть приклади гумору, сатири, іронії, сарказму з відомих Вам творів літератури, кіно.
Список літератури
Основна
10. Эстетика : учебн. пособ. / [под ред. В.А. Лозового]. – Сумы, 1999.
11. Эстетика : учеб. пособ. / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.И. Панченко, М.Ю. Русин. – К, 1991.
Додаткова
12. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет / М.М. Бахтин. – М, 1975.
13. Бычков В.В. Эстетика поздней античности / В.В. Бычков. – М., 1981.
14. Гаврилюк П. Про природу прекрасного / П. Гаврилюк. – К., 1972.
15. Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного / Г.Г. Гадамер. – М., 1991.
16. Гегель Г.В.Ф. Лекции по эстетике : в 4 т. / Г.В.Ф. Гегель. – М., 1971. – Т.3.
17. Гильберт К. История эстетики / К. Гильберт, Г. Кун. – М., 1961.
18. Земнов А.А. Методологические проблемы эстетики / А.А. Земнов, Г.И. Куликов. – М., 1982.
19. Зись А. Искусство и эстетика / А. Зись.– М., 1967.
20. Крутоус В.П. Родословная красоты (прекрасное и целесообразность) / В.П. Крутоус. – М., 1988.
21. Кузьмичев И.К. Лада, или Повесть о том, как родилась идея прекрасного и откуда Русская красота стала есть (эстетика Киевской Руси) / И.К. Кузьмичев. – М., 1990.
22. Леонардо да Винчи. Суждения / Леонардо да Винчи. – М., 1999.
23. Лессинг Г.Э. Лаокоон, или О границах живописи и поэзии / Г.Э. Лессинг. – М., 1957.
24. Лихачев Д.С. Письма о добром и прекрасном / Д.С. Лихачев. – Симферополь, 1990.
25. Лосев А.Ф. Аристотель и поздняя классика / А.Ф. Лосев. – М., 1975.
26. Лосев А.Ф. Дерзание духа / А.Ф. Лосев. – М., 1988.
27. Лосев А.Ф. История античной эстетики: Высокая классика / А.Ф. Лосев. – М., 1974.
28. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Софисты. Сократ. Платон / А.Ф. Лосев. – М., 1969.
29. Лотман Ю.М. Об искусстве / Ю.М. Лотман. – СПб., 1998.
Татаркевич В. Історія шести понять / В. Татаркевич. – К., 2001.
30. Любимова Т.Б. Комическое, его виды и жанры / Т.Б. Любимова. – М., 1990.
31. Любимова Т.Б. Трагическое как эстетическая категория / Т.Б. Любимова. – М., 1985.
32. Мовчан В.С. Героическое в системе эстетических категорий / В.С. Мовчан. – Л., 1986.
33. Никитина Н.Н. Мимесис в эстетике Аристотеля / Н.Н. Никитина. – М., 1987.
34. Шестаков В.П. Эстетические категории. Опыт систематического и исторического исследования / В.П. Шестаков. – М., 1983.
35. Эстетика Ренессанса : антология : в 2 т. / [сост. В.П. Шестаков]. – М., 19681.